Версiя для друку Обговорити в форумi

В своїй хаті — своя й правда!

У кожного народу герої боролися і вмирали заради досягнення його свободи, ними пишаються, на їхніх подвигах виховуються наступні покоління нації. Але, здається, у нас, в Україні, у Збройних Силах це питання вирішується зовсім навпаки. Ось у Києві кричать: «Героям слава!», але у нас, у Севастополі, є свої герої, заявив керівник севастопольської організації Партії регіонів і голова міської державної адміністрації Володимир Яцуба, повернувшись з Антимайдану.
Слухав я нашого міського очільника, та й вигулькнула з пам’яті пісня мого дитинства «Что тебе снится, крейсер «Аврора?». Бо виходило з тієї промови якось так, що герої для українця є різні: ось приїхав він до Севастополя – одні герої, у Львові на нього очікують інші, а у Донецьку зовсім протилежні усій решті героїв України, тобто прізвища загальноукраїнських героїв залежать відповідно до партійних, ідеологічних уподобань відповідних державних чиновників регіону. Бо ідеологія, за Тлумачним словником сучасної української мови, є «сукупність поглядів та ідей, що характеризують те або інше суспільство, клас, політичну партію».
Збройні Сили України як оборонний інститут держави не є суспільством, класом чи політичною партією, однак ідеологію недавно ввели у серцевину життя військовослужбовців, яка замінила систему гуманітарної підготовки, соціально-психологічної і військово-патріотичної роботи з ними. З того виходить, що раз ідеологія характеризує ще й армію і флот, то, укладаючи Тлумачний словник української мови, мали б помилитися наші академіки, професори і доктори наук, бо філологи не порадилися з ідеологами в погонах. Не вірите? Почитайте інтерв’ю колишнього офіцера фінансової служби, а зараз міністра оборони України Павла Лебедєва: «Ми надаємо особливого значення ідеологічному питанню, вважаємо, що воно важливе і головне. Нам не тільки потрібно пам’ятати про козаків, які то відстоювали Україну, то її віддавали. Ми повинні пам’ятати про всю історію, яку має Україна, включаючи насамперед Велику Вітчизняну війну».
«…Тому Міністерство оборони в питанні ідеологічного виховання вважає, що якщо немає ідеології, то це не професіонали, це насамперед найманці, які завжди можуть кинути рушницю на полі бою, на жаль. Це пов’язано з формуванням нашого суспільства, нашої людини», — окреслив ідеологічну аксіому армії і флоту Павло Лебедєв на недавній прес-конференції в Кабінеті Міністрів.
Міністр сказав, підлеглі виконали: замінили гуманітарну підготовку на військово-ідеологічну. «Новий предмет навчання в системі підготовки військ — «військово-ідеологічна підготовка» — є вимогою часу, вимагає приведення ідеологічної складової діяльності Збройних Сил України до стандартів провідних країн світу», зазначає начальник Головного управління з роботи із особовим складом Збройних Сил України генерал-майор Іван Чубенко. У цьому відомстві, яке за двадцять років свого існування майже щорічно міняло як свою назву, так і різні концепції і напрямки своєї роботи, не пояснюють, з якої передової армії світу зняли кальку чергової реформи, але стверджують, як кожен раз до цього, що чергова їхня реформа має на меті перехід на якісно інший рівень навчально-виховного процесу, значну оптимізацію військово-патріотичного виховання всіх військовослужбовців, налагодження зворотного зв’язку між армією і народом. Таким чином ідеологічно охопили майже всі напрямки розвитку людини в погонах.
До курсу «Військово-ідеологічної підготовки» ввели розділи: історія, культура, право, а також вивчення державного устрою, системи державної влади, внутрішньої і зовнішньої політики. До цього додамо, що військова історія України як предмет в усіх військових навчальних закладах Міністерства оборони України, від навчального загону до університету, вилучена, а військово-історичні дослідження проводяться виключно любителями військової історії чи цивільними науковцями без будь-якого впливу на процес з боку Міністерства оборони. Уявляю собі, яка плутанина має бути в головах слухачів ідеологічних курсів, коли напрямки всієї цієї ідеології протягом навчального року змінюються як флюгер за вітром. Здається, що саме такими «універсальними» методами чинна влада намагається вирішити проблемні соціальні ситуації оборонного відомства. Бо лише при загальному забамбуренні людей в погонах можна стверджувати, що у Севастополі за минулий рік збудовано найбільше в Україні житла для військових – 123 квартири – ключі від яких ніхто не бачив. Навіть у штабі ВМС України не можуть пояснити, хто і коли їх отримував.
Що ж стосується ідеологічного простору Збройних Сил України, то здається, що він створений для ствердження ідей «Русского мира» у нашому війську, ось саме звідти запозичені передові ідеї, бо пропоновані «напрямки» привчають наших військових до ідеології спільного народу-«родственника», спільних героїв, спільних перемог, геть вилучаючи національно-визвольну боротьбу українців, її національних героїв та перемоги над гнобителями і окупантами. Звідси і теорія про зрадників-козаків і практичне вилучення з військової історії боротьби УНР і УПА. І домінування в армії УПЦ МП.
