"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема "Українці мої..."
#13 за 28.03.2014
«Я ПОВЕН ЛЮБОВ╤…»
Постат╕
2008 року, що був осяяний 90-л╕ттям визначного Гранослова, великого сина Укра╖ни Олеся Гончара, у видавництв╕ «Сакцент-плюс» побачила св╕т книга «Я повен любов╕...» — спомини дружини Олеся Терент╕йовича Валентини Данил╕вни Гончар. До дня народження Олеся Гончара — 3 кв╕тня — друку╓мо уривки з ц╕╓╖ книги...
Валентина ГОНЧАР «Я ПОВЕН ЛЮБОВ╤…»
Готуючись продовжувати працю над «Собором», Олесь в╕дв╕дував Хортицю, вдихав пахощ╕ ц╕линних трав, як╕ тут росли ще, мабуть, з час╕в половецьких, козацьких. «Килим в╕чност╕», — казав про них. Заприязнився тод╕ з заступником голови облвиконкому Кириченком, захисником Хортиц╕, — не вс╕ там потоптом ╕шли на ╕стор╕ю. В╕н так само, як ╕ Олесь, вважав, що хортицький запов╕дник треба в╕дроджувати, п╕дтримувати цей неоц╕ненний скарб нашого народу, колиску козацтва... Разом з групою ╕нтел╕генц╕╖ в 60-х роках Олесь Гончар виступив з проектом в╕дродження пам’ятних м╕сць, пов’язаних з козацтвом. Внасл╕док наполягань ╕нтел╕генц╕╖ вийшла постанова Каб╕нету М╕н╕стр╕в, де йшлося не т╕льки про в╕дродження запов╕дника «Хортиця», а й про спорудження пам’ятник╕в та р╕зноман╕тних стел для ув╕чнення козацтва. Особливу зац╕кавлен╕сть ╕ активн╕сть у справах Хортиц╕ виявляв тод╕шн╕й заступник голови Ради М╕н╕стр╕в Тронько Петро Тимоф╕йович, однак нав╕ть його посада не дала змоги справу зрушити з м╕сця... Постанова теж не допомогла. Н╕чого з проектованого не реал╕зувалось, парт╕я була зайнята боротьбою з проявами буржуазного нац╕онал╕зму в республ╕ц╕. А х╕ба ув╕чнення козацтва, ╖хньо╖ слави для чиновник╕в не були такими проявами? Вс╕ роботи щодо в╕дродження Хортиц╕ було зупинено. А обласне начальство на догоду вищим взялося за нову ╕н╕ц╕ативу: пробити р╕шення про побудову через Хортицю мостового переходу, а це вже означало завдати величезно╖ шкоди запов╕днику. Зда╓ться, ц╕ проекти ще й дос╕ обговорюються — з над╕╓ю ╖х реал╕зувати... Зак╕нчено роботу над романом «Собор». Роман з’явився друком у с╕чн╕ 1968 року в журнал╕ «В╕тчизна», в першому номер╕, пот╕м у березн╕ — в сер╕╖ «Романи ╕ пов╕ст╕». Перш╕ м╕сяц╕ роман хвалили. Чудов╕ реценз╕╖ Маргарити Малиновсько╖, Олеся Луп╕я, ╕нш╕ публ╕кац╕╖. А якого схвильованого листа над╕слав одразу ж п╕сля прочитання «Собору» Григ╕р Тютюнник! «Дорогий Олесю Терент╕йовичу, — писав Григ╕р. — Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградська гидь, уп╕знавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображен╕, стар╕ й нов╕тн╕ (уже наплодилися!) екстрем╕стськ╕ жеребчики, що граються у вождик╕в, позаяк дозволено ╕ нав╕ть «поощря╓ться»; як незручно почуватимуть себе «обдарован╕ хлопчики», що шукають соб╕ зручненького, з грошиками, затишку, затишку в укра╖нськ╕й л╕тератур╕ ╕ посм╕хаються при слов╕ «громадянин» так, н╕би