"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
#13 за 28.03.2014
ТАТАРСЬКА КРОВ
Олександр МУРАТОВ
╤стор╕я ╕ сучасн╕сть
Пов╕сть
(Продовження. Поч. у № 12)
А вранц╕ прийшли вже н╕мц╕. Один ╕з них трохи розмовляв укра╖нською: — Нам казаль, тут ╓ дойче реб╕йонок... Його будуть в╕дправляти фатерлянд... — Я не хочу!.. — заридав я, вчепившись у бабусину сп╕дницю. — Нав╕що? — запитала М╕р╕╓м. — Йому й з╕ мною добре... — Там буде ще б╕льш добре... Там в╕н буде сином нац╕╖, сином фюрер!.. — Я не по╖ду! — жал╕сно заволав я. — Це обов’язково? — з╕ сльозами на очах запитала бабуся. — Н╕, це ангебот... М╕ вам предлагат... Там дадут много кушат... — ╤ н╕мець зобразив рукою та ротом процес ╖ж╕. — Не хочете тепер, можна шпетер... Дойче к╕ндер не повинен голодувати... — Спасиб╕, пане начальнику, — подякувала М╕р╕╓м. — Дай Аллах вам здоров’я... Ми сид╕ли у п╕двал╕, ╕ бабця казала дочкам: — Сид╕ти тут без к╕нця не можливо... Збирайте реч╕, ╕ справд╕ п╕демо до Карасубазара... Д╕вчата намазали соб╕ лиця грязюкою, надягли все старе та найг╕рше, ╕ ми, як т╕льки зак╕нчилась комендантська година, порожн╕ми вулицями Харкова почвалали на п╕вдень... ...Безк╕нечн╕ дороги, н╕мецьк╕ товарняки, безк╕нечн╕ КПП... На одному з них до нас причепився молодий н╕мець: — Якщо ви татари, то чому так╕ руд╕, а хлопчик узагал╕ б╕лявий? — Ой, як гарно ви розмовля╓те по-рос╕йськи!.. — зробила М╕р╕╓м компл╕мент молоденькому лейтенанту. — Я з мел╕топольсько╖ н╕мецько╖ колон╕╖, — в╕дпов╕в той. — Це ваш хлопчик? — Онук, по батьков╕... А мати у нього — н╕мкеня... Ось у метриц╕ написано — Мартен... Людмила... Олександр╕вна... — А це, — лейтенант хитнув головою у б╕к рудо╖ Айше, — часом не ╓врейка? — Ми карасубазарськ╕ татари... Там багато рудих... Ми походимо в╕д гот╕в... Чули про гот╕в? — Готи? — стенув плечима лейтенант. — Як╕ це готи? — Це т╕ ж н╕мц╕. Т╕льки дуже давн╕... Н╕мець здивовано поглянув на не╖ ╕ запитав: — А куди йдете? — До родич╕в... У нас родич╕ в Криму, у Карасубазар╕... Лейтенант зв╕в на мене оч╕: — Шпрехен з╕ дойч? Я в╕дпов╕в: — ╥х ферште╓. Абер шлехт... (Розум╕ю. Т╕льки кепсько.) В╕н усм╕хнувся, пров╕в рукою по мо╖й б╕ляв╕й потилиц╕ ╕ сказав: — Н╕мецьку мову треба добре знати!.. Йд╕ть... ...Дал╕ був м╕лкий Сиваш, який переходили вбр╕д, бо через перешийок нас н╕мц╕ не пропустили. ...Ще дал╕ — зруйнований Джанкой. Бабуся попросилася до яко╖сь татарсько╖ родини. Двер╕ в╕дчинив татарин у пол╕цейському мундир╕. Бабуся заговорила з ним по-татарськи. В╕н похмуро вислухав ╖╖ ╕ т╕льки запитав, глянувши у м╕й б╕к: — А це чия дитина? Бабуся улесливо пояснила: — Наша, наша, ефенд╕... Т╕льки мати у нього — н╕мкеня... — Н╕мкеня? — здивувався пол╕цай. Але це справило на нього враження. В╕н п╕шов до дверей окремого фл╕геля ╕ зв╕дти гукнув