Версiя для друку Обговорити в форумi

Митець і час

Щоб відчути неповторність і красу української колядки, треба вирушати в гори. Назва села Криворівня відома, насамперед, тим, що тут Сергій Параджанов знімав свій знаменитий фільм «Тіні забутих предків». Криворівня славиться дерев’яною церквою Різдва Пресвятої Богородиці; гуцульською граждою-музеєм; музеєм Івана Франка; музеями Михайла Грушевського та Плитки-Горицвіт. Місцеві мешканці з гордістю розповідають, що у Криворівні відпочивав Іван Франко. У гості до нього приїздили Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Осип Маковей. Тут по кілька років жили Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич; бували Іван Труш, Іван Северин, Володимир Гнатюк, Лесь Курбас, Ольга Кніппер-Чехова.

«Я знімаю геніальний фільм!»

Завітаймо до хати-музею кінофільму «Тіні забутих предків», заснованого у 2000 році. У музеї діють, зокрема, експозиції з життя і творчості видатних людей; з побуту та етнографії; з історико-архітектурної спадщини. У музеї зберігають пам’ять про видатного режисера Сергія Параджанова і охоче діляться спогадами.
У 1963 році до Верховини (тодішня назва Жаб’є) приїхала з Києва кіногрупа знімати фільм «Тіні забутих предків». Режисер-постановник Сергій Параджанов мав намір знімати фільм тільки на Гуцульщині, саме у тих місцях, описаних Михайлом Коцюбинським. Другим режисером фільму був Володимир Луговський, який залишив незабутні спогади про Параджанова. «Зупинилися у невеликому районному центрі Верховини, колишньому Жаб’єму, в серці Гуцульщини, — пише у спогадах «Невідомий маестро» Володимир Луговський. – Ми вирушили на Говерлу. Чи здогадувався тоді Параджанов, що його шлях до піку слави, куди вдається піднятися далеко не кожному митцеві, починався саме тут? Певно, здогадувався, бо опісля під час роботи над картиною не раз вигукував: «Я знімаю геніальний фільм!». Мабуть, саме тоді він і збагнув, що ось нарешті знайшов своє Ельдорадо. Уже після смерті Сергія Параджанова, коли я знімав про нього фільм, Іван Чендей, співавтор сценарію, письменник, який народився і виріс у Карпатах, підсумовуючи, сказав: «Творчий настрій і «Тіней забутих предків», і Гуцульщина, і Параджанов, ніби були створені для того, аби витворити прекрасний художній фільм». Над фільмом працювало ціле гроно талановитих акторів, оператором був Юрій Іллєнко. Головні ролі виконували: Іван Миколайчук (до речі, роль Івана Палійчука була його першою роллю); Лариса Кадочникова (Марічка Гуменюк); Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Богашвілі (мольфар Юра); Олександр Гай (батько Івана, Петро Палійчук). Музику написав Мирослав Скорик. Як згадує Володимир Луговський, з пошуком виконавця ролі Івана у творчої групи були певні сумніви. Хоча Параджанов наполягав, що роль Івана гратиме Геннадій Юхтін із Московського театру кіноактора, проте розумів, що акторові бракувало тієї поетичності, притаманної гуцульському Ромео. Для юного Івана Миколайчука було повною несподіванкою, коли його викликали на проби. Володимир Луговський пригадує, як Параджанов вагався, чи можна довірити юному акторові відповідальну роль.
«У Богат-вечір Іван за гуцульським звичаєм виходить на ґанок з повною мискою різних страв і починає закликати до вечері злих духів:
— Чорнокнижники, планетники, нечиста сила, ходіть до мене на вечерю… Тепер маю право вас до тайної вечері зазивати, запрошати, а відтак – не пускати…». Монолог Івана (Миколайчука) був емоційно наповнений і психологічно точний… Внутрішня збудженість виконавця злилась зі станом персонажа й кінопроба вийшла надзвичайно правдивою, щирою і глибоко драматичною», — пише Володимир Луговський. Звісно, юному Миколайчуку непросто було доводити свою «професійну придатність», адже доводилося працювати в оточенні метрів. Юрій Іллєнко теж деякий час не вірив в юного актора. Утім, актриса Ніна Алісова, що грала матір Івана, була категоричною: «Ви його й досі не розкрили. Миколайчук – вражаючий актор! Він усе робить делікатніше, ніж ви від нього вимагаєте! У нього дивовижне почуття міри!». Згодом це зрозуміли і режисер-постановник, і оператор.

