Версiя для друку Обговорити в форумi

Про те, що наша міліція найкраща якщо не у світі, то в Україні, можна було дійти висновку з деяких виступів, що пролунали на ІІІ Форумі євромайданів Криму. На очі українців, які вже звикли до свавілля силовиків, дійсно, аж сльози навертаються, оскільки кримська міліція нікого із мирних громадян не лупцювала кийками й не кидала в автозаки, натомість охороняла учасників акції від «групи підтримки», чи не втричі чисельнішої, що заглушала промови музикою та образливими викриками, адресованими якимсь фашистам. Я й сама стояла поряд з охороною Представництва Президента України в Криму, де, зрештою, було вирішено провести форум, без будь-якої тривоги — хлопці в погонах виглядали швидше привітними, ніж сердитими.
До заходу взагалі було дуже багато уваги: міліція та люди у штатському комусь повідомляли по телефону, під якими прапорами зібрались учасники форуму та яка їхня приблизна кількість. Чи не чверть від присутніх тут становила преса, нарахувала понад десять телекамер, недарма ж форуму передувала прес-конференція, проведена його координаторами. А ведучий одіозної програми ДТРК «Крим» «Відкрита політика» прийшов навіть з доцею на руках — як на першотравневу демонстрацію. Дуже сміливо з його боку, бо «фашисти» (а саме так заведено величати кримських євромайданівців на телебаченні) за визначенням мають бути людьми небезпечними.
Недарма ж керівництво сімферопольського Будинку офіцерів в останній момент схаменулося і, попри домовленість та оплачену оренду залу, в приміщенні людям відмовило, натомість опустило ролети (це, мабуть, щоб не висадили двері) і причепило оголошення зі словом: «Вихідний». Нічого подібного на вході до цього закладу я ще не бачила, тож думаю, що з його директором провели досить переконливу розмову, інакше б він не виставив себе у такому світлі. Та як військовий мусив підкоритися — не потурати ж дійсно «фашизму», з яким в поті чола бореться, зокрема, Верховна Рада Криму, ініціюючи створення слов’янського антифашистського фронту, загонів самооборони та добровільних дружин, що, зрештою, не такі вже й добровільні — по телевізору прозвучали погрози оргвисновками тим, кому було доручено цим перейматися і у кого справи рухаються повільно.
У той же час представницький орган Криму розпочав опитування жителів півострова щодо того, чи передати Крим Росії, чи все залишити, як є. В тому, що депутати перевищують свої повноваження і це може для них погано скінчитися, їх не переконали ні попередження головного прокурора України Віктора Пшонки, ні розпочате з цього приводу кримінальне провадження. Не повірили вони і в те, що парламент може бути елементарно розпущено — надто лояльною завжди була до кримчан Україна, яка сьогодні має й багато інших проблем.
Органом Верховної Ради є фактично і ДТРК «Крим» — саме вона затверджує на посаді генерального директора компанії та опікується її фінансуванням. Звідси і постійний потік неправдивої інформації з «голубого екрана» щодо тих, в кому проросійський сепаратистський парламент відчуває для себе загрозу. Створюючи і поширюючи міфи про українських фашистів, депутат від партії «Русское единство» Сергій Аксьонов й сам усвідомлює і публічно визнає, що насправді в Криму фашистів немає, але при цьому так говорить і буде говорити.
Думаю, що Верховна Рада України, яка скасувала, а потім повернула закон про заборону фашизму та заперечення його злочинів, мала б встановити відповідальність також за бездоказове звинувачення у цьому людей зі спекулятивними чи якимись іншими намірами, запобігаючи роздмухуванню ворожнечі в суспільстві та оберігаючи честь і гідність громадян.
Втім, полювання на фашистів уже давно стало складовою нашого життя: їх шукають в натовпі і навіть в тролейбусах молодчики напідпитку (сама тому свідок) і, просто вказавши на когось пальцем, можна зробити ту людину інвалідом.
Це я до того, що нашій міліції таки дійсно варто співати осанну, бо навіть в Севастополі, як стало відомо зі слів одного з промовців, міліція вже зрослася із криміналітетом, тож з допомогою тітушок там ліквідовано євромайдан. В решті міст Криму — а Крим на форумі було представлено досить широко — активістам євромайданів лише обписують ворота та двері образливими словами або ж обклеюють стіни листівками. Здається, найбільше постраждав один із координаторів цього руху Сергій Ковальський — у нього спалили машину.
Проте, якщо порівняти Євромайдан-Крим з іншими, можна зауважити, що поведінка кримчан є найбільш виваженою і толерантною, люди навіть пишаються тим, що діють в рамках українського законодавства.
