Версiя для друку Обговорити в форумi

Український академік Володимир Горбулін звернувся з відкритим листом до свого російського колеги академіка Євгена Примакова, в якому попереджає, що внаслідок ескалації конфлікту у Криму «страшною реальністю може стати велика дуга нестабільності від Балкан до Центральної Азії й Пакистану», а тому закликає старійшин стратегічних спільнот обох країн «нарешті не ховатися за фігові листки минулого» і приступити до переговорів.
«Високошановний Євгене Максимовичу!
На наших очах реалізується кошмарний сон – росіяни й українці на межі військового протистояння. Керівництво вашої країни не хоче чути нове керівництво України. У таких умовах ми, як старійшини стратегічних спільнот двох країн, маємо взяти відповідальність на себе.
Минуло 20 років від часу нашого знайомства. За ці роки бувало різне. Наші країни гаряче дружили й шукали привід для ворожнечі, об’єднувалися проти спільного ворога й розходилися в дрібницях, знаходили взаєморозуміння й уникали насущних компромісів. Однак весь цей час ми говорили одне з одним. Часом це було просто, часом – не дуже.
Я добре пам’ятаю, як складно досягався компроміс щодо Чорноморського флоту, і вашу роль у цьому процесі. Саме тому, що ми говорили одне з одним, і був підписаний Великий договір між нашими країнами, який залишався надійною основою для двосторонніх відносин до останнього часу. Пам’ятаю й те, що саме ви були серед академіків, котрі зуміли зовсім недавно відтягнути ухвалення остаточного рішення про розгром Російської академії наук. Розумію, наскільки це було непросто.
Деякі наші розмови цілком відповідали наївним уявленням про сутність великої політики, багато інших прямо їм суперечили. Однак щоразу ми виходили з того, що поганий мир кращий за хорошу війну, а обмін найбрутальнішими словами набагато кращий, ніж обмін найм’якішими кулями.
Ми з вами – патріоти своїх країн, неодноразово брали велику відповідальність за їхнє майбутнє. І ніхто не запідозрить нас у тому, що ми хоч один раз спустили свій прапор перед обличчям небезпеки. Але це не заважало нам шукати й знаходити взаєморозуміння. Головне – у нас для цього було бажання.
Сьогодні Росія й Україна балансують на межі трагедії. Захоплені адміністративні споруди й найважливіші об’єкти інфраструктури Кримського півострова. Російські війська вторглися на територію України, а Рада Федерації РФ схвалила це неприкрите порушення міжнародного права. Навісніють засоби масової інформації. І, що набагато гірше, інколи складається враження, що державні мужі починають вірити у власну пропаганду.
Напруга зростає. Ситуація розвивається надзвичайно швидко. Сьогодні вже сталося те, про що ще вчора було навіть страшно подумати. Очевидно одне: вперше за роки незалежності кров і насильство привносять в українську політику. І це по-справжньому страшно. Адже мова нині – не тільки про Україну, мова про всю Південну та Східну Європу.
Якщо загориться моя країна, то вслід за нею знову спалахнуть Кавказ, Придністров’я, вогонь може перекинутися на Балкани. Хто, як не ви, знає, який жахливий сценарій може втілитися в життя. Добре пам’ятаю переговори щодо Придністров’я у 2000-2002 рр., коли ми майже вийшли на рішення. На жаль, нині мова – не про розв’язання старих конфліктів. Страшною реальністю може стати велика дуга нестабільності від Балкан до Центральної Азії й Пакистану. Як гасити таку пожежу, не знає ніхто.
Найнебезпечніше в цій ситуації – відсутність діалогу. Знаходяться тисячі причин, щоб уникати переговорів. Замість обміну аргументами шаленіють крикуни. Так, це правда – переговори дуже й дуже складні. Адже за словами можуть і мають іти дії.
Будинки можна відбудувати, бруківку на вулицях викласти найвигадливішим візерунком, людей повернути до мирного життя. Було б бажання. Головне полягає в тому, що розв’язання нинішнього конфлікту – це терпіння чути співрозмовника й увага до його слів. Адже саме здатність слухати багато в чому визначає можливість приймати рішення у взаємних інтересах. А з останнім, на жаль, у нас віддавна великі складнощі.
Багато людей у Росії, котрі проголосили себе експертами з питань України, не мають ані найменшого уявлення, що ж це за країна така. Вони свято вірять у змови й переконують інших у своїй правоті. Вони читають лише пресу, яка співзвучна їхнім думкам. Вони самовпевнені й, за великим рахунком, відверто дурні. Все це не було б проблемою, якби їхні божевільні висновки не лягали в основу прийняття державних рішень.
Очевидно, що нинішня криза – це саме криза довіри і взаєморозуміння.
Шановний Євгене Максимовичу!
Наші держави володіють дуже багатим досвідом вирішення надзвичайно жорстоких конфліктів. Наші країни мають усі необхідні важелі для успішного виходу з цієї ситуації. Я переконаний, що ми разом здатні зупинити наростаюче божевілля і врятувати життя та здоров’я наших співгромадян.
Потрібна певна сміливість, аби виступити проти течії й заявити свою позицію. У кожного вона своя, але спільним знаменником була й залишається повага до принципів, уперше сформульованих у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. Саме цей документ може і повинен стати основою для досягнення взаємоприйнятних рішень. Україна дотримувалась і буде дотримуватися норм міжнародного права, і відповідного ставлення вона очікує й від інших держав. Передусім – від Росії.
Повторюся. Ми з вами – старійшини стратегічних спільнот наших країн. Місія стратегії – знайти найефективніший шлях досягнення мети в умовах ресурсних обмежень. Упевнений, що сьогодні це шлях мирний, шлях широкого компромісу.
Вирішити можна все, навіть найбільш невирішувану проблему. Головне – хотіти цього. Нам потрібне взаєморозуміння, а отже, – потрібні переговори. Давайте нарешті не ховатися за фігові листки минулого. Сьогодні відбувається тут і тепер. І відповісти на його виклики – наше святе завдання. Знайти такий вихід, за який би нам не було соромно решту життя.
Сподіваюся на ваше розуміння і чекаю відповіді.

Академік Володимир ГОРБУЛІН»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2014 > Тема "З перших уст"