Версiя для друку Обговорити в форумi

«НИКОМУ ВАША УКРАИНСКАЯ КНИЖКА ЗДЕСЬ НЕ НУЖНА. ВЕЗИТЕ ЕЕ ЛУЧШЕ В ТЕРНОПОЛЬ!». Такими словами зустріли нашу кримську землячку Ганну Миколаївну Марчевську в одному із сімферопольських книжкових магазинів, де вона хотіла домовитися про реалізацію написаної нею і нещодавно виданої власним коштом книги «Родина». Ніхто навіть не поцікавився змістом, досить було вже того, що книжка — українською мовою. Тож цілком зрозуміло, чому авторка через деякий час переступила поріг «Кримської світлиці».
— Ця книга — мій біль, біль моєї родини, — почала розповідати про свій першодрук Ганна Миколаївна. — У ній на прикладі моїх рідних передана правдива історія українського села. Моя родина мирно жила й трудилася, вирощувала хліб на своїй землі, поки не прийшла до них у село, що на Сумщині, радянська влада, а разом з нею й такі лиха, як колективізація, продрозкладка, голод...
На все життя запам’яталася мені пісня, яку, ніби передчуваючи лихо, співали в моїй родині:

Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калині та й стала кувати.
Чого, зозуленько, жалібно так куєш,
Чи ти, зозуленько, горе моє чуєш?

Коли я була школяркою, моїм улюбленим предметом була «Історія», тому що наш вчитель розповідав не вигадану історію, як у підручниках, а правдиву. Я мріяла стати таким самим правдивим істориком: старанно записувала усе, що чула від учителя і своїх прабабусі та бабусі.
На жаль, істориком мені не судилося бути. Закінчила я Полтавський геолого-розвідувальний технікум і сім років пропрацювала у галузі геології, а потім була інженером на одному з підприємств газового господарства. З 2008 року мешкаю в Криму. Проте усі ці роки, де б не була, я збирала відомості про свою родину, досліджувала свій родовід.
Кілька років тому у мене почалися проблеми зі здоров’ям, через хворобу хребта я була на тривалий час прикута до ліжка. Тоді донька подарувала мені ноутбук і сказала: «Мамо, пиши!». Так і з’явилася ця книга.
...Ганна Миколаївна у «Світлиці» багато розповідала про свою документальну родинну книгу, про рідних, на чию долю випало стільки випробувань. 1890 року у родині Йосипа та Марії Павленків, у котрих було вже двоє синів Гаврило й Захар, народжується донечка Варя (прабабуся авторки книги). Всі не могли натішитися донечкою-красунею. А її хрещений Іван Корж мріяв, що вона виросте йому хорошою невісточкою. Родина Йосипа жила у мирі й злагоді. Сини росли слухняні й працьовиті. Всі важко трудилися на землі.
У 1919 році прийшли до влади більшовики. Вони стали забирати землі у панів і заможних селян, а також усе, що було у них в коморах і хлівах. Нагрянули й до Івана Коржа. Він намагався захистити своє господарство, та поплатився за це життям, розстріляли і його, і дружину. А через деякий час з його обійстя активісти зробили артіль. До господарських споруд Івана Коржа зводили «колективізованих» корів, коней, биків, овець та все, що забирали в селян.
Влітку 1921 року, після жнив, приїхали комуністи і до Варі. Вони забрали все зерно, навіть снопи. У сім’ях Варі та її братів почався страшний голод. На той час у Варі було п’ять донечок. На них було страшно дивитися: зовсім безсилі лягали одне біля одного на старий кожух — так грілися і засинали. Найменшенькі Оленка й Марія були вже пухлі. Брати порадили Варі здати їх в притулок для голодуючих дітей, думали, що там їх врятують. Та більше вона не побачила своїх двох маленьких донечок, їй навіть не повідомили про їхню смерть...
Землю у людей комуністи відібрали, але самі працювати на ній не хотіли та й не вміли. Тому навесні селянам повернули частину землі, дали зерно на посів, але восени вимагали віддати втричі більше. Більшість селян не могли платити непосильні податки, тому почали відмовлятися від землі — вона знову стояла у бур’янах.
