Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3708)
З потоку життя (6918)
Душі криниця (3714)
Українці мої... (1513)
Резонанс (1616)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО: ГОЛОСИЛА ТИША
╫валт стояв над селом. Прокльони, голос╕ння розривали морозне пов╕тря. Виганяли з хат родини...


ВАСИЛЬ ЛАТАНСЬКИЙ: У СНИ ПРИХОДИТЬ ЗНОВУ ПОЛЕ
На уроц╕ мене спитали, що таке голод, чи зм╕г би я пережити те, що було в тридцять третьому. Я...


МИКОЛА СУП╤НКА: ПОЕЗ╤╥
Вже небозв╕д на землю мряку с╕╓. В╕д шовку трав зостався т╕льки тл╕н. ╤ пром╕нь сонця св╕тить, та...


АРХ╤СТРАТИГ НЕБЕСНИХ СИЛ
21 листопада — велике церковне свято на честь «ангельських лик╕в...


РОДЗИНКИ НА КУЗЬМИНКИ
Свято Ос╕нн╕х Кузьми ╕ Дем'яна припада╓ на 14 листопада, але молодь готувалася до нього...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#50 за 13.12.2013
БЕРЕСТЕЧКО
Л╕на КОСТЕНКО

Досить вже поразок!

У л╕тературах св╕ту не так багато ╓ еп╕чних твор╕в, сюжетом яких була б не перемога, а поразка героя чи нац╕╖. У нас, зда╓ться, т╕льки «Слово о полку ╤горев╕м». А тепер — ╕сторичний роман Л╕ни Костенко «Берестечко». Нещасливий для Хмельницького й козак╕в програний б╕й п╕д Берестечком, що так неспод╕вано урвав низку блискучих перемог, г╕рко озвався у св╕домост╕ сучасник╕в ╕ нащадк╕в.
Фактичний малюнок берестецько╖ трагед╕╖ в╕дтворено в багатьох ╕сторичних описах. Але й у пам’ят╕ народу ╕ в працях авторитетних досл╕дник╕в Берестечко поставало як еп╕зод — хоч ╕ моторошний, але не визначальний у всьому ход╕ боротьби. Так воно й було, коли дивитися з пункту наступного п╕днесення народно╖ боротьби, з пункту наступних перемог. ╤накше подивилася на Берестечко Л╕на Костенко. У не╖ Берестечко — узагальнений образ нац╕онально╖ ╕сторично╖ поразки («Чи ця поразка — це уже к╕нець? Чи лиш початок ╕ншо╖ поразки?»), проектований ╕ на минул╕, ╕ на майбутн╕ часи. З осягненням ╖╖ причин, насл╕дк╕в, урок╕в. Але також ╕ неминучост╕ подолання поразки — у вим╕рах пол╕тично╖ реальност╕ й ментальност╕ народу («тавро поразки ма╓м на чол╕»). ╤ самий програний б╕й, ╕ наступний реванш залишаються поза межами роману, вони немовби винесен╕ за дужки. Ми бачимо ╕ чу╓мо самого Хмельницького — тод╕, коли в╕н вирвався з полону в зрадника хана, якого кинувся був наздоганяти, ╕ опинився в розпачливому становищ╕, наодинц╕ з╕ сво╖ми тяжкими думами. У тяжкому самокартанн╕ пережива╓ в╕н усю ц╕л╕сть трагед╕╖ — в сув’яз╕ об’╓ктивних обставин ╕ перипет╕й власного життя. ╤ хоч в╕н схильний бачити безпосередню причину поразки у власних помилках ╕ слабощах («Х╕ба я гетьман? Всипище глупот. Так дався оморочити оманам!» — це про дов╕ру до ╤слам-Г╕рея та спробу завернути втеклого хана, через що потрапив до нього в полон, а в╕йсько залишилося без гетьмана) та у моральн╕й пригн╕ченост╕ (через зраду Гелени), — але поступово в його роздумах, самокартаннях ╕ мареннях вимальову╓ться ширша картина стану Укра╖ни — розшарпано╖ хижими сус╕дами («А зв╕дус╕ль — то хиж╕ к╕гт╕ лева, то дзьоб зоключений орла»; «Не пощастило нашому народу, дав Бог сус╕д╕в, ласих до нашесть. Забрали все — ╕ землю, ╕ свободу, тепер забрати хочуть вже ╕ честь»)…
