Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

За час до 200-ліття Тараса Шевченка є сенс поміркувати про його візіонерство, прозирання майбутнього України, і ширше — про українську мрію поета і в її загальнонаціональному, і в індивідуально-приватному вимірі.
Сила Шевченкової уяви, як відомо, в часи дитинства стимулювалася такими чинниками, як схильність до самотності, потаємність, зосередженість на житті свого внутрішнього «Я», виняткова емоційна вразливість. Десь тоді, у дитячі роки, Тарас чув перекази про заховані гайдамаками скарби, чув легенду про Звенигору, з вершини якої у час небезпеки лунав тривожний дзвін, — і згодом, у 1843-му, мистецька фантазія поета трансформувала ці історії в надзвичайно містку метафору, символ скарбу, якого дошукуються вороги України, — проте розшукати не можуть. Щодо дітей матері України, то вони слід до скарбу загубили, хоча, вірить поет, не назавжди.

Ех, якби-то,
Якби-то найшли те,
Що там схоронили,
Не плакали б діти,
Мати не журилась.

Це рядки з вірша «Розрита могила»; той-таки мотив захованого скарбу є і в поемі-містерії «Великий льох». І в обох творах ідеться про символ національної волі — здавалося б, загубленої на хистких дорогах історії, проте ні, каже поет: «старі батьки» до пори до часу заховали той скарб, і рано чи пізно він буде віднайдений.
Тут варто нагадати, що «Розрита могила» і «Великий льох» були написані Тарасом Шевченком у пору його «трьох літ», коли в поета з’явилося відчуття його особливого призначення. Повернувшись в Україну після 14 років розлуки, він побачив не вимріяну уявою, а реальну Україну, що постала перед його очима великою руїною. Картина майже цілковитої загибелі нації не могла не приголомшити поета.
Відчуття свого особливого призначення, що пробудилося в Шевченкові в 1843-1845 рр., означало, що він мусив стати голосом німої України, мусив сказати за всіх, здолати власний відчай, засвітити вогонь національного ідеалу, проклясти таємних і відвертих ворогів, роздмухати іскру любові в кожному, в кому вона ще жевріла.
У творах періоду «трьох літ», як, зрештою, і в поезії пізнішої пори, Тарас Шевченко висловив найголовніші для української нації істини, своєрідні десять заповідей, у яких відбилися його уявлення про українську мрію і про те, що стоїть їй на перешкоді. Ось вони.

Заповідь перша. Не сподівайтеся на щастя поза «своєю хатою».

У посланні «І мертвим, і живим...» є блискуча формула самореалізації нації:

У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

«Своя хата» в Шевченка — вершина національних мріянь. Своя хата — це можливість самоздійснення на основі питомих традицій, власних, а не накинутих розумінь правди, історії, моралі...
Про «свою правду», різко протиставлену «правді» офіційних історіографів, Тарас Шевченко полемізував у вірші «Холодний Яр», захищаючи гайдамацтво і від нищівних присудів Аполлона Скальковського, і загалом від намірів усяких «голодних ворон» ...«переписувати історію», закріплену в народній історичній пам’яті...
Шевченко знав: шлях до самоздійснення — довгий і тернистий; він вимагає передусім пробудження приспаної України. Серед багатьох відтінків значень, що їх має у Тараса Шевченка слово «сон», є й таке: сон — це летаргія, це приспаність, що паралізує свідомість і волю. «Вона заснула, цар Микола її приспав», — написав одного разу про українську волю наш поет, і ці слова звучали як моторошний діагноз тих болячок, що ними супроводжується упокорення нації. Від усвідомлення трагічної парадоксальності ситуації, коли жити доводиться «на нашій — не своїй землі», від упокорення і приспаності, — до «своєї хати» — колосальна дистанція, але в тім-то й річ, що Шевченко в якийсь момент відчув у своєму слові ту силу, яка здатна будити приспаних.

Заповідь друга. Знайте, що найбільше зло України — в її «байстрятах», у горе-провідниках, «дядьках отечества чужого».

Питання про еліту мучило Тараса Шевченка особливо гостро. Воно супроводжувалося болісними роздумами про феномен національного відступництва потурнаків, перевертнів, «байстрят Єкатерини». У «Розритій могилі» він уперше виставив історичний рахунок Богданові Хмельницькому, — звісно ж, за Переяславську угоду 1654 року. Але тема Богдана набуває в Шевченка універсальнішого значення: йдеться, зрештою, загалом про перевертнів давніх і сьогочасних.
Ключовим же твором Тараса Шевченка, в якому сконцентровано його роздуми про еліту/квазіеліту, є його послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...». Неминуче постає запитання про адресата послання. Хто вони, оті мертві, живі і ненарожденні земляки, до яких звертається поет і яким адресовано стільки його саркастичних слів? Відповідь очевидна: «своє» панство, українці-перевертні, «інтелектуали» XIX ст., чий потенціал реалізується на користь чужого, а не свого.
Шевченко бачив, що малоросійська квазіеліта уражена вірусом національного відступництва. Вона — безлика, а криза ідентичності, асимільованість, утікання від свого національного «Я» і запобігання перед чужинцями неминуче призводять до моральних хвороб, що починаються із втрати елементарної гідності.
Центральна частина Шевченкового послання — це, власне, полеміка про історію. Її можна було б назвати зриванням масок: поет рішуче прощався з романтичними уявленнями про героїчну козацьку минувшину, про Гетьманщину. Тепер, 1845-го, йому відкрилися нові, значно гіркіші істини.

Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть...
та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки,
грязь Москви,
Варшавське сміття —
ваші пани.
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!

Уявімо на мить, що читач цих рядків — хтось із власників Тростянця (рід Скоропадських) або Сокиринців чи Дігтярів (Галагани), або Згурівки (Кочубеї)... Це їм він кинув слова, що згодом повторюватимуться безліч разів як заклинання: «І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь, / Бо хто матір забуває, / Того Бог карає, / Того діти цураються, / В хату не пускають».
Здавалося б, гнів поета щойно дійшов вищої точки кипіння. Проте ні: Шевченко не обмежиться інвективами й сарказмом. Він не забуде, що альтернатива для блудних синів, попри все, існує. Думаю, головний авторський месидж полягає все ж не в тому, щоб осудити заблуканих, а в тому, щоб дати їм шанс. Квазіеліті пропонується стати національною елітою. Поет кличе блудних синів повернутися до «великої руїни», вийти на дорогу любові до «своєї хати», і освячує це майбутнє навернення до України як праведне діяння, як шлях «своєї мудрості».
І звісно, Шевченко не був би Шевченком, якби наприкінці — знову ж таки цілком по-апостольськи, проте й дуже по-людськи водночас — не відхилив завісу перед майбутнім. Тим майбутнім, у якому збуваються найдивовижніші національні мріяння:

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Що це — як не втілена українська мрія, вистраждана, така жадана ідилія, в якій усе продиктоване любов’ю? Тарас Шевченко вірив, що мрія досяжна, якщо різноликою українською спільнотою рухатиме головний, єдиномислимий імператив: Бог і Україна.

Заповідь третя. Не кривдіть «найменшого брата».

У своїх національних мріяннях і домаганнях, вважав Шевченко, важливо не забути про найупослідженішого, соціально скривдженого, бо чого варта «своя хата», якщо посполитому людові живеться в ній злиденно?
Шевченків ідеал соціальної справедливості вгадується у багатьох його поетичних візіях, включно з написаною у петербурзькому казематі ідилією «Садок вишневий коло хати». Ключем же до розуміння цього ідеалу можуть бути заключні слова вірша «Бували войни й войськовії чвари» — про «небагатих — не вбогих», себто — про «середній клас», як би ми сказали тепер!

Заповідь четверта. Пам’ятайте про суд Господній і земний суд.

У Шевченкових віршах і поемах не раз трапляються майже апокаліптичні картини земного пекла. Ось — голос матері-України у тій-таки «Розритій могилі» 1843 року:

Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває.

А ось (у посланні «І мертвим, і живим...») — про соціальні кривди у виконанні «оглухлого» панства, не здатного почути лихо тих, кого воно визискує:

Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма...

Слова знайдено такі, що важко сказати, де закінчується біль і починається лють...
Нагадування про Господа в Шевченковому посланні звучать як рефрен. Поет постійно нагадує про Божий суд, про те, що примноження зла на землі рівнозначне зневазі до Господа. Він і в інших творах не раз апелюватиме до християнської свідомості тих, кому адресувалися його слова. Авторитет Бога, його заповідей видавався йому найголовнішим, найсильнішим, — може, навіть останнім аргументом у полеміці з тими, хто чинить зло.
Щоправда, не забував Шевченко й про суд земний, прозоро натякаючи на помсту посполитого люду, доведеного до межі відчаю, що його слід було б назвати екзистенційним:

Орють лихо,
Лихом засівають.
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!

У Шевченкових єреміїадах неважко почути адресовану блудним синам України погрозу страшним судом, що вершитиметься уже й не на небесах, а на землі:

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...

