"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2014 > Тема "Урок української"
#5 за 31.01.2014
ШЕВЧЕНКОВУ «В╤ДЬМУ» НА СЦЕН╤ В КРИМУ ПОСТАВИЛИ Д╤ТИ...
До 200-р╕ччя Кобзаря
Р╕дко таке бува╓ не т╕льки в Криму, а й у вс╕й Укра╖н╕ – постановка поеми на сцен╕. Хоча б тому, що поема ╕ п’╓са – надто в╕ддален╕ л╕тературн╕ жанри. А от у Кримському республ╕канському центр╕ дитячо╖ та юнацько╖ творчост╕ ╖х зблизили, по╓днали, вза╓мно збагатили. Саме тут, п╕дбиваючи п╕дсумки навчання протягом першого п╕вр╕ччя, старша група зразково╖ театрально╖ студ╕╖ «Св╕танок» п╕д кер╕вництвом заслуженого прац╕вника культури Укра╖ни Алли Петрово╖ зд╕йснила постановку поеми «В╕дьма» Тараса Шевченка. Це ╖╖, так би мовити, творчий дарунок до 200-р╕ччя з дня народження нашого ген╕ального Кобзаря. Роль в╕дьми грала учениця 11-го класу с╕мферопольсько╖ ЗОШ № 12 Зоя Мансурова, а цигана – вихованець школи-г╕мназ╕╖ села Танкове Тимур Сукач. Переповнена глядацька зала – а це д╕ти р╕зного в╕ку та ╖хн╕ батьки – неодноразово заслужено аплодувала юним артистам. Бо ж виконували вони сво╖ рол╕ щиро, натхненно, в╕д душ╕. Зв╕сно, вони — не артисти академ╕чних театр╕в, ╖м ще вчитися й вчитися, але велике бажання продемонструвати сво╖ зд╕бност╕ в╕дчувалося у всьому. В будь-якому випадку участь п╕дл╕тк╕в у спектакл╕ – це перш╕ кроки до оволод╕ння акторською майстерн╕стю, як╕ обов’язково знадобляться у майбутньому п╕д час подальшого навчання, прац╕ чи в побут╕. Як в╕домо, чимало випускник╕в студ╕╖ стали студентами театральних ВНЗ, тележурнал╕стами, усп╕шними педагогами. ╤ це, за словами Алли Петрово╖, одне ╕з найважлив╕ших завдань «Св╕танку». Сюжет поеми «В╕дьма» нескладний. Втративши в╕ру, над╕ю ╕ любов, до циганського табору прибилася ж╕нка. У не╖ був такий страшний вигляд, що цигани прийняли ╖╖ за мару. «В свитин╕ латан╕й дрожала\\ Якась людина. На ногах\\ ╤ на руках повиступала\\ Од стуж╕ кров; аж струпом стала.\\ ╤ довг╕ коси в реп’яхах\\ О поли бились в ковтунах» – такою вона постала на початку п’╓си. При цьому ж╕нка говорила й сп╕вала все, що приходило в голову. Коли вс╕ в табор╕ поснули, старшому цигану вдалося ╖╖ розговорити. П╕д час бес╕ди та несамовита ж╕нка, зриваючись то на плач, то на стог╕н, то на прокляття, розпов╕ла про нещасну свою долю. Виявля╓ться, пан ╖╖, кр╕пачку, у приданках тримав, возив ╕з собою, аж поки в не╖ не народилися близнята – хлопчик ╕ д╕вчинка. Пан залишив ╖╖ напризволяще: «А в╕н мене ╕ покинув,\\ Не вступив ╕ в хату,\\ На д╕тей сво╖х не глянув,\\ Луципер проклятий». ╤ почалося ╖╖ нужденне життя – як у т╕й п╕сн╕, що в╕дьма сп╕вала: «Сто╖ть кутя на покут╕,\\ А в зап╕чку д╕ти.