Версiя для друку Обговорити в форумi

Ось де, люди, наша слава!

ДО 110-річчя ЄВГЕНА АДАМЦЕВИЧА

Нелегкий життєвий та кобзарський шлях довелося пройти славному синові України, кобзареві, авторові «Запорозького маршу», що нині вже звично часто лунає у програмах українського радіо, звучить на святах, урочистостях, велелюдних зборах, завжди до глибини душі хвилюючи слухачів, будячи в серцях героїчний дух наших славних предків.
Народився Євген Адамцевич 1 січня 1904 р. в с. Солониці — тепер Полтавської області. У дворічному віці після хвороби осліп. Був відданий до школи сліпих. Грати на бандурі вчився у кобзаря М. П. Олексієнка. Наприкінці 1920-х років увійшов до складу Миргородської капели бандуристів, з якою почалися його кобзарські мандри від Сули до Чорного моря. У 1930-х роках виступав як бандурист-соліст, кобзарював, подорожуючи з дружиною Лідією, яка була його поводирем.
Жив у містечку Ромнах, граючи на місцевому базарі, але багато часу й далі проводив у мандрах, щоб кобзарюванням заробити на прожиток.
Музично обдарований, Євген Адамцевич привертав увагу шанувальників музичної культури і 1939 р. був запрошений на Республіканську нараду кобзарів у Києві, а через рік брав участь у Всесоюзній нараді народних співців у Москві.
На жаль, комуністичний режим не сприяв розвитку народних талантів і, певна річ, був неприйнятний для Адамцевича — патріота рідного краю та давніх кобзарських традицій. Йому знову доводилося грати-співати на ярмарках та базарах.
У часи Другої світової війни Адамцевич знову мандрує по Україні. Виконуючи патріотичні твори, закликає народ не коритися окупантам, боротися за свободу й незалежність. Тоді ж він створює «У неволі», компонує інші твори.
Побував кобзар і в західних областях України. «Доводилось тоді мені, —признавався потаємно згодом Адамцевич, — виступати і в одному із з’єднань Української Повстанської армії, грати-співати борцям за незалежність України. Повстанці вже знали від добрих людей про мою кобзарську діяльність і тому, запросивши мене до себе, слухали мої пісні дуже уважно. А після виступу нагодували, обдарували чим могли і дали навіть «бомагу», в якій складали подяку за мій виступ».
Нелегким було життя Адамцевича й у важкий післявоєнний період. «Про мене неначе забули», — згадував кобзар, якому знову доводилося грати на роменському базарі.
У 1960-х роках почалося моє спілкування з Євгеном Адамцевичем, про якого ще задовго до того я багато добрих слів чув від народних кобзарів та лірників. У своїх листах до мене митець часто згадував про важкий стан свого здоров’я, підірваного в часи нелегкого дитинства, голоду та воєнного лихоліття. Через Центральне правління музично-хорового товариства в Києві вдалося тоді виклопотати путівку на безплатне курортне лікування та відпочинок кобзаря у Трускавці.
Я зустрічав кобзаря з його нерозлучною супутницею — дружиною Лідією у Львові й супроводжував обох до Трускавця, де їх радо, з букетами квітів, вітали бандуристи Львівщини.
Згодом про цю зустріч кобзар із великим захопленням розповідатиме письменнику Олексі Ющенку: «У Трускавці вітали мене учасники капел бандуристів «Струмок» та «Дністер» і заграли-заспівали на мою честь».
Довелося грати і співати тоді й Адамцевичу. Це був перший прилюдний виступ кобзаря на Львівщині в післявоєнний період. Тоді ж ми домовилися, що після відпочинку у Трускавці кобзар виступить у Дрогобичі та Новому Роздолі.
Кобзар дотримав слова. Наприкінці лікування відбулися концертні виступи Адамцевича у Дрогобицькому педагогічному інституті та Новороздольській музичній школі, кілька інших виступів у Дрогобичі та Новому Роздолі. Захоплено сприйняли присутні оригінальні «Суд Байди» та «Євшан-зілля» (на слова М. Вороного), народні історичні пісні «Про Морозенка», «Про Супруна», «Про Семена Палія», задушевні ліричні пісні та інші твори. Слухачі після виступу скандували: «Співцю євшана — сердечна шана!». Високу оцінку майстерності народного співця давала і місцева преса. Але тільки місцева — прислужні чиновники подбали, щоб навіть обласна преса мовчала!
Через деякий час, 1969 р., Євген Адамцевич із групою кобзарів знову побував на Львівщині. У Львові вдалося зорганізувати два кобзарські виступи: у концертній залі Львівського політехнічного інституту та на Львівському заводі автонавантажувачів. На більших сценах, зокрема львівських театрів чи філармонії, комуністичні чиновники (незважаючи на наші старання) народним кобзарям виступити не дозволили. Крім Адамцевича, у Львові тоді виступали визначні кобзарі того часу: Григорій Ільченко з Харкова, Іван Панченко та Георгій Ткаченко з Києва, Олександр Маркевич із Білої Церкви, київський лірник Павло Чемерський та ін.
Далі Євген Адамцевич разом із кращими кобзарями України виступав в Івано-Франківській та Тернопільській областях, чаруючи численних слухачів віртуозною грою та співом.
У вересні 1969 р. вдалося зорганізувати виступ кобзарів і по Львівському телебаченню (автор сценарію — автор цих рядків, режисер — Б. Мельник, редактор — О. Паламарчук). Адамцевич виконував «Суд Байди» і «Запорозький марш». І цього разу не обійшлося без тиску чиновників комуністичного режиму, які викреслювали у програмі виступу «Запорозький марш» або ж замінювали назву на просто «Марш» чи «Козацький марш». На це кобзар реагував з обуренням, протестуючи проти перекручень та підробок. Я протестував разом із кобзарем, внаслідок чого диктору було заборонено називати моє прізвище як автора сценарію. Пояснення були прості: «Жеплинский был репрессирован!».
З приводу заборони називати його твір «Запорозьким маршем» Адамцевич із хвилюванням говорив: «Та хіба ж у тому суть? Гарний твір, побудований на рідних народних мелодіях, житиме, як наше одвічне прагнення до волі, вічно! І радуватиме людей, незважаючи на назву чи заборону!».
Віщими стали слова кобзаря. Його славнозвісний «Запорозький марш» — дійсно невмирущий! Він, як і колись у невтомних мандрах Євгена Адамцевича, хвилює і тепер усіх, хто його слухає, викликає захоплення і щиру вдячність творцеві цього прекрасного шедевру кобзарського мистецтва.

