Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря
Оточення Шевченка

Залеський Броніслав Францевич (1820-1880) — польський історик і художник, приятель Тараса Шевченка. Народився в дворянській сім’ї у Мінській губернії. Отримав домашнє виховання, пройшовши курс гімназії, в 1837 році вступив до Дерптського університету, але через рік за участь у гуртку польських студентів, пов’язаному з конспіративною організацією Ш. Конарського, виключений і заарештований. 1845 року жив у Вільно (нині м. Вільнюс). 1848 року за зв’язок із учасниками польського визвольного руху заарештовувався, засланий в солдати до окремого Оренбурзького корпусу рядовим. Брав участь у військових діях проти середньоазійського Кокандського ханства. За старанну службу удостоєний звання офіцера. Знайомство Т. Шевченка й Бр. Залеського припадає на початок листопада 1849 року, коли після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Бр. Залеський був як художник відряджений допомагати Шевченкові завершувати малюнки, виконані під час експедиції. У 1851 році вони разом брали участь у Каратауській експедиції. Перебування в горах Каратау було найпліднішим (після Аральської експедиції) періодом малярської творчості Шевченка на засланні; за цей час він створив кілька десятків малюнків аквареллю, сепією, олівцем, а Бр. Залеського зобразив поруч себе на малюнку сепією «Т. Шевченко серед товаришів». Як художник Броніслав допомагав Тарасові завершити серію малюнків для очолюваної О. Бутаковим експедиції з вивчення Аральського моря. З 1860-го жив у Польщі й Франції, директор Польської бібліотеки в Парижі, член Академії знань (попередниці Польської академії наук), автор і видавець біографічних і мемуарних робіт. Бр. Залеському Т. Шевченко присвятив біографічну повість російською мовою «Художник» (Шевченківський словник. – Т. 1. – К., 1976. – С. 228).
Темі заслання та експедицій у малярській спадщині Тараса Шевченка ми завдячуємо знайомству з Броніславом Залеським — художником, істориком, письменником та громадським діячем, який також мешкав у литовській столиці. Якщо перше назавжди залишило в Тарасовій пам’яті глибокі враження від міста, то друге — через далину років підживлювало його юнацькі спогади, й він був вдячний Броніславові, що повертав його в «місто європейське й першого серйозного кохання».
Бр. Залеський разом з іншими поляками за «революційний бунт» у Вільно був побритий у солдати й відісланий до Оренбурга. Поляки-засланці згуртувалися у своєрідне товариство, в якому постійно обговорювали проблеми майбутньої незалежності й розвитку Польщі та України. На цьому ґрунті каторжани з Шевченком, писав Бр. Залеський, «…дуже швидко дійшли до порозуміння. Шевченко, внук одного з гайдамаків, який… мріяв про удільну малоросійську незалежність, там із Польщею погодився, писав вірші до друга-поляка і позбувся багатьох давніх помилкових понять, а нашим братам дав можливість цілком збагнути чудову, зворушливу й поетичну душу українського народу» (Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 249).
Броніслав, «знайшовши спільність» із Тарасом, листувався з поетом, пропонував дрібні послуги, не забував і після повернення із заслання. Бр. Залеський — єдиний, хто був обізнаний з поезією Тараса Шевченка й залишив про них віршовані, щоденникові й епістолярні відгуки. Особливо значущими видаються автентичні свідчення Бр. Залеського (попри окремі неточності) про особливості індивідуально-національної вдачі Т. Шевченка, його відверті, часом контроверсійні судження.
Саме Бр. Залеський у листах, при зустрічах, у творах нагадував Т. Шевченкові про Вільно, про прекрасний час його формування як особистості й художника. Попри закид Шевченкові, що він «…палає ненавистю до ляхів і прославляє уманську різню», Бр. Залеський заперечував і захоплено зазначав: «Ці поезії наповнили моє серце невимовною насолодою. Нічого не важить, що він недбало обходиться з нами, бо це був останній поет із панщанних селян, яким польська шляхта далася взнаки. У моїй душі так живо нагадалася Україна. До того ж він незвичайний поетичний талант у складанні поем і вираженні серця». Бр. Залеському найбільше могли сподобатися такі Тарасові твори, як «Катерина», «Наймичка», «Садок вишневий коло хати…», «Тополя», «Гамалія», «Іван Підкова» (Нахлік Є. Т. Шевченко, П. Куліш і М. Костомаров у перцепції Ю.-Б. Залеського // Проблеми слов’янознавства, 2003. — Вип. 53. — С. 96).
