Версiя для друку Обговорити в форумi

Із соловецького щоденника

Історію життя останнього отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського на Соловецькому острові, де він провів у кам’яному мішку каземату чверть століття, переповідають не лише екскурсоводи, а й місцеві мешканці. Помор, що майстрував на березі Білого моря рибальського човна, почувши українську, якою ми розмовляли, прямуючи до соловецького кремля, зупинив нас. Почав розпитувати звідки і чи приїхали на прощу до монастиря, збудованого у першій половині XV століття, чи до Калнишевського. За роки його ув’язнення отамана бачило й чуло чимало людей – ченці, соловчани, прочани; мабуть, усі вони переповідали іншим людям свої враження від зустрічі зі старцем, якого тут поважали за його силу духу й незламність.
Січовик, який прожив 112 років і закінчив своє життя на великому Соловецькому острові, десь за дві з половиною тисячі кілометрів від України, найвідоміший бранець святої обителі. Якщо пливти морем з Кемі, її храми й вежі кремля, вивершені з відшліфованих льодовиками валунів, видніються здалеку, кілометрів за двадцять. З сусідніх невеличких островів, з бухти Благополуччя фортеця, периметр якої більше кілометра, така ж велична, як і сувора природа півночі.
Коли бачиш хрести на банях, благочестивих монахів і їхню обитель, що перебуває під охороною ЮНЕСКО, важко повірити, що монастир від часів Івана Грозного і до початку XX століття одночасно був місцем молитви і зловісною тюрмою, де в’язні утримувалися в нелюдських умовах, в ямах і кам’яних мішках.
Довгих двадцять п’ять років у мерехтливі полярні зорі, шукаючи Чумацький шлях додому, крізь маленьке заґратоване віконце каземату роками вдивлявся Петро Калнишевський. Мріяв хоч на день повернутися до родини, на рідну Вкраїну. Сюди, на холодний кам’яний острів, де починається тундра, його вислала Катерина II за підказкою свого фаворита, почесного козака Кущівського куреня Грицька Нечеси, як називали на Січі князя Григорія Потьомкіна.

ПЕРШИЙ СОЛОВЕЦЬКИЙ ЕТАП

Саме у цьому курені, що формувався здебільшого з родичів і земляків, починав козакувати Калниш. На Січ його привели дядьки Андрій, Давид і Зиновій, які доросли до козацької старшини. Перша згадка про перебування П. Калнишевського на Січі датується 1754 роком, тоді він обіймав посаду військового осавула. Вроджений розум і родинні зв’язки допомагають йому швидко поміняти пернач на булаву. Він стає військовим суддею, а згодом і кошовим отаманом. З булавою в руках у 1762 році їде до Москви на коронацію Катерини. Імператриці отаман, який причорноморські степи активно заселяв вихідцями з полтавської й інших губерній та запровадив на півдні повномасштабне землеробство, завдяки чому Україна стане «житницею Європи», не сподобався з першого погляду і вона вимагає його переобрати. За три роки Калнишевського вдруге обирають кошовим отаманом і на цій посаді він залишатиметься до рокового дня – 4 червня 1775 року, коли до стін січової фортеці, в якій перебувало три тисячі козаків, підійшло стотисячне військо генерала Текелі, що поверталося з російсько-турецької війни. Ні рішення старшинської ради і духовенства не чинити опору, щоб «не проливати братню християнську кров», ні золоті медалі з діамантами, якими імператриця відзначила Калнишевського, а в його особі Військо Запорозьке за сміливість, проявлену у російсько-турецькій війні, ні слова Потьомкіна «люб’язний батьку» і його поклони «курінному отаману, товариству й усім сіромахам» не врятували Січ з її церквою, скарбницею, пушкарнею та гаванню від руйнування, а козацьку старшину від репресій.
Кошового отамана як державного злочинця відправили в Соловецький, військового суддю Павла Головатого – в Тобольський, військового писаря Івана Глобу – в Туруханський монастирі.
Така жорстокість до козацької верхівки й козацтва взагалі, що у 1768-1774 роках під час турецької кампанії були ударною силою, частинами регулярних військ російської армії, могла бути продиктованою тільки глибокою ненавистю до «першої в Європі християнської, демократичної республіки». Використавши під час війни запорожців, які добре знали тактику турецько-татарських військ в умовах степу, були гарними розвідниками і мали власну флотилію, у той час, коли в імперії не було виходу до Чорного моря, імператриця винесла смертний вирок і Січі, і її старшині. Ніхто з відправлених у заслання додому вже не повернувся.
Розмови про знищення Запорожжя при дворі ходили давно. Там не подобалося, що Калнишевський з побратимами вперто відстоює права і вольності козацькі, проводить свою політику, спрямовану на колонізацію причорноморських степів українцями, що визначило входження південних регіонів до єдиного етнокультурного комплексу України. Із козацьких зимівників згодом повиростали села й міста, заснування яких приписують імперській владі.
Ще у 1760 році канцлер М. Воронцов заявляв запорозькій депутації, що прибула до Петербурга, коли козаки будуть гнуть своє, то їм знайдеться інше місце для поселення, їх виселять за Волгу, а найзухваліших ще далі.
Про долю Петра Калнишевського нічого не було відомо майже сто років. Його побратими в одній із своїх пісень просили галку полетіти за Дон, принести від Калниша вісті – думали, що він там, неподалік. Про місце ув’язнення «державного злочинця» випадково довідався революціонер-народник Петро Савович Єфименко, котрий перебував у засланні на узбережжі Білого моря. Улітку 1862 року він, відвідавши село Ворзогори, що за 180 верст від Соловецьких островів, записав розповідь місцевого селянина, який був на прощі у монастирі й бачив козацького отамана. Зацікавившись спогадами Лукіна, Єфименко розшукав в архіві Архангельського губернського правління «Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке для содержания в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнишевского. Июля 11-го дня 1776 г.». На прохання Єфименка члени Російського географічного товариства П. Чубинський і А. Гоздаво-Тишинський відвідали архіпелаг і знайшли ще два документи, що проливали світло на долю отамана, його могилу, євангеліє, подароване монастирю з нагоди звільнення у 1801 році. Зацікавившись повідомленням Єфименка, надрукованим у журналі «Русская старина», поїхав на Соловки і Д. Яворницький, автор «Історії запорозьких козаків». Зібрані матеріали він узагальнив у кількох своїх працях.