Шевченко не шукає меж для свого лютого сарказму — він віщує страшний пароксизм помсти «немудрого» й «невченого» простолюду, криваву стихію, апокаліпсис, який неминуче настане, якщо «діти юродиві» не схаменуться.
Але уявлення про помсту не залишалося в Тараса Шевченка незмінним. То в молодості він кликав «добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить хиренну волю»; то у «Заповіті» він мобілізував скривджених гаслом порвати кайдани і окропити їх «вражою злою кров’ю», — а ось в одному з останніх віршів Шевченка в картині оновлення, що гряде, з’явилися дещо інші інтонації і слова: згадавши сокиру, поет цього разу мовби заперечив самому собі (хоча загалом картина помсти залишалася грізною). Ішлося про алегоричний «старий дуб», поточений шашіллю:

А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири
Аж зареве та загуде
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон,
порве порфіру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого.

«Козак безверхий» тут символізує «посполите» — поки що безелітне! — українське буття, що, зрештою, не може тривати вічно саме так, у безладності й безнадії. Шевченко віщує неминуче настання іншого життя, тож вірш завершується окрайцем майбутньої ідилії, здійсненої мрії — мовби перед внутрішнім зором поета знову замерехтів його «садок вишневий».
Мотив суду звучить і в «Давидових псалмах» Шевченка. «Земних владик» тут судить «Небесний Владика», причому знову — за соціальні кривди:

«Доколи будете стяжати
І кров невинну розливать
Людей убогих? А багатим
Судом лукавим помагать?»

Остання репліка Господа особливо показова — «про лукавий суд», що обслуговує багатих, а не закон. Псалом завершується характерним зверненням до Бога: «Встань же, Боже, суди землю / І судей лукавих». Цілком очевидно, що йдеться не про якусь однократну дію: ось уже й нам зрозуміло, що «Небесному Владиці» роботи у цьому напрямку вистачить надовго.

Заповідь п’ята. Остерігайтеся московських обіймів.

Настирливі політичні обійми в певних ситуаціях схожі на запрошення до «інтеграційних процесів». Про те, чим вони закінчуються, Тарас Шевченко писав не раз. У поемі «Великий льох» три душі дівочі карають себе за мимовільні гріхи. Одна — за те, що перейшла з відрами вповні шлях Богданові Хмельницькому, коли «він їхав у Переяслав Москві присягати...». Друга — що «Цареві московському Коня напоїла» (себто — Петрові І напередодні спалення і сплюндрування Батурина). Третя — за те, що усміхнулася Катерині II, коли та пливла «В Канів по Дніпрові». З тих малих, начебто зовсім мізерних, гріхів, за логікою автора «Великого льоху», і постала драматична містика української історії — втрата волі.
Як сатира на імперське «ощасливлення» підкорених народів сприймалася і сприймається Шевченкова поема «Кавказ». У ній виразно чується полеміка з Пушкіним як автором «Кавказского пленника» та вірша «Клеветникам России» з характерною для них глорифікацією мілітарного підкорення Росією народів Кавказу і Польщі. Як відомо, поему «Кавказ» Шевченко присвятив своєму другові Якову де Бальмену, вбитому на війні Росії з Чечнею. Поет подумки звертався до нього зі словами туги й скорботи: «Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить 3 московської чаші Московську отруту!». Смуток цих слів — подвійний: Шевченкові жаль втраченого молодого життя, але він тужить ще й від того, що це марна втрата, що кров Якова не за рідний край пролита: її випив невситимий молох московського самодержавництва...

Заповідь шоста. Знаходьте в собі сили, щоб бути одностайними бодай перед зовнішніми загрозами.

Про одностайність як про джерело сили йдеться у вірші «Холодний Яр»:

У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином
І брат з братом
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.

Натомість у поемах «Іржавець» та «Чернець» Шевченко роздумує про трагічну нездатність ватажків порозумітися між собою. Як символ роз’єднаних сил йому «явилися» Іван Мазепа і «фастівський полковник» Семен Палій. Сумним фіналом їхніх протистоянь став рік 1709-й, звідси — скруха, досада, а найголовніше — гіркі докори поета:

Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати?
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастівським
полковником
Гетьмана єднали.

За брак одностайності Шевченко докоряє обом: і Палію, й Мазепі. Але не тільки їм: за цими двома іменами — посполитий люд, «ми». «Якби були одностайне стали»; якби «з фастівським полковником гетьмана єднали», — це сказано про всю націю, про нас.

Заповідь сьома. Дорожіть волею, а коли її немає навколо, — внутрішньою свободою дорожіть.