Тому у Севастополі Військово-Морські Сили України ідеологічно виглядають таким собі автономним інструментом Чорноморського флоту без власного історичного минулого і власних героїв, що виставляється постійним посміховиськом на різноманітних форумах і в російських ЗМІ. Американо-український історик Олександр Мотиль вдало назвав цю ситуацію «Провінція провінції», але саме до такого становища привчають і військових моряків, і севастопольську громаду. Це коли українські моряки російські історичні дати відзначають з російськими моряками спільно, а українські – ні.
Ось недавно у Севастополі урочисто відзначали 160-річчя Синопської битви та 115-річчя встановлення у місті пам’ятника адміралу П. С. Нахімову. Ця битва, яка є яскравим прикладом імперських зазіхань Росії на землі своїх сусідів, виставляється суспільству як видатна спільна перемога росіян і українців над ворогом в Чорному морі, мовби й українці марили заволодіти протокою Босфор та розширити Російську імперію до берегів Середземного моря. При цьому старанно замовчується, що погром турецького флоту в Синопі став підставою для перенесення війни в Крим, не було б Синопської битви, не було б облоги і штурму Севастополя і відповідно кривавих жертв серед його захисників. Сам Нахімов, знаємо, видатною перемогою битву у Синопській бухті не вважав, бо знав, що особисто притягнув інтервенцію до Севастополя. Однак святкуємо, бо, мовляв, у нашій історії немає відповідної переможної битви на морі.
Однак є в українських моряків морська битва в Чорному морі не лише рівнозначна Синопській битві, а й яка перевершує її як за результатами, так і за значенням для нашого флоту. Є така битва, і пов’язана вона була не із захопленням чужої, а з визволенням рідної землі з-під Османського панування. Але здобули ту ратну славу чорноморці-козаки, колишні запорожці, тож за імперською ідеологією у подальшому її просто забули, а славу віддали російським генералам і адміралам.
А відбулася ця битва між кораблями турецького флоту і Лиманською козацькою флотилією 18-19 червня 1788 року під Очаковом. Турецькою флотилією командував адмірал Ескі-Гасан. Авангардом Лиманської козацької флотилії, яка вела ту битву, командував козацький полковник Антон Головатий, військовий суддя Війська вірних козаків. Віддаляє Синопську битву від Очаківської дистанція в 65 років.
Ескі-Гасан не дорахувався після цього бою шести лінійних кораблів, двох фрегатів та сімох корветів; втрати турецького адмірала склали близько шести тисяч осіб. Козацькі чайки лише підтвердили свою ефективність в бою проти великих вітрильних кораблів.
Про здобуту перемогу генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін писав у реляції 19 червня 1788 року у столицю: «Флот капітан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 віддалися… 30 суден розбиті… Між кораблями знищені капітан-пашинський та віце-адміральський, у полон взято людей з 3000, побито не менше… Ця перемога здобута малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами, яких побудовано до 200, …легкість і моторність (їх) така, що ворожий корабель тільки встигав їх побачити, а вони вже той оточують… Встановлено, що вони незрівнянно більше загибелі ворожому флоту вчиняти можуть, аніж великі військові кораблі — як це в останній поразці турецького флоту насправді й виявилося. Цими суднами переважно управляють запорожці…».
«Успех казаков вызывает у некоторых здесь зависть» — через кілька днів після здобутої перемоги напише фельдмаршалу Потьомкіну командир Лиманської флотилії генерал де Рібас. І повідомить головнокомандувачу, що козаки не лише розгромили головні ворожі сили, а й витягли на берег сім ворожих затоплених під час битви кораблів з гарматами та іншим майном. За свідченням де Рібаса, протягом всієї військової кампанії він все більше впевнювався у значенні козацького флоту, що без нього перемог як на морі, так і на суші було б не здобуто. Тому саме козацький ратний успіх у складі імперського війська і привів до повного забуття, а затим і до заперечення внеску козацького флоту у вихід імперії на береги Чорного моря, а «лаврові вінки» передали адміралам і генералам, як, наприклад, Ушакову чи Суворову, які відношення до здобутих перемог «на водах очаковских» мали опосередковане.
Звичайно, в імперії розуміли, що козаки, на відміну від російських військ, воювали, і свято у це вірили, за визволення рідної землі від ворожого панування. Тому після завершення російсько-турецької війни «извечных победителей над неприятелем» у 1792 році терміново викинули з рідної землі на Кубань, щоб не мозолили своїми подвигами очі новим колонізаторам краю.