вс╕ на св╕т╕ збагнули, знайшли йому ц╕ну, н╕би кажуть тими посм╕шками: «свята на╖вн╕сть»... Ви ненавидите доземн╕ уклони. Розум╕ю Вас глибоко. Але ╓ випадки, коли ми кланя╓мось з рад╕стю, з священним душевним трепетом, — я за так╕ поклони ╕ вклоняюсь Вам саме так. Григ╕р Тютюнник. Ки╖в, 16.02.1968». П╕д листом сто╖ть постскриптум: «Цей лист написано без чернеток ╕ коп╕й, т╕льки Вам». Таке визнання молодого талановитого колеги, якого любив Олесь Терент╕йович, викликало в душ╕ незабутн╕ хвилювання, така небайдуж╕сть до створеного була авторов╕ моральним опертям весь час, коли громили «Собор». Напередодн╕ свого 50-р╕ччя Олесь побував на прийом╕ в Шелеста, який сказав Олесев╕, що «Собор» ще не читав, але чув, що цей тв╕р н╕бито Ватикан висува╓ на Нобел╕вську прем╕ю... А 29 березня, за л╕чен╕ дн╕ до Олесевого 50-л╕ття, в╕дбува╓ться пленум ЦК Компарт╕╖ Укра╖ни, де «Собор» було зм╕шано з брудом. Почав нападки Ватченко, чорнив, громив нал╕во й направо. ╤ що найб╕льше засмутило, то це те, що Шелест злукавив. Коли Олесь був на прийом╕ у нього, той сказав, що роман ще не читав, а на пленум╕ при╓днався в сво╓му виступ╕ до дн╕пропетровського верховоди, розд╕лив його погромний погляд на роман... — Це люди без чест╕ й г╕дност╕, — сумно говорив Олесь вдома. — Через три дн╕ м╕й юв╕лей... Оце так «прив╕тали»! А перед тим у Харков╕ в╕дбулося ви╖зне зас╕дання секретар╕ату Сп╕лки. Про його переб╕г у донос╕ КДБ в ЦК йшлося, що Гончар п╕дтримав питання, що звужу╓ться вживання укра╖нсько╖ мови в м╕ст╕, а на зустр╕ч╕ в ун╕верситет╕ «закликав молодь сприяти поширенню р╕дно╖ мови в навчальних закладах». Напередодн╕ юв╕лею, в день пленуму ЦК у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» з’явля╓ться стаття Олеся Луп╕я, в як╕й вих╕д «Собору» в╕н назива╓ святом укра╖нсько╖ л╕тератури. А ж ось ╕ трет╓ кв╕тня. Юв╕лей. Полудень в╕ку. Дн╕пропетровськ╕ землячки постаралися «прив╕тати» автора купою газет ╕з розгромними статтями про «Собор», вчасно, до дня народження доставленими спецкур’╓ром у Сп╕лку письменник╕в. Як було прийнято тод╕, до дня юв╕лею ми замовили ресторан «Динамо», веч╕р в╕дбувався в Ки╖вськ╕й консерватор╕╖. В╕д святково╖ вечер╕ довелося в╕дмовитись. У прес╕ н╕чого не пов╕домлялося, що на пленум╕ ЦК Ватченко громив «Собор»: «╤дейно порочний, шк╕дливий, паскв╕льний тв╕р, який паплюжить наше щасливе життя, допомага╓ буржуазн╕й пропаганд╕ очорнювати нашу д╕йсн╕сть...». Звучали нав╕ть погрози у виступ╕ тим ╕деолог╕чним прац╕вникам, як╕ займаються питаннями л╕тератури. Було подано сигнал, що робити кер╕вникам нижчого рангу. Рос╕йська «Литературная газета» в день юв╕лею вийшла з прив╕танням юв╕ляров╕ та з╕ статтею Миколи Бажана, де в╕н писав про роман, як про великий усп╕х письменника, хоча в день публ╕кац╕╖ Микола Платонович знав, як тв╕р оц╕нив Ватченко на пленум╕. А наша «Л╕тературна