Версiя для друку Обговорити в форумi

Рима з Криму

Олег Миколайович Гончаренко — поет, прозаїк, публіцист. Член Національної спілки письменників України. Автор книг: «Крони дитинства», «Петрогліфи», «Тяжіння сонця», «Мрія і любов», «Світ очей моїх», «Фантастичне купу асу», «Шесть часов вечера после весны», «Дорога крізь хату», «Серцебуття», «Храм голосів», «Собор одкровень», «Зірка Вітанія», «НАголоси і наголОси». Лауреат обласної премії імені М. Андросова, премії Спілки письменників України та фонду «Літературна скарбниця», міжнародної премії імені Богдана-Нестора Лепкого. Живе в м. Мелітополі Запорізької області.

Олег ГОНЧАРЕНКО
ВІДВЕРТО ПРО НАБОЛІЛЕ

...А судьи кто? За древностию лет,
к свободной жизни
их вражда непримирима!
Сужденья черпают
 из забытых газет
времен очаковских
 и покоренья Крыма...
А. С. Грибоєдов

Кажуть: «Давайте Крим віддамо!
А чому б і ні?»
Ще й хтось назве «апендицитом»,
 а хтось і «гемороєм»...
У Медведєва, Путіна, Лужкова
 там немає рідні,
а у мене — племінники із сестрою,
тітки, двоюрідні всі,
 мати хрещена...
Прадід з прабабцею і брат —
на Сімферопольськім кладовищі…
Може, чогось не треба іще нам?
Чого дріб’язничати?
 Давайте брати вище —
комусь «на похід» додамо Донбас,
комусь Буджак і Буковину.
Чому Галичина, Закарпаття,
 Слобожанщина у нас?
А Київ же —
 «мать городов русскіх»?
Подаруємо знов Україну,
розтринькаємо...
Здуріли невже?!
Невже знову самих себе зрадимо?!
Усе ж це наше, а не чуже,
повернуте, а не вкрадене!
Може, досить з них Кубані
 і Придністров’я,
Підляшшя, Лемковини, Мазовії, Полісся аж до Бреста?
За все заплачено потом,
 слізьми і кров’ю,
панове «манкурти» і «перехрести»!
Не відхрещуймось од свого
 по праву.
Хіба, скажімо, Феодосія (Кафа) —
не з нашого болю?
Хіба Севастополь —
не місто української слави?
Там здебільшого «хохли» й біліють
кістками у полі —
з Херсону, Одеси, Миколаєва,
 Запоріжжя, Луганська...
Там десь і мої дід з прапрадідом —
«русскіх воінов павших» пара...
Тепер нам кажуть: «Ви — окупанти,
 орда поганська!»
Але ж хто тут і був
(воював і любився!) вічно,
то це — ми й татари!
Тож, «господа судьї»,
 не обезсудьте:
якщо треба, і небо «занахалимо»
 палацами й халабудами.
І ви собі, як хочте, —
 будьте чи не будьте,
а ми були, є і будемо!»

АБРИКОС

Гай, роки так летять,
 наче тіні тачанок!
А, між тим, пам’ятаю
 усе до сих пір...
Травень. Діда навідує
 однополчанин —
сивий кримський татарин Бекір.
Сяє стіл, як вівтар,
 під крилатою вишнею.
І чарки, і медалі голосять, сумні.
Гість говорить: «Куначе,
 що пам’яттю вічною
після смерті лишиться
 тепер по мені?!
Поки нам із тобою
 свинцем рвали душу,
поки йшли ми
 в криваві негоди війни,
той вусатий шайтан
 мою саклю порушив...
У чужинах померли
 дружина й сини...
Ми ж кричали «за нього
й Вітчизну!», Григорію?!
Краще б там теж від ран,
 десь у полі, помер...
І наваживсь навідатись
 у рідні гори я
лиш минулого літа,
 мій друже-аскер!
Що побачив? Мли вирву —
 над рідними кручами.
море — чорне... і трави гарячі —
 без рос...
Рідний двір занехаяно
 п’янню смердючою...
На дувал похилившись
 вмира абрикос...
А його, щоб уславити
 племені спілку,
ще прапрадід садив,
 оселяючись там!
Не заходячи, з Тотему
 зрізав я гілку,
щоб забрати з собою
 аж в Узбекистан.
Й не шукав там уже
 кладовище старе я:
знав, що й предків могили
 у звалищ — на дні!
Тільки напис надгробний
 з плити Крим-Гірея
(ясно так!) пригадався
 чомусь-то мені:
«Це життя — тимчасовість.
 Замислись, людино:
смерть — та чаша,
 із котрої питимуть всі!»
Час туди і мені, де сини і дружина
в райських кущах безкраїх
 ідуть по росі.
Вже мене зачекалася, мабуть,
 кохана...
Слухай, брате, скажу тобі
 свій заповіт!
Я — останній Гірей,
 явна плоть Чингізхана.
На мені мій преславний
 закінчиться рід.
Та не хочу, щоб й Тотем
 загаснув, як свічка:
він народу моєму осяє ще путь!
Бруньку з нього торік
 прищепив я на «дичку»,
котру вбогі дехкани
 «урюком» зовуть.
Ну, а як ще, скажи,
 ту гидоту назвати?!
Та не в тім річ...
 Приїхав прощатись, відтак
я свій Тотем воскреслий
 привіз тобі, брате:
ти — Мій Друг, Українець, Козак.
Ми з тобою пройшли
 і сьорбнули немало...
Та життя наше — крапля того,
 що — в Імлі!
Наші предки любились тут
 і воювали.
Ми — брати! Ми — свої
 на цій древній землі!
А чого ж іще треба? Земля є. Є небо.
Просто — завтра ми трохи
 примножимо див...
Недарма ж «Садовий»
 ось — і прізвище в тебе?
Наче титул у доброго Духа Садів!»
І, обнявшись, заплакали
 сиві солдати!
І стояли, неначе Пророки, між рос!
Повела мене в хату заплакана мати...
А уранці в саду уже був абрикос.
Хтось чомусь його
 потім назвав «ананасним».
Він від саду — до саду
 дійшов-таки в Крим.
Я не знаю, куди
 несе мир цей і нас з ним?
Я не знаю, що сталося
 з ханом старим.
Усі ми у свій час
 зникнем в злій круговерті...
Та лишиться Народ
 і Вітчизна, і Бог!
На табличці могильній,
 по дідовій смерті,
«подорожню» тому
 я їм вибив — на двох:
«Спіть, бійці! Довели,
 що прекрасне не вмре, ви!
Хай впокоїться дух ваш
 в Небесній Ясі».
Шанс на вічність — життя.
Воскрешаймо дерева:
Сад — та чаша, із котрої
 питимуть всі.