На форум, який змушені були проводити просто неба, стоячи, прибув і гість із Києва — експерт Інституту політичної освіти Олександр Солонтай. Він зауважив, що ситуація в Криму є далеко не критичною, бо тут люди все ж можуть дискутувати. Промовець визнав, що нинішній Президент сьогодні таки є найрейтинговішим і що, механічно замінивши одні прізвища високопосадовців на інші, навряд чи вдасться докорінно змінити ситуацію. Зміни мають бути глибинними, системними, і вже після того можна здійснювати перевибори.
Кандидат психологічних наук Ірина Брунова-Калісецька зосередила увагу на психологічному аспекті ситуації, адже кримчанам й надалі жити разом і всі вони хочуть одного — щоб це життя стало кращим, тож треба зберегти взаємостосунки, попри різні погляди.
Мав слово і архієпископ Сімферопольський та Кримський Климент (УПЦ КП), який, до речі, не єдиний згадував, що ми нібито повертаємося в буремні дев’яності роки. Посилаючись на Біблію, він говорив також про роль миротворців і про те, що не можна піднімати меч на іншого, а судити нас вправі тільки Господь.
Психолог Ольга Духнич наголосила на тому, що Євромайдан бореться не проти людей тієї чи іншої національності, і в цьому проекті є місце кожному, хто хоче бачити свою державу такою, де комфортно усім членам суспільства.
А Ескендер Барієв зосередився на соціології, згідно з якою понад 60% кримчан вважають діяльність Ради міністрів та Верховної Ради Криму неефективною. Людей же передовсім хвилює економічна ситуація: безробіття, зростання цін, низькі доходи тощо. Цікавою була і його думка про те, що євромайданівці мають підтримувати не лише одне одного, але й тих, чиї погляди сьогодні інші, що сприятиме довірі між людьми.
Але, звичайно ж, не так, як «підтримували» учасників форуму їхні опоненти, які підтягувалися кількома колонами. Першими прибули під партійними прапорами представники «Русского единства». Згодом — Партії регіонів і насамкінець — комуністи із «Союзом советских офицеров». Засвітилися також й сімферопольський антифашистський фронт та «Стоп-майдан». Але найвинахідливішими були комуністи — вони «вітали» євромайданівців гучними піснями «Бухенвальдський набат» та «Священная война». Тут було все і разом: як про фашизм, так і заклик до «священної війни» з ним.
А з іншого боку міліцейського кордону — сподівання на те, що опоненти, присутності яких просто не можливо було не помічати, згодом зрозуміють, хто дійсно відстоює народні інтереси. Люди, які побували на Майдані в Києві, здається, намагалися відтворити його дух і тут. Хтось захоплено говорив про кримських татар, які вміють гуртуватися і дружно відстоювати інтереси свого народу. А у відповідь чули від кримського татарина, котрий тривалий час пробув на Євромайдані в Києві, що там найкращі люди, найтурботливіші жінки і що він захоплюється українцями. А коли захід вже завершився, якийсь молоденький хлопчик просто підійшов до нас, жінок, і почастував медовиками. А пакуночок і був всього грамів на триста, явно не з Америки чи Євросоюзу. Ймовірно, ця дитина теж прагнула нової, іншої спільноти, де замість «уроды» і «предатели» люди кажуть одне одному добрі слова і почуваються рідними, бо стоять поряд, відгороджені від небезпеки міліцією.
Ось промовляє представник мережі колективного захисту «Свої» Олексій Гончарук. Він упевнює в підтримці цією організацією кожного, хто зазнає репресій. Новий рік хлопець зустрів у Києві під СІЗО, бо там теж були «свої», для кого, як він потім переконався, мала значення ця присутність.
А правозахисник польської національності Сергій Пилипьонок вже мріяв про нові соціальні інституції, які стихійно виникли і діють на Майдані в Києві. Чому б не створити за прикладом тамтешньої дійсно безкоштовної лікарні громадський соціальний центр? І це говорила не просто маленька людина, «коліщатко і гвинтик» єдиної слухняної машини, що підкоряється своєму керманичу і яку можна скерувати й у безодню, а той, хто прагне стати творцем і експериментатором, і таких в нашому суспільстві з’являється дедалі більше.
