Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

КАРАДАЗЬКІ МОНОЛОГИ ЛЕОНІДА ВИШЕСЛАВСЬКОГО

Цього імені ще немає на банері з планом Старого Криму. Йдучи в центр міста від автостанції, розташованої на трасі Сімферополь — Феодосія, я дізналася за його схемою вулиць лише місцезнаходження літературних музеїв Олександра Гріна і Костянтина Паустовського. Однак незабаром поряд із цими записами обов’язково буде ще й третій рядок: культурний центр «Дім поета Леоніда Вишеславського». І знаходиться він недалеко від цих давно відомих туристам пам’ятних місць нашої духовності та культури, на сусідній від них вулиці імені Рози Люксембург. Просто новому літературному осередку лише чотири місяці. Відкриття його відбулося в переддень святкування річниці Незалежності України, 23 серпня минулого року, підкреслюючи урочистість і важливість цієї події для родини поета, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, автора понад п’ятдесяти книг поезій та прози, написаних російською та українською мовами. На відкриття прибули письменники і вчені з Києва, Сімферополя, багатьох регіонів Криму та гості з Франції.
Двері в двоповерхову споруду музею з фасадом із скла мені відчиняє донька поета — Ірина Вишеславська, живописець, графік і сценограф. У ролі екскурсовода власної садиби, на території якої розташований сад із плодовими та парковими деревами, кущами і квітами, між якими прокладені акуратні тротуарні доріжки, поряд знаходиться дім із художньою майстернею, вона розпочинає свою розповідь:
— У Києві ми зберігаємо меморіальний кабінет у татовій квартирі. А ідея створити повноцінний музей його імені в Старому Криму виникла п’ять років тому.
Літературний фактаж їй допоміг укласти історик, краєзнавець, дослідник культурної спадщини Східного Криму Олексій Тимиргазін. Формували експозицію і розміщували інформаційний та фотоілюстративний матеріал на стендах і вітринах, а предмети побуту та особисті речі поета — в інтер’єрах та інсталяціях разом з нею художниця Катерина Борисенко, син — художник і мистецтвознавець Гліб Вишеславський та чоловік Жан-П’єр Дюран, у минулому капітан корабля. Всі будівельні роботи виконали Рустем і Айдер Тохтарови та Ігор Бачанов. Особливу вдячність родина висловлює Жану-Клоду Маркаде за значний внесок у створення в громадській організації «Друзі творчості Леоніда Вишеславського» у Франції бібліотеки про російський та український авангард та Геннадію Шебалкіну — за роботу з упорядкування території.

«В БЕРЕГ ПЛЕЩЕ НЕБО, ПЕРЕТВОРЮЮЧИСЬ ЩОРАЗУ В ПРОЗОРУ ХВИЛЮ»

