Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

6 січня 1938 року народився Василь Стус

Як став поетом, Василь Стус розповідає у власній дуже короткій автобіографії до збірки «Зимові дерева», надрукованій у 1970 році в Брюсселі (Бельгія). Там він висловив головне кредо свого життя, якого дотримувався до останнього подиху, проте ми, читачі, не можемо його сприймати однозначно. Чому? Судіть самі. Стус пише: «Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще ціную здатність чесно померти. Один з найкращих друзів — Сковорода» (Київ, 1969).
Отже, Василь Стус не вважав себе поетом, але ми знаємо, що за свої поетичні твори, зокрема за збірку «Дорога болю», він був відзначений у 1991 р. Шевченківською премією (посмертно), а за свою останню збірку «Палімпсести», яка вийшла за кордоном у 1985 р. під час його другого ув’язнення, Стус був висунутий на здобуття найвищої у світі Нобелівської премії славетним німецьким літератором Генріхом Беллем. І цілком можливо, що саме це висунення прискорило смерть політв’язня.
Відтак, за всіма ознаками — Василь Стус був не просто поетом, яких в Україні багато, а видатним, навіть геніальним поетом, якого шанує весь світ!
Проте Василеві друзі-«шістдесятники», котрі його добре знали по боротьбі проти радянського режиму та по перебуванню у концтаборах, стверджують, що «головним твором Стуса є його життя» (Євген Сверстюк). Публіцист з Ленінграда Михайло Хейфець, що перебував разом із Василем у Мордовії, із сумом зазначав: «На зоні у мене виникло почуття, що мало хто з українців усвідомлював, який великий поет живе серед них у наш час». «В особистому спілкуванні мене вражало у Василеві те, що при зовнішній величавості відчувалась у ньому внутрішня невпевненість у собі. Здавалось, він не розуміє справжнього масштабу свого обдарування. Мабуть, відсутність зримого успіху в літературі (того, що зветься «літературною славою») та обережне ставлення однодумців вплинуло на його самооцінку».
Чому ж українці не дуже звертали увагу на твори Стуса? Я бачу дві головні причини. По-перше, майже всі митці-«шістдесятники», такі, як Іван Світличний, Ігор Калинець, Микола Руденко та багато інших, писали вірші у концтаборах. Бо для творчих людей, інтелігентів поезія була чи не єдиним способом не збожеволіти у цьому ворожому тюремному світі, в умовах постійного знущання, приниження людської гідності й виснажливої праці. Тому ув’язнені українці й не вирізняли Стуса-поета серед інших віршарів.
По-друге, мова Василя Стуса дуже незвична, хоча й українська. Наприклад, Микола Руденко прямо казав, що він не розуміє його писань. Чому? Оскільки Василь у творчості дотримувався не звичної нам Шевченківської співучості, а схилявся до стриманих у формі, часто неримованих зразків західноєвропейської культури, яка на той час в Україні майже не застосовувалась. Його вірші сповнені неологізмів та слів у незвичному вигляді, коли дієслова стають іменниками і навпаки, наприклад, жевріти перетворюється на жеврість, а пазурі, дзьоби на «опазурились солов’ї, одзьобились на нашій Україні». Поет вигадує багато нових дієприкметників: сколінені, прочернене, гільотинований, зчужилий, надсило, визорений; створює складні слова, особливо з частиною само — самовтрата, самовигнання, самосмерть.
Навіщо він так робить? З метою зробити кожне слово у віршах максимально влучним, надати йому подвійний зміст, нову глибину, за рахунок чого весь твір стає більш компактним і водночас більш виразним. Вірш «Над осіннім ставом» із збірки «Веселий цвинтар», написаний наприкінці 60-х років, є одним із зраз-ків концентрації новотворів у В. Стуса і передає його відчуття трагічності майбутнього:

Цей став повісплений, осінній
 чорний став,
як антрацит видінь
 і кремінь крику,
виблискує Люципера очима.
П’янке безодня лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього.
 Летить крилатолезо
на утлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.
Охриплі очі збіглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душі?

