"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2014 > Тема "Душі криниця"
#7 за 14.02.2014
БАТЬК╤В «КОБЗАР»
Шевченк╕ана
БУВАЛЬЩИНА
П╕сля в╕йни був я у р╕дному сел╕ т╕льки дв╕ч╕, та й то про╖здом... ╤ ось посп╕шаю додому. На ц╕лий м╕сяць. Спочатку л╕таком, пот╕м автобусом, ╕ т╕льки п╕д веч╕р переступив пор╕г р╕дно╖ хати. Не буду розпов╕дати, як зустр╕ли мене. Мабуть, так, як зустр╕чають вс╕х син╕в, як╕ подовгу не бувають вдома. Я з хвилюванням розглядав уже без мене збудовану нову хату, але на кожному кроц╕ пом╕чав знайом╕ з дитинства реч╕. М╕цний, дубовий ст╕л сто╖ть, як ╕ ран╕ше, в кутку б╕ля в╕кна. Я вп╕знав би його з-пом╕ж тисяч╕ ╕нших. П╕д чистою скатертиною, — глибокий шрам — сл╕д осколка в╕д н╕мецького снаряда... А над вх╕дними дверима — поличка; на не╖ ставила мати щойно випечений хл╕б. Пам’ятаю: там, на поличц╕, завжди лежала книжка. ╤ зараз вона на м╕сц╕, дбайливо загорнута в газету. Чи ж вона? Беру ╖╖ в руки. Пожовкл╕ стор╕нки, так╕ р╕дн╕ ╕ знайом╕ з дитинства до останнього слова... Як давно це було! У довг╕ ос╕нн╕ вечори в хат╕ збиралася вся наша велика с╕м’я. Приходили сус╕ди. Без д╕ла н╕хто не сид╕в. Ж╕нки вишивали, плели, пряли. Д╕д Павло, зазвичай, майстрував з лози кошики, батько п╕дшивав поношену взуванку. Розмовляли або сп╕вали наших славних укра╖нських п╕сень. П╕сня не заважала справ╕. Вона була сво╓р╕дним фоном наших вечорниць. На якусь мить запану╓ тиша, ╕ хтось з д╕вчат — батькових сестер мовить: — Василю, почитав би ти нам «Кобзаря»... — Почитай, почитай, — п╕дхоплювали ╕нш╕. Батько в╕дкладав роботу, ставив гасову лампу на ст╕л ╕ д╕ставав з полиц╕ книжку. Ми — хлоп’ята — мерщ╕й зл╕зали з печ╕ на лежанку, щоб бути якомога ближче, ╕ вс╕ в хат╕ лишали роботу ╕ п╕дсувалися до столу.
Реве та стогне Дн╕пр широкий, Сердитий в╕тер завива, Додолу верби гне висок╕, Горами хвил╕ п╕д╕йма...