«З наполегливою старанністю каменяра я напиляв за роки немало слів із щільного вапняку душі, — писав Леонід Вишеславський. — З них збудував ціле місто і заселив своїми героями: любов’ю, думкою, дитинством, красою».
За довге життя він об’їхав майже всю Україну, творчі зустрічі проводив у Москві і Ленінграді, любив Алтайський край і пушкінські місця на Псковщині, здійснив поїздки в Азербайджан, Грузію та Вірменію, побував у багатьох країнах Європи: Польщі, Фінляндії, Італії, Болгарії, Голландії, Франції, Греції, Болгарії і звідусіль привозив нові вірші, нариси, оповідання, які публікувалися на сторінках книг і журналів, стаючи неповторним явищем російської літератури України.
Практично рідними місцями стали для Л. Вишеславського багато куточків Кримського півострова, особливо Східного Криму, в яких він побував ще в дитинстві і де починалася його поетична творчість. І хоч формального робочого кабінету тут у нього не було, в культурному центрі «Дім поета Леоніда Вишеславського» стоять письмовий стіл, крісло, настільна лампа, друкарська машинка. За нею в цьому інтер’єрі він працював у французькому місті Антіб, перебуваючи в гостях у своєї дочки Ірини. А в Криму, як стверджують усі, хто знав поета, його робочим кабінетом були Карадаг, Чорне море, древні фортеці і храми.
Леонід Вишеславський народився 18 березня 1914 року в місті Миколаїв у сім’ї студента Донського політехнічного інституту Миколи Вишеславського і Клеопатри Платонової, дочки священика. Після закінчення вишу батько працював інженером-механіком з електрообладнання на руднику «Суха балка» поблизу Кривого Рогу. Навесні 1919 року молоде подружжя з п’ятирічним Леонідом, якого в сім’ї звали Люсік, переїхало в Одесу. Там Клеопатра захворіла на тиф і потрапила в лікарню. Переживши в революційні роки багато драматичних подій, сім’я в грудні 1921 року повернулася в Миколаїв. Стосунки між батьками Л. Вишеславського погіршувалися. Хвора мама поїхала на лікування в Харків, куди на початку 1922 року забрала й сина. У серпні батьки розлучилися, а восени в житті хлопчика з’явився вітчим — Леонід Платонов. Близьке спілкування з ним неабияк вплинуло на формування особистості майбутнього поета. Л. Платонов працював учителем біології і був учасником експедицій знаменитого вченого, академіка Франца Левінсона-Лессінга в Криму та Вірменії.
Влітку 1925 року відбулося перше знайомство 11-річного Леоніда зі Східним Кримом, де вітчим займався на Карадазькій біостанції вивченням плактонів — сукупностей дрібних організмів, що живуть у товщі води, в тому числі медуз, креветок, різних водоростей. Одного разу він показав підлітку жерло застиглого вулкана, і відчуття від побаченого були такі вражаючі, що стали поштовхом до передачі їх поетичними рядками. Так з’явилися перші вірші, що стали початком становлення поета Вишеславського.
Бував Леонід на Карадазькій біостанції і в наступні роки. У 1930 році він познайомився в Коктебелі з поетом і художником Максиміліаном Волошиним, який провів з ним кілька уроків малювання. Як згадка про ті дні в родині зберігається подарована вчителем своєму учневі акварель з видами Карадагу, що нині знаходиться в музеї.
Багато разів повертався Л. Вишеславський у ці місця і дорослим. У 1978 році він писав: «Для мене, наприклад, та ділянка гірської, крем’янистої землі, яку Волошин назвав Кіммерією, вся вміщується в слові Карадаг. З її фантастичною красою я познайомився ще в дитинстві і на все життя «захворів» нею».
Згаслий вулкан Карадаг давно відкритий для російської поезії, насамперед геніальним «коктебельським самітником» М. Волошиним з його лапідарними рядками: «Перешкодою вітрам і хвилям стіна розмитого вулкана». Писали про Карадаг й інші поети. Однак Л. Вишеславському в ряді віршів 1960-1980 років вдалося створити свій неповторний образ Карадагу. В них, як у застиглій магмі кратера, закарбувалися стежки, якими він ходив із роздумами про вогонь і камінь, про те, як навчити людей жити, не згинаючись ні перед ким, не звернути в глухий кут і як полегшити сходження на високу гору.

«СОНЦЯ ЧУЄТЬСЯ ПУЛЬС В ЖАРКОМУ ТРІСКУ ЦИКАД»