І В НЕВОЛІ ЗАЛИШАВСЯ «СПРАВНИМ КОЗАКОМ»

Із документів і переказів Петро Калнишевський постає сильною, непересічною особистістю, яку не зламали неволя й холодні каземати. Сьогодні камери, де 25 років провів кошовий, показують під час екскурсій Соловецьким монастирем. Спочатку місцем ув’язнення отамана була Головленківська тюрма, холодна й сира. Згодом його переводять до тепліших келій у Прядильній башті. Інші дослідники, такі, як М. Колчин, автор історичного нарису «Ссыльные и заключенные в острог Соловецкого монастыря в XVI-XIX вв.», вказують на ймовірне перебування Калнишевського в Білій башті, поблизу монастирського млина й так званого сушила. Саме ці камери відкриті для екскурсантів. До них веде темний вузький прохід, над яким нависає важка стеля. З коридору, де вдень і вночі стояли вартові, через масивні двері можна потрапити у дві однакові невеликі камери. Вони, як і весь соловецький кремль, вимурувані з валунів. Під ногами таке ж каміння й пісок, навпроти дверей – маленьке заґратоване віконце. У нього ледь заглядає північне сонце, яке з’являється у цих широтах не так часто – сніг і зима панують на острові з листопада до травня.
Щоб вижити в такій камері, де камінь промерзає наскрізь і не зігрівається навіть коротким літом, треба було мати справді козацьке здоров’я.
Довічне утримання в одиночних камерах часто приводило до божевілля в’язнів. Калнишевський не лише зберіг ясність розуму, а й людську гідність та віру в Бога.
Тривалий час в історичній літературі побутував міф про те, що кошовий отаман у кам’янім мішку здичавів, заріс, а одяг на ньому розсипався від сирості й часу. Архівні документи, хоч частина їх і загубилася і була знищена під час пограбування багатющого монастиря більшовиками, свідчать, що отаман як знатна особа щодня отримував від уряду на прожиття один руб. За рік – понад 360 рублів, тоді як річне утримання ченця обходилося казні у 9 рублів, а простого каторжанина від 10 до 30. Є свідчення про те, що Калнишевський власним коштом ремонтував вологу камеру у Головленківській тюрмі, де протікав дах, і наймав для цього робітників. Звичайно, на гроші, котрі мав, міг замовити необхідний одяг та їжу, інші потрібні речі.
З келії отамана, котрого охороняли чотири солдати і офіцер, виводили тричі на рік — на великі церковні свята, на Великдень, Преображення і Різдво. Тоді ж його запрошували до монастирської трапезної. Поморські рибалки бачили старого козака і залишили спогади, що був він одягнений у синій китайковий сюртук з олов’яними ґудзиками, а іншим разом у червоний кармазин. І синій, і червоний – улюблені кольори козацької старшини, що диктувала моду і на Запорожжі, і в Гетьманщині.
На краю землі, за сто шістдесят кілометрів від Полярного кола, Петро Калнишевський не відцурався від рідної мови, не русифікувався. На Січі, де він управляв усією системою освіти у центрах паланок, містечках і селах, навчання велося тогочасною українською. Надаючи мові важливе значення чинника, що формує національний характер, оберігає звичаї і традиції, «справний козак» і на Соловках розмовляв як в рідній Україні. Про це згадують помори: «Росту среднего, старый видом, седастые волосы; видно, что много сидел. Борода не долгая, белая… Говорил он не так чисто, как по-русски».
Особливою рисою українського козацтва впродовж 300-річної його історії була глибока релігійність. Петро Калнишевський, який власним коштом збудував щонайменше п’ять церков, зокрема у рідній Пустовійтівці на Сумщині (дерев’яний храм у 2006 році відновлено), зберіг традицію жертвувати храмам і у казематі. На заощаджені гроші він для Свято-Преображенського собору замовив запрестольний хрест із срібла вагою більше 30-ти фунтів, а на подяку за своє звільнення — євангеліє з коштовною оправою із срібла з позолотою, вага якого перевищувала два пуди.
Дари ці не збереглися, вони разом з іншими цінностями були вивезені з острова більшовиками у 20-х роках минулого століття.
Цар Олександр подарував Калнишевському свободу, коли тому виповнилося 110 років. Сліпий отаман не наважився вирушати в далеку дорогу на рідну Україну, а як більшість старих чи зранених у боях козаків, вирішив доживати віку у святій обителі.

