Версiя для друку Обговорити в форумi

Криваві уроки історії...

З давніх-давен повелося, що кожен монарх – фараон, імператор, король, цар, султан і т. п. вважалися особливими персонами у державі і користувалися необмеженою владою. Моно – означає один. А якщо «один», то й незвичайний. А якщо «особливий», то й божественний, недоторканний. Християнська церква, наприклад, канонізувала царя, визнаючи його як помазаника Божого. «Вся влада від Бога», – цією істиною колись жили. Та більшовики на чолі з Леніним відкинули релігію, відокремили її від держави. А значить, і «помазаника Божого» — царя поставили поза законом.
Микола ІІ, син Олександра ІІІ, ставши царем у 26 років, одружився з датською принцесою Алісою Гессенською, внучкою королеви Вікторії. Колишня лютеранка стала «православною великою княгинею Олександрою Федорівною». П’ять років вони знали одне одного, листувалися, а потаємні почуття-спогади залишили у щоденниках. До наших днів збереглося 50 об’ємних зошитів із записами намісника престолу та його дружини.
«Чудный, незабвенный день в моей жизни, день моей помолвки с дорогой, ненаглядной моей Алекс»1, — писав щасливий Микола ІІ у щоденнику.
«Любовь захвачена в плен, я связала ей крылья. Больше она не скроется, не улетит от нас…». «Ты — мой, будь уверен. Ты заперт в моем сердце, ключик потерян, и тебе придется остаться там навсегда», — в унісон відповідала Алекс2.
Своє кохання вони не приховували. Щасливу пару всі бачили і пишалися нею. «Я никогда не видел двух людей, так любящих друг друга и более счастливых, нежели они», — повідомляв в Англію герцог Йоркський.
При коронації у Москві 26 травня 1896 року, яка тривала п’ять годин, Микола ІІ після молебню почав сходження на олтар, щоб прийняти причастя. Важкий ланцюг ордена Андрія Первозванного вислизнув з шиї царя і з гуркотом упав на підлогу.
— Дурний знак, — зашепотіла знать3, що й справдилося згодом.
Бо колесо історії та долі царя закрутилося, зупинити його було неможливо.
Коли перед коронацією Микола одягнув на голову дружини корону, а перукар прикріпляв її до волосся діамантовою шпилькою, та раптом вислизнула. Голка вп’ялась у шкіру голови з такою силою, що імператриця зойкнула, корона Російської імперії відразу ж завдала їй болю.
— Дурний знак, — прошепотіла знать. І це був другий «дзвінок» долі.
Наступного дня після коронації народ гуляв. На Хотинському полі, де відбувалися торжества, зібралося понад 50 тисяч людей. Хтось вигукнув, що пива вистачить лише першим. Після паніки місце святкування стало схожим на «поле битви», лазарети заповнилися постраждалими.
— Дурний знак, — пролунало уже серед народу.
…Бог є Любов. Любов – це життя. Від щасливого кохання народжуються гарні діти. Протягом десяти років цариця народила чотирьох дочок – здорових, милих і красивих. Старших назвали Ольгою і Тетяною. Ольга – схожа на батька: м’яка, ніжна, зі світло-русявим волоссям і синіми очима. Тетяна — на півтора року молодша, ближча до матері. Висока, струнка й елегантна, з темно-каштановим волоссям і сірими очима, талановитіша від старшої сестри: грала на фортепіано і любила виходити у світ. Третя дочка – Марія була найпомітнішою із чотирьох сестер. Красуня з рожевими щічками і великими темно-синіми очима. Наймолодша Анастасія, маленька й коренаста, росла невгамовною: любила залазити високо на дерева, що викликало хвилювання у прислуги та батьків.
Десять років дружина царя молила Бога, щоб послав їм спадкоємця престолу. Молились цар і весь російський народ. І в 32 роки Олександра (Аліса, Алекс) народила хлопчика, якого назвали Олексієм. Проте з самого народження над дитиною нависла чорна хмара. Він був уражений «королівською хворобою» — гемофілією. (Останні сто років захворювання спостерігалося у правлячих дворах Британії, Росії та Іспанії. І досі вважається однією з важких незрозумілих генетичних хвороб). Кров цесаревича не згорталась. Будь-яка травма могла викликати поступове просочування крові в м’язи й тканини. Мати була в розпачі, коли улюблений син плакав і благав: «Мама, помоги мне!». Одного разу, коли царська родина відпочивала в Польщі, у хлопчика почалися страшні болі. Дитина стогнала і плакала з криком: «Когда я умру, это не будет так больно?». Одинадцять днів і ночей сиділа Олександра біля ліжка сина. Її волосся із золотого перетворилося у сиве. Всі вважали, що цесаревич вмирає. Мати, втративши надію на лікарів і спасіння сина, наказала телеграфувати Григорію Распутіну. Той відповів одразу: «Бог услышал Ваши молитвы. Не убивайтесь. Маленький не умрет». Через день крововилив припинився. Хлопчик вижив. Ніхто не міг пояснити це раптове зцілення, після чого цариця перейнялася довірою до таємничого «старця» Григорія, називаючи його «наш друг», і відчинила перед ним двері своїх палаців.