В хат╕ ставало так тихо, що чутно було, як с╕че по шибках др╕бний ос╕нн╕й дощ. Батько м╕й, невеликий любитель розмов, б╕льше мовчав, заклопотаний нелегкими обов’язками глави великого с╕мейства, але коли читав «Кобзаря», голос його м╕нявся до невп╕знання. Гн╕вно, суворо читав в╕н «Гайдамак╕в», сумно ╕ н╕жно «Катерину» та «Тополю»... Ж╕нки крадькома втирали сльози... Так╕ домашн╕ читання в╕рш╕в ╕ поем Тараса Шевченка повторювались часто. Ми й читати вивчились по «Кобзарю». У т╕ ╕ далек╕, ╕ важк╕ часи «Кобзар» зам╕нював нам ╕ театр, ╕ к╕но, ╕ нин╕шн╓ телебачення. Не чув я, щоб хтось скаржився на нелегке селянське життя. Працювали в╕д зор╕ до зор╕, чекали, спод╕вались на краще життя, але... Почалась в╕йна. Батько, як завжди, мовчазний, суворий на вигляд, збирався на фронт. Коли все необх╕дне було укладено в солдатський м╕шок, покликав мене ╕ сказав: «Ти ж, синку, дивися тут, допомагай матер╕, за господаря залиша╓шся, хоча й малий, а ще збережи, будь ласка, цю книжку, вона дуже дорога для мене». Я виконав прохання батька. Нав╕ть схованку в ст╕н╕ зробив. Вже знав, що фашисти не люблять поез╕ю Шевченка. В роки окупац╕╖ ос╕нн╕ми вечорами крадькома читав я «Гайдамак╕в», ╕, як ран╕ше, мовчки слухали ж╕нки геро╖чну поему. У грудн╕ 1943-го до нашого села долинув гарматний гр╕м. Точилися жорсток╕ бо╖ десь поблизу Житомира, ╕ темними ночами вже було видно на сход╕ червону заграву. За к╕лька дн╕в л╕н╕я фронту докотилася ╕ до нашо╖ Зелено╖ Гребл╕. Клекотав б╕й. Вибухи снаряд╕в зливались з кулеметними чергами ╕ ревом танкових мотор╕в. Село гор╕ло. Не встояла ╕ наша стара хата. ╥╖, немов п╕р’╖нку, здмухнув вибух важкого н╕мецького снаряда. Вже навесн╕ розбирав я залишки нашо╖ хати ╕ п╕д ру╖нами в╕дшукав батьк╕в «Кобзар»... ╤ ось я знову вдома. Гортаю дорогу мен╕ книгу. — Чим ти зачитався? — почув за спиною голос батька. — Та ось... дитинство згадую. — Дитинство, кажеш? Я набагато старший в╕д тебе, але ╕ в мене воно пов’язане з ц╕╓ю книгою... Батько помовчав якусь мить, н╕би роздумуючи, чи варто пригадувати минуле... — До революц╕╖ це було. Дванадцятир╕чним п╕дл╕тком працював я наймитом в одного заможного чолов╕ка. Там уперше в житт╕ й побачив Шевченкового «Кобзаря». Восени, коли ск╕нчились польов╕ роботи ╕ нам, пастухам, погоничам, господар почав виплачувати зароблене за л╕то, я в╕д грошей в╕дмовився ╕ попросив «Кобзар». М╕й господар подивувався: — А що ж ти взимку ╖стимеш? Але я наполягав на сво╓му. — Ну, якщо ти так просиш, то бери! Я схопив книжку ╕ заквапився додому, боячись, що господар передума╓. Н╕, в╕н не передумав, а т╕льки, бувало, з подивом розпов╕дав сус╕ду, як дешево об╕йшовся йому один з наймит╕в. Щоправда, вдома мен╕ д╕сталось на «гор╕хи» за м╕й перший зароб╕ток. ╤ сид╕в я всю зиму на печ╕, бо одягнутися ╕ взутися не було в що. Так я вперше д╕знався про ╕стор╕ю нашого с╕мейного «Кобзаря». У нед╕лю з╕бралися в наш╕й нов╕й хат╕ вся родина, сус╕ди. Сид╕ли за столом. Розмовляли, згадували пережите, сп╕вали п╕сень. У хвилину затишшя хтось, як ╕ колись, сказав: — Почитали б ви нам, Василю Павловичу, «Кобзаря». Батько мовчки д╕став з полички книжку:
Думи мо╖, думи мо╖, Лихо мен╕ з вами. Нащо стали на папер╕ Сумними рядами?
Мати схилила посив╕лу голову, тихо втираючи сльози, а кароокий внук Павлусь — пильно дивився на д╕да... Роки, роки... Як швидко мчать вони! Уже давно нема╓ на св╕т╕ старого Василя, котрий так любив полум’яну поез╕ю великого Кобзаря. Виросли, навчилися читати ╕ мо╖ внуки, т╕льки не за «Кобзарем»... Отже, не виконав я до к╕нця батьк╕вський наказ...
Степан МЕРЕЖУК (З арх╕ву «КС»)
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2014 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12872
|