Як свідчить Броніславів лист із Парижа до наддніпрянського небожа Людвіка Янковського (1878-1921) — польського історика родом з України (Липовецький повіт на Київщині, нині — адміністративний центр Вінниччини), 4 березня 1845 року, Залеський дещо знав про поетичну, фольклористичну, археографічну й малярську діяльність Тараса Шевченка й вітав її: «Літературний рух і запал, про яких ти мені писав, роботи й подорожі Т. Шевченка і т. п. тішать мене й спонукають до співпраці» (Там само. — С. 95).
Із листа Т. Шевченка до Бр. Залеського, 10 лютого 1857 року, Новопетровське укріплення: «Для душ сочувствующих и любящих воздушные замки прочнее и прекраснее материальных палат эгоиста. Эта психологическая истина непонятна людям положительным. Жалкие эти положительные люди. Они не знают совершеннейшего, величайшего счастия. Рабы, лишенные свободы, и ничего больше» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 6. — К., 2003. — С. 120).
Із Тарасового листа до Бр. Залеського від 8 листопада 1856 року з Новопетровського укріплення: «Недавно мне пришла мысль представить в лицах евангельскую притчу о блудном сыне, в нравах и обычаях современного русского сословия. Идея сама по себе глубоко поучительна, но какие душу раздирающие картины составил я в моем воображении на эту истинно нравственную тему. Картины с мельчайшими подробностями готовы (разумеется, в воображении), и дай мне теперь самые бедные средства, я окоченел бы над работой. Я почти доволен, что не имею теперь средств начать работу. Мысль еще не созрела, легко мог бы наделать промахов. А в продолжение зимы обдумаю, взлелею, выношу, как мать младенца в своей утробе, эту бесконечно разнообразную тему, а весной, помолясь Богу, приступлю к исполнению хотя бы то в собачьей конуре» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 6. — К., 2003. — С. 114).
Розглянемо жанровий Шевченків малюнок «Т. Шевченко серед товаришів», на якому художник зобразив себе в юрті поруч з друзями-поляками під час походу в гори Каратау. Тарас Григорович сидить за похідним столом з олівцем у руках. Його уважний погляд спрямований на натурника Людвіга Турно, який стоїть спиною до глядача й розглядає ескіз Шевченкового малюнка «Циган». Людвіг Турно одержав звання прапорщика 1853 pоку, підпоручика — 1856 року. Можливість виїхати у відпустку на батьківщину дістав 1857 pоку, остаточно був звільнений від військової служби 1859 року. Бр. Залеський на рисунку сидить на килимі; в одній руці в нього піала з чаєм, у другій — люлька. Біля нього лежить розгорнута книжка, на титулі якої видно дату виконання малюнка: «1851». Від споглядання цієї сцени віє щирістю й теплотою людських стосунків. Картина цікава поєднанням європейського — одяг, самовар, столик, баклажка, книжка, рушник, папір, олівець й мусульманського — юрта, килим, люлька, піала, шабля — побуту.
Відзначаючи майстерність художника, про рисунок «Т. Шевченко серед товаришів» згадував Микита Савичев (1820-1885), письменник і журналіст: «Малюнок зроблено сепією на кольоровому папері, бліки кинуто китайським білилом... Анатомія, рельєф — чудові! Цей малюнок одержав би в Академії вищий бал, а знавець-любитель дав би за нього щедрі гроші» (Савичев Н. Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко» // Казачий вестник», 1884. — С. 12).
