Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Кожен українець у глибині душі — повстанець. Нічого дивного нема в тому, що повагу до гайдамаків дід Тараса Шевченка прищепив своєму геніальному онукові. До речі, в тюркських мовах це слово означає скоріше розбійник, аніж повстанець. У нас же вітчизняна історія виплекала і своє українське бачення терміна — в ньому таки відчувається щось лицарське, героїчне. Це приспаний, до пори до часу, стан української душі. Може, воно й погано? Може, українцям свого часу слід було більше вчитися у Заходу, краще вивчати основи парламентаризму? Може, й так. Але історії не перепишеш. Упродовж віків повстанська жилка в українцях реалізувалася краще, аніж інші якості. І хоч наше просування в Європу тепер призупинилося на невизначений час, зате тепер в самому центрі Києва існує повстанська республіка. І знаєте, її все частіше називають... КИЇВСЬКОЮ СІЧЧЮ. Той, хто довів українців до Майдану, дуже прорахувався. Краще б регіонали робили те, що обіцяли, краще б Президент підписав усе, що належиться, і тоді всі українці мирно сиділи б по домівках, зустрічаючи Новий рік. А потім їли б кутю на Різдво. Але сталося те, що сталося, і загнати повстанського джина назад у пляшку тепер навряд чи скоро вдасться. Єдина втіха (і я особливо на цьому наголошую), що в українському розумінні такі поняття, як гайдамака, холодноярець, махновець, — не позбавлені позитивного забарвлення. Цей позитив варто розвивати — причому ефективніше це робити саме в повстанській, січовій парадигмі. Чому? Я говорив про це вище — такий вже у нас генокод, такий стереотип мислення.

«ВІТАЮ, БРАТЕ!» — ТАК ПРИВІТАВСЯ ЗІ МНОЮ ЗОВСІМ НЕЗНАЙОМИЙ СЛОБОЖАНЕЦЬ

Як було на Запорозькій Січі? Як віталися козаки, якими були стосунки між ними? Знаємо про це не так вже й багато. Можна ще раз перечитати твори Миколи Гоголя або Дмитра Яворницького. А можна просто прийти на київський Майдан і ходити по ньому з ранку до вечора. Неминуче відчуєте отой січовий дух, дух братерства і волі. Хто не був на столичному Майдані, той багато втратив... А ось мені буде що й онукам розповісти. Скажімо, одного разу, просуваючись велелюдним натовпом, я раптом зіштовхнувся з немолодою людиною. Уважний погляд вусатого чолов’яги, схожого на канонічного запорожця, пропікав до кісток. «Цей козак, видно, багато у житті побачив, — подумав я. — Певно, розбирається в людях...». Може, майданівець думки мої прочитав? Бо тієї ж миті він сказав: «Вітаю, брате!». Якусь секунду ми мовчки дивилися в очі одне одному, а потім рвучко обнялися. І нікому з нас таке привітання не здалося занадто емоційним чи театральним. В тому то й справа, що це було нормальне привітання, цілком прийнятне для незнайомих людей з Майдану. Звичайно, не всі мітингувальники мислять однаково, але є великий відсоток таких, що прийшли на територію, огороджену барикадами, в пошуках свого, рідного. Цей стан проявляється у подібних привітаннях та у теплих братерських розмовах. Сподобалася людина — спинив її та й почав бесіду... Там не чекаєш ворога (барикади надійно охороняються добровольцями), там зникає настороженість, притаманна жителям великих міст, навпаки — все українське єство там націлене на пошук... побратимів. Не знаю, як почувалися на Майдані німці, шведи чи поляки. Я зараз кажу про нас, українців. Так ось, від багатьох чув, що навіть кілька годин, проведених на території Київської Січі, були зоряним часом української душі. Вже через п’ять хвилин я знав, що вусаня звуть Анатолієм, що він — водій-далекобійник, який народився в селі, котре розташоване майже на кордоні з Бєлгородщиною (Російська Федерація), а з 1979 року живе у самому Харкові. Того ж таки року його, українця, змусили перейти на російську мову спілкування. Мовляв, водій-далекобійник не повинен «говорить по-хохляцки». Хоча пізніше, роз’їжджаючи просторами СРСР, Анатолій Бутенко бачив, що кавказці, татари, башкири тримаються своєї мови, донські козаки також не комплексують з приводу своєї говірки, а ось на українську в Харкові чомусь накладене табу... Прозріння настало після Майдану 2004 року. Вирішив, що не годиться у столиці Слобожанщини спілкуватися лише російською — заговорив мовою дідів-прадідів. Звичайно, це не подобалося багатьом мігрантам і яничарам. Неодноразово били, — Анатолій навіть взяв мою долоню і підніс до своєї щелепи, а потім до зламаного носа. Травми, судячи з усього, були серйозними. Однак вони лише додали генетичному козакові (а всі слобожанці козацького роду!) твердості і мужності. На нинішній Майдан приїхав за покликом серця, пам’ятаючи п’янкий дух свободи і гідності Майдану попереднього. Трішки поговорили на морозі, а потім я запропонував зайти разом і погрітися в намет закарпатців. Представники Срібної землі зустріли нас дуже гостинно і з великою увагою слухали непогані вірші Анатолія про українську мову. У цей час ми всі були братами по духу, справжніми «січовиками». Зробив для Анатолія фото на згадку — буде колись своїм онукам показувати.

РОСІЯНИ ПРО ПОВСТАНСЬКУ РЕСПУБЛІКУ В КИЄВІ ТА ПРО ПОТРЕБУ ПОКАЯННЯ

В одній з листівок, що роздавали на Євромайдані, я прочитав статтю Лії Ахеджакової «Украинцы дали нам урок бесстрашия». Відома російська кіноактриса порівнює українців і росіян:
«Когда два года назад начались протесты на Болотной, я ощутила восторг, благодарность, надежду, но сменилась она разочарованием. Это была отправная точка, когда люди проснулись. В первую очередь интеллигенция, средний класс, бизнесмены, студенты. Это хороший срез общества (...) Прошло два года, нас стало в разы меньше, а мы не научились ничему. Когда выходят несколько тысяч, их очень легко скрутить и так наказать, что страх скует все население. Я смотрю на то, что происходит в Украине, когда в Киеве вышел миллион, и чувствую огромное уважение к украинскому народу. Я им черной завистью завидую. Понятно, что Евросоюз им благополучия не принесет, но они не хотят удавку на шее, им не нужен старший брат. Украинцы нам дали урок гражданской активности и бесстрашия».
Ось такі теплі слова улюбленої актриси, і читати їх приємно. Потім я купив у найближчому до Майдану кіоску свіжий номер газети «День». Там була стаття Андрія Безсмертного-Анзимірова (письменника, есеїста, кінокритика, перекладача богословської літератури) «Удушение Украины как русская национальная идея». Зазначу, що Андрій Романович свого часу брав активну участь у правозахисній діяльності разом з отцем Глібом Якуніним. Також був членом ініціативної групи «Церковь и перестройка», що пояснює витоки його позиції — глибинний християнізм, такий не характерний для сучасної Російської православної церкви. Отже, цитую:
«Я очень люблю Германию. Но с немцев вину за Холокост до сих пор не смыть ничем, хотя они-то как раз и покаялись. И так будет ещё лет сто. То же самое и с русскими. Вину за расстрелянное возрождение и за Голодомор с русских ничем не смыть. И здесь между русскими проходит водораздел — между теми, кто не выдумывает оправданий («сами украинцы тоже...», «русские гибли тоже...») и не призывает «ребята, давайте жить мирно», а безо всяких оговорок и иллюзий признаёт коллективную вину своей нации перед украинцами и кается перед ними. Украина – лакмусовая бумажка по выявлению в русской нации нормальных русских людей и хищных аморальных москалей.
Разумеется, покаяние — глубоко индивидуальная вещь. Речь идёт о векторе общественного сознания. О том, что люди в массе своей перестают оправдывать палачей и испытывают ужас и горечь от того, что было сделано их отцами и дедами.
Однако вместо покаяния перед Украиной и компенсации за нанесённый урон хотя бы бесплатными газом и нефтью, а не только передачей Крыма (как это сделал Хрущёв, искупая свою вину перед Украиной за Голодомор, о чём он говорил прямо), вместо всего этого нынешняя цель России — изолировать и парализовать Украину, по видимости, руками Януковича, а если эта спецоперация не удастся — прямо из Москвы. Не пустить Украину в Европу. Подмять её под грабительский «Таможенный союз». Отобрать у Украины Крым и Донбасс. Свести огромную богатую страну к очередной «отрасли» путинской экономики, основанной на круговой поруке, грабеже и коррупции. Коль скоро вместо покаяния и извинений Москва принимается в очередной раз тащить и не пущать украинцев в Европу, невольно возникает вопрос о психической нормальности московской администрации...».
Далі є ще відвертіші речі:
«Русские люди прекрасно знают, чьё мясо съели. Они прекрасно знают, что и они, и их отцы и деды предали Украину и предавали её в течение всей своей жизни. Все русские люди прекрасно знают, что третий век подряд попирают Украину и используют Украину, принимая как данность лживую пропаганду о «едином народе», выдуманную Катковым в 1863 году. Поэтому одни хают Украину, другие мрут от ненависти к Украине, матерятся и глумятся над ней, третьи катаются по полу в антиукраинской истерике, испуская пену, четвёртые ханжат и лицемерно-слезливо тянут кишки из оппонентов — «мы-де единый народ, мы, мол, так друг друга любим, уход Украины — такой удар по Украине и России»... А иные молчат-помалкивают. Обличаемые совестью. Так поступают все представители человеческой породы, старающиеся избавиться от чувства вины, не прибегая к единственному очищающему совесть методу — покаянию. Вместо последнего возникает иррациональная контрагрессия и украинофобская истерика.
«Ненависть в сочетании с презрением способна стряхнуть любое ярмо», — писал Вольтер. Оправданная ненависть к России разливается по украинским просторам здесь и теперь по инициативе самой России. Чего добиваются московские украинофобы всех мастей?
Презрения?
За этим дела не станет.
2013 год, во время событий на Майдане в ноябре».
Здається, нічого подібного, написаного росіянами, ми ще не читали. Принаймні в третьому тисячолітті. Отже, перебування росіян у Києві, на Євромайдані, таки приносить певні плоди. Прикро тільки, що безсмертних-анзимірових в російському суспільстві поки небагато.

НАЙІНТЕЛЕКТУАЛЬНІША СІЧ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ

Після розгрому Запорозької Січі українцям неодноразово доводилося відтворювати щось подібне у зовсім нових історичних умовах. Це — Холодноярська республіка (існувала в 1918-1922 роках на Черкащині), Карпатська Січ (1939 — Хуст, Закарпаття), Поліська Січ (1941 — Олевськ, Житомирщина), Колківська республіка (Волинь — 1943). Тобто коли виникали бодай мінімальні умови для організованого опору чужинцям та для організації національно-культурного життя, то українці неодмінно утворювали невеличкі «повстанські республіки» — хай навіть для початку на обмеженій території. Якби не тотальне фізичне винищення найпродуктивніших сил суспільства окупантами, то цінний досвід цих невеликих республік міг би бути сповна використаний при розбудові незалежної держави. Але в тому то й справа, що громадяни цих «січей» і «республік» у кращому випадку опинялися в таборах ГУЛАГу, — найчастіше ж вони просто не виживали. Натомість Київська Січ має всі шанси зберегти людей і примножити безцінний досвід самоорганізації. Адже цього разу в столиці зібралися представники з усієї України, завдяки ротації носіями правди про Майдан буде не менше 2-3 мільйонів людей. І це переважно освічені люди. Як показують останні дослідження, 64% євромайданівців мають вищу освіту, ще 12% — студенти. Виявляється, що у суботу кияни складають 43% мітингувальників, а в неділю навіть 57%. І якщо львів’яни і тернополяни їдуть на Майдан самі, то кияни масово беруть із собою дітей. Сидячи на плечах у батьків (ще й загорнуті в синьо-жовті прапори!), маленькі кияни кричать разом з усіма: «Слава Україні!» і разом з багатотисячним натовпом співають національний гімн. Такого патріотизму в школах не навчать... Звичайно, добре знають кияни і про Антимайдан, так що можуть порівнювати. Фактично існують дві України на території нашої держави. Тому і в Києві представлені ці дві України... Йдеться не лише про Схід і Захід, а про два типи свідомості. Опосередковано це підтверджують вірші поета з Донбасу Миколи Джміля. Він тримав синьо-жовтий прапор з написом «Горлівка», і я, звичайно, не міг оминути цю симпатичну людину. Познайомилися майже так само, як і з харків’янином Анатолієм Бутенком. Горлівський поет подарував мені дві книжечки своїх віршів: «Долоні сонця» та «Джерело істини». Виявляється, донбаський поет також козацького роду, про що пишеться у передмові до його останньої книги: «Пращури Миколи Джміля, як по батьківській, так і по материнській лініях, були запорозькими козаками. Їхні прізвища Лисенки, Ковизи, Кбирзи, Марусенки...». Нема нічого дивного в тому, що нащадок запорозьких козаків прибув на Київську Січ. Адже інтуїтивно відчуває, що попри географічну приналежність до зросійщеного Донбасу він мусить відстоювати саме український світ, українську систему цінностей. Бо є й інша Україна, неукраїнська, яка йому немила. Про це поет добре сказав у своєму російськомовному вірші «Воскрешение»:

Есть две страны
 в одних пределах.
Как будто параллельный мир.
В одной — любовь,
 надежда, вера,
В другой — чумы
 зловонный пир...

«Чумы зловонный пир» кияни могли бачити на Антимайдані. «Тітушки» поламали там усі лавки, залишили після себе гори сміття, повигрібали всі запаси спиртного у найближчих гастрономах. Потім ще організовували стихійні бунти проти Партії регіонів за те, що їм не заплатили або заплатили менше обіцяного. Кажуть, повертаючись додому, зривали стоп-крани в поїздах, вибивали вікна та завдавали іншої шкоди українській залізниці. Зовсім інакше виглядали «люди світла», які складали великий відсоток Майдану. Якось (я саме розмовляв з кримськими татарами) до нас підійшов літній чоловік і попросив дозволу трохи потримати голубий кримськотатарський прапор, сказавши при цьому: «Я також татарин...». Потім з’ясувалося, що він, поволзький татарин, останні три десятиліття живе в Луганську, його дружина — українка. Махмуд-ага приїхав підтримати Майдан і, разом з тим, максимально популяризувати свою ідею «шкільних містечок». Виявляється, луганське подружжя одержиме ідеєю покращення виховання нинішньої молоді. А також її оздоровлення. Тому вважає, що наші школи повинні бути оточені... яблуневими садами. І не тільки це, є ще багато цінних задумок. Ну що ж, дай, Боже, татарину і українці реалізувати свої добрі наміри! Потім у переході я побачив відомого ялтинського бандуриста Остапа Кіндрачука. Причому саме в той момент, коли останній дарував «Атлас історії української державності» своєму молодому київському шанувальнику Андрію Мацьківу. Моє фото зафіксувало один із способів поширення історичних знань на київському Євромайдані. Потім якийсь інтелігентний чоловік всунув мені в руки свою електронну адресу, віддруковану на папері. Сказав, шо цікавиться темою народовладдя і тому запрошує до співпраці. Того ж дня випадково побачив у Головпоштамті Риму Білоцерківську з Донбасу, яка не лише цікавиться цією темою, але й бере активну участь у створенні територіальних громад. Похвалилася, що таких громад в Україні вже 43, хоча місяць тому було лише 38. Отже, Майдан прискорює будь-яку корисну для держави роботу. Потім там же, біля Головпошти, побачив намет, у якому дівчата у віночках різними європейськими мовами розповідали приїжджим про суть Євромайдану. Така добра організація могла викликати тільки захоплення. Донеччанин Микола Джміль про цю «світлу» Україну добре сказав у поетичній формі:

Но есть еще одна страна —
Прекрасный мир, живое семя,
Добра и правды сторона,
Из солнца сотканное племя!

Потім поет емоційно читав свої україномовні вірші січовикам-побратимам, які охороняли нічні барикади. Мені вдалося зафіксувати цей історичний момент на фото.

«ДОНСЬКІ КОЗАКИ БУЛИ Б З НАМИ, А НЕ З «БЕРКУТОМ»

В різних місцях по периметру Майдану можна побачити написи: «Ласкаво просимо, але вхід у нетверезому стані заборонено. Територія вільна від алкоголю». Я був свідком того, як козаки з Вінниччини завернули групу хлопців напідпитку, які поводилися неадекватно. Бачив, як в іншому місці молодий хлопець у касці, на якій було написано «Одеса», також не пропустив двох значно вищих від нього парубків. Один з них, відчувши, що зовсім ігнорувати охорону не можна, пробував щось пояснити, запевнив, що на території Майдану поводитиметься культурно. Щоправда, його супутник був значно агресивнішим, і навіть мені збоку було видно, що пропускати такого не можна. Жоден з них на територію Майдану не потрапив. Я переконався, що охорона Київської Січі була представлена сміливими і дисциплінованими бійцями, які чітко виконували свої обов’язки. Познайомився з двома колоритними козаками — Олегом і Василем, які представляли козацтво Вінниччини. Звернув увагу, що форма у них була незвична, дещо осучаснена, так тепер можуть одягатися і російські козаки. Однак дух у хлопців був повністю нашим. Ми заторкнули тему роздробленості нашого козацтва, а головне — різної ідеологічної спрямованості. Значна частина українських (територіально) козаків — проросійськи налаштовані. Проте Олег запевнив мене, що якби тут були кубанські чи навіть донські козаки, то їх би негайно розмістили у своїх наметах і нагодували українські побратими. Зате ці російські козаки ніколи не виступили б проти українців. «Навіть донські козаки були б з нами, а не з «Беркутом», я вже не кажу про кубанських...» — сказав Олег. Що ж, досить цікава інформація. Бо ж кубанських, а тим паче донських козачків, Росія ніби добре контролює. Але, як вважають київські січовики, — до пори до часу. Поки не з’явиться щось більш прийнятне для степової, козацької душі. І це «щось» народжується саме тепер, у Києві, в самісінькому серці України. Та куди ж подінуться донці і кубанці? Зазомбовані імперською пропагандою у себе в Росії, тут, на Майдані, вони швидко прозріють. Хоч я і не зовсім поділяю такий оптимізм козаків-охоронців Майдану, все ж яскравим доказом останньої тези був кримчанин, який тримав прапор з написом «Ялта». Виявилося, що він — колишній працівник міліції, а за походженням наполовину донський козак, а наполовину українець, донеччанин. Не знаю, як би повелися «істинні» донські козаки, але те, що цей, сформований Донбасом і Кримом громадянин України був би з захисниками Майдану я навіть не сумніваюся, бо мав достатньо часу з ним поспілкуватися.

ДУХ КАРПАТ І АРГУНСЬКОЇ УЩЕЛИНИ, ДУХ БАМУТА І ГРОЗНОГО

Хоча на Майдані дуже часто можна почути російську мову, все ж відеозаписи силових зіткнень на столичних барикадах підтверджують, що захисники барикад розмовляли переважно українською. Більшість з них були галичанами, прикарпатцями. Такої ж думки був і кримський татарин, з яким я перекинувся кількома словами. Він шанобливо говорив про людей із Західної України, вважаючи, що саме вони складають кістяк нічного Майдану. В інші, відносно благополучні дні сини Карпат поводяться скромно, намагаються не виділятися з загалу. Але саме вони підготували повстанську нішу для мешканців Наддніпрянщини і Сходу. Неодноразово зустрічався з кримчанами, які на столичному Майдані почувалися справжніми «січовиками». Одного разу сфотографував біля барикади ялтинців Володимира Гаврилюка та Ореста Іванова. Пізніше побачив, як східні підступи до Майдану охороняє маленький хлопчик з саморобним щитом і мечем. Очевидно, прийшов на короткий час підмінити тата. Справді, багато киян цілеспрямовано приводять на Майдан дітей. Тут вже українці вибилися в лідери, бо в двадцять першому столітті ні варшав’яни, ні віденці, ні мешканці Риги чи Таллінна не мають потреби в барикадах і не мають таких чудових можливостей для патріотичного виховання дітей. А ось нащадки Київської Русі, виходить, мають. Хоч у цьому нам поталанило! Пізніше я з подивом довідався, що на барикадах є й чеченці. Один з них представляє чеченську діаспору Одеси, є успішним підприємцем. Коли почув про звіряче побиття людей на Євромайдані, то все покинув і поїхав до столиці. Інший багато розповідав про нинішню ситуацію в Чечні. Я висловив свою думку, що тепер Чечня живе не так вже й погано, адже виграла війну у Росії, і остання регулярно сплачує чималеньку данину нескореній Ічкерії. Отже, гріх скаржитися на життя у складі Російської Федерації. Проте чеченець наполягав на своєму: своїми подачками Росія швидко псує чеченський менталітет, люди звикають до утриманства. Тому довго терпіти промосковського президента Рамзана Кадирова чеченці не збираються. І це, незважаючи на те, що столиця республіки повністю відбудована за російські гроші, і в Грозному тепер височіє найбільша в Європі мечеть. Незважаючи на те, що стрімко відроджується іслам і зростає населення республіки. Але в Росію чеченці не хочуть, бо надто люблять свободу. А ось приїхати добровільно на український Майдан — будь ласка, тут відстань не є перешкодою. Приїхали і ніби принесли з собою на барикади дух Аргунської ущелини, дух Бамута і Грозного. І галичани, і прикарпатці, і східняки до них ставилися тепло, тому чеченці почувалися немовби в рідній стихії. Щось подібне відчували білоруси, литовці, поляки, грузини, казахи, з якими мені особисто довелося спілкуватися. Знайомі переповідали, що навіть шведи кілька днів побули на Майдані волонтерами. Для усіх вільних людей світу Київська Січ є країною, до якої хочеться приїхати хоча б на один день.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 17.01.2014 > Тема "Урок української"