НА ПОКЛІН ДО ОТАМАНА

У Соловецькій тюрмі сиділо багато відомих діячів Російської імперії. За даними історика Г. Фруменкова, щонайменше 400. Серед них – ігумен Троїце-Сергієвої Лаври Артемій, духівник Івана Грозного піп Сильвестр, улюбленець Петра I, глава Таємної канцелярії П. Толстой, граф Мусін-Пушкін та інші.
Втім, біля входу до каземату розміщено інформацію лише про Калнишевського. Біля зображення сивого старця — кілька речень про те, хто цей в’язень. Особлива увага до січовика, можливо, пояснюється тим, що на Соловках буває багато українців і кожен цікавиться кошовим отаманом. У пошуках його слідів сюди приїздили Яворницький, який знайшов нові документи про Калнишевського в монастирському архіві, зокрема копію указу Катерини II, Немирович-Данченко. За століття, які минули з дня смерті Калнишевського, багато відомостей про нього втрачено. Зокрема, про те, в яких вежах і в яких роках він сидів, де саме похований. Відомо, що останній прихисток козак знайшов на монастирському цвинтарі поблизу Преображенського храму, «з південної сторони», між могилами Авраамія Паліцина і архімандрита Феодорита.
Багато років як кладовища тут немає. Та частина монастирського двору завалена будівельними матеріалами, розпочалася реконструкція храмів і веж. Втім, могила Паліцина відновлена. А де саме поховання Калнишевського встановити чи то нікому, чи монастирю не потрібно. Плита з могили Петра Івановича багато разів переміщувалася територією обителі, зараз вона разом з іншими збереженими надгробками зберігається у створеному недавно некрополі. На плиті, завдовжки з півтора метра, вибито коротку біографію отамана. Дані про те, коли народився, коли помер, ким відправлений у заслання і коли встановлено плиту – у 1856 році, через п’ятдесят три роки по смерті. Поряд з сірою гранітною брилою — погруддя козацького ватажка, якого у 2008 році Українська православна церква причислила до лику святих.
До погруддя отамана, який не випускає з рук козацьку булаву, ми приходили щодня, усією українською делегацією, котра брала участь у Днях пам’яті жертв тоталітарного режиму, і поодинці. Хтось ніс до могильної плити невеликий сніп пшениці, перев’язаний жовто-блакитною стрічкою, хтось — національний прапор, вишитий рушник, кетяги калини. А в серцях — вдячність отаману за те, що явив світу нездоланність козацького духу і серед безкрайнього Білого моря, серед моря розпуки й страждань не відрікся мови, а значить, і тих принципів, які відстоював у своєму житті.

Світлана ЧОРНА
Київ — Соловецькі острови — Київ

Пам’ятник Петру Калнишевському в Соловецькому монастирі
Фото автора

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "Українці мої..."