Втім, до нинішнього протестного руху входять люди різні, і лише пам’ятаючи уроки минулого, можна уникнути його помилок. Про це, звичайно, неприємно думати, але був у нас Майдан і дев’ятирічної давнини, енергетика якого, кажуть, була дуже схожою на нинішню. Зрештою, той Майдан переміг, але мало що виграло суспільство. І коли я читаю в резолюції форуму: «Активістам громадського руху Євромайдан-Крим прийняти рішення щодо його легалізації та структуризації з подальшою метою передачі місцевої влади до органів самоорганізації населення», серед яких чільне місце посядуть євромайдани та створені ними народні ради, намагаюся збагнути, як же все це мислиться в ідеалі і що виграють від цього звичайні, не заполітизовані люди, які не мають часу і снаги для громадської діяльності, а просто кваліфіковано трудяться, займаються наукою, мистецтвом, бізнесом, виховують дітей тощо? Чи зможе Євромайдан-Крим запропонувати належну кількість висококласних фахівців на усі провідні керівні посади?
Ось читаю в газеті «Думка», яка раптом стала російськомовною, публікацію, скачану з Інтернету, — «Как крымчане на Майдан ездили». Все в ній нібито добре, але майже немає розділових знаків, а якщо стоять, то навмання. То чи можна зробити її автора, скажімо, міністром освіти? Боюся, що він не краще підготовлений і в інших галузях нашого буття, зважаючи на нинішній рівень навчання та вимоги щодо нього.
А мене ж так завжди дратує, коли наша народна депутатка (до недавнього міністр освіти) Валентина Дзоз, розмовляючи принципово у Верховній Раді України російською мовою, замість «их» говорить на камеру «ихний», хоча такого російського слова немає, як і «тута» або «тама». І це лише те, чого не можна не помітити. Вирушаючи до Києва, міністерську посаду вона залишила заступниці, подейкують, своїй близькій родичці. Інші очільники міністерств — теж родичі, хоча і не кровні, а по партійній лінії. Щоправда, в Раді міністрів зберігся дехто й із «помаранчевих». Прийшовши туди на хвилі перемоги «оранжевої революції», ця людина показала себе одразу, розпродавши бажаючим якомога дорожче виділені для ветеранів на честь 60-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні безкоштовні телефони. Моїй матері, ветерану, такий телефон запропонували «по знайомству» вже за 2050 грн. (50 — для посередника у цій афері).
Тож мені як звичайній людині важливо не стільки те, до якої партії чи руху належатимуть наші керманичі у разі перезавантаження влади, скільки те, чи здатні вони будуть забезпечити людям нормальний рівень життя у всіх його аспектах, а не лише в плані свобод та ідеологічного комфорту.
Такі ж побоювання маю і щодо ситуації у країні в цілому. Сьогодні багато людей з надією дивляться на Петра Порошенка. Подобається він і мені, бо, на відміну від трійки опозиційних лідерів, вміє робити реальну справу. Втім, не сумніваюся, що у разі можливості вирішувати долю країни, замість російської позики, яка «дурно» пахне (а це справді так), він скористається позикою Євросоюзу або Міжнародного валютного фонду, що вже не просто пахне, а надається за умови здійснення непопулярних реформ. І це вдарить по кожній людині, котрій, за умови замороження зарплат і соціальних виплат, доведеться викладати щомісяця гривень на 300 більше за комунальні послуги, відшкодовуючи реальну їхню вартість, передовсім на користь Теплокомуненерго, яке, за інформацією неупереджених експертів, працює дуже не прозоро і дозволяє собі безліч зловживань.
Для представників вищого класу це більше ніж несуттєво, адже вони оплачують ці послуги за тими ж тарифами, що і зубожілі пенсіонери та інваліди. Тож можуть дозволити собі бути принциповими, можуть критикувати і бюджет «проїдання», замінюючи його на бюджет «розвитку». Адже і за такого бюджету їхня сім’я не залишиться голодною.
А як житиметься п’ятнадцятирічному патріоту Назару, котрий, щойно приїхавши на Майдан, вже втратив від вибуху «гуманітарки» око? Чи будуть враховані його інтереси у бюджетах «розвитку», адже йому доведеться жити в майбутньому на інвалідну пенсію?
На форумі пролунав заклик вести до влади молодих. Наївно. Молодість необхідна для спортсменів, «беркутівців», тітушок та наречених. А державним діячам потрібні досвід, розум, гарна освіта і совість. А ще добрим вишколом для них би став Майдан, але не як засіб захоплення влади, а як школа злиття зі своїм народом, відчуття його болю, прагнень і турбот як своїх власних, через котрі він вже ніколи не зможе переступити.

Тамара СОЛОВЕЙ

Наступний номер «Кримської світлиці» вийде 28 лютого.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2014 > Тема "З потоку життя"