Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Ця стаття професора Михайла Брайчевського була опублікована в журналі «Розбудова держави» № 7 за 1992 р. Відтоді минуло уже понад двадцять років, а вона не втратила своєї актуальності. За цей час відбулося чимало змін у суспільно-політичному житті таких європейських країн, як Югославія, Чехословаччина, в українському Криму… Йде боротьба за переділ кордонів на Сході нашої держави. Тож дуже доречними стосовно нинішніх умов видаються питання, порушені в статті М. Брайчевського «Історія з географією», котру ми й хочемо запропонувати нашим читачам.

Михайло БРАЙЧЕВСЬКИЙ
ІСТОРІЯ З ГЕОГРАФІЄЮ

Однією з найпекучіших і злободенних проблем сьогоднішньої політики є проблема державних кордонів в Європі, зокрема — Східній. Актуальність тієї проблеми особливо підкреслена розпадом Радянського Союзу і крахом Російської колоніальної імперії — цього потворного монстра, що протягом багатьох століть душив і грабував численні народи на просторі від Балтики до Тихого океану.
На жаль, тенденції, які виявляють себе в тій сфері, не додають оптимізму. Скандал довкола розрекламованого візиту Б. Єльцина до Японії переконливо показав: Росія аж ніяк не відмовилася від імперських амбіцій. Проголошення Курильських островів (які, по суті, їй не потрібні і загосподарювати які вона неспроможна) «споконвічно російською землею» свідчить, що ані історичні реалії, ані юридичні засади, ані елементарна пристойність не беруться до уваги, коли заходить мова про російський великодержавний месіанізм з його претензіями на світове панування.
Ця проблема має свою історію і свою закономірність.
Перша світова війна 1914-1918 рр. спричинилася до ліквідації чотирьох великих імперій на сході Європи: Російської, Прусської, Австро-Угорської та Турецької. Версальська угода кардинально перетасувала кордони в Східній Європі. Була створена система лімітрофів — малих держав, формально незалежних, а по суті маріонеткових. То був так званий «санітарний кордон» між капіталістичним Заходом та Радянською Росією.
Світова революція, на яку сподівалося і на яку розраховувало більшовицьке керівництво, забарилася; отож доводилося покладатися на власні сили. Утворення СРСР в грудні 1922 р. означало відродження Російської імперії, хоча й з деякими поправками: Фінляндія, Прибалтійські країни (Литва, Латвія, Естонія), Польща здобули незалежність.
Версальська система становила дивовижну картину — на перший погляд фантастично безглузду, але в дійсності глибоко продуману і по-своєму логічну. Народи буквально різали по живому: з’єднували те, що з’єднанню не піддавалося, краяли те, що повинно було залишатися цілим. Це було грандіозне нацьковування одних народів на інші за принципом: «роз’єднуй і володарюй».
Своєрідним «заповідником» ряду великих і малих народів була Югославія, до складу якої потрапили Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Чорногорія, частина Македонії. А також — область Косова, заселена албанцями. Для чого було краяти той неслов’янський мусульманський народ, який одержав свою національну державність в рамках незалежної Албанії? Що перешкоджало включити Косово до складу тієї держави?
 «Життєвість» югославського конгломерата найяскравішим чином демонструється в наші дні; з’явився навіть сумний термін «югославський варіант» або «югославська модель», який навряд чи здатний тішити населення, що стало жертвою того варіанту і тієї моделі.
 Але підемо далі. Для чого було об’єднувати в одній державі Чехію та Словаччину? Для того, аби зайвий раз стикнути лобами дві нації, що й поза тим силою багатовікової тенденції перебували в стані глибокої ворожнечі? Але й цього не досить: до складу новонародженої Чехословаччини пристібнули Судетську область з переважно німецьким населенням, шматок Угорщини з містом Кодциці, частину українського Закарпаття. А Моравія зникла з європейської мапи.
Ще потворніше виглядала «Романія Маре» (Велика Румунія), що становила собою класичний приклад лоскутної монархії. До її складу дивним чином були включені дві третини Молдавії, угорська Трансільванія, болгарська До-бруджа, українська Буковина й Пониззя Дунаю. Якщо вилучити ці землі, то від «Великої Румунії» лишиться невелика округа — колишня Волощина (Мунтенія та Олтенія) з містами Букурешті та Поєшті.