Треба зазначити, що ще Андрій Малишко, який робив анотацію на його першу публікацію у «Літературній газеті» в 1959 р., помітив: «Добре знання мови визначає культуру цього молодого здібного літератора», а Михайло Хейфець згадує: «Книга, яку він постійно носив при собі на зоні, називалась «Словник поліських говірок». Тобто поет наполегливо працював над вдосконаленням знання рідної української мови, оскільки саме мова була його втіхою й інструментом боротьби із радянською владою.
Тепер пропоную повернутись до питання, яке поставила на початку: ким же насправді був Василь Стус — поетом чи незламним борцем проти тоталітарного режиму? На мій погляд, ці дві іпостасі Стуса доповнювали одна одну і стимулювали обидві до розвитку.
Спробуємо побіжно дослідити еволюцію особистості Василя Семеновича за допомогою його творів у скороченому вигляді.
У молоді роки він поводився як пересічна людина:

Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів,
 я думав:
життя — занадто довге задля нас...
Добутися б до п’ятниці,
 на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алкоголь.
 Спинитись
обличчям до пітьми.
 Хай буде сніг
І хай на лиця падає схололі. (Х.1963)

Одружившись, відчував себе цілком щасливим:

На роботі дружина.
 У яслах — син.
Тиша. Розкошуй.
Поки години пік — сиди.
 Втішайся...
Порожнеча щастя.
Дякую, Господи! (1969)

Але з часом Василь усе більше вивчає поезію світу, занурюється у філософію, думає. Через це надходить усвідомлення абсурдності радянського життя.

Отак живу: як мавпа серед мавп,
чолом прогрішним
 із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб,
 як ниций раб...

Добра освіта, точніше самоосвіта, допомагає зрозуміти, що між проголошеними гаслами демократії у СРСР і тим, що відбувається в дійсності, — прірва. Свідомість поета починає роздвоюватись:

Мені здається, що живу не я,
а інший хтось
 живе за мене в світі
в моїй подобі. Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І, кавалок болю,
і, самозамкнений,
 у тьмущій тьмі завис...

Між тим хрущовська відлига закінчилась, інакодумців почали саджати в тюрми. У вересні 1965 року Стус разом із Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом виступають проти репресій в київському кінотеатрі «Україна». Після того Василя миттєво відрахували з аспірантури, працювати йому також не дають. КДБ дихає в потилицю, наказує друкарні знищити вже набрану збірку «Круговерть», дають оцінку його критиці. Поет саркастично кидає слідчим вірш:

Балухаті мистецтвознавці!
Вам незручно в цивільному одязі,
вам дуже незручно,
коли шиї не душить кітель,
коли ноги не чують провалля
діагоналевих галіфе.
Балухаті мистецтвознавці!
Вам даремно іспитувати мене:
я знаю всі ходячі цитати
з патентованих класиків...
То який же я в біса
 неблагонадійний?

Знаючи англійську, німецьку, французьку мови, Стус робить переклади з Гете, Г. Лорки, готує статті про творчість Г. Белля, Б. Брехта, досліджує творчість українських попередників В. Свідзинського, П. Тичини... Його роботи ніде не друкують, хіба трохи за кордоном та у самвидаві. Тоді митець починає писати відкриті листи до Спілки письменників, ЦК КПУ, Верховної Ради, КДБ... Нарешті його почули. 13 січня 1972 р. Василь Стус заарештований разом із правозахисниками І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями. У вересні він отримав вирок: 5 років концтаборів (Мордовія), 3 роки поселення (Колима).
Як не дивно, душа поета відчула полегшення. Тепер він точно знав: його шлях — це шлях боротьби з радянським режимом за свободу України до кінця, до загину.
Як добре те, що смерті
 не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове,
 низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив
 і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним
і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь,
і чесно гляну в чесні твої вічі.
І чесними сльозами обіллюсь...
20.01.1972

У своїх подальших творах поет і син українського народу об’єднались в незламного борця за волю України.

Ірина МОЛЧАНОВА
м. Маріуполь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2014 > Тема "Українці мої..."