"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
#14 за 04.04.2014
ТАТАРСЬКА КРОВ
Олександр МУРАТОВ
╤стор╕я ╕ сучасн╕сть
Пов╕сть
(Продовження. Поч. у № 12-13)
— Це добре, — кивнув головою н╕мець ╕ в╕дпустив нас. Коли ми трохи в╕д’╖хали, д╕дусь здивовано запитав: — То ти говориш по-н╕мецьки? — Сестра маминого тата трохи навчила... Д╕д т╕льки похитав головою... ...Ми, д╕ти, поливали город, коли над нашими головами пронеслися радянськ╕ л╕таки. — Червон╕! — рад╕сно вигукнув Батал. Ми довго дивились, прикривши долонями оч╕. А пот╕м загуркот╕ли гармати. На подв╕р’я виб╕гли й ж╕нки. ...А ближче до вечора ми побачили радянськ╕ танки. Вся вулиця виб╕гла ╖х зустр╕чати. Хтось нав╕ть устиг наламати букет╕в з бузку ╕ кидав ╖х танк╕стам. Рад╕сть була щира та всенародна. А ввечер╕ за святковим столом ми сп╕вали п╕сню про р╕дного Стал╕на. Х╕ба могли ми знати, що утне «батько» вс╕х народ╕в, ╕ що наше свято невдовз╕ перетвориться на суц╕льний жах... «Депортац╕я» — це слово для кримського татарина, нав╕ть такого, який народився вже п╕сля повернення народу до Криму, означа╓ абсолютно те саме, що для кожного ╓врея означа╓ слово «голокост...». Я пережив це разом ╕з татарським народом, хоча, щиро кажучи, й не пом╕тив, як усе почалось. Пам’ятаю, був ранок ╕ моя бабуся М╕р╕╓м, яка дуже рано прокидалась, кудись п╕шла, та невдовз╕ повернулась, тяжко дихаючи, заскочила до к╕мнати, де ще спали я ╕ мо╖ т╕тоньки, й гучно сказала: — Вставайте, д╕точки! Швидко вставайте!.. — ╤ смикнула за плече Айше, яка н╕як не хот╕ла прокидатись. ╤ поки ми, заспан╕, продирали оч╕, М╕р╕╓м п╕шла до к╕мнати хазя╖в ╕ теж ╖х розбудила. Я н╕чого не м╕г втямити, т╕льки чув ╖╖ голос: — Нас будуть вивозити! Нас висилають ╕з Криму!.. — Куди вивозити? Хто? — н╕як не могла второпати хазяйка. — Вс╕х татар!.. — Чому?.. За що?.. — Зв╕дки я знаю?! Але вже почалось!.. Треба взяти золото ╕ все, що ╓ ц╕нного!.. Почали з п╕вденно╖ частини м╕ста... Там деяк╕ дурн╕ закопують ц╕нност╕ у землю чи замуровують у ст╕ни... — А де ж треба ховати? — Тут! — вигукнула бабця ╕ в╕дгорнула ком╕рець сукн╕, демонструючи сво╖ могутн╕ груди. — О, Аллах!.. — вигукнула хазяйка. — А х╕ба обшукувати не будуть?.. — Мене не наважаться!..