А роботящі й тямущі брати Павленки повернули собі усю батькову землю. Згодом Гаврило збудував млин. Важко працював і в полі, і на млині, не випадково завдяки такій великій праці вважався найзаможнішим у селі. Та у 1928-1929 рр. почалася колективізація. Бідняків агітували вступити в колгосп, обіцяли їм сите й безтурботне життя (відкрили клуб, школу для ліквідації безграмотності). А заможних селян, які не хотіли вступати в колгосп, почали розкуркулювати. Куркулів вважали ворогами народу і виселяли їх на Соловки або у Сибір. Тож однієї ночі Гаврило зі своєю сім’єю покинув хутір, бо добре розумів, що на нього чекає.
Довго випитували комуністи у Захара, де його брат. Зрештою, зібрали все братове добро і відвезли в артіль. А через якийсь час взялися й за Захара: попередили, що він теж розкуркулений і буде виселений...
А попереду родину Павленків та мільйони інших українських родин чекало наступне страшне, чорне лихо — голодомор 1932-1933 років...
Ось яку книгу не взяли на реалізацію в сімферопольській книгарні. Що ж, спробуємо нашим газетним ресурсом посприяти автору Ганні Миколаївні Павленко-Марчевській, щоб побільше людей на прикладі її родини ще раз пригадали трагічні, «не підручникові» сторінки нашої української історії і задумалися над тим, хто винен у тих нелюдських випробуваннях, що одвіку переслідували українців на їхній землі. «Я — не письменниця, — каже наша гостя, — може, не дуже літературно усе те записала, але не могла далі нести у собі цей біль, розповіла, як могла»...
Наприкінці своєї книги Ганна Миколаївна звертається до читачів такими словами:
«Сьогодні мені говорять: не суди сучасним судом тих виконавців, які знищували фізично і морально твою родину. Треба простити їх і самим просити пробачення — задля честі свого народу. Задля порозуміння з іншими народами, задля пам’яті безневинних жертв. І не нагадувати надалі одне одному, хто кого більше вбив.
Але я твердо знаю: коли ми забудемо історію своєї України, дерево свого роду, то ми будемо — вже не ми. Ми забудемо свою мову, свій рід, що ми — українці. Ми станемо яничарами. Якщо ми забудемо свою мову, ми забудемо рідну матір. Це буде гріх великий!
Треба любити свою Батьківщину — яка б вона не була. Якщо ми хочемо, щоб наша Україна була красива і багата, ми це зробимо. Ми разом все зможемо.
Але насамперед багатим духовно, морально і матеріально повинен стати наш народ. Тоді буде сильна і багата УКРАЇНА».

Записала Любов СОВИК

УРИВОК З КНИГИ
Г. М. Марчевської (Галини Павленко)
«РОДИНА»
* * *
1930 рік. Урожай на колгоспних полях зібрали мізерний. Якби не озимі з поля куркулів-Павленків, нічого було б везти на хлібоздачу. Хтось придумав прислів’я: «У колгоспі добре жить, один робить, два лежить».
Голова колгоспу через день збирав правління. На всіх кричав:
— Треба щось вирішувати, а ви нічого не думаєте. В коморах майже немає зерна, і худоби скільки на м’ясо порізали. А в район треба везти молоко, м’ясо, яйця, вовну. І артільним треба давати, і їхнім родинам.
Складали списки, кого треба ще розкуркулити, вписали і Ткаченко Варвару. Про це дізнались в родині. Тоді Галя сказала мамі:
— Матусю, мені шістнадцять років. Я запишуся в артіль, може, тоді вони від нас відчепляться?
На другий день дівчина пішла на роботу в артіль. А їй наказали привести корову, щоб її маму не розкуркулили. Галя, плачучи, прийшла додому, розповіла про все. Саша пішов у сарай, відв’язав корову і повів її на налигачі у двір артілі. Галя йшла поруч з ним, підганяла корову і плакала...
* * *
Восени 1932 року на хутір налетіла ціла бригада мародерів-комуністів. Це були працівники райкому партії, різні уповноважені, міліція. Забирали у селян податки.