Внутр╕шн╕й монолог Богдана Хмельницького (яким ╕ ╓ роман) ув╕брав у себе все бол╕сне переживання ц╕╓╖ нац╕онально╖ дол╕ самою поетесою; зв╕дси широке «проблемне поле», велика «думна» й чутт╓ва осяжн╕сть ╕ насичен╕сть цього монологу, розкид його настро╓вих полюс╕в. Зв╕дси й вагом╕сть кожного рядка, кожного слова та пристрасн╕сть спов╕д╕, що робить ╖╖ незаперечною; та щ╕льн╕сть поетично╖ мови, що й сама ста╓ творчим началом, продукуючи мало не суц╕льну афористичн╕сть ╕ викликаючи з лексичного небуття небувал╕ словоформи, розпечатуючи скарби народно╖ мови.
Богдан Хмельницький, яким ми його бачимо в «Берестечку» Л╕ни Костенко, думанням ╕ почуваннями незр╕внянно багатший, н╕ж у працях ╕сторик╕в, як╕ залежать в╕д фактичного матер╕алу ╕ можуть оперувати лише документально заф╕ксованими д╕ями, вчинками та висловлюваннями. Але сила поетично╖ ╕нту╖ц╕╖ та уяви така, що саме цей Богдан Хмельницький зда╓ться ╕стинним. У нього та повнота бачення Укра╖ни, та глибина самоототожнення з нею, що т╕льки й притаманна нац╕ональному ген╕╓в╕.
У «Берестечку» Богдан Хмельницький пережива╓ долю Укра╖ни так, як це в╕дпов╕да╓ людин╕ його вдач╕ й д╕ячев╕ його формату, — але водночас ╕ так, що його переживання й думки суголосн╕ нам, за чи╖ми плечима ╕ С╕мнадцятий, ╕ В╕с╕мнадцятий, ╕ Дев’ятнадцятий, ╕ Двадцятий в╕ки. (А в картинах поруйновано╖ Укра╖ни вчува╓ться ╕ чорнобильський досв╕д само╖ Л╕ни Костенко). Тут ╕ геопол╕тична пастка, з яко╖ непросто знайти вих╕д, ╕ роз╕п’ят╕сть м╕ж Заходом ╕ Сходом; ╕ ╕сторична зап╕знен╕сть нац╕онального самоствердження, але водночас ╕ його неминуч╕сть; ╕ ганьба нац╕онального зрадництва та перекиньства; ╕ драматичний д╕апазон самоусв╕домлення — в╕д картання нац╕ональних вад до утвердження нац╕ональних г╕дностей. Нещадно судячи себе, Хмельницький, одначе, весь час непом╕тно переходить ╕ до самозахисту, прямо╖ чи приховано╖ полем╕ки з сучасниками й нащадками, з ╖хн╕ми оц╕нками його особи…

Як я втомився бути все на людях!
Важке це д╕ло — влада, булава.
То вони люблять, то вони не люблять.
То всяк тебе ще й брудом облива.
Умри за них, ╕ то ╖м буде мало.
Усе в╕ддай — об╕звуть хитруном.
Видать, це наше непод╕льне право, —
Сво╖х гетьман╕в обкидать багном.
Я — к╕нь. Я — не тягло. Я — добро╖ породи.
Як борозенний в╕л — тягну, тягну, тягну.
О Боже м╕й! А в св╕т╕ ж ╓ народи,
Сво╖м великим знаюч╕ ц╕ну.
А тут, добивши слово до сколотин,
всяк хоче правду виказать свою.
╤ я, обляпаний болотом,
в чи╖х очах невронений стою?

Не звикли думать, звикли говорити.
Кричати звикли — «слава» та «ганьба».
Злиденний дух, прикутий до корита,
Лише ногами правду розгр╕ба.