СИВАШ

Сиваш не скинеться: воді у «чеках»* ліньки...
Аж до Асканії — гарячий степ ковильний!
Це — Строганівка... Це уже — Чаплинка...
А далі і — Іванівна «фамільна»!
Там півсела — рідня.
І, вірте чи не вірте,
всі люблять «всесвіт» цей —
такий гіркий, як схлип.
Оскільки там метають сіль у скирти,
то й за столом бажають:
 «Сіль та хліб!»
Але туди доїхати ще треба...
А я — ніяк
 (хоч «діло — за малим»!):
«Сиваш горить, іскриться до крайнеба!»
Хто ж море це обмовив так — «гнилим»?..
Сиваш припрошує:
 «А перлів митих ось — кому?!»
Сиваш погойдує цілющу прірву роп**...
Мені б ізнов на конику махновському
(хай — під вогнем!) «махнуть» на Перекоп...
за Перекоп... Та можна по цій гладі
(не першим!) — аж на край, за край душі!
Чув: плем’я індіанське у Канаді
отак собі і зветься — «Сиваші»...
Не вірите? То – «артефакт», я знаю.
Про те й згадав «для красного слівця»:
далеко так своїх не відпускає
солоно-сива
Вічна Даль оця.

*Чек — загата для випарювання солі
**Ропа — насичений розчин солі

ПРОЩЕННЯ

Шуліки закурлюкали на вежах,
відчувши страх «аллахових синів»:
Ми охопили місто, як пожежа,
як повінь, нас і мур не зупинив.
Сполохано кричали півні треті,
віщуючи розплату по боргах.
Волали муедзини з мінаретів...
Та світ розчарувався у богах:
з очей смирення скинувши полуду
(де там «не вбий», «до ближнього любов»?!),
стинались у жорстокім герці люди —
без торгу, воздавали кров — за кров.
Багряніли і мішаниця, й вершник!
Лиш чувся ятаганів хижий спів...
І я не «пас там задніх» серед перших —
рубав, як міг, проклятих «мамлюків».
Ненависті молився, як востаннє, —
в душі неначе хтось роздмухав жар!
Мій ніж свячений там,
 на тім майдані,
снаги упився із горлянок яничар.
їх тумани поглинули, як вир, ми:
нам звідти шлях був — лиш на суд Небес.
І зрадивши не право «правовірних»,
у гори втік Гірей од наших лез.
А нам іще ординський чувся тупіт
на попелищах рідної землі!
Вхлюпнулись ми в палаци і халупи,
незгірш вовків оскаженілих, злі.
Укрився й день кривавою іржею!
Могли й катів ми «викликать на змаг»...
Ввірвався я в гарем якогось бея,
поклавши євнухів рядком на килимах.
Порубані, штовхнув ногою двері.
Пахнули в ніздрі мускус і амбра...
Осатанілий, першій-ліпшій «пері»
зідер чадру і онімів: «Сестра?!»
Так ось де стрів свою «калиноньку», яку я
горючо так оплакував колись...
«Смердюча покритко, падлюко, замордую» —
знов люто вихопив із піхов смерті блиск.
Вже до гріха лишалося півкроку,
вже зойкнуло повітря мов струна,
але звідкільсь хлопча місяцеоке,
мов проросло, й заплакало: «Ана-а!»
А потім раптом щебетнуло: «Нене-е!»
Та й ну — хрестити лобика, дурне...
Неначе сонце зринуло на мене
і спопелило дикого мене!
Сестра сяйнула поглядом матусі...
Я опритомнів, шаблі згас ошкір...
«Оце твій любий дядечко,
 Петрусю!» —
сказала сину. А в очах — докір!
І я не знав, куди себе подіти:
так очі ті засмучені пекли...
Стояли ми і плакали, мов діти,
що загубили «цяцю» і... знайшли.
Вона мені ячала, як пелюстка,
як бусол і як море голубе:
«Це, братику,
 по-божому й по-людськи.
усіх прощай, хто пригада себе...»

* * *
Без рук моїх не станеться нічого:
Я цьому степу — дар і благовіст.
Я — грудка, кураїна і дорога.
Я — дощ сліпий,
 що зринув і... завис:
Куди іти, навіщо йти? Я вдома.
Не зайдеш далі себе все одно.
Я — сміх і плач, жадана тінь і втома.
Я — віл і віз. Я — крила і жорно.
Я — Крим і Січ. Я — поле і Дніпро.
Я — зло й ненависть.
 Я — любов й добро.
Я — хліб і сіль. Я — рима і руда.
Мій степ... Уже віки
 я віч-на-віч з ним!
Мій степ... Мені у ньому
 бути вічним:
Без мене не освятиться й вода.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема "Душі криниця"