А тепер порівняємо бойові здобутки віце-адмірала Павла Нахімова і полковника Антона Головатого під Синопом і Очаковом відповідно:
Суха статистика, але свідчить, що козацький полковник досяг значно вагоміших бойових результатів, ніж Нахімов у Синопі. Розгром турецького флоту під Очаковом і організація козацьким флотом блокади фортеці з моря забезпечили успішний штурм російсько-українськими військами турецького Очакова. Ця морська перемога була настільки вагомою, що на її честь була вибита срібна медаль «За храбрость на водах очаковских. Июня 1788 г.» з портретом імператриці Катерини ІІ – перша медаль імперії за морську звитягу на Чорному морі, якою нагородили учасників битви. Однак пам’ятника Антону Головатому в Очакові, звісно, не встановили. Зате встановили Олександру Суворову, якому і віддали лаври переможця на землі й на морі — не можуть же в імперському розумінні українці визволяти рідну землю без «братської» допомоги і керівництва. Пам’ятники стоять і Павлу Нахімову, на його честь було названо чимало кораблів і суден, на честь Антона Головатого – історичне забуття. З тих пір протягом віків нас вчили, як православний братський російський народ щиросердно визволяв українців з віковічного ярма, заговорюючи накинуте ними взамін турецького ярмо «братське» — у турецьких володіннях кріпацтва не існувало.
Антон Головатий був майстром, класиком морського десанту, за що і цінував його фельдмаршал Потьомкін. Морські десанти Головатого можна порівняти хіба з десантами гетьмана Петра Сагайдачного. Класичними ударами з моря і суші Головатий взяв у сильного ворога Акерман (Білгород-Дністровський), Хаджибей (Одесу), Бендери на Дністрі, як і під Очаковом, особливо відзначився у битві за Ізмаїл. Розгром ворожої ескадри на Дунаї, захоплення дунайських островів та штурм і захоплення перших редутів і гарматних батарей, прорив через фортечні стіни забезпечили успішний штурм цієї, здавалося, неприступної фортеці. Його блискучі морські десантні операції залишилися неперевершеними й досі, і не йдуть в жодні порівняння з бездарними кривавими десантами, проведеними радянськими адміралами Чорноморського флоту в роки Великої Вітчизняної війни. Головна ж відмінність між Нахімовим і Головатим полягає в тому, що якщо Синопська перемога Нахімова привела на українські землі і в Севастополь іноземну інтервенцію, то перемоги Головатого значною мірою визволили їх з-під іноземної окупації, дозволили українцям вийти до берегів свого Чорного моря, стати морською нацією.
Це і стало причиною забуття Головатого, побіжного згадування славної морської сторінки визволення Очакова у військовій історії. Врешті, і в наш час у Збройних Силах України і, зокрема, у Військово-Морських Силах України пам’ять про славного українського флотоводця майже загублена і підмінюється сумнівною славою героїв Синопа. Лише на Кубані, у Краснодарі, в місті, яке козацький полковник після депортації з рідної землі заклав особисто, нащадки козацької слави запорозького флоту – кубанські козаки — відлили йому пам’ятник та викарбували іменну медаль — медаль Антона Головатого.
Відійшла в історію 225-та річниця славної перемоги української козацької зброї під Очаковом. Але ми її не відзначили, її затьмарили пишні відзначення 160-річчя Синопської битви та 115-річчя встановлення у Севастополі пам’ятника П. С. Нахімову. Чи ж бо не про нас сущих писав Тарас Шевченко — «славних прадідів великих правнуки погані»?
Оце і є така «вимога часу»? У свідомість молодого покоління українських військових моряків вноситься імперський шашіль, що підточує історичну пам’ять, а це — духовна основа армії і флоту. І цьому маємо історичні прототипи, які дорого обійшлися українському народу. Коли у 1918 році більшовицькі полки Антонова-Овсієнка посунули на Україну, полки УНР з гучними іменами Богдана Хмельницького і Петра Сагайдачного, виховані на духовних основах «слов’янського фронтового братства», на спільних героях і традиціях, оголосили… нейтралітет — мовляв, брати-слов’яни йдуть, разом в окопах Першої світової воювали. Така позиція українських полків дозволила російським більшовикам справити криваву тризну в Харкові, Полтаві, Києві, Одесі... і врешті-решт призвела до повалення Української Народної Республіки, її комуністичної окупації, Голодомору, репресій і депортацій українців з рідної землі.
Однак «ідеологія слов’янського братства» з проголошенням Незалежності України не згинула з нашої землі, її знову намагаються впровадити в нашу свідомість. Повторне намагання вихолостити все національне, ігнорування історії національно-визвольної боротьби старших поколінь українського народу, популяризація чужих ідеологем, нав’язування для наслідування подій і вчинків, здійснюваних не заради звільнення, а закабалення нашого народу, повторять ситуацію втрати державності УНР. Повторять, якщо ця ідеологія фактично опанує військово-ідеологічною роботою в Збройних Силах України.

Мирослав МАМЧАК,
капітан 1 рангу у відставці
м. Севастополь

На фото: Антон Головатий.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 24.01.2014 > Тема ""Білі плями" історії"