Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря

«Т. Г. Шевченко, якого ми не знали» — такою була тема семінару для вчителів української мови і літератури, історії та класних керівників, який відбувся в гімназії № 1 м. Сімферополя і був присвячений 200-річчю з дня народження Великого Кобзаря.
Відкрила семінар методист міського методичного центру Н. М. Манжула і одразу ж запросила до слова вчительку української мови та літератури школи № 29, методиста Кримської філії Інституту інноваційних технологій та змісту освіти Тетяну Захарову.
Тетяна Миколаївна розповіла про родинне дерево Тараса Григоровича Шевченка і в цьому світлі спробувала пояснити, як сформувалася особистість поета і художника, відстежила вона й подальшу долю Шевченківського роду, що походить від Тарасових братів та сестер, яких всього було семеро. Гілочка роду простягнулася і до Криму — це і стало головним акцентом у доповіді вчительки. І тягнеться ця гілка від найстаршої улюбленої сестри Тараса Катерини, правнук якої Дмитро Красицький народився на Черкащині у 1901 році і присвятив своє життя уславленню свого великого пращура, написавши з цією метою, зокрема, багато автобіографічних творів.
Нині в Севастополі мешкає дочка Красицького Тамара, вчителька географії, яка продовжила справу батька у доступній їй формі. Тамара Дмитрівна бере активну участь в українському житті міста, де вона є заступником голови Союзу українок Богдани Процак. Це — власне дослідження Тетяни Миколаївни, про що неможливо прочитати в жодному із підручників.
Понад 15 років тому зверталася до нашої редакції ще одна вчителька — української мови та літератури — на ім’я Тетяна, що мешкає в Сімферополі, яка надала документальні підтвердження своєї приналежності до Шевченківського роду. У пані Тетяни була проблема — її скоротили з роботи, і винуватцем того, що одинока мати з маленьким синочком лишилася без засобів для існування, стала відома своїм прогресивним мисленням, прихильністю до України та творами на історико-краєзнавчу тематику людина — Володимир Поляков, який на той час обіймав посаду директора школи № 37, а зараз є викладачем Кримського інженерно-педагогічного університету. Чому так сталося — не знаю і зараз, бо пояснення директора: «Вона не була кращою за інших» — навряд чи варто брати до уваги. Адже гіршою за інших вона теж не була — це пересвідчила її подальша педагогічна робота. Моє намагання захистити вчительку через газету ледь не повернулося великим скандалом. Та не шкодую, бо, захищаючи Тетяну, я, хоч і зовсім трішечки, прислужилася пам’яті того, хто теж був гнаним і чиї нащадки, як бачимо, так чи інакше продовжують його справу.
Та повернімося до семінару. Наступною виступала Юлія Тарасівна Лейбенсон, вчителька історії НВК «СЕЛ» та аспірантка кафедри історії ТНУ. Вона теж мала на меті відкрити малознайому сторінку щодо Тараса Григоровича Шевченка і робила це, спираючись на історичні джерела, одним із яких стали публікації в журналі «Київська старовина». Цей журнал, що видавався з 1882 року, колись був дуже потужним і в ньому було розміщено 156 матеріалів, присвячених Тарасу Шевченку, авторами яких були переважно люди, особисто з ним знайомі.
Маючи такий благодатний матеріал, Юлія Тарасівна спробувала повернути розмову в русло, обумовлене темою семінару. Та зробила це не зовсім вдало, одразу ж поставивши перед собою завдання довести, що Шевченко — не ікона. І, аби він не «забронзовів і не став жупелом для різноманітних політичних сил», молода дослідниця зосередилася на пошуках його різнопланових характеристик, нібито на сьогодні це є особливо актуальним. Вона довела до відома присутніх, зокрема, те, що його господар вважав колись Тараса «ледачим робітником», а люди називали його «великим воїном», не маючи гадки про те, ким він був насправді. Серед відгуків про Тараса Григоровича цитувалися і такі, де наголошувалося на спаді його популярності.
Ідею: Шевченко — не ікона підхопила і наступна промовиця Тамара Филимонівна Слівкіна, вчителька української мови і літератури школи № 29, хоча насправді така теза не є сьогодні ні корисною у виховному плані, тим більше в Криму, ні оригінальною, особливо після публікацій Олеся Бузини, який зробив собі ім’я на плюндруванні пам’яті українського генія.