Гуцульська хата

Особливий колорит привносили місцеві мешканці, які знімалися у фільмі. Сорок людей із села взяли участь у зйомках фільму. Параджанов міг підійти на вулиці до незнайомої жінки і запросити її на зйомку: «Мені сподобалась ваша хода і ваша постава…». Цікаво, що спочатку знімальна група зупинилася у готелі у центрі Верховини, а згодом усі перебралися до гуцульських хат. Іван Миколайчук жив у господарів Шкрібляків біля автостанції. У Ілійчуків жив Володимир Луговський. Родичка пані Ілійчук, яка грала у фільмі, знайшла під стріхою сценарій фільму з позначками чи то руки Луговського, чи то Параджанова. Під час зйомок траплялося всяке, виникали суперечки і непорозуміння. Так, на початку зйомок Сергій Параджанов посварився з Юрієм Іллєнком і пішов трохи прогулятися. Зустрівшись з одним ґаздою, зізнався, що хотів би пожити у… правдивій гуцульській хаті. Бо хіба відчуєш усю неповторну атмосферу Гуцульщини, мешкаючи у готелі? Параджанову хотілося почуватися органічно, чути мову, бачити, у що вдягаються господарі… Тим ґаздою, з яким познайомився Параджанов, виявився місцевий мешканець Петро Сорюк (саме у його хаті нині музей Параджанова). Директор музею Галина Мокан демонструє колекцію посуду, одягу, вишивок. У другій кімнаті мешкав сам Параджанов. Згадуючи режисера, Володимир Луговський писав: «Параджанов вивчав Гуцульщину щодня, щогодини і скрізь. Сідав у рейсовий автобус або на попутну машину і рушав на чиєсь весілля, якийсь похорон, до Коломийського музею. Там цілий день блукав по залах, придивляючись до історичного гуцульського костюма, до народного промислу. Вивчав інтер’єр старовинної хати, предмети домашнього вжитку…».
У Бистриці знімали велику масову сцену пошуку утоплениці. Сцену «Буря» з Палагною і Мольфаром знімали у Соколівці. «Обійстя Палійчуків» знайшли у Криворівні. Тоді там стояла хоч і давня, але ще міцна гражда. Параджанов любив розмовляти зі старою ґаздинею, столітньою Параскою Харук. Старенька розповідала про знайомство з Іваном Франком, який влітку приїздив у Карпати і мешкав у будинку за Черемошем. Директор музею Галина Мокан розповідає, що гуцули і досі вдячні Параджанову за його любов до їхнього краю. «Замислююся над тим, звідки у режисера ця любов до гуцульського краю, — розмірковує Галина Мокан. – Можливо, тому що Параджанов – дитя Кавказу? І саме тому так природно і вільно почувався серед гуцулів, там, де неосяжний простір і шумлять вітри?». Справді, Параджанов часто бував на полонині, знайомився з пастухами, частувався кулешем.