До складу Польщі за Ризьким миром 1920 р. потрапила Західна Україна та Білорусь, частина німецької Сілезії та Померанії (Помор’я). До того ж в 1920 р. Польща збройною рукою загарбала Віденську обл. (Східна Литва). Неперевершеним «шедевром» велемудрої політики став так званий Польський коридор, що розкраяв Німеччину, відокремивши Східну Пруссію від основної частини райху.
Можна зрозуміти прагнення Польщі мати вихід до моря. Можна визнати його коли не вповні законним, то принаймні обґрунтованим. Для задоволення цих претензій існувало два варіанти: можна було вивести той коридор поруч з вільним містом Данцігом (Гданськом) або поруч з литовським Мемелем (Клайпедою). Перший варіант реально перерізав Німеччину в кордонах, визначених 1918 року, другий — дозволяв уникнути цього. Всупереч здоровому глузду була обрана друга ідея.
Для чого було припасовувати до Румунії Добруджу, коли поруч утверджувалася незалежна Болгарська держава, або Трансільванію впритул до суверенної Угорщини? Для чого було ділити Молдавію між Румунією та СРСР, замість того, щоб утворити єдину Молдавську республіку? Для чого було розбивати Македонію, прирікаючи її на вічний конфлікт між Болгарією, Югославією та Грецією? Чи розуміли творці Версальської системи, що, передаючи Охриду Югославії, вони завдавали Болгарії не лише територіальних втрат, а глибоко травмували душу болгарського народу. Адже Охрида — історичний центр національної болгарської культури, пов’язаний з іменами Кирила й Методія, Климента Охридського та інших визначних просвітителів.
Чи можна думати, що Ж. Клемансо, Д. Ллойд-Джордж та В. Вільсон, розробляючи Версальську угоду, не відали, що творили? Прекрасно відали. Більше того, саме тут прихований головний сенс і головна мета тієї системи. Східну Європу перетворили на діжку з порохом, ладну вибухнути в перший-ліпший момент. І треба визнати, задуманий план було здійснено геніально.
Для кожної неупередженої людини з нормальною психікою очевидно, що Версальська система не може бути вічною і в принципі потребує ретельної ревізії. Замість неї має з’явитися сім’я незалежних національних держав, якщо ми визнаємо рівноправність усіх націй — великих і малих.
Багатонаціональні держави є величезним злом; вони так чи інакше приходять до панування якоїсь однієї нації (метрополії) над іншими, як це й бачимо у версальській Східній Європі.
Попри декларативно проголошену рівність всіх народів, що увійшли до складу СРСР, російська нація поставила себе над рештою етнічних утворень, здійснюючи де-факто великодержавницьку політику гноблення та пограбування. В Югославії аналогічну роль узурпували серби. В Чехословаччині — чехи. Так буває всюди, де під одним політичним дахом опиняються різні національні групи.
Але попри всі ці міркування Версальська система була збережена і після Другої світової війни 1939-1945 рр. — принаймні в своїй основі. Залишилася Югославія; продовжувала існувати «Велика Румунія»; збереглася Чехословаччина. Ситуація в Польщі загострилася внаслідок передачі їй ще частини земель в Сілезії та Помор’ї. Радянський Союз придбав українське Закарпаття на півдні та Східну Пруссію на півночі.
Отже, порохова діжка продовжує існувати і залякувати нас примарою збройних конфліктів, що загрожують набрати глобального характеру та масштабу. Ситуація заплутана і потребує серйозної критичної вивірки.
Глибоко хибним є розхоже твердження, що республіки колишнього Радянського Союзу поодинці не здужають вижити і вимагають нового об’єднання. Посилаються на те, що в наш час ніби історичний розвиток іде в напрямку інтеграції — злучення народів у певних політичних структурах. Як приклад називають Європейське співтовариство, що визнається за еталон тієї інтеграції.
В дійсності якраз навпаки. XX ст. (всупереч прогнозуванням К. Маркса та Ф. Енгельса) минає під знаком національно-визвольної боротьби, краху великих імперій та переможного утвердження незалежних держав. Всі спроби політичної інтеграції незмінно завершуються провалом.