нам: — Кель мунда! Ми посунули туди. Там були два лежаки, маленький столик ╕ рукомийник б╕ля дверей. Лягли по дво╓. Я — з бабусею, ледве вмостившись поряд з ╖╖ неосяжним т╕лом, а Фат╕ма — з Айше, обнявшись. Вранц╕ п╕шли дал╕. Карасубазара ми досягли аж на четвертий день. Мене дуже вразила могутня б╕ла скеля, що височ╕ла над р╕внинною м╕сцев╕стю. Н╕чого под╕бного я н╕коли не бачив ╕ запитав у М╕р╕╓м: — Що це, бабусю? Вона в╕дпов╕ла: — Це — Божий ангел, який розбився об землю ╕ перетворився на б╕лу гору... Я ледве переставляв ноги, але все одно довго ще оглядався на це диво природи... Якби ви побачили наше взуття!.. Д╕вчата, хоч стояла зовс╕м рання весна, йшли босон╕ж, а ми з М╕р╕╓м були взут╕ у щось таке, що вже й не нагадувало черевики, в яких вийшли з Харкова... ...На подв╕р’╖ н╕кого не було. М╕р╕╓м довго стукала, та, не достукавшись, в╕дчинила хв╕ртку ╕ зайшла у дв╕р. Двер╕ були замкнен╕. — Може, кудись по╖хали... — з╕тхнула Айше. — Н╕, — з над╕╓ю сказала Фат╕ма. — Бачиш, почали копати город... ╤ справд╕, город хтось трохи скопав.... Ми с╕ли на ╜анку ╕ засмучено мовчали. Я нав╕ть задр╕мав, поклавши голову Фат╕м╕ на кол╕на. Раптом рипнула хв╕ртка, дв╕р наповнився козячим меканням ╕ дитячими голосами. Д╕ти, як╕ випасали к╕з, здивовано й мовчки дивилися на нас... — Ти Батал? — звернулась до найстаршого М╕р╕╓м. — Так... — здивовано в╕дпов╕в в╕н. — А ти, мабуть, Лютф╕... — звернулась вона до меншенького. (Той сховався за старшого). А пот╕м до д╕вчинки: — Соф╕нар? Чи не так? — А зв╕дки ви зна╓те? — запитала д╕вчинка. — Я — ваша двоюр╕дна бабуся М╕р╕╓м, з Харкова... — в╕дпов╕ла бабця. — Чули про таку? — Це ти мен╕ конструктор над╕слала? — запитав Батал. — Я, я!.. А Соф╕нар над╕слала сукенку, пам’ята╓ш, з кв╕точками?.. — Я з не╖ вже виросла!.. — мовила Соф╕нар. — А я тоб╕ нову привезла!.. А Батальчику ╕ маленькому... по матроському кашкетику... — Я — Лютф╕! — гордо заявив карапуз. — Та знаю, знаю, що ти Лютф╕... Це тебе на честь прад╕дуся так назвали... — бабця д╕стала з торби подарунки, ╕ д╕ти зразу ж стали прим╕ряти ╖х на себе. — А де ваша мама? — запитала М╕р╕╓м. — Мамка у н╕мц╕в посуд ми╓!.. — вигукнув найменший. — Щось смачне принесе... ...Увечер╕ я лежав у л╕жку у велик╕й к╕мнат╕, а М╕р╕╓м та д╕вчата розмовляли з нашою родичкою Заремою — господинею дому. Я чув майже кр╕зь сон, бо злипалися оч╕: — Айдер п╕шов на фронт у перш╕ дн╕ в╕йни... Максуд теж... А коли прийшли н╕мц╕, то хоч кричи... Я вже хот╕ла була зал╕зти з д╕тьми на Б╕лу скелю ╕ кинутись униз... ╥сти нема чого, а ще сво╖ пол╕ца╖ тицяють в оч╕: «В тебе чолов╕к ╕ брат воюють за сов╓ти!». Як втрималась в╕д самогубства — сама не знаю... На другий день прийшли дво╓ татар, що служили у н╕мецьк╕й пол╕ц╕╖. Перев╕рили паспорти М╕р╕╓м та д╕вчат, уважно