\\ Наплодила, наводила\\ Та нема де д╕ти». Розпов╕дь нещасно╖, представлено╖ на сцен╕ студ╕╖, не може не вразити. Вона «близнят в Бендерах привела.\\ У б╕лих Яссах колихала. В Туреччин╕ сповила\\ Та додому однесла \\ Аж в Ки╖в. Та вже дома\\ Без кадила, без кропила\\ За три шаги охрестила.\\ А три шаги пропила». Та виросли д╕ти. Одначе радост╕ в╕д них вона не зазнала. Бо знову стр╕вся на ╖╖ шляху той пан. «Сина Йвана\\ Оддав як╕йсь пан╕\\ У лаке╖. А Наталю…\\ Наталоньку, дитя сво╓!\\ ╤род нечестивий!..\\ Занапастив»… Ж╕нка ходила в Ки╖в у церкви, просити у Всевишнього кращого життя. Та й у цьому знев╕рилась: «А я марне молилась.\\ Чи в вас ╓сть Бог який-небудь?\\ В нас його нема╓…\\ Пани вкрали та в шкатул╕\\ У себе ховають». Отак╕ понев╕ряння випали на ж╕ночу долю. За ус╕ т╕ нещастя вона спочатку мр╕яла помститися. «Я сама його загризу», – погрожувала панов╕. Цигани взяли ╖╖ з собою в мандри. А стара циганка Мар╕ула зглянулася над нею, напувала якимсь з╕ллям та привела до тями, навчила багатьом сво╖м премудростям, як в╕д недуг╕в нем╕чних рятувати. Попрощалась ╕з циганами та й повернулася в Укра╖ну з над╕╓ю побачити сина та доньку. Та не довелося, бо «пан вернувся\\ Покинув Наталю\\ В Московщин╕», а «сина Йвана молодого\\ Оддали в солдати\\ За те, що ти не навчила\\ Пан╕в шанувати». ╤ тут, д╕знавшись, що той пан сильно занедужав, вона взялась його л╕кувати. Забула про вс╕ б╕ди, яких в╕н завдав... Здавалося б, переживши ус╕ приниження, вона мала б пана проклинати, та зам╕сть того прагнула допомогти. Певно, цими штрихами Тарас Шевченко хот╕в показати людян╕сть, милосердя укра╖нського народу – бо це в його душ╕ з прав╕ку. В╕дьма ж (в╕д слова в╕дати, тобто багато знати й ум╕ти) п╕сля всього «жила соб╕ святою,\\ Д╕вчат научала,\\ Щоб з панами не кохались,\\ Людей не цурались». «Отак вона научала,\\ Болящих л╕чила.\\ А з убогим останньою\\ Крихтою д╕лилась». За це ╖╖ люди всюди поважали, «а все-таки покриткою ╕ в╕дьмою звали». Дещо сюжет «В╕дьми» перегуку╓ться з ╕ншою поемою Тараса Шевченка – «Катерина». Однак ╓ м╕ж ними й велика р╕зниця. Якщо Катерина к╕нча╓ життя самогубством, то в╕дьма прагне допомогти людям. ╤ це ще одна гуман╕стична ╕дея поеми «В╕дьма», яку так ум╕ло передали учн╕ студ╕╖ «Св╕танок». На цьому й акцентували свою увагу запрошен╕ на виставу члени КРО НСПУ Михайло Вишняк, Петро Вольвач, В╕ктор Стус, котр╕ також подарували студ╕йцям сво╖ твори. А ще зазначили, що творч╕сть Тараса Григоровича Шевченка невмируща тому, що уже протягом майже двох стол╕ть несе людям добро, любов до ближнього та кличе в╕дстоювати правду ╕ справедлив╕сть на Земл╕.
