Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Менше як за півроку прийде чергова річниця закінчення в Європі найкровожерливішої війни. Невже навесні знову спалахнуть сумнозвісні сутички, абсурдні вчинки і звинувачення між групами наших громадян, що мають різні погляди на історію Другої світової війни, на трактування історичних фактів, на мораль?.. Усі пам’ятають про «червонопрапорний» конфлікт львів’ян і прибульців з півдня та сходу України. А між іншим, подібні розходження в суспільних поглядах є не тільки в Україні і Прибалтиці. Є вони і в інших країнах, але там діалоги з цих питань ідуть цивілізованим шляхом — з дотриманням основ християнської етики, духовності й моралі та громадського порядку. Пропоную трохи зануритись в історію і розібратись для початку у питанні виникнення славнозвісної Георгіївської стрічки.
Святий Георгій Переможець був канонізований Первісною Церквою Христовою задовго до її поділу на православну і католицьку, був проголошений тією ж церквою покровителем військових. Відомо, що учасники походів за визволення гроба Господня і Святої Землі йшли на невірних, оздоблюючи свої одяг і зброю хрестами, за що отримали назву «хрестоносці». Завдяки хрещенню Київської Русі і особливо виникненню козацтва в Київській Русі духотворна сила і слава Святого Георгія Переможця прийшла і на наші терени. Виникли козацькі церкви, храми. Коли козаки йшли у похід або на службу до правителя якоїсь держави (ну чим вам не «інтернаціональний» обов’язок?), з ними обов’язково відбував і їхній священик. Виконувати церемоніал церковної служби йому доводилось в таких умовах за допомогою переносних ікон, корогв тощо. Всі ці речі виготовлялись за суворими церковними канонами, по-сучасному – стандартами. Траплялось, що козацький полк отримував у нагороду корогву від короля чи когось іншого. Найбажанішою козакам була корогва з зображенням Святого Георгія Переможця. Молитва при корогві перед боєм або в поході та її присутність серед козаків під час таких дійств означала прохання про всевишнє благословення і покровительство святих сил в боротьбі козаків з силами темряви. Після Полтавської битви царат свідомо знищував козацькі полки як потенційну загрозу імперії. Їхнє майно, штандарти та військове спорядження стало власністю царської казни.
Стрічка, що відома нам як Георгіївська, отримала свою назву від військової нагороди «Георгіївський хрест». Так з 1913 року в Росії офіційно називали орден військової відзнаки. Заснований ще у 1769 році, він постійно змінювався і на 1913 рік мав форму хреста з мініатюрним зображенням Святого Георгія Переможця в центрі і аксесуар — стрічку. Кольори стрічки збігалися з кольорами корогви, та вони лише символізували, — світло-золотавий колір — Святого Георгія Переможця, а чорний – переможені ним темні сили, тоді як зображення біблійне давало сильніший ефект. На той час «власністю» Москви стала і православна церква, тому використання Російською державою колишніх козацьких церковних символів Святого Георгія Переможця отримало законний поштовх для розвитку у новому – російському — напрямку.
В 1918 році використання будь-яких нагород царської влади заборонили більшовики. Та раптом у 1945 році реанімували репресовану орденську стрічку. Щоправда, до статусу медальної, до медалей «За перемогу». Мабуть, залишились запаси з царських часів. Але володарі цих нових нагород ще довго не насмілювались називати її Георгіївською. Аж раптом їхнім нащадкам підказали — звідти…
Інша справа Українська повстанська армія (УПА). До царських запасів нагород вона доступу не мала і не скористалася б ними нізащо. УПА декларувала себе історичною наступницею українського козацтва, тому присутність в її нагородах «ідеї», закладеної в канонічні корогви Святого Георгія Переможця, не є чимось дивним. Ідея покровительства Святого Георгія Переможця над вояками УПА поєдналась з ідеєю боротьби за перемогу над фашистами та радянською владою. Орден «Золотий хрест бойової заслуги» українських патріотів має форму хреста. Є нагороди зі стрічкою, що ледь помітно зовні відрізняється від царсько-радянської Георгіївської, але має зовсім іншу укладку на колодці.