╤ в цю ж хвилину з вулиц╕ долинув гурк╕т вантаж╕вки та скрег╕т гальм. У хв╕ртку задзвонили. Ми вс╕ висипали на ╜анок: нас четверо ╕ четверо хазя╖в. Д╕ти не плакали, а т╕льки перелякано дивились на енкаведешник╕в, як╕ вже йшли до нашо╖ осел╕... Найголовн╕ший ╕з них запитав: — Хто хазяйка? — Я... — з острахом в╕дпов╕ла наша родичка. — Ви — Б╕лялова Зарема Абдурахман╕вна? — Я... — ледве чутно сказала та. — А це хто? Квартиранти? — Родич╕... — Кримськ╕ татари? У розмову втрутилась М╕р╕╓м: — Ми втекли з Харкова в╕д н╕мц╕в... — А хлопчик чий? — тицьнув в╕н у мене пальцем. — Це — м╕й онук... Його батько й мати на фронт╕... — притиснула мою голову до свого живота М╕р╕╓м, у душ╕ спод╕ваючись врятувати хоч мене. Родичка Зарема виступила уперед: — У мене чолов╕к на фронт╕... А брат загинув м╕сяць тому... Я покажу похоронку... Та н╕чого не допомогло. Лейтенант голосом механ╕чно╖ ляльки зачитав нам указ Презид╕╖ Верховно╖ Ради СРСР про депортац╕ю кримських татар за сп╕вроб╕тництво з н╕мецькими окупантами та зраду батьк╕вщини. — Та яке ж сп╕вроб╕тництво?! — сл╕зно вигукнула хазяйка. — Нас н╕мц╕ ледве не постр╕ляли за те, що наш╕ родич╕ у Червон╕й арм╕╖!.. А м╕й дядько був зв’язк╕вцем у партизан╕в!.. На що енкаведист суворо зауважив: — От ╕ добре!.. Буде з вами якийсь чолов╕к... По╖дете разом з дядьком... Даю вам на збори р╕вно дв╕ години... Бер╕ть ╕з собою лише необх╕дне! Командир ╕з солдатами п╕шли з двору, а ми поб╕гли до к╕мнати. — Необх╕дне! Необх╕дне! — вигукувала Зарема. — А що ж воно необх╕дне?! — Не метушись! — узяла на себе командування М╕р╕╓м. — Бери т╕льки ╖жу ╕ те, що знадобиться д╕тям... Не думаю, що нас будуть вивозити спальними вагонами... Так що бери великий горщик... Бери мило, рушники й, головне, ╖жу... А ц╕нност╕ — до мо╓╖ камери схову... Нас повантажили на ту саму машину. На н╕й вже сид╕ли ще дв╕ геть перелякан╕ родини, яких забрали перед нами... Багато вантаж╕вок ╖хало по дороз╕, зд╕ймаючи куряву. ...Людей запхали у товарн╕ вагони. Деяких п╕дштовхували прикладами. Плач, стог╕н, благання змилостивитись, нав╕ть прокльони. Десь ляснув постр╕л... Це ж треба таке: ще трива╓ в╕йна, дорогоц╕нна кожна вантаж╕вка. А тут ст╕льки машин та ешелон╕в кинуто на виселення татар. Нас запхали до вагон╕в на якомусь роз’╖зд╕ поблизу С╕мферополя, посеред голого степу, що у травн╕ рясн╕в польовими кв╕тами... Це, слава Богу, були не вагони для скотини, а солдатськ╕ «теплушки». Невже вони не потр╕бн╕ на фронт╕? ╢ нари, на яких можна спати. Але т╕снота страшенна. Д╕ти, стар╕ та ж╕нки, притиснувшись одне до одного, боялися поворухнутись. Старий мулла почав молитву. П╕д цю молитву потяг рушив на п╕вн╕ч. Незважаючи на жах, а може, саме через нього я, притулившись до бабус╕, заснув. Раптом потяг зупинився, з грюкотом розчинилися двер╕. З криками та брудною лайкою енкаведисти закинули до вагона якогось закривавленого хлопця. В╕н тихо стогнав. Моя т╕тонька Фат╕ма одразу ж кинулась до нього. — Як здохне — на зупинц╕ стукайте у