Укра╖на», що вийшла 2 кв╕тня, про «Собор» майже н╕чого не сказала — злякалася. У р╕зних газетах було багато статей про юв╕лей Гончара, вс╕х не перел╕чити: серед автор╕в ╕ Павличко, ╕ Сизоненко, ╕ Дончик, ╕ Микита Шумило, ╕ стаття Леон╕да Коваленка в «Роб╕тнич╕й газет╕». В «Правде Украины» виступив В╕тал╕й Коротич. Зважаючи на його негативне ставлення до Олеся п╕сля Олесево╖ кончини, зацитую хоча б рядок з т╕╓╖ статт╕: «Важко назвати в укра╖нськ╕й л╕тератур╕ письменника, чий авторитет такий же великий ╕ незаперечний. Я радий учитися в Гончара». З роками метаморфози в╕дбулися з В╕тал╕╓м — в╕д похвали до хули... На вечор╕ н╕хто з начальства роман не критикував. Був присутн╕й т╕льки-но обраний на пленум╕ секретар ЦК Овчаренко, якого письменники чомусь охрестили «красавчик». Головував Микола Бажан, допов╕дь зробив Леон╕д Новиченко. ╤ван Драч п╕д бурхлив╕ оплески прочитав «Баладу про усм╕шку» з посвятою Олесю. Дмитро Павличко вручив прив╕тання, написане на старовинному пергамент╕. Братунь з╕ Львова подарував старовинний м╕дний св╕тильник, який згодом т╕, що очорнювали «Собор», засудили: убачили в ньому знак, що нагаду╓ тризуб. Олеся в╕тав сво╖м сп╕вом Борис Гмиря, а згодом додому в╕н передав плат╕вку ╕з записами сво╖х п╕сень ╕ разом з плат╕вкою — кв╕тучу г╕лочку яблун╕: тод╕ саме цв╕ли яблун╕. В╕тали Олеся на вечор╕ Дмитро Гнатюк, Ада Роговцева, хор Верьовки... Телеграм надходило ╕ на сп╕лку, ╕ додому безл╕ч. Вранц╕ до нас зайшла група молодих, ╕ Алла Горська вручила Олесев╕ картину, вир╕зану з кори дуба ╕з зображенням собору, який тримають на плечах люди. На картин╕ дарчий напис: «Олесев╕ Гончару з днем народження, з любов’ю. Художники: В. Зарецький, Б. Плакс╕й, А. Горська. 3 кв╕тня 1968 р╕к, Ки╖в». Цю картину ми збер╕га╓мо вдома як рел╕кв╕ю... А в зал╕ консерватор╕╖ панувала атмосфера свята, яка засв╕дчувала, що письменника шанують ╕ люблять читач╕. Такого ╓днання думок ╕ почувань тих, хто був у презид╕╖, ╕ людей у зал╕ я б╕льше н╕коли п╕сля того не спостер╕гала й н╕коли не переживала под╕бних емоц╕й. Пот╕м виступив Олесь. В╕н уже знав, що в╕дбувалося там, у «велик╕й хат╕» (так тод╕ називали ЦК), прочитав деяк╕ статт╕, над╕слан╕ з Дн╕пропетровська, ╕, мабуть, уже м╕г передбачити, що його чека╓, коли проти автора твору постала «вся королевская рать». Говорив схвильовано. «Чув сьогодн╕ тут слова, дорог╕ для мене. Мабуть, неминуч╕ в таких ситуац╕ях щедроти та переб╕льшення будуть сприйнят╕ тверезо, ще ╕ як знаки чемност╕ мо╖х друз╕в, — отже, можу запевнити, що з цього боку мен╕ не загрожу╓ втратити почуття реал╕зму. Розум╕ю, що шана ця адресована не ст╕льки особ╕, ск╕льки вс╕й наш╕й л╕тератур╕ — саме так розглядаю цей веч╕р. Мене раду╓, що в наш╕й л╕тератур╕ дружно працюють ╕ майстри старшо╖ генерац╕╖, ╕ люди молодшого в╕ку, яким мовби ще й не близько до юв╕ле╖в, але хай вони не дуже цим т╕шаться — чаша ця ╕ ╖х не мине, цього, на жаль, конем не об’╖деш. Ми часто — ╕ ц╕лком справедливо — в╕дзнача╓мо заслуги молодих. Одначе старш╕ письменники, яким довелося працювати в надзвичайно складних ╕сторичних умовах, люди, як╕ знали небеса творчих злет╕в, але перейшли й догматичне пекло, перейшли, збер╕гши г╕дн╕сть ╕ честь, ╕ чистоту сво╖х ╕дейних переконань, — х╕ба ж вони менше заслуговують доброго слова? ...