Ще однією особливою поетичною країною для Л. Вишеславського стала Вірменія. Він тричі побував у ній, в тому числі на озері Севан, можливості якого для потреб іригації та енергетики вивчала експедиція, до складу якої входив його вітчим. «Севан — одне з найбільш високогірних озер у світі, — писав поет у нарисі «Біля підніжжя Арарату». — Майже дві тисячі метрів над рівнем моря. Здається, вітрила рибалки тут можуть торкнутися зірок».
Постійне і близьке спілкування з дитячих років з відомими вченими привело до того, що наука, перш за все природознавство, стала відігравати в світогляді Л. Вишеславського домінуючу роль. І перші вірші його були про природу, зірки, Всесвіт. «Це — природна галузь моїх поетичних устремлінь, — говорив він. — І в цьому відношенні мені поталанило: як поет я майже відразу знайшов себе».
В експозиції музею демонструються матеріали, що свідчать про серйозні наукові дослідження Л. Вишеславського. Під час навчання на біологічному факультеті Харківського університету він почав збирати колекцію метеликів, яка загинула в роки Великої Вітчизняної війни. Пізніше він зібрав нову колекцію, частина якої зберігається в Києві, а частина — в Старому Криму. Поряд з нею в експозиції музею перебувають запаяні тропічні метелики, отримані Вишеславським у подарунок від свого друга, венесуельського поета Карлоса Аугусто Леона. Тут можна побачити також набір для фотосправи 1950-х років — експонометр і фотоапарат ФЕД, з яким поет не розлучався у своїх численних подорожах.
У 1930 році Л. Вишеславський закінчив школу. Восени він працював на Харківському електромеханічному заводі, брав участь у будівництві Харківського тракторного заводу, доменної печі на Донбасі. Водночас навчався на робфаці при Харківському електротехнічному інституті і в художній школі, відвідував літературну студію в Будинку письменників ім. В. Еллана-Блакитного. У цей період юнак знайомиться з Майком Йогансеном і Григорієм Пєтніковим, які, за його словами, стали головними поетичними наставниками.
У 1932 році вступив до Харківського електротехнічного інституту і того ж року перевівся на біологічний факультет Харківського університету, а в 1934-му — на філологічний. У зв’язку з тим, що в 1934 році столиця України з Харкова була перенесена в Київ, разом із своїм факультетом переїхав і студент Вишеславський, до кінця своїх днів залишившись киянином.
У 1938 році в Києві вийшла друком поетична книга «Здрастуй, сонце!», яку називають першою збіркою Вишеславського. У неї ввійшли твори, написані з 1930 до 1937 року. Це був своєрідний підсумок поетичного учнівства молодого автора і водночас переконлива заявка на майбутнє.
У перші дні війни поет відправився на фронт у складі групи письменників під керівництвом Миколи Бажана. Був військовим кореспондентом, брав участь у визволенні Києва, куди незабаром повернулися з евакуації в Уфу дружина Агнеса та дочка Ірина. Поет пройшов дорогами війни у Польщі, Чехословаччині та Німеччині, був нагороджений багатьма орденами та медалями.
Після демобілізації в 1947 році з армії викладав теорію літератури в Київському педагогічному інституті, у 1948 році захистив дисертацію на звання кандидата філологічних наук на тему: «Творчість В. Маяковського періоду 1928-1930 років». Тоді ж був призначений головним редактором літературного журналу «Радянська Україна», який у 1963 році з його ініціативи перейменований в «Райдугу».

«ПІД ЗНАКОМ СЛІВ МОРЕ РОКОЧЕ ОРГАНОМ»

Леонід Вишеславський часто бував у Криму, особливо в 1960-1970-ті роки. У зрілому віці, ставши відомим поетом, подовгу жив і працював у Коктебелі в Будинку творчості, піднімався на Карадаг, де з дитячих років знав кожне дерево, кожен камінь, відвідував Керч і будинок Волошина. Захопившись зніманням любительського кіно, зняв дім Волошина і його хранительку Марію Волошину на стрічку. Був знайомий з Ніною Грін, яка в ті роки вела воістину драматичну боротьбу за збереження будиночка Олександра Гріна в Старому Криму.
Однак особливу значущість для Л. Вишеславського Старий Крим набув після того, як у 1958 році тут поселився його харківський поет-наставник, який тривалий час жив у Підмосков’ї, в Малоярославці, — Григорій Пєтніков. Іноді він залишався у нього на кілька днів. Як пам’ять про Г. Пєтнікова в музеї оформлена велика експозиція з матеріалами про бурхливу епоху 20-х років минулого століття, епоху футуризму і пошуків у мистецтві, яку нині часто називають «харківським відродженням».
У третьому експозиційному залі першого поверху мою увагу привернув великий букет сухоцвіту.
— Це я трави зібрала на Карадазі і засушила, — пояснює Ірина Вишеславська.
А на стіні над цією композицією кримської екібани — портрет першого космонавта світу Юрія Гагаріна. Він тут розміщений не випадково. Йому з юнацьких років подобалися поезії Вишеславського. А про його зіркові сонети він сказав: «Це краще, що за останній час я читав про космічні польоти». Передмова Ю. Гагаріна до їх видання у 1962 році в Москві окремою збіркою закінчувалася словами: «Леонід Миколайович малою кількістю слів сказав багато. В його сонетах усе на місці, надійно і прекрасно, і немає нічого зайвого, все, як на космічному кораблі».
Ниточка від цієї космічної теми в поезіях Вишеславського несподівано протягнулася ще далі, за межі польоту гагарінської орбіти, у Всесвіт. І відбулося це в Криму. Коли відомий астроном, старший науковий співробітник Кримської астрофізичної обсерваторії, кандидат фізико-математичних наук Микола Черних відкрив астероїд, то запропонував назвати його ім’ям улюбленого поета. Так з 1986 року рухається по еліптичній орбіті в просторі між Марсом і Юпітером мала планета «Вишеславія».
На стендах музею багато фотографій і збільшених копій листування Л. Вишеславського зі своїм літературним оточенням, в якому були такі відомі поети, як Павло Тичина, Володимир Сосюра, Леонід Первомайський, Ліна Костенко, Всеволод Рождєственський.
— Матеріали різних періодів перемішані спеціально, як у нашій пам’яті, — коментує концепцію окремих фрагментів експозиції Ірина Леонідівна, піднімаючись по східцях на другий поверх.
Там, у першому залі, зібрані матеріали, умовно об’єднані темою «Вишеславський і Україна».

Україна, де сонце і морок,
Де жита від села до села,
Кров’ю, працею, голодомором,
І дитинства чаруючим колом,
Наче Всесвіт, крізь мене пройшла, —

писав поет в одному з віршів. Він слухав нев’янучу мову, що лунала, як ангельський спів. І, називаючи себе радянським поетом, російським поетом, назвавсь українським навік!
П’ять років тому родиною було засновано Фонд імені Леоніда Вишеславського для підтримки молодих поетів України, нагороджуючи їх за кращі збірки поезій премією «Планета поета» у двох номінаціях. У першій номінації для україномовних поетів її лауреатами стали Петро Осадчук, Світлана Йовенко, Еліна Свенцицька, Ігор Лапінський і Григорій Фолькович, для російськомовних — Дмитро Бурагов, Наталія Горбаневська, Сергій Соловйов, Володимир Пучков та Олександр Кабанов.
18 жовтня 2012 року в Антібі, що, за словами І. Вишеславської, знаходиться в 15-ти хвилинах їзди від Канн, місцевий театр «Антібеа» здійснив постановку поетичного спектаклю за віршами, створеними поетом під час перебування в цьому місті та опублікованими дочкою в 2007 році в перекладі з російської мови оригіналу на українську та французьку в книзі «Сон буття». Їх декламували зі сцени французькою мовою — Доменік Чапски і Жан Дюрен, російською — Ірина Вишеславська. Свою екскурсію по музею вона також супроводжувала читанням батькових віршів та їхніх окремих строф. Серед них — зіркові сонети, «Ластівка у клуні», «Сільський пейзаж» та інші.
А в п’ятому, заключному залі музею — галереї вона мовою свого фаху в образотворчому мистецтві передала у більш як 70-ти акварелях, літографіях, малюнках олівцем та кульковою ручкою власне бачення Коктебеля 70-80-х років: колорит його пейзажів, атмосферу на зустрічах поетів. Є в цій художній експозиції і два малюнки її сина Гліба, зроблені ним у 13-річному віці на набережній Карадагу.
За три місяці з часу відкриття в музеї побували організовані групи туристів з Харкова, Петербурга, учасники конференції психологів, відвідувачі з числа відпочивальників на морі. З новим літературним об’єктом у місті ознайомлюються місцеві жителі.
— А ви будете моїм останнім відвідувачем у цьому році, — сказала мені в кінці огляду Ірина Леонідівна.
Вона готувалася з чоловіком до від’їзду, бо, за її словами, живе на дві країни — половину року в Україні, половину — у Франції, розмовляє трьома мовами: українською, російською і французькою. Однак без неї музей не стоятиме закритий, а з 1 грудня до 1 березня буде працювати за зимовим графіком два дні на тиждень — четвер і неділю. Екскурсії проводитиме за попередньою телефонною домовленістю директор центру Наталія Шемплінська.
Вхід у музей безкоштовний. А відвідувачі, що захочуть дізнатися більше про життя і творчість поета, яку літературознавці називають філософською лірикою, зможуть ознайомитися тут з книгами, виданими вже після його смерті в 2002 році. Серед них — збірки поезії «На крутизне земных путей», «Сковородинівське коло», збірник вибраних рецензій «Стежки історії» та інші. Вони підготовлені до друку та ілюстровані Іриною Вишеславською.
— Батьки задали мені тон високої поезії, що піднімається над дріб’язковістю повсякденності, — говорить вона. — І це найголовніше: життя — як частина поезії.
Цього року виповнюється сто років з дня народження Леоніда Вишеславського і родина планує відзначити його в березні у Києві, в Національному музеї літератури України, представники якого, побувавши на відкритті кримського меморіалу поета, подарували в його експозицію вишитий український рушник. А в кінці серпня — на початку вересня шанувальників його поетичної творчості чекатимуть на Днях пам’яті у Старому Криму.

Валентина НАСТІНА

Леонід ВИШЕСЛАВСЬКИЙ

БУДУВАЛИ ХАТУ...

Хата тільки в задумі... Лежить
лише зруб низенький, — облямівка
квітів тих, якими в теплу мить
залюбки пишається Павлівка.

Хата ледь почата, та лягли
пахощі землі в її основу.
І вона з трави, як з-під поли,
хоче в світ пронести всю будову.

Соняшничка крихітного лик,
звіробій, душиця, хмелю грона...
Зрубом обрамований квітник –
ніби на землі лежить ікона.
    
ШКОЛА

Оці колоди із північних хащів
колись привезли на волах сюди.
Здавалося: немає школи краще,
вона до себе кликала завжди.
Коли, бувало, вітер з поля свище,
спостерігали ми в азарті гри,
як кажани ширяють на горищі,
а потім сплять ногами догори.
Бувало, друзі бігали до ставу,
та в класі я з атраментом* сидів,
до мене посміхавсь Григорій Савич
з свого портрета, із далеких днів.
Усе це пам’ятаю і понині,
все це лежить на дні моїх уяв...
Там вчитель фізики,
 старий сковородинець,
«природженість» мою перевіряв.

* Чорнило

ІСТОРІЯ

Тихо про мир наша мріяла хата,
гнулись над Мерлою
 верби поснулі,
а під тинами павлівські хлоп’ята
на самопали знаходили кулі.
На полину була доля настояна,
і шепотіли зорі над нами:
— Ось подивіться: сама тут історія
в землю вкарбована копитами!
Стукав годинник в повільному русі,
мати моя тяжко хвора лежала
і про сумну оту долю Катрусі
із «Кобзаря» мені розповідала.

СВІТАНОК

Струмочок крові десь на небокраї:
порізавсь вечір серпнем,
 як серпом,
і верби тихо, як пташині зграї,
повільно ронять пір’я над ставком.
Мені ясніють в далях неозорих
чагарники і колихання трав;
насправді я, можливо, роси-зорі
ще на світанку в душу назбирав.

ВОСЕНИ
Миколі Карпенку

Ледь-ледь на сході і на півдні
світлішає... Співають півні.
Вся далина наскрізь відкрита, —
іде відспівування літа,
і аж до Кенігських лісів
той півнячий лунає спів...
У церкві – холод, дме з дверей,
на вікнах стуманіло скло.
І хрестить батюшка дітей
в своєму домі, де тепло.