У листі до Бр. Залеського 13 травня 1857 року Тарас Шевченко писав: «Посылаю тебе 17 штук для «Виленского альбома» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 6. — К., 2003. — С. 129). Тут ідеться про малюнки, які призначалися для публікації в образотворчій серії «Віленський альбом», що її в ті роки видавав у Вільні Ян Казимир Вільчинський (1806-1862). Це видання містило також і віленські краєвиди. Нам не відомо, чи виявив себе Шевченко-художник у змалюванні столиці Литви, однак своїм словом поет її оспівав, створивши власний «Віленський альбом».
…Шевченко не раз дякує Бр. Залеському за копії своїх акварельних малюнків, зокрема за рисунок «Скеля Монах», зроблений художницею, дружиною капітана Бутакова, Ольгою Миколаївною (1830-1903). Офорт за роботу Т. Шевченка й опис зображеної місцевості Бр. Залеський вмістив у своєму альбомі — недалеко від Новопетровського рейду, на кам’янистому крутому березі моря, піднімається скеля Монах у вісімдесят футів заввишки, названа так через свою форму. Вона стоїть як кам’яний сторож пустелі. Її оточують лише розкидані поодинці скелі, а біля підніжжя вічно реве море. Мешканці укріплення, позбавлені протягом зими будь-яких засобів сполучення із західним узбережжям Каспію й прагнучи дізнатися, що нового діється на білому світі, з приходом весни, як тільки зникне лід, що сковує море, вибираються на вершину Монаха й з нетерпінням виглядають на обрії перший парус. Звідсіля вони легко його помітять, тому що Монах панує над іншими скелями цього узбережжя, але жодне судно, навіть маленький човен, не пристане до підніжжя скелі, так багато підводного каміння в оточуючих її водах. Акварель могла бути виконана Шевченком не раніше травня 1853 pоку, коли Тарас Григорович зблизився з родиною коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Олександровича Ускова (1811-1882) й перестав боятися з його боку особливого нагляду за собою. Комендант запрошував художника до своєї господи, намагаючись робити це так, щоб панібратство не впадало у вічі стороннім.
Не пізніше кінця жовтня цього 1853 року Тарас Шевченко послав акварель Залеському, про що Броніслав повідомляє чиновнику з Проскурова, колезькому асесору Аркадію Венгржиновському (1818-1880) листом: «Маю ще для тебе рисунки, мій Аркадію, того характеру, що й «Циган», про продаж котрих буду тебе просити, але мушу їх затримати тут ще на пару тижнів». В наступному листі дає пояснення до надісланих робіт: «На одному з цих малюнків маєш вид скелі, що називається «Монах», за декілька верстов від тієї фортеці, на другому — пристань Новопетровська, на третьому — тріо музичне в степу» (Вервес Г. Т. Г. Шевченко і Польща. — К., 1964. — С. 31). До речі, це той «земляк Венгржиновський», який надавав підтримку політичним засланцям, у тому числі й Шевченкові, й підпав під суворий таємний нагляд жандармів і якому Тарас в Оренбурзі подарував автопортрет. 1850 року Аркадій був звільнений в чині губернського секретаря й повернувся в Україну, допоміг Тарасові поновити листування з княжною Варварою Рєпніною. Бр. Залеський затримав у себе на деякий час ці твори Шевченка для копіювання. У листі від 5 лютого 1854 року Тарас дякує Броніславу за малюнки: «Еще раз благодарю тебя за копию «Монаха» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 6. — К., 2003. — С. 73). Тоді ж малюнок скопіювала Ольга Бутакова, про що свідчить текст листа: «Алексею Ивановичу пожелай всех благ от меня в его новой жизни; поблагодари его за память обо мне, а ее — за копии с «Монаха» (Там само. — С. 74).
Тарас Шевченко познайомився з Ольгою Бутаковою 10 березня 1858 року в місті Владимирі, про що зробив запис у «Журналі»: «На почтовой станции встретил А. И. Бутакова, под командою которого плавал я два лета 1848 и 1849 по Аральскому морю… Теперь он с женою едет в Оренбург» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 160). Ще раз вони зустрілися в Санкт-Петербурзі. Поет подарував, підписавши, Ользі Миколаївні «Кобзаря» (1860).