90-річний ювілей митця

З гуцулами тримався доброзичливо, з повагою. Саме тому, переконана Галина Мокан, гуцули і досі поважають режисера, який уславив їхній край, передав його велич і незнищенний дух. Не забувають і про поважний ювілей митця, якому 9 січня виповнилося 90 років. Народився Параджанов у Тбілісі, у 1942 році вступив до Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту, але зрозумів, що то не його. Вступає одночасно на вокальний факультет Тбіліської консерваторії і до хореографічного училища при оперному театрі (після війни переводиться до Московської консерваторії). Після цього Параджанов став асистентом режисера на кіностудії імені О. П. Довженка у Києві. Фільм «Тіні забутих предків», роботу над яким режисер завершив у 1964 році, став його справжнім тріумфом. Фільм отримав міжнародне визнання – приз за найкращу режисуру Міжнародного фестивалю в Мар- дель-Плато, Кубок «Фестиваль фестивалів» у Римі, премію Британської кіноакадемії за найкращий іноземний фільм. Утім, для гуцулів увесь цей офіціоз – річ відносна. У їхній пам’яті збереглися деталі, що відтворюють образ Параджанова як людини неординарної, залюбленої в мистецтво і гуцульську культуру. Пригадують, скільки разів перезнімали епізод, коли Марічка втопилася. Неймовірно, але Лариса Кадочникова падала у крижаний потік понад 40 разів! Нарешті, Параджанову здалося, що сцена виглядає правдоподібно: «Ось тепер зіграла так, як має бути». А потім знімальна група вечеряла у ресторані і Параджанов пив за здоров’я актриси з її туфлі. Верховинка Ганна Бойчук згадує, як їздили з односельцями до Києва, щоб озвучити фільм. Видовище було вражаючим: сопілки, флояри, кози, дримби, трембіти. Як згадує Ганна Бойчук, Параджанов дуже полюбив гуцулів, у Києві ходив з ними до Володимирського собору. Запропонував своїм підопічним ночівлю у готелі, але гуцули не хотіли лишатися самі. Тож довелося усім вирушити до помешкання Параджанова, що на проспекті Перемоги. Перший показ фільму відбувся у селі 24 серпня 1965 року. До клубу запросили усіх самодіяльних акторів з Верховини та Криворівні. Кожній актрисі режисер подарував по заквітчаній хустці. Одна з гуцулок, вражена побаченим, зауважила: «Двадцять років ходила тією стежкою доїти корів і ніколи не бачила, яка то краса довкола».
Селяни тоді ще не знали, яку роль відіграв фільм в історії України. Під час його презентації у київському кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Говорили про арешти серед інтелігенції, які відбулися влітку того року. Під листом протесту того дня підписалося 140 присутніх. Після цього Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», а Стуса відрахували з Інституту літератури, де він вчився в аспірантурі.

«Незвичайний казковий народ»

