Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря

Коментуючи творчі уподобання художника Віктора Івановича Даниленка, працівники Сімферопольського художнього музею припустили, що його улюбленою порою року, яка надихає по-особливому, є зима, та, як виявилося, він просто віддав данину календареві — адже виставка відбулася одразу ж після Різдвяних свят. Втім, зима на його акварелях дійсно особлива: по-перше, вона суто кримська, бо із-під снігових шапок рясно визирає ще не опале листя, а по-друге, сніг відіграє різноманітними, під час теплими барвами, насиченими не морозним сяйвом, а привітним сонечком, що так актуально для нинішньої зими.
Найвражаючіші з цих картин написані в стилі пуантелє — це малюнок крапочками, малюсенькими штришками, що нагадують чи то вишивку хрестиком, чи то спеціальний фотопапір з видавленим візерунком.
Та мене найбільше вразили не зимові пейзажі, і провідним здався інший мотив. Це покручені стовбури дерев, напівоголене коріння, той самий каркас, що тримає усю надбудову. За освітою архітектор, Віктор Іванович і тут, здавалося б, проектує міцну споруду, рельєфну, неповторну, а то і взагалі чудернацьку.
Не пригадаю випадку, щоб художник-пейзажист перекваліфікувався на архітектора, а ось архітектори та скульптори чи не всі малюють — це єдина можливість побачити за кілька днів результат своєї праці, зупинити мить натхнення, поки воно не розвіялося, як хмаринка, і не змінило свій образ. А його предметом може стати зовсім не обов’язково щось надзвичайне. Ось серед віковічного каміння жовтіють скромні, але рясні квіти. А це квітне білим якесь дике дерево і теж на безлюдді. Квітне щовесни, десятиліттями, та чи було хоча би раз кому помилуватися оцією його скромною, первозданною красою, окрім художника, оцінити цю дивовижну суперечливість і гармонію, які панують у храмі, спроектованому самою природою?
До речі, зображення храмів — це ще одна улюблена тема Віктора Даниленка. Він і зараз, вже в досить поважному віці продовжує працювати над відродженням Свято-Успенського монастиря, що в Бахчисараї, куди його особливо вабить співіснування там за найближчого сусідства кількох релігій. Взагалі ж, працюючи із 1970 року головним архітектором в Кримській науково-реставраційній майстерні інституту КримНДІпроект, він взяв участь у відновленні найвидатніших пам’яток архітектури півострова, таких, як Генуезька фортеця в Судаку, Ханський палац у Бахчисараї, мечеть Джума-Джамі в Євпаторії, фортеця Єни-Кале у Керчі, Воронцовський та Лівадійський палаци, музеї І. Айвазовського, О. Гріна, М. Волошина, за що архітектор був нагороджений орденом Преподобного Нестора Літописця. Тож і живе майстер водночас нібито у двох світах: тому, де все завмерло і панує лише пам’ять, й нинішньому, мінливому, швидкоплинному, де не встиг озирнутися, а вже із мрійливого студента Київського інженерно-будівельного інституту перетворився на маститого фахівця, а незабаром зазнав і нелегких вікових втрат.
Ще кілька років тому товаришував і співпрацював Віктор Іванович зі своїм колегою по професійному цехові, який був також читачем та добрим товаришем «Кримської світлиці», заслуженим архітектором України Юхимом Васильовичем Крикуном. Віктор Іванович художньо оформив три останні книги здібного письменника-краєзнавця, в одній із яких виступив як співавтор. Та вже не розділити Юхиму Васильовичу радість свого товариша з приводу такої приголомшливої, успішної виставки, як і власний 90-літній ювілей відсвяткувати не довелося, який припав на нинішнє Різдво, — лишилися лише його кам’яні споруди та книги, останню з яких під назвою «Посошок» вже б йому не завершити без допомоги вірного товариша, котрий взяв на себе всі друкарські клопоти. Ось так і перетворюється швидкоплинне у вічне. Можливо, саме ця метаморфоза так і хвилює, коли дивимося на витвори мистецтва, які змушують замислитися над законами буття.
Є у Віктора Івановича і ще одна заповітна тема. «Я — його земляк», — з гордістю повідомляє художник, вказуючи на портрет Тараса Григоровича Шевченка, розміщений на окремому стенді в музеї. І не просто земляк, навіть здається, що Тарас Григорович на малюнку чимось схожий на самого художника — у нього в очах такі ж самі живі вогники, нібито він лише чекає нагоди, аби посміхнутися. Осмислюючи і переосмислюючи його образ, зрештою, не лише художники, а ми всі усвідомлюємо, що у кожного Шевченко може бути своїм, і це зовсім не обов’язково набурмосений дідусь, який несе на своїх плечах тяготи усього українського народу. Для Віктора Даниленка Тарас Григорович насамперед талановитий художник, який працював у близькій для нього манері.
— Особливо мені подобаються його акварелі, — розповідає Віктор Іванович. — Але малював він і просто пером чи олівцем. Тож я і вирішив до двохсотріччя Тараса Григоровича вдихнути в ці незавершені роботи нове життя — я підготував 12 акварелей, використовуючи Шевченківські сюжети, а там, де бракувало якихось деталей, довелося включити власну фантазію — таку можливість мені дало непогане знання творчості Тараса Григоровича, що базується на біографічному матеріалі. Так з’явилася, наприклад, Шевченкова хата, хоча це були просто контури, а ще — тин, глечик, багато іншого я дозволив собі домалювати на свій розсуд, скориставшись досвідом реставратора.
Народився Віктор Даниленко і насправді в Шевченківських краях, на Черкащині, в м. Тальне. Та то були передвоєнні часи, й невдовзі батька мобілізували на військову службу, яку він проходив біля самого кордону з Польщею. А далі були евакуація, поранення і госпіталь дорогою на Київщину. Оселилися мати з сином у Каневському районі (й тут їхні шляхи з Тарасом Григоровичем знову «перетнулися»). Після війни до сім’ї приєднався і батько, який встиг потрапити у полон, втекти, кілька років відпартизанити і закінчити війну в регулярних військах у Німеччині. До Криму прибув Віктор Іванович після закінчення інституту, за направленням, але за багато років не забув ні батьківщину, ні рідну мову.
Тут і пропрацював усі ці роки, а заодно провів 5 своїх художніх виставок. І ось тепер привітати його зібралося керівництво Художнього музею, представник Міністерства культури АРК, колеги і друзі. А ще чи не половина присутніх — це журналісти, які за різдвяні канікули скучили за роботою.
Оглянути виставку, де експонується 60 робіт, можна буде до 28 січня. А взагалі у художника є ще багато цікавого, що він готовий продемонструвати поціновувачам мистецтва наступного разу. Ну а найзмістовніші роботи, звичайно ж, попереду. Звідки мені це відомо? Погляньте хоча б на картини «В лісі туман», «Дерева-пенсіонери», «Біля джерела», «Бук — патріарх Криму». Бачите, як міцно тримаються ці дерева корінням за життя, як спрагло тягнуться гілками до сонця? Тож і сприймаю їх як прообраз самого художника, у якого ще попереду найважливіші творчі здобутки.
Виставці у музеї її організатори дали назву «Земли полуденной волшебные края…». Вони дійсно чарівні, особливо якщо дивитися на них очима художника.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 17.01.2014 > Тема "Душі криниця"