 В альбомі Бутакових було дванадцять Шевченкових малюнків, майже всі зберігаються в Національному музеї імені Тараса Шевченка, з чотирьох з них О. Бутакова виконала офорти.

Бували також випадки, коли Бр. Залеський знімав копії з малюнків Шевченка і поширював серед знайомих та шанувальників. У листі від 20 серпня 1857 року він писав про успішний продаж малюнків «Дочка Хіоського гончаря», «Сцена з казарми», «Щасливий ловець», «Молитва по вмерлих», а також про плани реалізації сімнадцяти малюнків, виконаних Тарасом під час експедиції в Каратау.
А Європа вперше побачила та дізналася докладніше про життя, звичаї й побут прикаспійських казахів і туркменів у 1865 році з багатоілюстрованої книги саме завдяки Бр. Залеському «La vie des steppes Kirghizes» («Життя киргизьких степів»), надрукованої в Парижі з малюнками Тараса Шевченка. Видавці багатотомного видання «Россия. Полное географическое описание нашего отечества» (19 томів, 1899-1914), у якому 7-й («Малороссия») і 14-й («Новороссия») томи присвячені Україні, друкуючи в 1885 році 10-й том за редакцією російського географа, статистика та мандрівника Петра Семенова-Тян-Шанського (1827-1914), також з допомогою малюнків Т. Шевченка знайомили читача з «Русской Средней Азией».
Більшість мистецьких робіт Тараса Шевченка, висланих у Литву до Бр. Залеського, зберігалася свого часу у Вільно. Одна з них — «Щасливий ловець». До речі, 1947 pоку малюнок було передано Академією наук Литовської РСР в дар українському народу до 30-річчя Української РСР.
Зробив Бр. Залеський і копію Шевченкового малюнка «Тріо», на звороті олівцем його рукою зберігся напис: «Киргизька мелетъ хлебъ на ручномъ жернове а мужъ тренькаетъ на нехитромъ инструменти BZ». Назву сепії встановлено на підставі листа Бр. Залеського до А. Венгржиновського 21 лютого 1854 року, де він дає опис цього малюнка: «Тріо музичне в степу, що складається з киргиза, що грає на балалайці, жінки, що меле на жорнах, і корови, що ричить», а також сповіщає, що під час експедиції в Каратау зробив копію з малюнка Т. Шевченка «Тріо»: «…у меня есть копия, но лишь та, которую я делал в Кара-Тау, я ее сохранил на память о тебе, друже мой; она, натурально, не заменит оригинала, но ты ее теперь справиш» (Из переписки Т. Г. Шевченко с разными лицами // Киевская старина, 1897. — Кн. III. — С. 474).
На малюнку «Тріо» зображено сценку мирного існування молодої казахської родини. Перед нами інтер’єр передньої частини юрти. Одна половинка широко відчинених дверей освітлена сонцем. Близько порога, ліворуч від центру, сидить напівгола молода жінка, крутить жорно і уважно прислухається, повернувши голову до чоловіка, теж молодого, який сидить праворуч від неї і грає на домбрі. Крізь відчинені двері видно шматок степу і геть далі — два намети, а біля самого порога стоїть корова, вона ніби придивляється до свого теляти, що лежить посеред юрти. На стінах і долівці розвішані та розкладені різні предмети побутово-господарського вжитку: килим, сідло, упряж, шабля, кумган...
Від кожного з цієї трійці на картині віє спокоєм і врівноваженістю. Всі вони складають гармонійну цілість і єдність як символ непорушних законів життя. Все в цій картині вражає своєю довершеністю, відчуттям міри та ритму. Особливо чарує майстерно виписана постать жінки — м’які, плавні лінії нахиленого вперед торса, витягнутої правої руки і підігнутої назад ноги, трохи піднята голова в білім тюрбані і застигле в здивуванні обличчя.