Цікавим є лист Г. Распутіна, який передчував свій кінець. «Я чувствую, что расстанусь с жизнью до 1 января. Если я буду убит простыми русскими мужиками, ты, царь, можешь ничего не бояться за детей своих, они будут царствовать в России еще сотни лет. Но если меня убьют бояре, то они 25 лет не смоют кровь мою… Они покинут Россию. Братья будут убивать братьев, и за 25 лет не останется бояр в стране. Царь земли русской, если ты услышишь звон колокола, который возвестит тебя, что Григорий убит, ты должен знать: если это будет твой родственник, который причинил мне смерть, тогда никто из твоей семьи, никто из твоих детей или родных не останется в живых, не пройдет и двух лет. Они будут убиты русским народом…»4.
Пророцтво Распутіна збулося до найменших подробиць. Його убив родич царя Фелікс Юсупов, який у 29 років став єдиним нащадком величезних скарбів і багатшим за царя. Після вбивства виїхав з Росії і закінчив життя в маленькому будиночку поблизу Парижа.
В сумній долі царя Миколи ІІ значну роль відіграв і Олександр Керенський – голова Тимчасового уряду. Він боявся авторитету монарха і перешкодив йому після Лютневої революції емігрувати за кордон, куди запрошували Миколу ІІ декілька країн-союзниць. Царя і його близьких вирішили відправити подалі від столиці – у Тобольськ, що прискорило трагедію сім’ї.
Після жовтневого перевороту більшовики не стояли осторонь долі царя та його родини. За життям монарха полювали не один десяток років. Так, 10 березня 1918 року Ленін підписав постанову РНК «Про висилку Михайла Романова, Н. Джонсона, М. Власова і П. Л. Знамеровського в Пермську губернію». Цинізм більшовиків не знав меж. Адже 9 березня стало відомо, що великий князь Михайло письмово відмовився від престолу. 12 червня «претендента» на царський престол Михайла Романова та його секретаря Н. Джонсона насильно вивезли вночі з пермського готелю на Мотовіліхінський завод і там розстріляли. Потім опублікували офіційні відомості про їхню нібито втечу.
Царя і його сім’ю перевезли з Тобольська в м. Єкатеринбург. Охорону – царську гвардію замінили червоноармійцями. Було очевидно, що хмари над родиною згущаються. Проте цар не проявляв активності щодо втечі, вважаючи, що це – нижче його гідності.
Розпочавши громадянську війну, вожді більшовизму сперечалися між собою: розстріляти одного царя чи всю родину. Більшість схилялася до того, що потрібно влаштувати показовий судовий процес над російським самодержавством. Щоб, мовляв, весь світ побачив злочини династії Романових перед «трудящимися». Ленін спочатку теж підтримував цю точку зору, але потім різко змінив її.
Соратниця Ілліча М. В. Феофанова розповідала: «Владимир Ильич… восторженно сказал: «…только послушайте, что пишет Нечаев! Он говорит, что надо уничтожить всю царскую семью. Браво, Нечаев!». Сделав небольшую паузу, Владимир Ильич продолжил: «То, что не удалось осуществить этому великому революционеру, сделаем мы»5.
Інший близький соратник «вождя» повідомляє: «Совершенно забывают, — говорил Владимир Ильич, — что Нечаев обладал особым талантом… Достаточно вспомнить его ответ в одной листовке, когда на вопрос – «Кого же надо уничтожать из царствующего дома?» — Нечаев дает точный ответ: «Всю большую ектению». Ведь это сформулировано так просто и ясно… Все знали, что на большой ектений вспоминается весь царствующий дом, все члены дома Романовых. Кого же уничтожить из них? – спросит себя самый простой читатель. – Да весь дом Романовых, — должен бы дать себе ответ. Ведь это просто до гениальности!»6.