В╕ктор ВЕЛЕСИЧ
Фото В. Качули
Тарас ШЕВЧЕНКО В╤ДЬМА ПОЕМА
Молюся, знову уповаю, ╤ знову сльози виливаю, ╤ думу тяжкую мою Н╕мим ст╕нам передаю. Озов╕теся ж, заплачте, Н╕м╕╖, зо мною Над неправдою людською, Над долею злою. Озов╕тесь? А за вами, Може, озоветься Безталання невсипуще ╤ нам усм╕хнеться. По╓дна╓ з недолею ╤ з людьми, ╕ скаже Спасиб╕ нам. Помолиться Й тихо спати ляже. ╤ примиренному присняться ╤ люди добр╕, ╕ любов, ╤ все добро. ╤ встане вранц╕ Веселий, ╕ забуде знов Свою недолю. ╤ в невол╕ Позна╓ рай, позна╓ волю ╤ всетворящую любов. Коло осеннього Миколи, Об╕дран╕, трохи не гол╕, Бендерським шляхом уноч╕ ╤шли цигане. А йдучи, Звичайне, вольни╓, сп╕вали. ╤шли, ╕шли, а пот╕м стали. Шатро край шляху розп’яли, Огонь чималий розвели ╤ кругом його пос╕дали. Хто з шашликом, а хто ╕ так. Зате в╕н вольний, як козак Колись-то був. Сидять, куняють, А за шатром в степу сп╕ва╓, Неначе п’яна, з приданок: Додому йдучи, молодиця: «Ой у нов╕й хат╕ Полягали спати, Молод╕й приснилось, Що мати сказилась, Свекор оженився, Батько утопився. ╤... гу...» Цигани слухають, см╕ються: — ╤ де т╕ люде тут возьмуться? Оце, мабуть, ╕з-за Дн╕стра, Бо тут все степ... Мара! Мара!» Цигане крикнули, схопились. А перед ними опинилось Те, що сп╕вало. Жаль ╕ страх! В свитин╕ латан╕й дрожала Якась людина. На ногах ╤ на руках повиступала Од стуж╕ кров; аж струпом стала. ╤ довг╕ коси в реп’яхах О поли бились в ковтунах. Постояла, а пот╕м с╕ла Коло огню, ╕ руки гр╕ла На сам╕м полум’╖. «Ну, так! Оженився неборак!» — Сама соб╕ вона шептала ╤ тяжко, страшно усм╕халась. Що ж се таке? Се не мара. Моя се мати ╕ сестра, Моя се в╕дьма, щоб ви знали. Цигане А в╕дк╕ля ти, молодице? В╕дьма Хто, я? (сп╕ва╓) «Як була я молодиця, Ц╕лували мене в лице, А як стала стара баба, Ц╕лували б, була б рада» Циган Сп╕вуча, н╕чого сказать. Якби соб╕ таку достать, Та ще й з медведем... В╕дьма Я сп╕ваю. Чи то сижу, чи то гуляю, Все сп╕ваю, все сп╕ваю, Уже забула говорить... А перше добре говорила. Циган Де ж ти була, що заблудила? В╕дьма Хто, я? чи ти? (Шепче) Цить лишень, цить. Он, бач, зо мною пан лежить. Огонь погас, а м╕сяць сходить, В яру пасеться вовкулак... (Усм╕хнувшись) Я в приданках була, впилася, ╤ молода не придалася... А все то проклят╕ пани З д╕вчатами таке╓ д╕ють... Ще треба другу одружить. П╕ду, без мене не зум╕ють ╤ в домовину положить... Цигане Не йди, небого, будь ти з нами! У нас, ╓й-Богу, добре жить. В╕дьма А д╕ти ╓сть у вас? Цигане Нема╓. В╕дьма Кого ж году╓те ╓сте? Кого ви спати кладете? Кого колишете вноч╕? Лягаючи ╕ встаючи, За кого молитесь? Ох, д╕ти! ╤ все д╕ти! ╕ все д╕ти! Не знаю, де од ╖х под╕тись. Де не п╕ду, й вони за мною, Вони з’╖дять мене колись... Цигане Не плач, небого, не журись. У нас д╕тей нема й заводу. В╕дьма Хоч з гори та в воду. ╤ в╕дьма тяжко заридала. Цигане