Бр. Залеський повідомляв А. Венгржиновському, що надіслав йому в Одесу Шевченкові малюнки, серед яких був і «Тріо»: «Знову послав я тобі, Аркадію, рисунки, котрих ти давніше просив... На одному з цих малюнків маєш вид скелі, що називається Монах, на другому — пристань Новопетровська; на третьому — тріо музичне в степу» (Ляхова Ж. Тарас Шевченко і Б. Залеський: культурологічний контекст, перегуки // Слово і час, 2003. — № 3. — С. 43). Цей коротенький опис малюнка дуже важливий тим, що вказує на зв’язки художника, солідарність з ним у різних кінцях Російської імперії та інтерес до Шевченкових мистецьких творів. Окрім того, тут проглядається цікава деталь, що свідчить про різне розуміння Тарасового твору, його ідеї. Бр. Залеський пояснює назву картини просто, а вірніше сказати, — примітивно: «тріо», значить, музичне. А відтак змушує корову ричати, коли ж насправді вона стоїть спокійно і тихо. Т. Шевченко, звичайно, не мав на увазі «музичного тріо», а скоріше трійцю — того ж таки киргиза, його дружину і корову, — взаємно зв’язану, нерозлучну в своєму існуванні життєву картину буття. За трактуванням Бр. Залеського, цей твір у своїй основі є бурлескно-пародійним, тоді як Т. Шевченко цілком серйозно відтворює в ньому типову картину з багатовікового побуту кочівного народу колишнього Туркестанського краю. Коли обидва художники — учасники експедиції — були на волі, Бр. Залеський писав з Литви в Санкт-Петербург Т. Шевченкові: «Трио твое, друже мой, не знаю, где находится, может быть ты с ним встретишься теперь на родине» (Там само).
Як дослідив письменник Анатоль Костенко (1908-1997) у книзі «Оживуть степи», тільки після Другої світової війни надійшли відомості, що оригінал малюнка «Тріо» перебуває останнім часом у приватній збірці в Польщі, а тепер — у Варшавському національному музеї. В українських виданнях ця картина репродукується не з оригіналу, а з копії, яку Бр. Залеський надіслав Тарасові Шевченкові в Санкт-Петербург і яка нині зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.
В одному з листів 1856 року до Бр. Залеського Тарас Шевченко писав: «Мой единый друже!... Без тебя все-таки я сирота круглый в Оренбургском безлюдном краю. К кому я в этой пустыне прильну полным сердцем без тебя?» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 6. — К., 2003. — С. 109). Слід пам’ятати, що Т. Шевченко за період заслання ні на хвилину не забував, для кого жив, за що страждав. Перед його очима завжди стояв світ, в якому «од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить», кайданами окуте. Для пригноблених людей «на всіх язиках» він творив нове, визвольне слово, що правду:
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе...
Од ласки царської...
Любити свій край, переживати втрачену волю й знемагати в бездіяльності з нудьги — це не для митця, а тим паче не для справжнього відчайдухи. Навіть тоді, коли він у неволі. Творча натура за всіх умов прагнутиме до реальних дій, ім’я яким творчість. Творчість, що тісно переплітається зі світом, де митець живе й щоденно змагається. Саме такий ідеал художника вабив Т. Шевченка — передового майстра реалістичного мистецтва. Він не уявляв образотворче мистецтво поза життям українця і правдою. В будь-яких умовах Тарас Григорович намагався творити в найтіснішому контакті з дійсністю.
Бр. Залеський повернувся із заслання раніше, ніж Т. Шевченко, й між ними зав’язалося жваве листування. Живучи переважно в маєтку батька на Случчині, Броніслав повідомляв Тарасу мистецькі новини, запрошував поета до себе в гості. Змучений, але незламаний Кобзар мріяв побувати в Білорусії в Залеського, й у «Журналі» 13 червня 1857 року навіть накреслив план: «…моего путешествия таким образом… я думал проехать через Крым, Харьков, Полтаву, Киев и Минск, Несвиж и, наконец, в село Чирковичи и, обняв своего друга и товарища по заключению Бронислава Залецкого, через Вильно проехать в Петербург» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 14).
Як бачимо, Тарас Шевченко не переставав мріяти побачитися з приятелем — на жаль, ці мрії не здійснилися.

Віктор ЖАДЬКО,
письменник і публіцист, номінант на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2013 > Тема ""Білі плями" історії"