До Варі приїхав уповноважений в супроводі міліції, який був у неї не один раз. З ними їздили підводами місцеві комуністи і комсомольці, які нишпорили по усіх закутках. Забрали у неї все зерно, корову і птицю. Коней «колективізували» ще минулого року. Коля випустив з голуб’ятні голубів, а то забрали б на податки і їх!
Вибрали активісти усе з погреба, навіть витягли дубові діжки із засолкою і забрали. З горища вигребли усю сушку, сушені гриби, яблука, квасолю...
Після голоду 1921-1922 років Варя з дітьми викопали у садку під яблунею яму, брати накрили її дерев’яними латами. Зверху поклали солому, яку пересипали гречаною лузгою, її бояться миші, потім усе засипали землею. Залишили невеличкий лаз, що закривався дерев’яною лядою, яка теж була прикидана. Все це було на рівні землі. Щороку яму чимось заповнювали, робили запаси. Цьогоріч засипали картоплю для посадки. Тепер, коли у них все забрали, родина Варі думала: на картоплі до весни якось доживемо. А там, може, влада одумається...
Коля уночі витягав картоплю. Варили її теж уночі, і їли ночами, залишивши в печі на день по декілька картоплин на кожного. Щоб не було запаху їстівного в хаті, їли картоплю холодною, хату в цей час закривали на засув.
Раніше в українських селах люди ходили одне до одного просто так, щоб зустрітись, порозмовляти. Тепер всі одне одного боялись.
У селі знали, що комуняцьке начальство придумало платити за доноси премії. Люди немов подуріли — доносили сусід на сусіда, куми на кумів, подруги на подруг, діти на дітей. Учителів купували пайкою, щоб вони випитували у дітей, що ті їли вдома. Діти говорили правду, а учитель писав донос, за що одержував пайку.
Комсомолка Н., яка приходила до Галі, написала донос, що у Ткаченків у хаті був запах печеної картоплі, що вони вночі дістають картоплю з ями, яка знаходиться десь в садку, і нишком їдять.
Ранком у хату Варі прийшли вже знайомий уповноважений, хтось від райкому компартії в супроводі міліції і місцевих комуністів. Підняли всю родину — вивели у садок: там відкрили яму з картоплею і Колю змусили всю її вибрати.
Варя стояла біля ями і плакала від горя, яке нависло над нею. Вона розуміла, що тепер вони не виживуть...
* * *
Мезенцев Степан зі своєю дружиною теж не хотіли вступати до колгоспу. Вони жили заможно, мали свою землю і худобу.
У 1931 році половину всієї худоби Степан здав — за податки. Добавляли ще й зерном озимих. Залишились тільки озимі для посіву.
Степан вирішив улітку 1932 року перекласти комини печі. Так всім на хуторі і казав, що піч стала дуже диміти і він буде перекладати комини. Степан переклав піч, а під припічком зробив схованку, в яку потім заховав зерно.
Восени 1932 року за податками приїхали уповноважені райкому компартії в супроводі міліції. Забрали зерно і всю городину. Вивели коня, корову, овець і всю птицю.
Теля і пару овець Степан встиг заховати у накритій ямі. Годував худобу вночі.
Вдруге прийшли до нього — свої комуністи і комсомольці, а з ними міліція. Забрали все, що було в нього на горищі хати: сушка, квасоля, насіння соняшника. З погреба вигребли те, що залишили минулого разу, а з ним усю засолку. З комори забрали сало, що було в бодні.
 — Одні кочерги залишили біля печі, — говорив Степан сусідам, коли його запитували, що у нього залишилось.
А вночі він діставав зі схованки зерно, на ручних жорнах мололи муку. Марфа варила галушки або затірку, пекла у печі перепічки, тим родина і виживала.
Настала зима. Степан з Марфою вирішили зарізати теля і обох овець. Випав сніг, і вони боялися, що по слідах їх можуть вистежити. Однієї ночі господар у ямі їх порізав. М’ясо переніс до хати, повісив на горищі. «Зима, м’ясо не пропаде», — думав Степан. Два дні родина ласувала м’ясом.