мовчки дивувались, Поки поснули, де хто впав. Вона ж не спала, не журилась, Сид╕ла, ноги устромила В гарячий поп╕л. Виступав Щербатий м╕сяць з-за могили, ╤ на шатро мов позирав, Аж поки хмари заступили. Чом не спиться багатому Сивому, гладкому? Чом не спиться убогому Сирот╕ старому? Один дума, як би його Достро╖ть палати. Другий дума, як би його На подзв╕н придбати. Один старий одпочине В пишн╕й домовин╕. Другий старий ╕ так соб╕ Де-небудь п╕д тином. ╤ обидва спочивають, ╤ гадки не мають. Убогого не згадують, А того ще й лають. Коло огню старий циган З люлькою куня╓. Позира╓ на приблуду Й на подзв╕н не дба╓. Циган Чому не ляжеш, не спочинеш? З╕рниця сходить, подивись. В╕дьма Дивилась я, вже ти дивись. Циган Ми рано рушимо, покинем, Як не проспишся. В╕дьма Не просплюсь. Я вже н╕коли не просплюсь. Отак де-небудь ╕ загину У бур’ян╕... (Сп╕ва╓ тихо) Гаю, гаю, темний гаю, Тихенький Дунаю! Ой у га╖ погуляю, В Дуна╖ скупаюсь. В зеленому баговинн╕ Трохи одпочину... Та, може, ще хоч кал╕ку Приведу дитину... Дарма, аби соб╕ ходило Та вм╕ло мат╕р проклинать. А он, чи бачиш, на могил╕ Очима лупа кошеня? ╤ди до мене. Кицю, кицю... Не йде прокляте б╕сеня! А то дала б тоб╕ напиться З мо╓╖ чисто╖ криниц╕... (Присп╕ву╓) Сто╖ть кутя на покут╕, А в зап╕чку д╕ти. Наплодила, наводила, Та нема де д╕ти: Чи то потопити? Чи то подушити? Чи жидов╕ на кров продать, А грош╕ пропити? Що, добре наш╕ завдають? С╕дай лиш ближченько, отут. Ото-то й то! А ти не зна╓ш... Що я в Волощин╕ була. Я розкажу, як нагадаю. Близнят в Бендерах привела, У б╕лих Яссах колихала, У Дуна╓в╕ купала, В Туреччин╕ сповила Та додому однесла — Аж у Ки╖в. Та вже дома, Без кадила, без кропила За три шаги охрестила, А три шаги пропила. Упилася, упилась! ╤ дос╕ п’яна!.. ╤ вже н╕коли не просплюся, Бо я вже й Бога не боюся ╤ не соромлюся людей. Коли б мен╕ отих д╕тей Найти де-небудь! Ти не зна╓ш, Чи ╓ в Туреччин╕ война? Циган Була колись, — тепер нема. Умер найстарший старшина. В╕дьма А я думала, що й дос╕... Аж уже нема╓. Слухай лишень, скажу тоб╕, Кого я шукаю. Я шукаю Наталочку Та сина ╤вана. Дочку свою Наталоньку... Та шукаю пана, Того ╕рода, що, зна╓ш?.. Стривай, нагадала. Як була я молодою — ╤ гадки не мала, По садочку похожала, Кв╕тчалась, пишалась. А в╕н мене ╕ набачив, ╤род!.. ╤ не снилось, Що я була крепачкою, А то б утопилась, Було б легше. От, набачив, Та й бере в поко╖, ╤ стриже, неначе хлопця, ╤ в поход з собою Бере мене. У Бендери Прийшли ми. Стояли З москалями на кватирях, А москал╕ за Дуна╓м Турка воювали. Тут дав Бог мен╕ близнята, Якраз против Спаса. А в╕н мене ╕ покинув, Не вступив ╕ в хату, На д╕тей сво╖х не глянув, Луципер проклятий! П╕шов соб╕ з москалями, А я з байстрюками Повертала в Укра╖ну Степами, тернами, Острижена. Та й байдуже. У селах питала Шлях у Ки╖в. ╤ що з мене Люди