двер╕!.. — глузливо сказав охоронець. — А тепер виходьте сцяти, срати, а то ще напаскудите у вагон╕!.. Вс╕ висипали з вагона. Й не т╕льки з нашого. Ж╕нки дуже соромились, намагалися в╕д╕йти подал╕. Та охоронц╕ кричали: «Назад! Назад!». ╤ стр╕ляли у пов╕тря. До мене п╕д╕йшов д╕д Енвер, коли я мочився просто п╕д колеса. Поряд з╕ мною це саме робили хлопчики Зареми. Енвер запитав: — А де ж╕нки? — П╕шли з охоронцями за потяг... — А-а.. Повернулась М╕р╕╓м: — Енвер-ага! Як же так? Ти ж був ╕з партизанами? Невже вони за тебе не заступились? — Заступились... П╕шли до начальника смершу... А в╕н сказав: «Рад╕йте, що вас не притягли як пос╕бник╕в ворог╕в народу...». ╤ в цю хвилину паротяг дав свисток, охоронц╕ закричали: «Татарва — по вагонах!» — ╕ ми, допомагаючи одне одному, пол╕зли до сво╖х душогубок. Спека стояла така, що п╕т струмками ст╕кав з облич. Ваг╕тна ж╕нка, десь вже на дев’ятому м╕сяц╕, хапаючись за жив╕т, увесь час стогнала. А вноч╕ ми прокинулись в╕д ╖╖ страшенного крику. Почались пологи, ╕ невдовз╕ ми побачили новонароджене дитя. Вранц╕ ж╕нки рвали нижн╕ сп╕дниц╕ на пелюшки. Треба було багато пелюшок, бо про прання не було й мови. Це було справжн╓ пекло. Г╕рше, мабуть, було лише у фашистських концтаборах. ...На як╕йсь маленьк╕й станц╕╖ Зарема висунулась у в╕конце ╕, побачивши кран, з якого текла вода, звернулась до м╕сцево╖ ж╕нки з проханням набрати води ╕ подала ╖й глечика. Та п╕шла й набрала води. Але коли поверталась, ╖╖ гукнув охоронець: — Ти зна╓ш, кого напою╓ш? Ж╕нка здивовано глянула на нього. — Це ж зрадники батьк╕вщини! Вони ж разом ╕з н╕мцями вбивали радянських людей!.. Ж╕нка розгублено подивилась на охоронця, пот╕м на Зарему у в╕кн╕. Зарема сказала ╖й: — У нас тут д╕ти... ╢ нав╕ть новонароджене дитя!.. Ж╕нка вагалась. Але охоронець (увесь у ластовинн╕) ╖й досить погрозливо сказав: — Неси, неси, якщо ти така ж сука, як вони!.. Й ж╕нка не витримала тиску ╕... вилила воду на землю... Зарема весь час доглядала за тим побитим хлопцем, якого вкинули до нас поблизу Джанкоя. Звали його Ахтем, ╕ був в╕н дуже красивий. Пам’ятаю ще одну страшну зупинку десь у казахських степах. Це вразило мене на все життя. Нас випустили з вагон╕в, ╕ я побачив, що стар╕ д╕ди копають лопатами ями для перших померлих. ╥х було п’ятеро. Дв╕ стар╕, дво╓ д╕тей ╕ зовс╕м молода ж╕нка. — Що з нею сталося?.. — запитала М╕р╕╓м у татарки з сус╕днього вагона, з якого винесли ту молоду. — Розрив сечового м╕хура... Не могла себе примусити при людях мочитися у вагон╕... М╕р╕╓м т╕льки з╕тхнула. Один з охоронц╕в п╕д╕йшов до молодо╖ мами, що стояла з немовлям на руках. Дитинка ледве дихала. — Воно не мертве? — запитав охоронець. — Н╕, — в╕дпов╕ла ж╕нка ╕ притиснула дитину до грудей. — Вона слабенька... — Так воно ж уже не розплющу╓ очей... — Вона спить!.. Охоронець подивився ╕з сумн╕вом ╕ в╕д╕йшов. У цей час мерц╕в поклали до сп╕льно╖ могили. Плакали родич╕... Стар╕, в тому числ╕ наш д╕д Енвер, почали закидати яму. Охоронець, що п╕дходив до