Після Другої світової війни, наприклад, виникло об’єднання Нідерландів, Бельгії та Люксембургу. З цього нічого доброго не вийшло. Де той нещасний Бенілюкс тепер? Що від нього лишилося? Зараз мало хто й пам’ятає про цей вельми показовий експеримент.
У п’ятдесятих роках виникла ОАР — Об’єднана Арабська Республіка. Її започатковано злукою Єгипту та Сирії, але малося на увазі, що в міру розвитку й розширення «ісламської революції» до того союзу (явно скопійованого з досвіду СРСР) будуть приєднуватися інші арабські (та й не тільки арабські) країни. Що з того вийшло? Крах на першому ж кроці. Коли відбувся революційний переворот в Іраку, його лідер Касем (який на відміну від нинішнього Гусейна дотримувався прогресивної орієнтації) рішуче відмовився вступити до ОАР, завдяки чому цей випадок великодержавницької політики Насера благополучно спочив у Бозі.
Ця тенденція продовжує діяти і в наш час. Свідченням того є величезні труднощі, які чатують на шляху Європейської співдружності, зокрема опір, який зустрічають маастріхтські домовленості (референдум у Франції не зібрав навіть повного п’ятдесят одного відсотка голосів); спроби утворити «єдиний фінансовий простір» і запровадити спільну грошову одиницю (екю).
Звичайно, ізоляціонізм — перспектива не дуже приваблива. Жодна країна не зможе нормально розвиватися, не вступаючи в безпосередні стосунки — економічні, політичні, культурні тощо. Радянсько-компартійна влада протягом семи десятиліть тримала Україну (як і всі інші радянські республіки) в найжахливіших формах ізоляції; лише тепер, з утвердженням незалежності, наша країна здобула нарешті шанс вийти з того становища.
Але ідеологічна догма лишилася. І зараз багато ідеологів визнають лише дві полярні концепції: або суверенні республіки, що звільнилися від радянської зверхності, утворять нову федерацію на кшталт ліквідованого Союзу, або вони потраплять до нової форми більшовицького ізоляціонізму.
Цей парадокс є глибоко закономірним. Справді, об’єднуючись з якоюсь однією групою країн, та чи інша держава зміцнює і поширює зв’язки зі своїми партнерами. Але зворотньою стороною процесу є віддалення і послаблення аналогічних зв’язків з рештою народів світу. Саме так і сталося в Радянському Союзі. Кожна республіка була мертвою хваткою прип’ята до Москви і залізною завісою відмежована від п’яти шостих земної кулі. Страшнішого ізоляціонізму, аніж той, що гарантував СРСР, а нині обіцяє безперспективна Співдружність незалежних держав (СНД), важко собі й уявити. І те, що Україна за радянських часів мусила інтенсифікувати зв’язки не з Францією, Англією, США та іншими розвинутими країнами, а з Киргизією чи Таджикистаном, фатально відбилося на її соціально-економічному розвитку, а відтак і у сфері духовного життя. Наслідки тієї «інтеграції» і сьогодні даються взнаки. Різні за етнічною основою, історичними традиціями, господарчими потенціями, за рівнем соціального розвитку, духовними потребами і т.д. народи грубою силою заганяли в одне спільне стійло. Орієнтація на стосунки з відсталими країнами ні до чого позитивного привести не могла.
Гельсінська нарада з питань європейської безпеки 1975 р. сформулювала принцип непорушності сучасних кордонів, якому, однак, можна протиставити принцип тотального перегляду границь, зокрема ліквідації Версальської системи (про що вже говорилося вище). Це завдання передбачає не лише рух за національне визволення народів, що й досі перебувають у складі багатонаціональних імперій (словаків, хорватів, словенців, босняків, македонців тощо), а й повернення народам їхніх земель, що потрапили під чужоземне панування: Трансільванії — угорцям, Добруджі — болгарам, Косова — албанцям і т.д.
Цього вимагає не лише історична справедливість, а й цілком прозаїчні інтереси загальнолюдського поступу у всіх сферах суспільного життя. Ми бачимо нині, до яких колосальних людських та матеріальних втрат призводять міжнаціональні конфлікти. Уникнути їх є лише один спосіб — ліквідація багатонаціональних імперій (великих, як СРСР чи Китай, і малих на кшталт Румунії чи Югославії), національно-державна дезінтеграція. Здобуття усіма народами (великими і малими) незалежності в рамках справедливих (не на словах, а на ділі) державних кордонів.