Тепер, коли ви, читачу, маєте перед собою цю інформацію про Святого Георгія Переможця, орден і стрічку його імені, знаєте про їхній зв’язок з нашою історією, православною з патріархатом у Києві церквою і козаччиною, хочу викласти деякі думки з цього приводу. Що означає стрічка? Чи може вона «ходити» по території незалежної України? Хто має право її носити?
Вона означає, що її власник отримав всевишнє благословення і покровительство святих сил у боротьбі з силами темряви, переміг їх в союзі з іншими воїнами і незалежно від того, під якими прапорами вони воювали за визволення України від темних сил фашизму, кожен з них є переможцем і має право носити свою нагороду. Фронтовику, власне, Георгіївська стрічка ні до чого – він має нагороду. А «волонтеру», який під кулями в атаку не біг, під бомбами в окопі не лежав і відповідної нагороди не отримав, зась чіпляти стрічку на себе, пертися кудись за сотні кілометрів і вимагати там від місцевих волонтерів і фронтовиків, щоб і вони вчинили так само, і тим перетворити благородний ритуал скорботи за загиблими в безглуздий фарс «святкування» Дня Перемоги і абсурд зі скандалами і дебошами. Такі дії – це глум над символами святині, це лише один з багатьох проявів духовної кризи суспільства, в якому ми жили. На жаль, нове суспільство не побудовано через кризу його інституцій – політичних партій, громадських організацій, найстаріших і тому найдосвідченіших релігійних установ. Дослідники соціокультурних та релігійних процесів на просторах СНД стверджують, що «російське православ’я нині протистоїть самому християнству як принципу, що ліг в основу сучасного образу Європи». Не дивно, Росія давно мріє про третій Рим і тому немилостиво і безжально душить будь-які натяки на створення Єдиної помісної православної церкви в Україні. То коли і навіщо йому протистояти глуму власної пастви над символами святинь?
Але повернемось до фронтовиків. Саме так називали їх в перші 25-30 років після війни. Вони хочуть, щоб так їх називали і тепер. Вони – це троє фронтовиків, мова про яких буде нижче. Вони хочуть, щоб День Перемоги відзначали як день скорботи за їхніми загиблими в тій війні товаришами і всіма громадянами та не перетворювали його в фарс, доводячи до абсурду всіляким глумом на кшталт начіплювання стрічок, незаслужених нагород, присвоєння військових звань колишнім фронтовикам, провокативних поїздок в чужі краї з метою «научить, как следует праздновать» тощо.
Якщо буде вироблено і нормативно закріплено історично і морально відповідальний та зорієнтований церемоніал використання прапорів й інших символів у цей день, то свідомі громадяни приймуть це за норму і відповідатимуть належним чином. Парадокс! Українець Олексій Берест встановив прапор Перемоги (не державний СРСР!) над Рейхстагом. Україна гідно оцінила подвиг свого воїна, надавши йому звання Героя України. Але на заході країни до акції з прапором поставились, м’яко кажучи, насторожено. А чому? Тому що влада кинула національно важливу справу на поталу провокаторам. А цей прапор є символом перемоги українців, що воювали проти фашизму у лавах Червоної армії, Війська Польського, УПА, корпусу Людвіга Свободи та армій держав антигітлерівської коаліції. І хто б там не казав, що міг би перемогти без участі українців, перемога відбулась-таки з досить вагомою нашою участю, і прапор Перемоги, встановлений Олексієм Берестом над Рейхстагом, — тому історичний доказ. Ігнорування його чи приписування йому «провини» державного прапора СРСР недолугі.
Варто нагадати, що істину цю намагалось донести до нас (і донесло!) Сумське обласне відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів. Його ветерани тривалий час торували шлях до наших сердець, до владних структур, вели пошук матеріалів щодо подвигу свого земляка Олексія Береста. В західних областях наше об’єднання має надзвичайно потужні відділення. І коли б влада через Комітет у справах ветеранів звернулась до нас вчасно, інцидентів не було б.
Як використовувати прапор Перемоги? Тільки 9 травня: в місті Києві, містах-героях та містах розташування штабів оперативного командування і на батьківщині Героя України Олексія Береста, на щоглах біля обласних (міських) рад поруч з Державним або під ним підняти прапор Перемоги у супроводі Державного гімну України. Прапори залишити приспущеними. Урочисто-траурне проходження військ гарнізону і ніякого військового параду. На військових кладовищах – урочисте траурне покладання квітів. Увечері 9 травня – не пишнобарвний феєрверк, а салют націй.
Тепер про інші, також важливі для історії України знакові речові свідчення подій тієї пори – про штандарти 1, 2, 3 і 4-го Українських фронтів, штабу партизанського руху в Україні і УПА. Їх слід використовувати спільно, тобто без винятку, під час заходів з нагоди 9 травня – така вже наша історія. Поясню це на прикладах трьох фронтовиків – Анатолія Вишневського, Кузьми Громика та Василя Шпарика. Всі троє — українці, проживають в різних містах країни, інваліди війни, до війни проживали в Галичині, на Волині та на півдні Поділля, кожному близько 90 років. Всі мають державні нагороди.
Першим у війну вступив юний волинянин. Він став бійцем УПА і відбивав напади на українські села німецької жандармерії, що складалась переважно з колишніх волинських поляків. Жандарми забирали в українців майно, продовольство і заручників. Останніх розстрілювали після кожної партизанської диверсії – десять за одного загиблого жандарма або солдата Вермахту. За офіцерів і чиновників ставки були ще більшими. Тож заручників потрібно було мати про запас. Траплялось, що місцеві жителі ставали свідками підготовки партизанських диверсій і попереджали окупантів про це, щоб не стати заручниками. Тоді вони ставали об’єктами помсти партизан.
Майже одночасно з волинянином став курсантом військового училища Червоної армії у звільненому Харкові подолянин, приписавши собі трохи віку, бо через голодомор був дуже малий і худорлявий. На фронт він мав потрапити після закінчення навчання аж в 1945 році, але випадково впросив «вербовщика» і той взяв його раніше в діючу частину. На квітень 1945-го року він уже був старшим лейтенантом, командиром взводу розвідки полку, та ще й кавалером декількох бойових нагород.
Галичанин в УПА не був, хоча вона там діяла. Можливо, тому, що керівництво УПА очікувало відповіді на питання, — який статус за УПА визнає радянська адміністрація. Можливо, тому, що в німецькій жандармерії тут переважали українці і стати заручником шанси були значно меншими. Тож галичанин став червоноармійцем, штурмував Кенігсберг, під стінами якого втратив чимало земляків і однополчан. Отримав поранення. Відслужив 6 років і старшиною у танковому з’єднанні звільнився в запас.
В цей час волинянин і подолянин вже відбували свої покарання як політичні злочинці. Терміни отримали чималі. Але прийшов строк, їх звільнили, а через деякий час реабілітували і вибачились. Правда, бойових нагород, котрі забрали у засудженого офіцера, не повернули, пояснивши, що вони відповідно до порядку знищені. І видали довідку про це знищення. Маскарад з присвоєнням військових звань пройшов повз нього – хоч і реабілітований, а все ж був злочинцем. Може, недарма? Та за піввіку праці подолянин зумів отримати чимало трудових нагород. А недавно він таки отримав свою бойову нагороду, – Орден Червоної Зірки, — до якої він був представлений за подвиг у бою 24 квітня 1945 року.
Можна було б ще багато цікавого написати про цих людей, тому що кожен з них — достойний громадянин України. Вони і сьогодні у поважному віці є активними членами Всеукраїнського об’єднання ветеранів. І до їхньої думки, до їхніх пропозицій варто прислухатись, на їхню поступку слід відповісти також поступкою. Компроміс – це шлях до згоди, до порозуміння в нашому суспільстві.

Віктор ПРОКОПЧУК,
голова Донецького обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів,
ветеран Збройних Сил СРСР

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 27.12.2013 > Тема "З потоку життя"