Хай ╕ цей Богдан╕в голос, голос не випадковий, впишеться у споконв╕чну й неск╕нченну, щоразу заново розпалювану, суто укра╖нську, нашу суперечку про те, хто ж винен у наших поразках: народ, що не п╕днявся до р╕вня свого великого ╕ натхненного пров╕дника, чи пров╕дник, що виявився не г╕дним свого великого ╕ святого народу? Як╕ ми охоч╕ персонал╕зувати поразки, шукаючи причин поза собою! ╤ н╕як не зрозум╕╓мо, що вже сам╕ собою ц╕ лют╕ й безпл╕дн╕ суперечки про чиюсь вину — неодм╕нно чиюсь, не мою ж! — засв╕дчують нашу психолог╕чну зор╕╓нтован╕сть на поразку, готовн╕сть до поразки — ╕, зрештою, ╖╖ забезпечують, забезпечуватимуть. Допоки не зм╕нимось.

╤ван ДЗЮБА
(З книги «╢ поети для епох»)

Л╕на КОСТЕНКО
БЕРЕСТЕЧКО

(ФРАГМЕНТ З ╤СТОРИЧНОГО РОМАНУ)

В УРОЧИЩ╤ ГОНЧАР╤
СВ╤ТИЛАСЯ Б╤ЛА ГЛИНА.
ЧОРН╤ЛА СТАРА ФОРТЕЦЯ
 З ТЕРНОВО╥ ГУЩИНИ.
МОХАМИ БРАЛИСЯ МУРИ.
 ╤ ЖЕВР╤ЛА ДИКА МАЛИНА.
ВНОЧ╤ УХИКАЛИ СОВИ
 ╤ ШУРХАЛИ КАЖАНИ.
ДЕСЬ ДЗВОНИ ДАЛЕКО╥
ЦЕРКВИ ПОТУЖНО
ГУЛИ НАД М╤СТЕЧКОМ.
А ТУТ ЛИШ КОНИК У ТРАВАХ
ТОНЕНЬКО ЩОСЬ ВИТИНАВ.
ТУТ ГЕТЬМАН
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ,
РОЗБИТИЙ П╤Д БЕРЕСТЕЧКОМ,
ОДИН У СТАР╤Й ФОРТЕЦ╤
У ТУЗ╤ СВО╥Й КОНАВ.

Ну, от ╕ все. Отут я ╕ причалю.
Принижена душа не п╕дн╕ма╓ в╕ч.
Допалюю життя.
 Останн╕й хмиз печал╕
потр╕ску╓, горить
 в мою високу н╕ч.
Були дощ╕.
 Тепер недобра спека.
Уже рука не вдержить булави.
Куди умерти?!
 З пекла та й до пекла?
Гармат нема. Пропали корогви.
Дев’ятосил,
 знем╕гся я потрошку.
╤рже м╕й к╕нь у дик╕й лобод╕.
Нема╓ в╕йська.
 Вс╕ — у розпорошку.
Один в б╕д╕. Один — як на вод╕!
Оце тоб╕ супряга з бусурманом.
Х╕ба я гетьман? Всипище глупот.
Так дався оморочити оманам!
Тепер дивись на Укра╖ну.
От. Дивись.
Давись сльозами.
 Був найдужчий.
Носив при боц╕ шаблю,
 не стручок.
Тепер сидиш самотн╕й,
 невладущий
╤ п’╓ш, як трахтемир╕вський
 дячок.
Твою свободу охрестили грати.
Бур’ян в полях —
 ледь видно архалук.
То що ж тепер цьому народу —
брати
св╕й кревний хл╕б
 у переможця з рук?!
Хмел╕й, Хмельницький!
П╕дкоряйсь гнуздечкам.
Народе в╕льний,
 аж тепер ти — в╕л.
Моя поразка зветься
 Берестечком.
На Ки╖в наступа╓ Радзив╕лл.
Мене вже можна голими руками.
Мен╕ пора вже шаблю на патик.
О, де ж мо╖ полковники
 з полками?!
Де м╕й Богун, Пушкар
 ╕ Джеджалик?
Де моя добра слава у народ╕?
Я вже як прах сво╖х сороковин.
Мене кляли на Масловому Брод╕.
Мен╕ уже не в╕рить Чигирин!
Де м╕й Небаба,
 ох, таки ж не баба!
Якби п╕д ним не встрелили коня,
х╕ба б пол╕г в╕д куль
 якогось драба
козак Небаба, вихров╕ р╕дня?!
Якби не т╕ татари, як отари,
якби не зрадив хаповитий хан,
якби ж в╕н був ощадн╕ший
 на вдари,
м╕й плутаний, м╕й латаний
 талан! —
якби не дощ... якби не ремст
 ╕ розбрат...
якби хоч трохи глузду п╕д чуби…
якби старшини не п╕шли
 урозбр╕д...
якби, якби, якби, якби!!!
Чмели тютюн, ти, Божа лялько
 з глею!
Ти ж скинув ярма в Р╕зан╕ Яри!
Тепер стирчиш
 над р╕дною землею,
як вивороть — кор╕нням догори.
Чого ти ждеш? Яко╖ в Бога ласки?
В тво╖х редутах пророста╓ мох.
Оце ╕ все. Одна така поразка
закреслю╓ стонадцять перемог.
Ось н╕ч, ╕ та зорею в оч╕ цв╕кне.
Чумацький Шлях заремига╓ —
злазь.
Хто допоможе,
 дурню макоцв╕тний, —
московський цар
 чи транс╕льванський князь?!
Ногайськ╕ орди? Вуса кара╖ма?
П╕стол╕ з дуль? Гармати з киях╕в?
Лежить твоя зглузована Вкра╖на,
схрестивши руки
 вс╕х сво╖х шлях╕в.
А ти один. ╤ що тоб╕ зосталось?
Б╕ль Берестечка.
Зможеш — то живи.
Твоя ганьба.
 Твоя собача стар╕сть.
Та бульбашка тво╓╖ булави.

...ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПЛАКАВ П’ЯНИМИ СЛЬОЗАМИ, КОТИВ СВОЮ ВАЖКУ ГОЛОВУ ПО СКАТЕРЦ╤ ТА, ГАТОНУВШИ КУЛАКОМ ПО СТОЛУ, ЗРИВАВСЯ НА Р╤ВН╤ НОГИ ╤ ПОХВАЛЯВСЯ САМ ПЕРЕД СОБОЮ, АЖ ПРИТИХАЛИ ЦВ╤РКУНИ В ЗАП╤ЧКУ.
ГРОМОВА БУЛА ПОХВАЛЬБА.

Мо╖ полки св╕ти стрясали,
кресали ╕скри — ого-го!
Писарчуки-ун╕версали
писали з голосу мого!
Сам Кромвель,
 Кромвель з-за туман╕в
мен╕ в╕тання слав, як брат!
Дрижала Порта Оттоман╕в,
Молдова, Крим ╕ Семиград!
Я Польщу в Польщу пересунув.
Мав жовч ╕ мед в каламар╕.
Мо╖х полковник╕в парсуни
британськ╕ пишуть маляр╕!
Я вс╕х, де здумавши, подужав.
П╕шли впереверт вороги.
Я ╖хн╕ вихлюпан╕ душ╕
вчепив громам на вертлюги!
Пани ховалися у тринн╕.
Посли стрибали, як мняч╕.
Я кардиналу Мазар╕н╕
приснивсь дияволом вноч╕!
Адам Кис╕ль в ногах валявся,
Султан турецький слав дари.
Я визволяв, я визволявся!
Я м╕г сказати правду при
самому Богов╕!
Я в╕ру
вивозив з наших бездор╕ж!
Я дав корону Казим╕ру.
Я скорше дуба вр╕жу, н╕ж
мене поставлять на кол╕на.
Мен╕ життя не дороге.
Аби сказала Укра╖на:
оце так гетьман! Гетьман, ге?
...А що, як справд╕ так ╕ скаже?
Затуман╕╓ серед нив.
На пам’ять вузлики зав’яже,
чим перед нею завинив...
Я так як чую з дн╕в п╕зн╕ших
оте презирливе: ага,
це ж в╕н п╕дписувавсь —
 п╕дн╕жок,
чи╓╖сь милост╕ слуга!
Лигавсь з боярами товстими,
лукаво руки потирав.
Це ж в╕н то з тими, а то з тими
лестив царю ╕ туркам потурав!
Та я, аби розгризти в╕жки,
д╕йду й не до таких ошуств.
Та я не те, що там п╕дн╕жком —
я чортом, д╕дьком п╕дпишусь!
З ляхами вип’ю море кави.
З великим знаюся цабе.
Ну, хитрував, лестив, лукавив...
Чого добивсь?
Лиш уплямив себе!