переглянули мою метрику. — Чого б╕лий? — запитав один ╕з них. — А чого ти чорний? — випалив я по-татарськи. — Це ж треба!.. — засм╕ялись вони. — Завтра ж заре╓струйтесь у комендатур╕... — сказав другий, ╕ вони п╕шли. Через к╕лька дн╕в мене в╕двезли до д╕да Енвера, який служив л╕сником у казковому л╕с╕ поблизу Карасубазара. Д╕дусь рад╕сно п╕дхопив мене на руки: — По-татарськи розум╕╓ш? — Ще й як! — вигукнув я. — Справжн╕м аскером будеш! — заявив в╕н. Д╕д водив мене сво╖м чар╕вним л╕сом. В╕ти дерев були вигнут╕ так, як пот╕м я бачив т╕льки у к╕ноказках Птушко Роу. Нав╕ть важко було уявити, що таке ╕сну╓ насправд╕. Там водилися зайц╕ й олен╕ та ще як╕сь зв╕р╕, яких я й на малюнках не бачив. Над галявинами л╕тали прекрасн╕ птахи... У л╕совому озер╕ д╕д витягнув с╕тку. В н╕й бились велик╕ ср╕бляст╕ рибини... Увечер╕ ми пили з ним духмяний чай ╕з трав. Д╕д поколов с╕качем шматок цукру-раф╕наду, ╕ я з насолодою в╕дкушував в╕д нього шматочки, запиваючи ╖х смачним ча╓м... ...Спав я на матрац╕, покладеному на копиц╕ запашного с╕на. Рай та й год╕!.. А ув╕ сн╕ побачив той самий л╕с, але вже у казковому вигляд╕. Зв╕р╕ та птахи, як╕ п╕д час нашо╖ прогулянки розб╕галися ╕ розл╕талися в╕д нас, тепер, навпаки, зб╕галися та зл╕талися до мене, а птахи нав╕ть с╕дали мен╕ на плеч╕... Пташине щебетання лунало зв╕дусюди... Та стук╕т у двер╕ розбудив мене. Я розплющив оч╕ ╕ побачив людей у т╕логр╕йках та чоботях. — Хто це? — побачивши мене, запитав один з них. — Онучок, — в╕дпов╕в д╕д. — В╕рн╕ше, онук мо╓╖ сестри. Вибрались сюди з Харкова... — Ого! — сказав сивуватий бородань. — Не близька путь!.. — Сам дивуюсь, — мовив д╕д. Вони с╕ли вечеряти. А у мене в очах все попливло. Т╕льки почув: «Тоб╕, Енвере, доведеться по╖хати до Судака... Там наша людина намалювала карту вс╕х берегових укр╕плень. Треба взяти...». ╤ все розпливлося в очах. ...На другий день д╕д розбудив мене дуже рано. Запитав: — Ти колись бачив море? — Море?.. — здивовано перепитав я. — Таке, де пароплави? — Таке, таке... — всм╕хнувся д╕дусь. — У ньому ще й купаються. Ти плавати вм╕╓ш? — Т╕льки коли д╕стаю до дна руками... — Ну, тод╕ ти справжн╕й плавець!.. — розсм╕явся д╕д. ...Невдовз╕ ми ╖хали з ним двокол╕сною гарбою, запряженою в╕слюком. — В╕слюки ╕ справд╕ вперт╕? — запитав я. — Справд╕. Але м╕й — н╕... — в╕дпов╕в д╕д, ╕, як на зло, наш в╕слючок н╕бито це почув ╕ зупинився, заволавши диким голосом. Ми з д╕дом розреготались. — Це ти йому подав думку! — сказав д╕д. Ми зл╕зли з гарби на землю. ╤ зразу ж в╕слюк мотнув головою ╕ поб╕г по дороз╕. Ми ледве наздогнали його... ...