Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

У ці теплі травневі дні Ізет Зекір’яйович Халілов з села Оползнєве поблизу Ялти повертається подумки у весну 1944-го, яка принесла радість визволення Криму від німецько-фашистської окупації і водночас обпекла всіх кримських татар льодяним холодом депортації.
Перший раз війнуло морозом репресій в їхню сім’ю ще в 1938 році, коли заарештували батька, і матір Ребія залишилася одна з сімома дітьми на руках. Довго їм нічого не було відомо про його долю. І лише за даними посмертної реабілітації дізналися, що він помер у 1942 році в таборах на Кольському півострові.
Старший син Халілових — Ібраїм з перших днів війни був на фронті. При десантуванні з Кубані на Керч у складі 51-ої армії отримав перше поранення. Лікування в госпіталі на Кавказі — і знову на фронт. Після визволення півострова в будинку Халілових поселилися кілька радянських солдатів на чолі з командиром, а Ребія готувала їм їсти. 17 травня 1944 року о 8-ій годині вечора командир покликав жінку і повідомив:
— Мати, завтра вранці будемо вас виселяти. Приготуйте в дорогу найнеобхідніше.
За ніч вона зібрала з дітьми, що змогла. Не спали. На світанку як вирок прозвучали слова командира одному з солдатів:
— Посадіть цю сім’ю на ташкентський поїзд.
Сам сів на мотоцикл і поїхав. За трагічним збігом обставин саме того ранку він на виїзді з села натрапив на німецьку міну і від вибуху загинув. Однак солдат виконав дане командиром доручення. Виселенці сіли на поїзд і через деякий час їх вивантажили з речами в селі Янгиюль Ташкентської області.
Там і жили багато років — мати та її діти. Найважчими виявилися для них перші два роки, коли депортовані з Криму в нових для них азіатських кліматичних умовах часто хворіли і вмирали від інфекційних захворювань. Ребія ретельно стежила за тим, щоб її діти не пили воду з арика, а тільки кип’яченою. І незважаючи на важкі умови життя, повоєнний голод, зуміла захистити і виростити всіх. Троє з них — син Ібраїм, який у складі радянських військ дійшов до Берліна, та старші дочки Фатьма і Шаніє переїхали згодом у Новоросійськ, де і поховані. Там нині живе наймолодша сестра Ізета Халілова — Хатідже.
Матір померла в Узбекистані в 1957 році, а він з двома сестрами — Зекіє і Гульфє повернувся в 1990 році в Крим. Поселився в рідному селі, яке до війни називалося Кекенєїз. При в’їзді в Оползнєве і нині є дорожній вказівник з цією історичною назвою. А сестри обрали для проживання Сакський район.
Ізету Халілову нині йде 80-й рік. До цього часу зберігся їхній будинок на березі моря, в якому вони жили тут колись великою і дружною сім’єю до війни. Всю гіркоту від неї та депортації він переадресував на... капусту, наклавши на неї своє категоричне табу на домашньому столі.
— Одну її тільки й їли тоді в різному вигляді, — пояснив мені причину цієї заборони його син Шевкет Халілов, завідувач відділу зв’язків з об’єднаннями громадян і національно-культурними організаціями Всеукраїнського інформаційно-культурного центру в Сімферополі. — Вона викликала в батьків такі важкі спомини, що в моєму дитинстві вдома ніколи не було страв із капусти.
На два географічних та історичних періоди поділила депортація і життя мистецтвознавця, заслуженого діяча мистецтв АРК Ельміри Черкезової. Вона народилася в Узбекистані і з дитинства чула, як її бабуся Гульзаде, працюючи в спеку в саду і винограднику, говорила: «А в Криму в цей час цвіте лаванда».
До війни вона проживала в селі Кипарисному, яке розташоване на морському узбережжі між Ялтою та Алуштою і називалося тоді Кучук-Ламбад. Її чоловік у роки фашистської окупації помер, два сини загинули. Один був моряком, а другий воював з фашистами у складі Севастопольського партизанського загону. І вона, депортована з Криму з трьома дітьми — дочками Айше і Садіє, сином Мустафою, опинилася в узбецькому радгоспі «П’ятирічка».
— Перші дні після прибуття були найважчі, — згадувала вона. — Вода в ариках брудна, мутна. Пити її неможливо. Місцеве населення налаштоване до переселенців недружелюбно. Люди масово вмирали від інфекцій.
Коли її двоюрідний брат Сеїд Баап Османов у військовому званні майора демобілізувався з армії після війни і, повернувшись у Крим, дізнався, що його депортовані дружина й дві дочки померли, то в нього, за словами Е. Черкезової, дочки Садіє, волосся на голові за одну ніч стало сивим. Він приїхав в Узбекистан і зібрав залишки родини в місті Бекебад поблизу Ташкента.
Бабуся Гульзаде проживала з сином Мустафою, який працював на металургійному заводі, був передовиком виробництва, раціоналізаторм. Його портрет висів на заводській дошці пошани. У дворі будинку вона відтворила куточок рідного Криму, з яким і там, у депортації, не переривався її духовний зв’язок, хоч фізично перебувала далеко. Її клумби завжди були в ідеальному порядку, а на обрізування виноградників приїжджали колишні односельчани, що добре зналися на цьому.
Вона не дожила до часу повернення на Батьківщину, пішовши з життя в 1986 році. Це зробили за неї її діти і внуки. Ступила на рідну землю Садіє, а там ростуть ті ж кипариси, що й до війни. І море таке ж, в якому плавала ще в дитинстві. Тепер сюди, в Кипарисне, уже без неї до родинних витоків пройнятися духом предків і красою чудової природи навколишніх місць приїжджають Ельміра з братом Іслямом та їхні діти.
Ці почуття причетності до всього, що стосується долі свого народу, Ельміра Черкезова має намір висловити на Всесвітньому форумі татарських жінок у Казані, в якому вона бере участь цими днями в складі кримської делегації.
У Криму до 70-річчя пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, яке відзначили 18 травня, відбулося багато заходів. Так, у Бахчисараї в Кримському історичному музеї «Ларішес» у комплексі «Девлет-Сарай» відкрилася фотовиставка Арвідаса Шеметаса «Повертатися», в Євпаторії пройшов вечір-реквієм, у Феодосії в сквері біля пам’ятного знаку жертвам депортації 1944 року відбулася акція «Запали вогонь у серці своєму». А в неділю 18 травня у Сімферополі кримські татари з усього півострова за традицією зібралися на жалобний мітинг, щоб вшанувати пам’ять тих, хто не повернувся з депортації, висловити свої думки та пропозиції щодо відновлення прав корінного народу, забезпечення облаштування і розвитку на рідній землі.