«Ну, а як бути з ╕ншими — запитують мене в ц╕ дн╕. Як бути, скаж╕мо, з маленькими отими Вельзевулами, нав╕ть до л╕тератури причетними, як╕ часом ще й зараз, ночами, при чад╕нн╕ культ╕вських каганц╕в пробують озлоблено клепати стар╕-стар╕ ярлики для нових наших твор╕в? Труд╕╖ невдячного ремесла, видно, сумують за минулим, за днями свавол╕, коли можна було цькувати безкарно, — та все ж спод╕ва╓мось, що ╕ ╖х обв╕╓ струменем чистого пов╕тря наших дн╕в, а недолуг╕ ╖хн╕ вироби, як усе фальшиве й рецидивне, будуть потоптан╕ копитами часу! Даруйте за такий емоц╕йний висл╕в». Зала занишкла, слухаючи юв╕ляра, але п╕сля цих сл╕в з╕рвалася бурхливими тривалими оплесками. Дал╕ письменник продовжував: «Ярлики, — як кажуть, ╓ охоч╕ начепити ╖х ╕ на «Собор», — н╕як╕ вульгаризац╕╖ сьогодн╕ вже не спроможн╕ збити з пантелику нашого мислячого вдумливого читача. А про «Собор» скажу: вважаю цей тв╕р не менш патр╕отичним, н╕ж «Прапороносц╕». Як ╕ «Тронка», як ╕ вс╕ мо╖ попередн╕ твори... Звичка до утертих штамп╕в складалася не один день, ╕ ╖╖ не так просто долати. Не диву╓, що ╕снують прим╕тивн╕ спрощен╕ уявлення про л╕тературу, — для виникнення ╖х були сво╖ причини, — г╕рше, коли такий прим╕тивець свою обмежен╕сть, п╕дозр╕л╕сть силку╓ться нав’язати ╕ншим, коли в╕н виказу╓ р╕шучу претенз╕ю впрягти червоних коней мистецтва в хомути сво╖х убогих уявлень. (Весь зал аплоду╓ емоц╕йно). ...Вся складн╕сть нашо╖ письменницько╖ прац╕ к╕нець к╕нцем зводиться до простого: писати правду; глибоко в╕дчуту, може, нав╕ть вистраждану правду в ус╕х ╖╖ вим╕рах ╕ розгалуженнях. Т╕льки таке слово, правдиве й натхненне, сприятиме розвитков╕ людини, ╖╖ духовн╕й наповненост╕». ╤накше думали нагор╕ т╕, в╕д кого залежала доля роману та, зрештою, й доля самих читач╕в. Гостр╕ нац╕ональн╕ проблеми, порушен╕ в «Собор╕», мабуть, найб╕льше доп╕кали чиновникам, байдужим до всього нац╕онального як вияву «в╕джилого», «старомодного», «шароварного»... ╤нформац╕я нав╕ть у письменницьк╕й газет╕ про веч╕р була не щедрою, досить стриманою, аж скупенькою. Л╕тературн╕ вечори в школах ╕ б╕бл╕отеках республ╕ки в╕дм╕нили, так само, як заборонили виступ на юв╕ле╖ й Андр╕я Головка — з «техн╕чних причин», як написав в╕д руки Андр╕й Васильович на подарованому Олесев╕ рукопис╕ свого виступу, який в╕н прин╕с нам додому. «Не пущать! — така команда зверху. — Ми вс╕ ате╖сти, а тут якийсь собор». Уже 6 кв╕тня в обласн╕й дн╕пропетровськ╕й газет╕ «Зоря» з’явля╓ться стаття роб╕тника Д╕хтяренка. Укра╖нсько╖ мови в╕н не знав, тож нев╕домо, чи прочитав роман, але в╕домо, що редактори з обкому написали цей опус. А редактор «Зор╕» на з╕бранн╕ прац╕вник╕в газети розпод╕лив рол╕ й обов’язки — який журнал╕ст пише в╕д ╕мен╕ роб╕тника, який — в╕д ╕мен╕ колгоспника, а хто — в╕д ╕мен╕ ╕нтел╕генц╕╖. Д╕хтяренко з опубл╕кованою статтею був представником «гегемону», чи то пак роб╕тничого класу, пот╕м реценз╕я в╕д кандидата ф╕лософських наук, а ще одна — в╕д директора школи. За м╕сяць газета опубл╕кувала посп╕ль три реценз╕╖, де в один голос писалося, що роман антирадянський, шк╕дливий, у нас в Радянськ╕й Укра╖н╕ життя не таке. Згодом ус╕, хто виступав проти «Собору», були винагороджен╕. Чи то просувались усп╕шно по служб╕, чи по парт╕йн╕й л╕н╕╖, а вчительц╕ дали орден Лен╕на... Тих, хто п╕дтримував «Собор», хто в╕дгукувався про нього добрим словом, виганяли з роботи, виключали з парт╕╖, вс╕ляко дискрим╕нували... Можна було б навести багато ╕мен людей, як╕ не уникли розправи, захищаючи «Собор». Наприклад, виключено з парт╕╖ ╕ вигнано з роботи в газет╕ «Зоря» одного з найстар╕ших прац╕вник╕в редакц╕╖ Шейн╕на за те, що написав добру реценз╕ю на роман. Така ж кара спостигла талановитого режисера з театру, сувору догану винесено вчителев╕ Прокопенку, зв╕льнено з роботи у видавництв╕ «Пром╕нь» письменника Чемериса, вигнано з роботи в багатотиражц╕ молодого поета ╤. Сокульського... Ще ╕ ще... Безл╕ч людей потерп╕ло за «Собор». А читач╕ пишуть листи, шлють телеграми, телефонують, п╕дтримуючи автора за його працю. «...Низи з Вами, а низи це та сила, яка руха╓ всю ╕стор╕ю людства», — так писали йому. В центральн╕й ки╖вськ╕й парт╕йн╕й газет╕ в к╕нц╕ кв╕тня з’явилася стаття двох нев╕домих критик╕в — Юрчука ╕ Лебеденка. Мабуть, тод╕ це був найсильн╕ший удар по «Собору». Автори залишилися анон╕мними, не розгаданими, мабуть, ╕ до сьогодн╕. Стаття була сигналом, бо п╕сля не╖ майже вс╕ обласн╕ газети виступили з критикою «Собору». Ск╕льки ╖х, тих газетних хулител╕в, було! А «Радянська Укра╖на» вже 16 травня, не вгамувавшись попередньою статтею анон╕мник╕в, чи то пак Юрчука ╕ Лебеденка, друку╓ статтю академ╕ка Шамоти. Аж три газетних п╕двали. «В роман╕ нагн╕таються факти ╕ фактики, як╕... п╕дкреслюють засилля кар’╓рист╕в, браконь╓р╕в у нашому сусп╕льств╕, безкарн╕сть ╖хню, сказати б звичайн╕сть цього явища в нашому житт╕. Зв╕дки в автора така ╕рон╕я до слова «висуванець»?..». «Письменник найб╕льше дба╓ про те, щоб показати грубу прозу, одноман╕тну буденн╕сть життя, виснажлив╕сть прац╕ в сел╕ ╕ в м╕ст╕...». Статтю Шамоти Олесь сприйняв як прокурорське обвинувачення. Почалися санкц╕╖ до тих, хто схвально в╕дгукнувся про тв╕р, ╕ в Ки╓в╕. В╕ктора ╤ванисенка, за те, що в╕н залишився при сво╖й позитивн╕й думц╕ про «Собор», зв╕льнили з роботи в ╤нститут╕ л╕тератури. Льоня Коваленко серед ╕нститутських хоробро в╕дстоював «Собор». В╕тал╕й Дончик не долучився до ╕нститутських хулител╕в «Собору», ╕нш╕ кандидати й доктори в╕дмовчувались. Бо х╕ба можна щось заперечувати, мати свою думку, коли вже сказав за вс╕х Шамота, тод╕шн╕й директор ╤нституту л╕тератури? У 1968 роц╕ зазнав гостро╖ критики ╕ Володимир Дрозд за роман «Катастрофа», який розкритикував Л. Санов (Смульсон), а за ним ╕ Жулинський. П╕сля того був критикований ╕ Дмитро М╕щенко за свою талановиту невелику пов╕сть «Батальйон необмундированих», ╕ ╤ван Чендей, у роман╕ якого «╤ван» критики побачили теж наклеп на радянську д╕йсн╕сть. Сл╕дом за «Собором». Треба в╕ддати належне письменникам, як╕, кр╕м читач╕в, що в б╕льшост╕ сво╖й п╕дтримували Олеся, на парт╕йних зборах теж не в╕дступилися в╕д автора «Собору», вважаючи, що в твор╕ Гончар по╓днав нац╕онально-патр╕отичне й загальнолюдське начало. Увага партчиновник╕в до партзбор╕в письменник╕в була великою, св╕дченням стало те, що на збори прийшов новий секретар ЦК з ╕деолог╕╖ Овчаренко та ╕нш╕ кер╕вн╕ прац╕вники, тобто представництво було сол╕дним, «для устрашения» не згодних з парткритикою. Секретар ЦК у сво╖й допов╕д╕ «Собор» не згадував, але обт╕чно говорив про ╕дейну й пол╕тичну незр╕л╕сть деяких л╕тератор╕в, про тих, хто неправильно, однобоко, викривлено зображу╓ нашу радянську д╕йсн╕сть. Легко вгадувалося, про кого найперше йдеться. Проте письменники, хто виступав на зборах, не засудили автора ╕ його тв╕р, на що спод╕валася парт╕йна номенклатура... Прийшовши п╕сля збор╕в додому, Олесь не був морально розчавлений. Пригаду╓ться, коли розпов╕дав про збори, сказав жартома таке: «Тепер я зрозум╕в, що треба писати, щоб «було не чорне ╕ не б╕ле»... Все, що тод╕ в╕дбувалося довкола «Собору», можна назвати всенародним обговоренням: нав╕ть т╕, хто за життя н╕чого не читав, «Собор» таки прочитали... Орган╕зован╕ начальством збори, активи, пленуми, засоби масово╖ ╕нформац╕╖ — вс╕ вчили автора, як треба писати, звинувачуючи письменника в ус╕х смертних гр╕хах... «Я «Собор» не читал, но знаю, что это антисоветское произведение», — так╕ заяви нер╕дко лунали з трибун. А в народ╕, якому припав до душ╕ тв╕р, жартували. Про дн╕пропетровську газету «Зоря», що першою в╕дкрила масован╕ залпи по «Собору», ходила така еп╕грама: «Зоря» на с╕рих шпальтах з криком на Гончара плеска багном. Гончар залишиться великим. «Зоря» залишиться г...». Щось у такому ж дус╕ ще пригаду╓ться: «Все шамот╕ння круг «Собору» — це гавк╕т Моськи на слона...». А до критика В╕тал╕я Коваля, найсумл╕нн╕шого досл╕дника творчост╕ Олеся Гончара, над╕йшла ц╕ла, можна сказати, поема на захист Гончара. Процитую з не╖ к╕лька рядк╕в:
«…И доярка речь сказала, бойко встав из-за стола: «Я романа не читала, бо д╕стати не змогла, Но колхозн╕к╕ купляють шифонь╓ри ╕ трюмо, ╤ такую ж╕знь охаять ми н╕кому не дамо».
Шукали кадеб╕сти довгенько автора цього в╕ршованого твору серед м╕сцевих поет╕в, а виявилось, що поему написала дн╕пропетровська вчителька математики Валентина Трахман. Хоча деяк╕ читач╕ злобствували. Ось така телеграма-анон╕м над╕йшла на домашню адресу. Всього к╕лька рядк╕в: «Найкращий вих╕д для вас — пок╕нчити життя самогубством. Я вам цього бажаю. З повагою, Ваш шанувальник. 20.05.68». Вся «соборна ╕стор╕я» почалася з того, що Ватченко, бог ╕ цар на Дн╕пропетровщин╕, з наш╕птування сво╖х прислужник╕в побачив у Володьц╕ Лобод╕, головному персонажев╕ твору, так би мовити св╕й прототип: н╕бито Ватченко, так само, як ╕ Володька, в╕ддав свого батька в будинок престар╕лих. Як посм╕в письменник першу особу в област╕ виставляти в такому св╕тл╕? В цьому секретар обкому вбачав посягання на його владу. Ось зв╕дси й почалася «соборна епопея», яка автору коштувала здоров’я ╕ не одного шраму на серц╕... Хтось був прихованим диригентом вс╕╓╖ т╕╓╖ погромницько╖ кампан╕╖. Розлютилися зверхники ╕ за вжите у виступ╕ на юв╕лейному вечор╕ слово «вельзевул». Кажуть, що «грамот╕╖»-пом╕чники владних шеф╕в вишукували в ╕ноземних словниках, що то воно значило. А значило те, що Вельзевул уособлю╓ зло, руйн╕вний хаос, в╕н повстав проти Бога-творця. А пот╕м н╕бито, коли там, у ЦК, вся верх╕вка збиралася в ╖дальн╕ разом об╕дати, то в╕талися: «Здоров, вельзевул». Жарти жартами, а Олесь у т╕ дн╕ записав до «Щоденника»: «Вже п╕вроку чи й б╕льше живу п╕д тиском у тисячу атмосфер». — Однаково ми його злама╓мо, — докочувалося до нас з високих каб╕нет╕в «велико╖ хати». Це н╕бито сказав перший секретар... — Все в╕н про демократ╕ю та гуман╕зм, а про соцреал╕зм щось не дуже, мовчить... — казали там, а голова якогось облвиконкому висловив це Олесев╕ у вагон╕, коли вони ╖хали разом до Москви. Ставлення парт╕йно╖ верх╕вки до письменник╕в не було прихильним. Один ╕з секретар╕в ЦК (Титаренко) письменник╕в називав не ╕накше, як «ет╕ п╕сьм╓нн╕к╕», презирливо при цьому кривлячись, виявляючи цим сво╓ негативне, несприйнятливе ставлення до вс╕х д╕яч╕в культури. У «соборну епопею» виникла така ситуац╕я. Газета «Червоний г╕рник», що в Кривому Роз╕, опубл╕кувала теж свою розгромну статтю по «Собору». Газету цю з╕ статтею редактор над╕слав нам на домашню адресу. Прочитавши ту писанину, я поклала ╖╖ в конверт з короткою припискою: «Повертаю вам газету з вашою наклепницькою статтею, бо вважаю, що вона не варта, щоб ╖╖ читав Олесь Гончар». ╤ все. Послала ╕ нав╕ть Олесев╕ про це не сказала. Через якийсь час кличуть Олеся «нагору». Що сталося? Яка знову халепа на голову? Виявля╓ться, викликали