Версiя для друку Обговорити в форумi

Цьогорічні випускні бали пройшли по всій Україні, не оминули вони і Крим. Кожного року прощання з випускниками без сліз не обходилось. Та в минулі роки під час розставання з друзями були сльози радості і надії, а цьогорічне прощання випускників Криму — це як сміх крізь сльози. Ніби школу закінчили, треба радіти, але після слів педагогів: «Бажаємо вам щасливої дороги» — виступають сльози. Якої дороги і куди? Щастя — де воно?
А все тому, що у багатьох випускників Криму відібрали віру! Віру у світле, добре і радісне майбутнє, якого вони так чекали і заради якого будували свої молоді плани. Все зламали за одну ніч. Не випускну, а окупаційну. Пам’ятаєте — «Киев бомбили, нам объявили, что началась война» — співали наші батьки і діди. Так-от, цьогорічні випускники в Криму пережили те, що 73 роки тому пережили їхні дідусі і бабусі. Правда, без авіаційних бомбардувань, які замінили репресіями й інформаційним та фізичним тиском на серця і душі молодих. Що робити? Куди йти вчитися? Як жити далі, а головне, — де? Скільки запитань, замість одного рік тому — як добре скласти ЗНО, щоб вступити до ВНЗ?
За словами керівника зразкової театральної студії «Світанок» КРЦДЮТ, заслуженого працівника культури України Алли Петрової, кожен черговий випускник чи випускниця залишають рубці на її серці. Цього року рубців додалось не тільки від прощання з випускницею «Світанку» Зоєю Мансуровою, але й від «страшного сну анексії», від якого хочеться швидше прокинутись, як від наркозу після операції.
Та, як кажуть, «війна війною, а обід подавай вчасно». Так і в студії, адже тут випускний не схожий на тисячі подібних у школах, тому що театр починається з вішалки, як казав К. Станіславський, і тому всі негаразди актори повинні залишити за межами сцени. На перший погляд, все як скрізь, звучить шкільний вальс, от тільки музика і слова рідні, українські, у виконанні Наталі Май — «Пролунав дзвінок останній, соловейком віддзвенів». Двадцять один рік існує студія «Світанок», більше сотні випускників вийшли вже з неї, акторську професію вибрали 24 випускники. Цьогорічна випускниця Зоя Мансурова теж мріє стати актрисою. До студії Зою привела мама, коли їй було 4 роки, і тому мама, щоб доньку взяли, приписала їй один рік (в той час до студії брали із 5, а нині — з 7 років).
Минули 12 дитячих «світанківських» театральних років, як один день. Здається, лише вчора Зоя грала зайчиків, лисичок точнісінько так, як малюки з молодшої групи, які саме для неї підготували свою коротеньку виставу і найщиріші побажання. Дякуючи малюкам, Зоя наголосила, що студія «Світанок» — це її друга домівка, а студійці — велика родина. Щоб випускниця пригадала, які ролі виконувала, коли навчалась у середній групі, «світанківці» приготували для неї сцени з вистави «Лісова пісня» Лесі Українки. В цій виставі, яка ставилась декілька разів, Зоя зіграла багато ролей — і лісового чортика, польову Русалку, ну і, звичайно, Мавку. Подарунком і несподіванкою стало те, що вітали випускницю не одна, а відразу три виконавиці ролі Мавки: Карина Громада, Карина Селютіна та Олександра Михайлова. Підросла чудова заміна, і в репертуарі студії «Світанок» може знову з’явитись «Лісова пісня».
Зі студійним життям та зі своїми друзями Зоя прощалась в образі продавчині квітів Елайзи із вистави «Хамелеон» Бернарда Шоу. Друзі по сцені підготували для Зої завдання — відгадати своїх героїнь, яких зіграла в студії «Світанок». Сабіна Петренко нагадала, як Зоя грала Відьму за поемою Т. Шевченка, Валя Сокур — роль бабусі Северинихи з вистави за п’єсою Васильченка «На перші гулі». Ніка Лапченко показала, якою Зоя Мансурова була міністершою у виставі «Голий король» за Андерсеном, а разом із Віолеттою Кириленко присутні згадали Зою — Роксолану у виставі «Пісня Амазонки» за повістю Віктора Стуса, нашого кримського письменника, і якою була Зінькою у виставі «По-модньому» М. Старицького та Міріам з «Одержимої» Лесі Українки.
Випускний театральний вечір у зразковій театральній студії «Світанок» завершився, і прощання із цьогорічною випускницею залишило черговий рубець на серці керівника студії Алли Петрової. А щоб ці рубці розгладились, треба небагато: щоб Україна була єдина і неподільна, щоб доля у дітей була щаслива і щоб у Зої здійснилась її мрія — стати актрисою. Ну і найголовніше, про що говорили на «світанківському» випускному, — звичайно, про мир. Саме миру і спокою сьогодні так не вистачає всій Україні і українцям.
А на завершення прозвучала прощальна пісня, яку завжди співають усі вихованці театральної студії «Світанок»: «Прощавай, рідна школо моя, тільки знай, сумуватиму я. Пам’ятай ці слова золоті: ти для нас — найдорожча в житті»…

Олександр ПОЛЬЧЕНКО

Зоя Мансурова з мамою (ліворуч) і А. В. Петровою

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 06.06.2014 > Тема "Душі криниця"