Валентина НАСТІНА

Борис ЧИЧИБАБИН
* * *
Думал о Крыме: чей ты,
кровью чужой
разбавленный?
Чьи у тебя мечети,
Прозвища и развалины?
...Люди — на пляж,
я — с пляжа,
там у лесов и скал,
«Где же татары?» —
спрашивал,
все я татар искал....
Шел, где паслись отары,
Желтую пыль топтал.
«Где ж вы, —
кричал, — татары?»
Нет никаких татар...
Родина оптом,
так сказать,
Отнята и подарена, —
И на земле татарской
Ни одного татарина…

«Крымские прогулки»
1961

* * *
Как непристойно Крыму без татар.
Шашлычных углей лакомый угар,
заросших кладбищ надписи резные,
облезлый ослик, движущий арбу,
верблюжесть гор с кустами на горбу,
и все кругом — такая не Россия...
«Судакские элегии»
1974

КРИМСЬКИМ ТАТАРАМ ЗАГРОЖУЄ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ В «НОВОМУ» КРИМУ

Кримським татарам у «новому» Криму загрожує переслідування, їх залякують, і їхнє майбутнє на анексованому Росією півострові непевне, заявила міжнародна правозахисна організація Amnesty International.
Незважаючи на обіцянки нинішньої фактичної «влади» Криму захищати права кримських татар, цей народ зазнає дедалі більшого насильства й дискримінації, заявив директор програм Європи й Середньої Азії Amnesty International Джон Далг’юзен.
Як говориться в заяві, російська влада дозволяє вільно діяти у Криму збройним угрупованням, які стоять за брутальними нападами на кримських татар, а також залякує кримськотатарських лідерів, погрожує розпустити найвищий представницький орган кримських татар Меджліс і обмежує їхнє право на свободу зібрання і висловлення думки.
Із Криму вже змушені були виїхати до семи тисяч кримських татар, а ті, хто лишається, постають перед неймовірним вибором – відмовитися від свого українського громадянства і прийняти російське або стати «іноземцями» на своїй власній Батьківщині, заявили правозахисники.
Росія, незаконно окупувавши й анексувавши український Крим, встановила на півострові свою «владу», яка здійснює там переслідування проукраїнських сил – насамперед кримських татар, а також місцевих українців.

(Радіо «Свобода»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 30.05.2014 > Тема ""Білі плями" історії"