СПРОБА ІНСТАЛЯЦІЇ
Глібу

Піску надворі нагребу лопатою,
дві колії там возом проведу,
і в клуні, десь за батьківською
 хатою,
ярмо, як дивний антиквар, знайду
і на пісок наритий покладу.
Без зайвих слів,
 на хвилі інсталяцій*,
я нагадаю людям, що жили
у «комірах» великих, не ледачі,
міцні й розумні, доблесні воли.
Бувало, нахиливши вперто роги,
серед стерні або духмяних трав,
без «цоб-цобе» долали перелоги,
а їх господар на гарбі куняв.
Без них не уявлялися базари
і оранки давно минулих літ...
Не мамонти вони, не бронтозаври,
а ось пішли... їх загубився слід...
Та недаремно, що в святу годину
саме вони, знайомі нам воли,
народжену під зіркою дитину
своїм диханням в яслах берегли!

 * Інсталяція – напрям у сучасному образотворчому мистецтві, коли зображення конкретних речей замінюється самими речами

ЛАСТІВКА У КЛУНІ

Тільки в Україні є такі куточки,
де для себе затишок
 я завжди знаходив,
нібито струмками дні мої і ночі
там зливались всупереч
 будь-якій негоді...
Ось у клуню сіна
 нагребли навалом.
О, як воно дихає пахощами літа!
Ластівка під дахом
 дім свій збудувала
і літає блискавкою
 з темряви до світла.
Довголітні думи... Поривання юні.
Все вбирає в себе ластівка у клуні!

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
(Пам’ятник на київському Подолі)

Спинивсь він цього разу і застиг
біля свойого ж пам’ятного знаку,
а ще пригрів-утішив біля ніг
бездомного, приблудного собаку...

Він йде до нас уже немало днів –
безсмертя стало за важку роботу...
І на чолі його сліди рясних дощів –
струмками поту.
(Переклав Микола Карпенко)

ТАЄМНИЦЯ

Немов нічний сигнал,
 що блимає несміло,
 коли здалеку я побачив твій поріг,
 метеликом нічним
вікно затріпотіло,
 пилок іскристий обтрусивши в сніг.
І звідки це взялось —
 нікому невідомо:
 коли на цілий світ худерлиця мела,
я втік від вогнища,
 від тиші і від дому,
а ти тягнулася до хатнього тепла.
Ялинка блимала
 в холодну ніч різдвяну,
а на шибках мороз
 казковий світ ліпив.
Тривожний погляд твій
 в імлі світився тьмяно,
немов у птиць,
 яких прожектор засліпив.
Оголена, мов тінь,
 спурхнула над віками
понад брехню хвилин,
 над істини часів
і затуляла зір безсилими руками,
немов у небесах
 десь вирок твій висів.
Початок і кінець —
 де відшукати ниті?
А космос крилами
 над нами шелестів.
Відбилась вічність у єдиній миті,
неначе в атомі —
 структура всіх світів.
(1969 р.)

* * *

У селі слобожанськім, на волі,
де життя мого ранній причал,
в дивно-рубленій, пам’ятній школі
я Тарасову мову вивчав.
Пощастило мені, Україно,
у надіями сповнений час
захопити, бодай на хвилину,
твій — двадцятих років — ренесанс.
Тільки все було знищено знову,
все невдовзі зійшло нанівець,
та Йогансена і Хвильового
я для себе обрав за взірець.
Як хотілося справжнього слова!
Як ми після пекельних боїв
ту нев’янучу слухали мову,
що лунала, як ангельський спів!
Україна, де сонце і морок,
де жита від села до села,
кров’ю, працею, голодомором,
і дитинства чаруючим колом,
наче Всесвіт, крізь мене пройшла.
Хуртовим, скаженіючим злетом
йшов за роком розбурханий рік…
Називавсь я радянським поетом,
називавсь я російським поетом,
та назвавсь українським навік!
(1998 р.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 17.01.2014 > Тема "Душі криниця"