Поезія Тараса Шевченка — це, як сказали б у Києві і Львові, ціла «Хартія вільної людини». Взірцем вільної людини для нього був Ян Гус, єретик, професор Празького університету, проповідник, який підніс голос на захист рідної віри, за що й був спалений інквізицією. Самопожертва Яна Гуса тим більше вражає, що сам він добре розумів: лід страху та несвободи не одразу покине «простих людей», а хтось із них ще й хмизу підкине до вогнища, на якому спалюють «єретика»... Але все одно: хтось-таки мусить будити темних...
За Шевченковою логікою, є щось страшніше за неволю обставин. Це «щось» — неволя внутрішня, тюрма, збудована у власній душі. Про це, про життя як вічний моральний вибір, він писав у вірші «Минають дні, минають ночі...», звертаючись до долі з пристрасним благанням:

Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти
у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!

Отакі разючі моральні альтернативи. Сон душі, як відомо, породжує чудовиськ або ж робить людину мертвою заживо. Тому й читаються ці Шевченкові рядки як відчайдушний порив до свободи і того вічного неспокою серця, який і є життям.

Заповідь восьма. Не заздріть багатим.

4 жовтня 1845 року Тарас Шевченко написав вірш, що так і називається: «Не завидуй багатому...». «Не завидуй багатому: Багатий не має Ні приязні. Ні любові — він все те наймає». А у фіналі вірша — несподіване сумовито-стоїчне узагальнення: «Не завидуй же нікому. Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі. Та нема й на небі...».
Шевченко знав, що убогість породжує злість, а багатство — неситість. Неситість же входила до числа найбільших пороків у Шевченковому моральному катехізисі — на противагу праведності, що передбачає вірність християнським чеснотам.

Заповідь дев’ята. Вірте в свою будущину — всупереч безнадії вірте.

Шевченкові мріяння нагадують якісь апостольські чаклування: здається, що він навіює, викликає надію, запалює зневірених своєю вірою у будущину. Скільки разів уява поета малювала картини українського щастя; навіть найгостріші його твори осяяні мрією про «світ ясний невечірній», який колись-таки «тихо засіяє». Як і належить пророкові, він не міг, не мав права залишати свій і без того стражденний народ наодинці з відчаєм. Він мріяв сам — і запалював тих, хто чув його слово, своєю мрією про іншу, кращу, щасливішу Україну.

Заповідь десята. Возлюбіть Україну.

У царській Росії, а потім і в СРСР, любити Україну дозволялося, проте тільки у спеціально відведених місцях. Наприклад, у казематі. Саме в петербурзькому казематі Тарас Шевченко написав вірш «Чи ми ще зійдемося знову?», який нагадує тиху розмову поета з друзями по братству. Проте «через голови» братчиків Шевченко звертався і до нас:

Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Шевченко не раз називав Україну Матір’ю: то «заплаканою», то «усміхненою», то схиленою у благословенні над своїми «діточками» — і тими, що любили її з колиски, і тими, що повернулися до неї, переставши бути «байстрятами». Шевченко залишав шанс і для них, скликав усіх заблуканих і невірних: шукайте і знайдіть захований скарб; вертайтеся до своєї Матері! І навіть Бога брав у спільники в тих своїх заклинаннях: «Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають».
І це особливо вражає в Шевченкові: від болю він міг стати злим, проте не жорстоким. Від жорстокості й холоду він рятувався великою любов’ю до Матері, розтоплюючи нею навіть байдужі та забудькуваті душі. Шевченко ніколи не вибудовував зі своєї любові келію для самітника. Він радше зводив високу сторожову вежу, з якої вимахував смолоскипом, розсипаючи іскри довкола. Шмагаючи не раз «правнуків поганих», він вірив у можливість прозріння засліплених і заблуканих.
19 грудня 1845 року в селі В’юнище Тарас Шевченко переспівав Давидові псалми, і в 136-му псалмі сказав так: «І коли тебе забуду, Єрусалиме, забвен буду...».
Ці слова напрошуються на те, щоб бути перефразованими: коли тебе забудемо, Тарасе, забвенні будемо. Забвенні — якщо не будемо час од часу скидати з себе марноту людську і думати про те, про що думав він; якщо не возлюбимо свою, нашу, хоч і вимучену «байстрятами», але все одно вічну Україну так, як він хотів, щоб ми любили її...

Володимир ПАНЧЕНКО,
професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

(В основі статті — доповідь, виголошена на урочистій Академії з нагоди 199-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка у Львівському національному університеті ім. Івана Франка).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема "Українці мої..."