Але в подальшому виступі підтвердити своє початкове посилання Тамарі Филимонівні так і не вдалося, та і було воно, власне, просто запозичено у попередньої промовиці. Вчителька розповіла про інтегровані уроки, присвячені Тарасу Григоровичу, над якими доводилося працювати не день, не два, а навіть по півроку. І були вони спільними то з учителем географії, то образотворчого мистецтва, то музики, зважаючи на те, на якому аспекті особистості великої людини мали намір зупинитися педагоги.
Про Шевченка-мандрівника, учасника експедицій на Кос-Аралі, який побував і у Прибалтиці, мріяв також відвідати Швецію та Данію, Тамара Филимонівна розповідала разом з географом; про Шевченка-музиканта, на твори котрого написано пісні 120 композиторами, які поклали на музику 150 його віршів, — разом з учителем музики, а розповідь про Шевченка-художника збагатила викладачка образотворчого мистецтва Ольга Бєлокурова.
Школярі, як і присутні на конференції, довідалися, що художні праці Тараса Григоровича належали до 6 жанрів і використовував він при цьому 11 технік: олію, акварель, гравюру, офорт, туш, олівець, естамп, вугіль, гальванопластику, сенію та акватипію. Усього намалював Тарас Шевченко 825 різножанрових картин, серед яких 150 портретів.
У питанні щодо іконізації українського генія поставила крапку Ганна Йосипівна Яструб, заступник директора школи з двома мовами навчання № 33.
«Не згодна!» — такими словами вона розпочала свій виступ. Ганна Йосипівна разом з учнями нещодавно побувала у Каневі в музеї Великого Кобзаря і має дуже конкретні та яскраві враження про цю людину і про істинне ставлення до нього українського народу. Вона стверджує, що нині старенькі сільські бабусі знають напам’ять усього «Кобзаря», як і те, що його портрет чомусь завжди був поряд з іконою. Під час демонстрації на конференції музейних експонатів важко було не звернути увагу і на Тараса Шевченка в образі святого — у відповідному одязі і з німбом над головою. То ж не ікона чи таки ікона? Щоправда, представники різних народів одягали його й у свої національні костюми, ось він у східному халаті, бо як же ще донести до людей, що Тарас Григорович — свій, рідний?
Побували гості із Сімферополя і у Переяславі-Хмельницькому, теж багатому на музеї, серед яких і музей «Заповіту», де було написано однойменний твір Шевченка, та в історико-етнографічному музеї «Переяслав».
У цій поїздці все здавалося дивовижним: і дерев’яний пам’ятник Тарасу Шевченку, і відвідини Чернечої гори, та, ділячись враженнями, Ганна Йосипівна знову і знову поверталася до Національного музею поета. Там зберігаються, зокрема, реєстрова книга, де засвідчено народження маленького Тараса, його «Вільна», перші видання «Кобзаря» та «Гайдамак», папір з повідомленням, що юнака зараховано до Академії мистецтв. Там же — і рушник, вишитий руками Лесі Українки, який, вже тяжко хвора, вона передала до музею з подругою.
Не пощастило лише з одним — не вдалося зустрітися з директором музею, з яким вчителі і діти мріяли зав’язати листування. І тут сталося неймовірне: директор написав їм сам, аби повідомити, що їхній запис у книзі відгуків було визнано за 2013 рік найкращим. У дарунок надіслав директор також збірку прислів’їв та приказок, пов’язаних з іменем Тараса Шевченка, яка знайде своє місце у шкільному музеї. Тож немає сумнівів, що завдяки цьому контакту в музеї з’являться по-справжньому унікальні експонати. А це так важливо для школи, якій ось-ось буде присвоєно ім’я Тараса Григоровича Шевченка!
Та найвиразнішим акордом семінару став виступ десятикласників, яких привела із собою Ганна Йосипівна. Це — Вероніка Бех, Поліна Попова, Басіра Хоссейн, Ксенія Іосіфіді, Олександр Бурлаченко, Олег Васильєв та Олег Паксайкін. Прізвища свідчать, що вони — представники різних національностей. Але у них у всіх — одна велика любов до України та до людини, яка уособлює її для всього світу. Це видно і з тих віршованих текстів, які читали діти, і з того, як вони їх читали.
Немає музики? Та Вероніка, одягнена в український національний костюм, не розгублюється, вона співає акапела, і як співає! Одна її пісня за силою впливу може конкурувати з цілою доповіддю. І це пісня єдності та любові.
«Хіба ж можна не любити таких дітей?» — ставить риторичне запитання Ганна Йосипівна. А я переконуюсь в черговий раз: про Шевченка — або з любов’ю, або мовчки.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 28.02.2014 > Тема "Урок української"