До них в хату часто забігала Данільчишина Ольга, її батьки були з переселенців. Вона була комсомолка. Чого до них приходила, хто її знає, все видивлялась. Може, кожен з комуністів і комсомольців слідкував за тими, хто не вступив у колгосп, як вони виживають. Одного разу Ольга таки набачила біля припічка зернину. Написала донос на Мезенцева...
Вночі подружжя спало. Коли чують стукіт у двері. Степан піднявся з ліжка, накинув на себе піджак. Узяв сокиру, відчинив двері у сіни і запитав:
— Хто там?
— Відкривай, міліція.
Степан відчинив сінешні двері. У хату зайшли два міліціонери, а з ними — місцеві комуністи.
Знайшли вони і зерно, і м’ясо. Усе забрали і пригрозили:
— Поїдеш, Степане Іллічу, на Соловки!
В родині Степана тепер не було що їсти. Настав голод.
Першим від голоду помер середній син Сашко, якому було тринадцять років. Тоді Степан вирішив йти в радгосп Іллічівку доглядати биків. Були такі дні, що їв ту саму їжу, що і бики. Він варив буряк і додавав замішку, яку залишав від бичків. А хліб, який одержував за працю, сушив і приносив додому.
Марфа залишилась з трьома дітьми. Голод був страшний, чоловік давно не приходив. Вона вирішила сходити до Івана, брата чоловіка. Думала, може, своячка Фросина чимось допоможе. Але та відповіла:
— Самим нічого їсти.
Марфа знала, що Іван годує зерном коней і щодня приносить додому в кишенях збіжжя. Та й в колгоспі одержував пайку на свою родину. Але змовчала і пішла від них.
...Проходила біля двору Варі. Ніколи Марфа не була у неї в хаті, а тепер завернула. Тут теж голод. Погорювали дві невістки, розуміючи, яка біда прийшла у їхні родини. Коли чують тупіт у сінях, відчинились двері, зайшов зять Варі — Іван Кравченко. Привітався з усіма і сказав:
— Мамо, усі збирайтесь. Поїдемо до мене.
Марфа у плач:
— Ванєчка, забери і мого Федьку, дуже слабий він. А як поправиться, хай іде на роботу, йому скоро сімнадцять років.
Іван погодився.
— Сьогодні і їдемо, — сказав він.
Марфа пішла за сином. Варя стала збирати одяг і постіль, зв’язувала їх у вузли, а Іван виносив і складав у кузов машини. Варя з Сашею одягли синів у дорогу. Галя сказала:
— Матусю, я не поїду. Якщо і я поїду, нашу хату заберуть у колгосп. Тоді нікуди буде повертатись. Ви ж самі знаєте, у пусті хати зразу заселяються колгоспники.
Варя, плачучи, відповіла:
— Мені ти дорожча за хату. Саша теж мовив:
— Варю, і я не поїду.
Марфа тим часом привела сина. Варя з дітьми попрощались із Сашею і Галею, сіли в машину і поїхали в Ніжин. Їхали довго.
Шура зустріла дорогих їй рідних. Вона зварила ріденький картопляний суп. Поки всі роздягались, Шура кожному насипала суп у маленькі мисочки. Всі швидко його проковтнули, хотілось усім ще їжі. Але зять Іван сказав:
— Не можна вам більше їсти.
Через якийсь час Шура знову насипала такі самі мисочки. Всі поїли. Варя прилягла з меншими синами відпочити. Коля був біля Шури і розповідав, що твориться на хуторі. Федя одягнувся, вийшов з хати, став шукати що-небудь з’їсти. Заліз у погріб, а там стояли повні діжки з огірками і помідорами. А Федя любив солоні огірки, він взяв декілька огірочків і з’їв. Біль пронизав усе тіло хлопця, він схопився за живіт, скрутився, так і сидів. Сили не було терпіти, він став кричати. На крик вибігли Шура і Коля. Витягли його з погреба, занесли до хати. Невдовзі він помер. Шура плакала і говорила:
— Я вам давала потрошку їсти, що б ваші животики не полопались...
У Ніжині Федора і поховали...

Ганна Миколаївна залишила свої книжки у «Світлиці». Хто побажає ближче ознайомитися з непростою долею української родини Павленків і хоч трохи підтримати автора — звертайтеся!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "Українці мої..."