насм╕ялись... Трохи була не втопилась, Та жаль було кинуть Близняточок. То сяк, то так На свою кра╖ну Придибала. Одпочила, Вечора д╕ждалась, Та й у село. Хот╕лось, бач, Щоб люде не знали. От я крадусь поп╕дтинню До сво╓╖ хати. В хат╕ темно, нема дома Або вже л╕г спати М╕й батечко одинокий. Я ледве ступаю, Вхожу в хату. Аж щось стогне, Н╕би умира╓, — То м╕й батько. ╤ н╕кому Н╕ перехрестити, Н╕ рук скласти. О проклят╕, Лукав╕╖ д╕ти, Що ви д╕╓те на св╕т╕!.. Я перелякалась, Хата пусткою смерд╕ла... От я заховала Близнят сво╖х у комор╕, Вб╕гаю у хату, А в╕н уже ледве дише. Я до його: «Тату! М╕й таточку! це я прийшла». За руки хватаю. «Це я», — кажу. А в╕н мен╕ Шепче: «Я прощаю. Я прощаю». Т╕лько й чула. Зда╓ться, я впала. ╤ заснула. Якби була Дов╕ку проспала! Оп╕вноч╕ прокинулась: Як у ям╕, в хат╕. А за руку батько давить. «Тату! — кричу. — Тату!» А в╕н уже так як крига... Насилу я руку Випручала. Що, цигане, Якби таку суку Тоб╕ дочку. Що б зробив? Циган ╢й-Богу, не знаю. В╕дьма Та мовчи вже, бо забуду. Пот╕м не згадаю. Д╕тей, бачся, годувала Та в зас╕к ховала. Та оч╕пок, се вже вранц╕, Клоччям вимощала, Щоб не знать було, що стрига. Прибралась, ходила, Поки люде домовину Надвор╕ робили. Доробили, положили, Понесли, сховали... ╤ одна я, як билина На пол╕, осталась На с╕м св╕т╕... Були д╕ти — ╤ тих не осталось. Через яр ходила Та воду носила, Коровай сама бгала, Дочку оддавала, Сина оженила... ╤... гу... Циган Не скигли, бо ти вс╕х побудиш. В╕дьма Х╕ба я скиглю, нав╕сний? Циган Та добре, добре. Що дальш буде? Розказуй дальше. В╕дьма Що даси? Навариш завтра мамали╜и? Я кукурузи принесу. Нагадала! Нагадала. З дочкою л╕г спати... Завдав сина у лаке╖... Громадою з хати Виганяли... Нагадала. Я собак дражнила Поп╕д в╕кнами з старцями. ╤ байстрят носила За плечима. Щоб привчались. Аж ╕ сам при╖хав. Я до його кинулася, Забудучи лихо. Прив╕тав мене, луципер, Благословив д╕ток, Та й забрав ╖х у поко╖... Ростуть мо╖ кв╕ти! Та й виросли. Сина Йвана Оддав як╕йсь пан╕ У лаке╖. А Наталю... Чи тво╖ цигани Вс╕ поснули? Циган Вс╕ поснули. В╕дьма Бо щоб не почули Мого слова. Страшно буде. ╤ ти, старий друже, Зляка╓шся, як вимовлю... Чи тоб╕ байдуже? Наталоньку! Дитя сво╓! ╤род нечестивий!.. Занапастив... А до того Посила╓ в Ки╖в Мене, бачиш, молитися. Я, дурна, й ходила, ╤ молилась... Н╕, цигане, Я марне молилась. Чи в вас ╓сть Бог який-небудь? В нас його нема╓... Пани вкрали та в шкатул╕ У себе й ховають. Вертаюся ╕з Ки╓ва — Замкнут╕ поко╖. В╕н узяв ╖╖ з собою Та й по╖хав з нею, З Наталею... Чи чу╓ш ти? ╤ остриг, проклятий, Дитя сво╓. Полет╕ла Я його шукати. В Волощину. Та й шукаю, Совою л╕таю Над байраками. Та д╕ток, Д╕точок шукаю, Наталоньку!.. Н╕, н╕, н╕, н╕! Я шукаю пана. Роз╕рву!.. Возьм╕ть до себе ╤ мене, цигани, Я медведя водитиму, А як найду ката, То й спущу