...Прости мен╕,
 моя правдива мати,
душ╕ мо╓╖ син╕й чистов╕д!
В мо╖м герб╕ були гармати,
по дв╕ — на зах╕д ╕ на сх╕д.

А я — мисливець, я чаюсь.
На рукав╕ то крук, то сок╕л.
Щоб л╕зти згинц╕ п╕д руку чиюсь,
я, може ж таки, зависокий.

Ох, Кромвелю!
 Це б випить грогу.
Х╕ба, як кажуть, хочеш? Тра.
Вибира╓м ми дорогу.
╤ вона нас вибира.

Тоб╕ то що? У вас — Британ╕я.
Довкола море, й не одне.
А тут що не сус╕д — братання.
Так ╕ дивися, що вковтне.

Чи я ж сво╖х сум╕жник╕в турбую,
що напос╕лись гамузом? А тпрусь!
Живу. Труджусь.
 Порад не потребую.
В сво╖й держав╕
 якось розберусь.

Так н╕ ж, повзуть,
 нема од них одгону.
Як свин╕, риють до мо╖х гряниць.
Лиш з Укра╖ни виметеш корону,
а цар вже в душу скипетром —
пихиць!

╤ я, славетник, вершень
 перемоги,
я, в╕льний гетьман
 в╕льно╖ земл╕! —
я мушу ╖м чубрикатися в ноги,
сквернити оч╕ до тако╖ тл╕!

...Писав послан╕я, як оди,
у грудях стлумивши плач╕.
Я знаю грамоту свободи —
╖╖ п╕дписують меч╕!

А я ламаю пера гусяч╕
на довгих титулах царя,
свою вогненну муку гасячи
в колодяз╕ каламаря.

Мо╓ життя душею гра╓ в гилки.
Стонадцять лих нав╕шано на ню.
╤з чистоти мо╓╖ т╕льки змилки
╕стор╕я злива╓ на стерню.

Я все сп╕знав, ус╕ закони вовч╕.
╤ чорту — на. ╤ Богу — на.
Та найстрашн╕ше — оч╕, оч╕! —
скажен╕ оч╕ Богуна.

Чоло ╕ в╕ч╕ — справи чолов╕ч╕.
А на Страшному стр╕немось Суд╕,
Богун мен╕ подивиться у в╕ч╕ —
що я скажу йому тод╕?!

...Колись в огидне зборище
 лакуз,
розхриставшись в сво╖х
 святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
╢диний козир.
 ╤ зостався в дурнях.

╤ я спалив до щирост╕ мости.
Сказав соб╕: ти хочеш перемоги?
╤ од╕мсти — так наче умасти.
╤ встань ╕з мертвих —
 наче витяг ноги.

╤ хай люту╓ ворог навздог╕нц╕.
Бо правда що?
 Поможеться, якраз.
Недарма кажуть: «Щир╕ укра╖нц╕».
Ця клята щир╕сть погубля╓ нас.

Отак скажу я на Суд╕ Страшному.
Умру в багн╕, воскресну в Богун╕.
Бо в╕н — ╤ван.
 ╤ван то ╓ — Син Грому.
В╕н брат всього святого у мен╕.

А ви, що звикли продавати
слова ╕ славу, хром ╕ храм, —
мо╖ д╕ла ревидувати
не вам, паскудники, не вам!

Вшолопати —
 не з вашим хистом,
який то б╕ль в мо╖х словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!

Нехай стократне помилився,
нехай накликав татарву, —
о, не за себе ж я молився
╕ не для себе ж я живу!
1967 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12661

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков