Версiя для друку Обговорити в форумi

Тарасовими шляхами

ВІДДІЛ ОСВІТИ КАМ’ЯНСЬКОЇ РАЙОННОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
КАМ’ЯНСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ № 1
КАМ’ЯНСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Робота учасника XІІІ Всеукраїнського конкурсу учнівської молоді, що проходить під гаслом «Об’єднаймося ж, брати мої!» та присвячений Шевченківським дням, на тему: «Україна, як і великий наш Кобзар, — вічні» (номінація «Література»).
Роботу виконав: Гладир Андрій Миколайович, учень 10-Г класу.
Науковий керівник: Нестерчук Діна Яківна, учитель української мови та літератури, спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист.

Я починаюсь з отчої землі,
Як меч з вогню, як ніжна пісня – з мови,
Як з велетенських сосон кораблі,
Як творчість – із великої любові.
Я починаюсь з отчої землі…
С. Бурлаков

За вікном згасає день. Темноокий зимовий вечір заглядає у шибки мого будинку. На небі спалахують ясні зорі і таємниче висне золотий серп місяця. Надворі морозно, сніжно, а у хаті тепло і затишно. Тепло від грубки, в якій потріскують дровця, а ще тепліше від голублячих поглядів батьків…
З дитячої кімнати доноситься матусин голос. Прислухаюсь… Ненька розповідає п’ятирічній сестричці Насті: «У полі росла кураїнка. Поряд з нею – мама і тато, бабуся і дідусь, прабабуся і прадідусь. Уночі біг вовчик, зачепив кураїнку і вирвав її з ґрунту. Припекло сонечко, висушило кураїнку. Подув вітер – і покотив її полем. Капали сльози з очей кураїнки, боляче було одриватися від свого роду. Зачепилася вона за дерево в лісосмузі, а на ранок подув вітер з іншого боку – і покотив її полем. І стала кураїнка перекотиполем… Донечко, запам’ятай, що людина, як і рослина, не може жити без родини!».
Мама замовкає. Сестричка кладе голівку їй на плече і замислюється. А я думаю про те, що ми, діти сім’ї Гладирів, маємо домівку затишну та безпечну, родину, яка нагадує маленький світ, дорогий і зрозумілий.
Берегинею нашого роду ми вважаємо прабабусю Шуру. Вона часто повторює нам: «Ви, діти, — молоді листочки на родовому дереві, гілки — ваші батьки, міцний стовбур – це, можливо, дідусі, бабусі… А коріння – це ваші прадіди і ті, хто жив сто чи двісті років тому. Коли ж у корінні дерева – сік землі, то в корінні кожного родового дерева – пам’ять роду». Ми вдячні прабабусі за науку і за те, що вона зробила багато для того, щоб наше родове дерево не всохло, не зів’яло. Прабабуся зберегла весільні рушники з півнями, які передавалися по жіночій лінії, домоткані рядна веселкового кольору, вишиті простирадла, коралове та добре намисто, дукачі. Хоча виготовлені предками речі і втратили яскравість кольорів, та все одно гріють наші душі. На почесному місці в прабабусиній кімнаті висить вишитий нею портрет Тараса Шевченка, прикрашений рушником. Сімейною реліквією ми вважаємо збережене прабабусею перше видання «Кобзаря» поета. Ця маленька, з пожовклими листочками книжечка, дісталася прабабусі від її дідуся. Прабабуся Шура дбайливо зберігає «Кобзар», називає його нашим національним Євангелієм. Інколи ми маємо змогу полистати книжечку, але робимо це лише в прабабусиній присутності. Одного разу, гортаючи сторінки «Кобзаря», я задумався: «Із кого почався Тарас Шевченко? Чому він став бунтарем? Може, тому, що про народних бунтарів-гайдамаків, які боронили народ від панів, від неволі, від польської шляхти, розповідав малому Тарасові дід Іван? Так, саме через це таким непокірним борцем за волю став його внук – наш великий Кобзар, адже все в житті починається з малого. З малого хлопчика, який жадібно слухав дідові оповіді, почався великий поет українського народу, а сам народ, на мою думку, втілений у образі діда Івана»…
Моя прабабуся гарно співає, знає багато народних пісень. Любов до пісні вона передала татові, а тепер вчить співати правнуків, праправнуків. Коли ми збираємося разом, то обов’язково співаємо, а заспівує, звичайно, прабабуся. Любимо, коли вона співає пісню «У полі калина»:
Ой роде наш красний,
Роде наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося –
Бо багацько нас є!
Тоді згадуємо родичів, з якими бачимося рідко. Життя розпорядилося так, що мамина племінниця Наталка з чоловіком Володею та дітьми Павлусем і Анею проживають в Канаді в місті Нью-Дарліні. З ними ми спілкуємось по скайпу, та мені більше подобається писати листи і одержувати відповіді на них.
Ось фрагменти із листів.
Я вирішив запитати у родичів: «Як вам живеться у чужому краї без наших пісень, звичаїв, страв»? І одержав відповідь:
«Звичайно, нелегко, але тут, у Канаді, проживає багато українців, вони зберегли мову, звичаї, театр, образотворче мистецтво, народну хореографію. Найпопулярнішими з усіх видів мистецтва є народні танці. Павлусь і Анна відвідують танцювальну студію, досить гарно танцюють польку, гопак, краков’як. Культурні заходи фінансує Українська фундація імені Т. Шевченка. Ми дивимося телепередачі для української громади, маємо змогу читати україномовні видання «Український голос», «Гомін України», «Українські вісті». Аня і Павлусь ходять до суботньої школи, там вони вивчають українську мову, літературу, культуру. Як бачите, і тут ми залишаємося українцями, але за батьківщиною скучаємо дуже».
В Україні готуються до відзначення 200-літнього ювілею від дня народження Т. Шевченка. На уроках української літератури у моєму класі проводяться літературні хвилинки на тему: «Шевченко і народ – єдині». Я вирішив розповісти однокласникам легенду про Тарасову криницю, яка знаходиться в урочищі Писарському поблизу села Михайлівки. Чому саме легенду? Та тому, що найкращим пам’ятником Т. Шевченку є живе слово народу, яке вилилося в легенди. І в цих легендах завжди жила і житиме вічна пам’ять про безсмертного Кобзаря.
…Широкий розлогий яр… Таємниче шумлять вікові дерева, розносячи довкола хвилюючі події славного минулого. І невеличка криничка з прозорою, кришталевою, прохолодною водою.
Вперше побував тут Кобзар, як відає легенда, ще в дитинстві. Тоді зі своїм дідом Іваном ішов він з Кирилівки в Холодний Яр до Мотрониного монастиря. Шлях їх проходив через урочище Писарське. Сіли вони відпочивати. Внук схилив голову на дідові коліна й слухав його вуркотливий голос про гайдамаків, Богдана Хмельницького, козацьку вольницю. А потім пили смачну прохолодну воду з маленького джерельця, яке таємниче жебоніло під кущем калини.
Вдруге Шевченко побував в урочищі Писарському під час першого приїзду в Україну з Петербурга в 1843 році. Разом із прочанами він мандрував до Мотрониного монастиря. У розлогому яру люди сіли відпочити. День був жаркий, і їм захотілося пити. Шевченко встав, знайшов невелике джерельце і своїми руками викопав криничку. Коли вода відстоялася, всі почали її пити. І з того часу в народі криничку називають Тарасовою. А ще люди вірять, що вода в ній надзвичайна, цілюща, допомагає від усіх бід і нещасть.
Моїм ровесникам легенда сподобалась, і я вирішив відшукати ще цікаві матеріали про Шевченка і наш край.
Ось легенда, яку записав місцевий краєзнавець, лісник Олександр Андрійович Найда: «Ясного вересневого дня 1845 року по золотаво-сріблястій цегляній алейці, що стелиться від річки Тясмин попід старими липами в присадибний давидівський парк, йшло двоє панів. Один – кремезний, високий, з пишним волоссям і розкішною бородою щось рокотав густим баритоном до свого лисіючого моложавого супутника, в якого були русяві козацькі вуса, а на плечі – етюдник. Обидва зупинилися біля гроту, деякий час постояли у глибокій задумі. Потім широкою алеєю піднялися до родинної церкви Давидових. Згадали Олександру Давидову, яка залишила тут усе, навіть шестеро маленьких дітей, і поїхала за чоловіком у далекий сибірський холодний край. Можливо, в голові Т. Шевченка тоді промайнула думка про те, як би в подібній ситуації вчинили жінки, з якими він міг пов’язати свою долю…».
Читаючи легенди, я переконався, що з краю в край простяглися Шевченкові стежки по кам’янських землях. Ось і у квітні-жовтні 1845 року Шевченко перебував в Україні і багато малював олією, аквареллю, пастеллю і, звичайно ж, олівцем. В альбомі зарисовував пам’ятки старовини та мистецтва (архітектури), а також зображував сільський побут, масові сцени. На другій сторінці альбому привертає увагу напис «Отец Иеремия Обыдовский, протоиерей села Лузановки Черкасского уезда». Йдеться про нашу Лузанівку. Це єдине свідчення того, що поет був у цьому селі. Дослідник біографії Т. Шевченка Петро Жур провів окреме дослідження, в якому стверджує, що поет приїздив у Лузанівку заради знайомства з місцевим священиком Ієремією Семеновичем Обидовським, який відзначався працьовитістю, твердим характером, був неординарним чоловіком. Шевченкові він був цікавим як жива пам’ять нашого краю, як знавець місцевої старовини.
Зібравши цікаві матеріали про Шевченка і Кам’янщину, я подумав, що моїм канадським родичам теж буде цікаво прочитати їх, тому й відправив листа з легендами до Нью-Дарліна. Невдовзі одержав відповідь: «У далекій від України Канаді також шанують пам’ять Тараса Шевченка. 27 червня 2011 року в столиці Канади Оттаві було відкрито пам’ятник поету. На жаль, ми не змогли побувати на відкритті, бо живемо далеко від столиці. Та коли відбувалася трансляція свята по телевізору, ми уважно спостерігали за дійством. Приємно було слухати виступ віце-спікера Миколи Томенка, який зазначив, що відкриття пам’ятника Шевченку – це історична подія як для України, так і для Канади. Кобзар, як і раніше, об’єднує українців через океани і століття…
Перед святом відбувся урочистий молебень, організований українськими церквами. Майдан розцвів від вишиванок, усмішок. Люди, радісні і піднесені, виконували пісні на слова Т. Шевченка. Коли виступала капела бандуристів, усі уважно слухали, а потім скандували:
«Шевченко – Україна,
Україна – Шевченко!»
Дивлячись цю передачу, ми на мить навіть забули, що живемо далеко від України. І як ніколи нам так захотілося побувати на Тарасовій горі в Каневі».
Ось і збулася наша спільна мрія: моя родина і родичі з Канади стоїмо на Чернечій (Тарасовій) горі – невисокій мальовничій, незрівнянній у своїй красі.
Тато і мама навчалися у Канівському училищі культури (відділ: академічний хормейстер), тому часто в ювілейні Шевченкові березини співали у складі хорової капели тут, біля пам’ятника Кобзареві. А ще тато знає багато цікавого про Чернечу гору. Ось що він розповів нам: «Колись ця гора була безіменною, хіба що берегла спогад про останню відчайдушну спробу гордих русичів відстояти рідне місто перед страшною татарською навалою. Коли у боротьбі з ворогом поклали голови всі мужні захисники Канева, тоді за легендою проти завойовників піднялися жінки, яких повела за собою канівська дівчина Меланка. На смерть стали героїні під цією красунею-горою, біля гомінкого потоку, що омиває її із заходу. І всі вони полягли, закривавивши потік власною кров’ю. Останньою впала Меланка, так і не випустивши з рук меча. Саме тому назвали цей потік Меланчиним.
З давніх-давен приваблювали ці чарівні місця і монахів, і ченців у чорних рясах. Від них і отримала свою назву гора, стала Чернечою…».
А мама додала: «За народними переказами тут, на Тарасовій горі, поховані три козачі гетьмани – Іван Підкова, Кішка, Шах».
Всі на мить замовкли, обдумуючи почуте, а потім тато продовжив: «Кожен знаходить тут те, що шукає… Лише нечесні люди почуваються на горі незатишно, але й до їхніх спотворених душ звертається геній і зупиняє зло. Це святе місце українці називають духовним храмом – храмом Правди і Любові.
З роду в рід, від віку і до віку завжди промовлятимуть слова заповітної Шевченкової «Молитви»:
А всім нам вкупі на землі —
Єдиномишліє подай
І братолюбіє пошли…»
Повільно згасав день. Стихали людські голоси, не було чути співу кобзарів. Та я впевнений, що в усі наступні дні сюди безперервним потоком йтимуть люди, вічною буде ця хода, як сам великий Кобзар.

Андрій ГЛАДИР,
учень 10-Г класу Кам’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2014 > Тема "Урок української"