молодо╖ мами, раптом п╕дскочив до не╖ знов ╕ вихопив з ╖╖ рук дитину. Натовп затамував подих. А садист п╕дб╕г до ями ╕ кинув у не╖ дитя. Й гукнув старим: — Закопуйте! Молода мама кинулась до ями. Та охоронець в╕дштовхнув ╖╖. ╤ тод╕ м╕й д╕д Енвер розмахнувся лопатою ╕ з ус╕╓╖ сили вдарив охоронця по голов╕. Череп луснув, ╕ ми побачили рожевий мозок, який тремт╕в ╕ блищав на сонц╕. ╤ зразу ж пролунали постр╕ли. Це два ╕нш╕ охоронц╕ вбили мого д╕да. П╕дб╕гли ще солдати. ╤ п╕д дулами гвинт╕вок примусили старих закопати могилу. Вс╕ ридали, але н╕хто б╕льше не був здатний на спротив... Все, що було пот╕м, сво╖м траг╕змом не могло пор╕внюватись ╕з ц╕╓ю страшною под╕╓ю. Вкрай приголомшен╕ татари ╖хали дал╕, поки до╖хали до узбецько╖ Фергани... Стал╕н був великим гуман╕стом ╕ тому спровадив мусульман до мусульман... З Фергани нас, як худобу, п╕шки погнали до обнесеного колючим дротом спецпоселення неподал╕к в╕д Фархат-ГЕС. Це був той самий концентрац╕йний таб╕р, т╕льки з нього протягом дня можна було виходити назовн╕. Але р╕вно о десят╕й вечора починалась комендантська година, яка тривала до сьомо╖ ранку. Людей ретельно перераховували, ╕ не дай Боже, щоб хтось не повернувся до комендантсько╖ години. Ми вс╕ були рабами спецкомендатури, яка пильно стежила за нами. Особливо тяжка робота була на бавовняних ланах, де з ранку до вечора п╕д час збирання працювали не т╕льки доросл╕, а й д╕ти... Завдяки сво╓му швидкому розуму ╕ вм╕нню пристосовуватись бабуся М╕р╕╓м врятувала всю нашу родину. Коштовност╕, як╕ вона сховала за пазухою, дали нам можлив╕сть вижити ╕ нав╕ть мати кращ╕ побутов╕ умови, н╕ж були в ╕нших татар. Вона обм╕нювала золото та коштовне кам╕ння в узбек╕в, ╕ цим ми жили. Наша с╕м’я практично злилася ╕з с╕м’╓ю Зареми. ╥╖ д╕ти були для мене як р╕дн╕ брати ╕ сестра. Важко захвор╕в ╖╖ маленький синок, ╕ я за п’ять к╕лометр╕в б╕гав до аптеки по х╕н╕н. Слава Богу, згодом Лютер╕ видужав. Були й рад╕сн╕ дн╕: Фат╕ма вийшла зам╕ж за Ахмета. Вес╕лля було хоч ╕ жебрацьке, але дуже мальовниче й не в╕дходило в╕д традиц╕йного обряду. Було й багаття, навколо якого провели наречену перед тим, як завести ╖╖ в д╕м чолов╕ка; була й гульня парубк╕в перед тим, як наречений перейде до подружнього життя. Т╕льки парубками були стар╕ д╕ди та дво╓ ╕нвал╕д╕в... А через п’ять м╕сяц╕в у Ахмета ╕ Фат╕ми народився синок. Мабуть, не втерп╕ли до вес╕лля, та н╕хто ╖х не засуджував, бо життя було таке страшне. ...Раптово до спецпоселення налет╕ли енкаведисти. ╤ зразу ж посунули до однорукого дядька Рав╕ля. Витягли б╕долаху ╕з землянки ╕ поволокли до машини. — А де Фат╕ма? — запитав уповноважений НКВС узбек Рашидов. — Вона... у землянц╕... з дитиною... — перелякано в╕дпов╕ла М╕р╕╓м. — Не ця!.. — роздратовано кинув Рашидов. — Я кажу про Османову!.. — Вона з дитиною у л╕карн╕... у Ферган╕... — Як повернеться, нехай зайде до мене!.. Енкаведисти с╕ли у машину ╕ по╖хали геть...
(Продовження буде)
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13090
|