його на його. Отод╕, проклятий!.. Н╕, не спущу. Сама його Загризу... Чи чу╓ш? Одружимось, мо╓ серце, Я й дос╕ д╕вую. А сина вже оженила, А дочка й так буде. Лазитиме поп╕дтинню, Поки найдуть люде Неживою. Чи ти бачив? Там такий хороший М╕й син ╤ван... Ух, холодно! Позич мен╕ грошей, Намиста доброго куплю. Та й тебе пов╕шу, А сама п╕ду додому... Дивись, миша, миша Несе у Ки╖в мишенят. Не донесеш, утопиш десь, Або пан одн╕ме, Чи я найду мо╖х д╕ток, Чи так ╕ загину? Та й замовкла, мов заснула. Цигане вставали, Розбирали шатро сво╓, В дорогу рушали. Та й рушили. П╕шли степом. ╤ вона, небога Безталанна, встала мовчки, ╤ н╕бито Богу Нишком соб╕ помолилась, Та й пошкандибала За циганами. ╤ тихо, Тихенько сп╕вала: «Кажуть люде, що суд буде, А суду не буде. Бо вже мене осудили На с╕м св╕т╕ люде». ╤з-за Дн╕стра п╕шли цигане ╤ на Волинь ╕ на Украйну. За селом село минали, В городи ходили, ╤ марою за собою Приблуду водили. ╤ сп╕вала, й танцювала, Не пила й не ╖ла... Неначе смерть, з циганами По селах ходила. Пот╕м разом схаменулась, Стала ╖сти й пити, ╤ ховатись за шатрами, ╤ Богу молитись. Щось таке ╖й поробила Стара Мар╕ула. Якимсь з╕ллям напувала, То воно й минулось. Пот╕м ╖╖ стала вчити ╤ л╕карувати, Як╕ трави, що од чого, ╤ де ╖х шукати. Як сушити, як варити... Всьому, всьому вчила Мар╕ула, а та вчилась Та Богу молилась. Минуло л╕то, уже й друге, ╤ трет╓ настало; Уже прийшли в Укра╖ну... Жаль ╖й чогось стало. Поклонилась Мар╕ул╕ За науку в ноги, Попрощалась з циганами, Помолилась Богу; Та й п╕шла соб╕, небога, На свою кра╖ну. «Вернусь, — каже, — хоч погляну На дочку, на сина». Не довелось. Пан вернувся, Покинув Наталю В Московщин╕. А ти ╖╖ За Дн╕стром шукала. Сина Йвана молодого Оддали в солдати, За те, що ти не навчила Пан╕в шановати. До кого ж ти прихилишся? Н╕кого нема╓!.. До людей хились, небого, Люде прив╕тають. Пан, вернувшись, занедужав, Стогне, пропада╓. А вона набрала з╕лля Та й п╕шла в палати Л╕чить його, помагати, А не проклинати. Не помогла болящому, Бо не допустили... А як умер, то за його Богу помолилась. ╤ жила соб╕ святою, Д╕вчат научала, Щоб з панами не кохались, Людей не цурались. «А то Бог вас покара╓, А ще г╕рше люде; Люде горд╕, неправедн╕, Сво╖м судом судять». Отак вона научала. Болящих л╕чила. А з убогим остатньою Крихтою д╕лилась. Люди добр╕ ╕ розумн╕ Добре ╖╖ знали, А все-таки покриткою ╤ в╕дьмою звали.
***
АНОНС! У нед╕лю, 2 лютого, див╕ться в авторськ╕й програм╕ Олександра Польченка «Р╕дна хата» (ДТРК «Крим») телерозпов╕дь про презентац╕ю Шевченк╕вського номера л╕тературного журналу «Крим», яка пройшла в редакц╕╖ «Кримсько╖ св╕тлиц╕». Поч. о 17.45.
* * *
Наступний номер «Кримсько╖ св╕тлиц╕» вийде 14 лютого.
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2014 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12842
|