Версiя для друку Обговорити в форумi

Шлях до Тараса

«Все йде, все минає…». Слова великого сина України Тараса Шевченка. Скільки спливло років, а мої думки повертаються у далеку юність, світ неповторного щастя, стремління до висот пізнання життя в усіх його проявах, бажання відкриттів, здійснення юнацьких мрій. Ми, молоді студенти Канівського училища культури та мистецтв, з великою гідністю розуміли, що навчаємось в історичному місті — Каневі, де знаходиться серце вірного сина непоборного, талановитого народу України Т. Шевченка. Насичені творчою працею дні, а це лекції, концерти, підготовка до заліків, екзаменів, давали нам можливість відпочити від напруженого тижня, зарядитися новою енергією, яку дарувала нам чарівна природа Канівських круч… Не знаючи втоми, підіймаємось по крутих сходинках до висоти, до величної краси, до Прометея з українським корінням — Тараса.
Ось і остання сходинка, втомлені, але задоволені, ми — біля підніжжя постаменту. Згадалися слова пісні у виконанні В. Зінкевича:

«Ой крута та круча,
Де стоїть Тарас,
І крізь роки кличе,
Кличе, кличе нас…»

Підходимо і хочемо вдивитись в очі, розгадати його думку, пройнятись цим багатомовним поглядом. Майданчик перед постаментом завжди прикрашений яскравими квітами, вдячні земляки, зарубіжні шанувальники висловлюють свою любов поету. Розмовляти і спілкуватись не маємо бажання, мовчимо, охоплені особливим духом поваги і тільки серце в неповторному ритмі відтворює слова священного «Заповіту»:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.

Вклонившись, йдемо на пагорб, де милуємось Дніпром, таким величним, спокійним, мудрим. Очі не можуть осягнути той простір, який бачимо з висоти, і ми самі собі здаємося такими маленькими зернятками, недозрілими в сум’ятті почуттів, поки що без свого особистого життєвого досвіду. Який там досвід, коли тобі лише 18-19 років?
Повітря над Дніпром особливе, чисте, прозоре, заспокійливе, ніби якась небесна мелодія арфою звучить в наших серцях, підхоплює наші тендітні душі і несе до зірок, хочеться співати…
Сповнені спілкуванням і враженнями, йдемо сходинками донизу, легко і весняно на серці, але з грудей виривається пісня, і ми співаємо тихо з натхненням:

…Ти течеш в віках,
Дніпре, серцю милий,
Води широкі, ясна долина,
Любимо тебе,
як батьки любили,
Рідна моя сторона…

Мандрівними лелеками пропливли роки, декілька поколінь змінилося з того незабутнього 1969 року. Ми вже у поважному віці, маємо нащадків, дітей й онуків, але світлі враження від юності, п’янкої і неповторної, набігають на пам’ять, як води Дніпра на свої вічні береги…
Так, все йде, все минає. Але слова поета у моїм серці як дороговказ, як молитва. В кімнаті на столі постійно є «Кобзар» — книга вічна, книга-бунтар, книга пророча. Поспішаю до неї, коли сум та життєві негаразди охоплюють і полонять душу. Вир сучасного життя, стереотипи маскультури, аморальне телебачення знищують потяг людини, особливо молодої, до поезії і взагалі до читання, прикро і боляче.
Завжди чекаю нашу улюблену «КС», вона приваблює своєю насиченістю та широтою потрібних всім і кожному матеріалів. Живий пульс швидкоплинних днів відчуваю на її яскравих сторінках. Всім своїм єством глибоко розумію духовну спадщину великих мислителів, сподвижників слова, таких неповторних, як Тарас Шевченко. Не можу без особливої пошани і вічної любові згадати і подякувати моєму родовому корінню — дідусю Г. З. Шевченку та матусі С. Г. Шевченко, які відійшли вже у вічність, але в свій час виховали мене в любові до рідної землі, до людей, до духовних надбань українського народу.
Поетичний спадок Т. Шевченка — це невичерпне джерело високого рівня духовності, яке зміцнює дух, єднає думки вірних нащадків, полонить своєю правдивістю, закликає оберігати заповіти творчих геніїв кожному поколінню живущих. Тож будемо вірними синами і дочками на часі непростої розбудови нашої рідної України.

ПОГЛЯД ТАРАСА

Він не помер, він серед нас,
Наш всюдисущий,
наш Тарас.
Магічним поглядом
 століття осяває,
Дух волелюбності
 в серця вливає.
Як в джерело занурююсь
 в правдиве слово.
І на горі Чернечій
 сповідаюсь знову й знову.
Картає погляд,
 і слово не мовчить,
Кобзарським співом
в серцях землян звучить.
Воно нас кличе виринуть
 з нікчемності життя,
Пророчий голос,
 як промінь з небуття.
На п’єдесталах Всесвіту
 в поклоні і пошані
Пливе ріка нащадків
 у любові та єднанні.
Добірним словом
 серце моє мліє…
«Сонце заходить,
 гори чорніють,
Пташечка тихне,
 поле німіє…»
Він не помер, він серед нас,
Пророк і Геній Слова —
 наш Тарас!

Тетяна ШКІЛЬНЮК,
працівник культури,
викладач
с. Родникове Сімферопольського р-ну АРК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема "Українці мої..."