Версiя для друку Обговорити в форумi

Знайомимо наших читачів з кримськими віршами відомого українського поета і прозаїка, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Олеся Лупія. Він — автор романів «Милява», «Грань» (видавався у США і Канаді), «Нікому тебе не віддам», «Падіння давньої столиці», «Гетьманська булава», сценарію художнього фільму «Данило — князь галицький», багатьох збірок поезій і драматичних поем.
Олесь Лупій закоханий у Крим, тут не раз він бував, працював у будинках творчості. Нашій рідній землі поет присвятив і нові свої твори.

* * *
Кара-Даг під сонцем умліває,
Наче у благословенну мить.
Вже проміння душу всю проймає
І, здається, шкіра вже димить,
І камінню, і деревам парко.
Капелюхом нависає мла...
Вівці на підгір’ї, ніби хмарка,
Що спочити трохи прилягла.
Пагорби, як родичі далекі,
На осонні преспокійно сплять.
Тільки з піднебесся лине клекіт —
Там орли літати вчать орлят.
* * *
Юний ранок виявив одвагу —
Променем розсік туманів сіть
І відкрив пейзажі Кара-Дагу,
Давні і незмінні, наче світ.
Знов горби, круті, несимпатичні,
Поринають в голубінь небес.
Ніби велети доісторичні
Повернулися до рідних плес.
Найдорожчі їм простори краю —
Там вони самі, серед своїх.
Тішаться і тихо розмовляють,
Тільки нам не зрозуміти їх.
* * *
Є краса велика, незрівнянна —
Височіти над блакиттю хвиль
Каменем коштовним, філігранним,
Й чарувати світ на сотні миль.
Кольори у відсвітах проміння.
Щохвилини інший — сонця дар.
Наче недоступні володіння
Оглядає гордий володар.
День почався, небо знов погоже,
Кара-Даг здається неземним.
І ніхто зрівнятись з ним не може,
Все благоговіє перед ним.
* * *
Мале вікно у літній сад,
Де від Даждьбожого світила
На бурштиновий виноград
Спадає чарів дивосила.
Від Кара-Дазького хребта
Ласкавий вітер — подарунок,
Й нечаста гостя тут верба
Теж віднайшла для себе трунок.
А далі тихий водограй,
Там кожна крапля в позолоті.
Ще далі зеленавий гай,
Де сто дерев живуть у згоді.
Там кипариси стали в ряд,
Піднявши списи до зеніту.
З вінка малого в літній сад
Відкрилася безмежність світу.
* * *
Дивовижно, майже фантастично —
Кажуть, глиби вулканічних лав,
А такі там обриси незвичні,
Ніби хтось по небу малював.

Схил північний в сосняній свитині,
А південний — крем’яна голінь,
Філігранний стовп на верховині,
А від нього — Світовида тінь.

І почулось, як в легенді давній:
«Вас чарує в горах кожна грань,
А для мене гори — то страждання,
То рубці моїх одвічних ран».
* * *
Кримські гори, наче носороги,
Що із Сакських виповзли степів,
Уп’яли у море куці ноги
Й смокчуть воду вже мільйон віків.
До усіх однаково привітні
І однаково байдужі теж;
Ми для них, як птахи перелітні,
Що не визнають ніяких меж.
Кожен, позабувши осторогу,
В гори прокладає свою путь.
Тільки незугарні носороги
Й далі собі тихо воду п’ють.
* * *
Білі хмари плавають в Дніпрі,
Вітрюган їх хоче зупинити.
Може, так в невимушеній грі
Забавляються прадавні скити?
Наші предки в синій глибині,
Вояки зухвалі й мудрагелі...
Білі хмари, як у давнині,
Обминають Чортомлицькі скелі.
Поспішають моря досягти,
А тоді — на Херсонес Тавриди.
Там і нині сяє дух святий,
Володимирів, до щему рідний.
Сонце, освіти їм шлях важкий.
Будь до них прихильне і ласкаве.
Шляхом тим колись проходив Кий,
Там Яскольдова прадавня слава.
* * *
Все живе на цьому світі,
Люди й дерева,
І трава красою світить,
Душу зігріва.
І ріка здіймає хвилі,
Плеще в береги,
Сад вночі шепоче: «Мила!»,
Квітка: «Дорогий!»
Шелестіння в верховітті,
Пісня — із суцвіть...
Якщо ми живі на світі,
То живий весь світ.

м. Київ — Коктебель

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема "Душі криниця"