Неминучість тієї перспективи, повторюємо, не викликає сумніву. Але такою ж безсумнівною істиною є й те, що проблема та не на часі. Європа не готова до такого перегляду. І це справедливо не лише щодо Східної Європи, а й усього континенту. Бо і західні країни в переважній більшості є багатонаціональними. Отож існує проблема Провансу, Нормандії, Бретані, Ельзасу, Лотарінгії у Франції, Шотландії, Ольстеру, Уельсу в Англії, Каталонії, країни басків в Іспанії і т.д. І події в Північній Ірландії переконливо свідчать: в цивілізованих країнах теж міжнаціональні чвари можуть породжувати тотальні конфлікти — не згірш Карабаху, Осетії, Абхазії чи Таджикистану.
Отже, якби перегляд кордонів розпочався, то неминуче спричинив би хаос, всесвітню конфронтацію, боротьбу всіх проти всіх. А далі — Третю світову війну, яка стала б останньою в історії людства. Грізний приклад Наддністрянщини та Югославії (що розпочався саме з перегляду кордонів) має служити пересторогою для надто гарячих голів.
Тому Гельсінська нарада виявила величезну мудрість, висунувши принцип недоторканності сучасних кордонів, і закиди до його порушення (нехай би в порядку винятку) не можна трактувати інакше, як злочин проти людства.
Розпад Радянського Союзу був справді поворотним моментом у розвитку не лише Східної Європи, а усього світу. Ця подія справила на наших сучасників величезне враження. На одних — гостро негативне, можна сказати, трагічне. З різних боків лунають ламентації з приводу загибелі великої держави, звинувачення М. Горбачова та його команди у здійсненні політики, що призвела до того розвалу, — хоча сам Горбачов робив усе можливе для врятування імперії, а укладання нового «Союзного договору», можна сказати, було його ідеєю фікс.
На інших — враження позитивно-оптимістичне. Усвідомлюючи зокономірність і неминучість краху комуністичної ідеології та політичного втілення, вони, однак, ладні оплакувати розвал могутньої держави, яку нібито поважали в усьому світі і з якою мусили рахуватися всі інші держави, незалежно від їхніх розмірів і політичної орієнтації.
 Всі ці ремствування російських великодержавників не викликають ані співчуття, ані симпатій, ані скорботи. Величезна імперія-монстр зникла з земної поверхні, полишивши нащадка й купу сміття. Імперія розвалилася, бо виявилася нежиттєздатною і протягом семи десятиліть свого існування поступово, але несхибно просувалася до свого краху. Весь той час вона трималася за рахунок брутального насильства, терору, репресій, її не поважали, а боялися, називаючи «імперією зла». А страх і насильство в політиці ніколи не забезпечують ані процвітання, ані поваги і захоплення сучасників. І пишатися тим, що тебе бояться, навряд чи доцільно.
Зникнення радянської імперії, отже, є величезним благом для людства, і заперечувати це можуть лише ті, хто втратив (а може, й ніколи не мав) відчуття історичного поступу, розуміння його закономірностей. Тільки цим можна пояснити заклики до відродження союзу — як не старого і збанкрутілого СРСР, то хоча б його сурогата на кшталт щойно створеного СНД.
Розмови, звичайно, справа проблематична; язик, як відомо, кісток не має, а мріяти можна про що завгодно, хоча б і про допомогу інопланетян. Серйозна політика до цього не має жодного стосунку. Але занепокоює інше: те, що в країнах колишнього СРСР існують досить потужні реакційні сили — і прокомуністичної, і антикомуністичної орієнтації. Поки що їх незначна меншість, але кількість весь час зростає, що підігрівається недолугою економічною політикою республіканських урядів, упертим зниженням життєвого рівня, ознаками розбрату в сфері політичних колізій. На своїх знаменах вони цілком свідомо і відверто пишуть гасло реанімації наскрізь прогнилої та скомпрометованої в очах світової громадськості структури.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2014 > Тема ""Білі плями" історії"