його «на килим», як тод╕ мовилося, з приводу мого листа. Ватченко зчинив ╜валт, обдзвонив ус╕х ╕ до генсека в Москв╕ д╕стався, так н╕би сталося якесь ЧП. М╕й лист, точн╕ше сказати не лист, а цидулку — всього на к╕лька сл╕в, було поставлено у вину Олесев╕, й повернуто йому разом ╕з брудною анон╕мкою, в як╕й був паскв╕ль на мене. ╢дине, що вр╕залося в пам’ять, що я сяка-така дочка б╕логвард╕йця, а дозволила заперечити головному редактору газети... Те, що я — «дочка б╕логвард╕йця», звичайно ж, не в╕дпов╕дало д╕йсност╕, так само, як ╕ все ╕нше, про що йшлося в лист╕. Вдавалися можновладц╕ до р╕зного ╜атунку принижень, др╕бних укус╕в. Скаж╕мо, до Олесевого юв╕лею мала бути всесоюзна телепередача по «Тронц╕». Оголошено про це в ус╕х телепрограмах. Наста╓ час передач╕, диктор оголошу╓: «Телепередача по «Тронке» не состоится», без будь-яких пояснень. Знято з програми, ╕ все... У дн╕ «соборно╖ ╕стор╕╖» виклика╓ Олеся Ляшко: «Кайся в помилках, допущених у «Собор╕», — наполягав голова Ради М╕н╕стр╕в. «Чотири години тривали тортури, — зазнача╓ в «Щоденнику» Олесь. — Жити не хочеться. Назавтра наш╕ танки мають вступити в Прагу. Св╕т переповнений драматизмом...». Розраджувала я Олеся як могла. Та й не т╕льки я, читач╕ — найперше. Василь Бережний теж завжди був поруч. Щоб якось в╕двол╕кти Олеся, в╕н часто в бес╕дах викладав сво╖ космогон╕чн╕ теор╕╖ або розпов╕дав про подорож╕ в зорян╕ св╕ти, а коли його мандр╕вка дещо затягувалась, Олесь казав йому: «Сап╕ент╕ сат», тобто «розумному достатньо». Василь п╕сля цього неохоче завершував сво╖ м╕ркування, н╕ск╕льки не ображаючись, а навпаки, т╕шився тим, що його любов до латинських афоризм╕в приживалась ╕ в лексикон╕ Олеся. «Собором» зац╕кавились ╕ в Москв╕, збирали ╕нформативний матер╕ал про автора, найб╕льше ц╕кавлячись, чи той спов╕ду╓ буржуазний нац╕онал╕зм. Про все це Олесев╕ з часом розпов╕в заступник редактора журналу «Дружба народов» Гриша╓в, який ╕ готував допов╕дну для ЦК КПРС. Видано було спец╕ально к╕лька прим╕рник╕в «Собору» рос╕йською мовою для ознайомлення член╕в ЦК у Москв╕, роздано було ╖х по каб╕нетах номенклатури. А наб╕р роману, що мав виходити в «Дружбе народов», розсипали. «Собор» рос╕йською мовою з’явився лише через 20 рок╕в. Як згадував пот╕м Гриша╓в, саме п╕сля «Собору» в Москв╕ й почало виникати на верхах питання ╕ про паспорти для селян, ╕ про повернення селянам присадибних д╕лянок, ╕ про невелике п╕двищення зарплати... Ц╕ питання н╕бито були зрушен╕ з мертво╖ точки завдяки появ╕ «Собору».
П╕дготував Валер╕й ЯСИНОВСЬКИЙ
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13054
|