Богдан ЖЕПЛИНСЬКИЙ,
бандурист, науковець
(З архіву «КС»)

ЗАПОРОЗЬКИЙ МАРШ
Мелодію зберіг кобзар Євген АДАМЦЕВИЧ
Слова Миколи ОЛІЙНИКА

Гримотять литаври, стяги пломеніють,
Ген високе сонце осяває путь.
А попід горою яром-долиною.
Козаченьки славні у похід ідуть.
Слава їх чекає,смерть на них чигає, —
Все те буде потім, в кл екоті боїв.
Нумо, браття, пісню!
Гей, кобзарю, де ти?
Вшкваримо, щоб гук наш до небес злетів.
Коні бистроногі, сіделечка срібні,
Шабля і пістолі у несхиб-руці.
Начувайся, враже! Ген у полі, в полі
Оборонці волі — січові стрільці.
Розступіться, терни!
 Розіграйся, море!
Боже милостивий, путь їм освяти.
Кафа й Берестечко, Царгород і Збараж...
Дай снаги і сили. Тож які світи!
Сурмачі засурмлять і ревнуть гармати,
Кинеться сірома у кривавий вир.
На яснії зорі і на тихі води
Верне із неволі християнський мир.
...Отаке учора воскресив у серці
Нескладний до болю лейтмотив віків,
Бубон і цимбали, скрипка і сопілка,
Цокіт на світанку тисячі підків.
Кажуть: позабуте, автор невідомий.
Гей же гей, однак, які шолопаї!
Прадід сивочолий, панібрат хоч чорту
Од свойого предка передав її.
Гримотять литаври, стяги пломеніють,
Ген високе сонце осяває путь...
Пісне наша рідна! З роду і до роду
Днесь живи і з віку у віки пребудь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2014 > Тема "Українці мої..."