На воз╕ я запитав у д╕да: — Ми ╖демо, щоб взяти план укр╕плень? Д╕д ╕з переляком глянув на мене: — То ти не спав?! — Авжеж. А пот╕м заснув... — Забудь, онучку, про цей план, бо як д╕знаються н╕мц╕ — нас пошматують ╕ застрелять... Зрозум╕в? — Зрозум╕в... Д╕ду, а хто ц╕ люди? Т╕, що приходили до тебе... — Менше будеш, синку, знати — довше проживеш... Давай я тоб╕ краще розпов╕м про Б╕лу скелю... ╤ в╕н чи то заговорив, чи то засп╕вав давню легенду про ангела, який покохав земну красуню, й Аллах скинув його на землю. Ангел розбився та перетворився на Б╕лу скелю... Я вже це у скороченому вар╕ант╕ чув в╕д М╕р╕╓м, ╕ тому невдовз╕ задр╕мав. Прокинувся в╕д голосу д╕да: — Гей, хлопче! При╖хали! Дивись, яке воно, море!.. Я розплющив оч╕ й отетер╕в. Такого не м╕г соб╕ нав╕ть уявити! Море — син╓, прекрасне — хлюпало неподал╕к в╕д нас... — А подивись туди!.. — сказав д╕д ╕ показав рукою л╕воруч. Там на височезн╕й гор╕ стояла знаменита Генуезька фортеця. Це наст╕льки вразило мене, що я з п╕вхвилини не м╕г стулити рота. А пот╕м сказав: — Д╕ду, я хочу п╕сять... ...А пот╕м я плескався на м╕лководд╕, вдавав, що плаваю, щось кричав чайкам, як╕ кружляли над╕ мною, одне слово — очман╕в в╕д щастя. Д╕д не купався. В╕н т╕льки скинув черевики, закотив штани й трохи зайшов у воду. А я н╕як не м╕г заспоко╖тись ╕ плескався, й плескався у теплих хвилях... ...Пооб╕дали ми татарським коржем з кислим молоком, яке по черз╕ пили з велико╖ пляшки. Залишок д╕д вилив на мо╖ обгор╕л╕ плеч╕: — Як обп╕кся!.. Бол╕ти буде!.. Ну, ╖дьмо додому, карапузе!.. — Я не карапуз... Бачиш, яке у мене червоне пузо... Я тепер — кизилпуз!.. Д╕д засм╕явся: — Зв╕дки ти такий пащекуватий? У нас таких н╕коли не було. Це, мабуть, у маму... ...На околиц╕ Судака д╕д посмикав за мотузку на хв╕ртц╕ яко╖сь садиби. Закалатав дзвоник. З хати вийшов татарин без одн╕╓╖ руки. — Селям алейкем!.. — Аллейкем селям!... Зайшли до хати. Там я побачив молоду ж╕нку з дуже см╕шною п╕вторар╕чною д╕вчинкою на руках, яка зразу ж простягнула до мене рученята. — Що, сподобався хлопчик? — запитала ж╕нка дитину. — Бачиш, який б╕лявий... В╕н по-татарськи розмовля╓? — запитала вона у мого д╕да. — Ще й як!.. Поки не зупинять... А мала все тягла до мене руки. — Ну в╕зьми ╖╖, як хочеш... — сказала ж╕нка ╕ в╕ддала дитинку. Я лише трохи потримав ╖╖ на руках, як д╕вчинка нап╕сяла на мене. — Оце так!.. Яка безсоромна!.. — Ж╕нка забрала у мене дочку ╕ посадила ╖╖ у л╕жко. А мен╕ сказала: — Скидай штани, я ╖х заперу. Зразу висохнуть на сонц╕. Я скинув штанчата ╕ простягнув ╖й... ...Ми п╕д’╖жджали до перевалу, коли нас наздогнали н╕мецьк╕ мотоцикл╕сти. — Хенде хох! — наказав один ╕з них. Д╕д не зрозум╕в, а я п╕дняв руки. — Н╕хт ферштейн? — запитав у д╕да патрульний. — В╕н не зна╓ н╕мецько╖, — в╕дпов╕в за д╕да я. — А ти чому зна╓ш? — А в╕н хто тоб╕? — Д╕д по батьков╕... — пояснив я. — В╕н — кримський татарин...
(Продовження буде)
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13064
|