У книзі «Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність» зібрано спогади людей, які близько знали Сергія Параджанова. Зокрема, Роман Корогодський у статті «Рік життя біля джерела натхнення» зазначає, що «Тіні забутих предків» є одним із найгармонічніших творів українського кіно. Фільм народжувався важко, а часом драматично. «Надто незвичний був матеріал, надто високо було поставлено планку естетичного осягнення першоджерела, надто неординарний зібрався творчий колектив. Незвичним і неприйнятним для адміністрації було і «чаклунство» режисера-постановника, його вимоги стосовно фінансування фільму, необхідність проведення господарсько-будівельних робіт у горах, де відбувалися натурні зйомки. Начальство, особливо московське, лякав матеріал сценарію, котрий воно намагалося зіставляти з повістю «Тіні забутих предків», зіставляти вульгарно, бездушно, інтерпретуючи твір виключно соціологічно, з позицій «соціалістичного реалізму». І ще існувало багато інших проблем, пов’язаних у мертвий вузол, який, здавалося, можна було хіба що розрубати», — писав Роман Корогодський. Цікавими є висновки сценарно-редакційних колегій різних рангів. В одному з висновків сценарно-редакційної колегії кіностудії ім. О. П. Довженка зазначається, що Сергієві Параджанову «вдалося знайти цікаве, багате на чіткі і переконливі деталі кінематографічне втілення поетичного твору М. Коцюбинського, класика нашої літератури». Збереглася стенограма обговорення фільму «Тіні забутих предків» під час засідання художньої ради Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. П. Довженка від 4 вересня 1964 року. Зокрема, зазначалося, що «фільм несе в собі велику і вічну культуру в життя народу. Коцюбинський сказав, що Карпати – це забутий край, але він зберіг свою культуру, і музику, і пісні, і звичаї… Миколайчук показав себе в цій картині гуцулом, у нього природний хист до показу Закарпаття… Можливо, у нас народився новий Бучма…». Звісно, що не лише компліменти лунали на адресу творців фільму… Були і зауваження, деякі критики пропонували навіть переробити кінцівку. Утім, під час обговорення тоді майже ніхто не звернув увагу на одну заувагу з вуст «професійного ідеолога соцреалізму», як пише Роман Корогодський. Саме цей ідеолог резюмував: «У фільмі є один прорахунок, прорахунок мислі, прорахунок цементуючої ідеї». Тоді Параджанов ще не здогадувався, які наслідки чекають на нього, і не зважав ані на «прорахунок мислі та цементуючої ідеї». Після погрому української інтелігенції фільм «Тіні забутих предків» фактично було заборонено до показу. У грудні 1973 року Параджанова заарештували і засудили до п’яти років у колонії суворого режиму. В обвинувальному вироку, крім звинувачення у зґвалтуванні та спекуляції, була і стаття «за український націоналізм». Утім, спинити тріумфальної ходи фільму вже не могли жодні заборони. Як це часто буває, мистецький твір зажив своїм, самостійним життям. Відомий сербський режисер та музикант Емір Кустуріца назвав «Тіні забутих предків» кращою картиною у світі, знятою дотепер. Іноді трапляється, що знятий за мотивами певного твору фільм є набагато вдалим, аніж «оригінал». У випадку з «Тінями забутих предків» усе є вдалим: як твір Михайла Коцюбинського, так і кінофільм Сергія Параджанова.
Повертаючись влітку 1910 року з Італії, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Відвідини краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменникові достатньо матеріалу для твору. Проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишало його. Згодом Михайло Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців. На думку письменника, гуцули навіть у ХХ столітті зберегли елементи язичництва. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті. Таких творів, де б глибинно осмислювався сенс людського життя, одвічне протиборство в ньому сил добра і зла, краси й потворності, світлої радості творення і жорстокості руйнації, небагато у світовій літературі; і всі вони постали на фольклорній основі («Лісова пісня» Лесі Українки, «Пер Гюнт» Г. Ібсена, «Синя пташка» М. Метерлінка). Історія Івана й Марічки, цих українських Ромео і Джульєтти, що розцвітає і обривається на тлі чудової природи Карпат, звичаї і вірування гуцулів – дітей дивовижного краю, де люблять життя, його красу, співанки, замовляння, — все це допомагає зрозуміти порухи людської душі, її психології. Марічка настільки майстерно складає коломийки-співанки, що у читача не виникає сумніву: це її поетичний світ, органічна частина життя. Марічка легко складає коломийки, які сприяють ритмізації мови повісті: «Ой кувала ми зозулька та й коло потічка. А хто склав співаночку? Йванкова Марічка». А ось: «Плаче трембіта. Тепер вже на смерть… Спочив хтось навіки на тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила… от тепер вже співаночка комусь си скінчила…». А ось так оспівує вона радість вівчарства: «Яка ж тота полонина навесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!». Поетична душа Марічки відчувала, що бути у парі з Іваном їм не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, вона гине в Черемоші під час повені. Іван важко переживає загибель коханої: «Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити зі скелі у крутіж: «На, жери і мене!». Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата складали співанки про їхнє кохання та смерть, що розійшлися по горах».
…Класик української літератури Михайло Коцюбинський залишив у спадок сучасникам безсмертний твір «Тіні забутих предків». Завдяки любові Сергія Параджанова до української культури з’явився на світ однойменний фільм. За словами Юрія Іллєнка, фільм «Тіні забутих предків» є сплеском «геніальності». «Параджанов повернув мистецтву образ, і не лише повернув – явив досі незнаний в кінематографі сплав – культури, як цілісності національного космосу, і індивідуально авторської міфотворчості», — з цими словами Юрія Іллєнка важко не погодитися. Тож маємо можливість вкотре зануритися у дивовижний світ гуцульської культури, пізнати глибину людських характерів, а головне – повірити у перемогу краси і гармонії у житті.

Наталя ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2014 > Тема "Душі криниця"