ЗРЕЧЕННЯ

Чи справді так складалися історичні обставини, що зречення російського імператора царя Миколи ІІ престолу (династія проіснувала понад 300 років, за трон загинули мільйони людей) зумовлене важливою необхідністю? В радянські часи, послуговуючись на «Краткий курс истории КПСС», історики в один голос тараторили, що це — дійсно об’єктивна історична потреба; революційна творчість народних мас, які стомилися від імперіалістичної війни. Ті нісенітниці радянська професура верзла на студентських лекціях, закарбовувала в підручниках.
Ми ж подамо події, які насправді мали місце в той період; без прикрас і вигадок.
У всі часи за владу боролися. Відкрито й агресивно, зухвало і цинічно, лицемірно і підступно, хитро й розумно. Перемагав сильніший, у якого краща команда. Сильного поважали, перед ним схиляли голову. Слабким співчували або ж знищували їх. Морально, а часто фізично.
Чи ж була такою відсталою Росія, феодальна й незграбна, як це втовкмачувалося у «зоряний» комуністичний час? Цілком, ні. Навіть Ленін написав фундаментальну працю «Развитие капитализма в России». А після проведення радикальних реформ прем’єр-міністром Столипіним країна посідала четверте місце в світі за економічним розвитком та життєвим рівнем. Отже, жодних причин на зречення від престолу у царя Миколи ІІ не було.
Крім того, в нього стояла «под ружьем» 15-мільйонна армія з досвідченими генералами і офіцерами. Козачі корпуси та гвардія, віддані «государю-императору». Ще всі пам’ятали 1913 рік, коли грандіозно святкували 300-річчя династії Романових. Молебні і тости, привітання й феєрверки лунали майже місяць. Напередодні Першої світової війни Росія була могутньою державою, як ніколи7.
Не минуло й чотирьох років, як вектор успіху і тріумфу від родини царя повернувся на 180 градусів. 2 березня 1917 року о 10 годині ранку у вагоні царського потяга прозвучало «зречення від престолу»8.

Олександр СЕРЕДЮК,
доктор філософії, письменник
м. Луцьк

ЛІТЕРАТУРА
1. Рог Е. Ошибка императора. «Личности», №4, 2007. – С. 6-7.
2. Там само.
3. Там само.
4. Там само. – С. 6.
5. Истоки зла (тайна коммунизма). – Минск, 2002. — С. 67.
6. Там само. – С. 68.
7. Там само. – С. 17.

(Продовження в наступному номері)

Юрій МУШКЕТИК
БУФЕТ
ОПОВІДАННЯ

У вісімдесятих роках мене включили в групу для поїздки до Парижа на святкування двохсотріччя Великої французької революції. Офіційна делегація відлетіла раніше, а нашій, маленькій, туристичній, за тодішніми порядками довго морочили голови з візами, й коли ми прилетіли, святкування, власне, вже закінчилося. Квитки ж у нас — туди й назад, — отже, вилетіти назад ми зможемо тільки через десять днів. У групі, крім мене, — дві молоді жінки й двоє молодих чоловіків, усі вони сказали, що вони — журналісти. Зранку вони кудись зникали, десь моталися, носили з собою чималі сумки, про щось шепотілися, щось рахували, — я зрозумів, що вони займалися якимсь генделем, — під обід з’являлися: пообідати в дешевому студентському кафе біля готелю.
Було помітно: вони давно знайомі, верховодила ними Ліля — товстенька, рум’янощока, одначе вертка, рухлива, діяльна. Я ж залишився наодинці, чому був радий: зранку, відстебнувши від плаща хутряну підкладку — в Києві і Москві, звідки ми відлітали, вже осінь, а тут тепло, і я в легкому плащику, купивши в газетному кіоску карту Парижа, знаючи кілька десятків французьких слів, мандрував містом. Там була карта метро, й не важко було навіть з моїм мізерним багажем французької доїхати куди потрібно, а до Ейфелевої вежі, до Нотр-Даму, до Люксембурзького палацу можна було дійти пішки.
І ось одного разу, після несмачного обіду в кафе (макаронні ріжки з чорною гіркуватою підливою) Ліля мені каже:
— А ви б не хотіли піти з нами до мадам Луїзи?
— А хто це така? — запитав я.
— Наша давня знайома.
Звичайно, мені хотілося побувати хоч в одній французькій квартирі.
Ми пішли по Сен-Жермен, повз церкву, біля якої пам’ятник Шевченкові (в Парижі їх три), через площу Інвалідів і вийшли на вулицю, де жила мадам Луїза. Піднялися на другий поверх. Мадам Луїза — літня жінка, висока, ставна, сухорлява, з типовим французьким носом, яскравою косметикою — очевидно, мої колеги по подорожі їй зателефонували й вона нас чекала. Ліля щебетала з нею по-французьки, мадам Луїза відповідала нам російською мовою з акцентом. Почали лаштувати чаювання; я взяв з собою сухий київський торт і пляшку шампанського. Мадам Луїза без манірності вихилила свій келих і розливала чай. Заварка в пачках була грузинська. А я сидів і дивився на буфет навпроти: доладний, на сферичних ніжках, з різьбою, легкою інкрустацією, очевидно французький, але він мені видався знайомим. І коли після чаю мадам Луїза повела всіх на балкон: з нього відкривався вид на Ейфелеву вежу, я затримався і зазирнув на бічну стінку буфета. Там, на до половини обірваному, приліпленому до стінки папірці, було написано: «Ф-ка Боженка». Тобто фабрика Боженка, київська. Це мене вельми зацікавило, і коли ми повернулися до кімнати, я запитав, звідки цей буфет. Мадам Луїза не зніяковіла, а навпаки, навіть з якоюсь гордістю сказала:
— Буфет це російський, і всі меблі в мене російські, — а що на моєму обличчі виразився подив, вона пояснила: — І квартирну плату за мене сплачує Росія, і пенсію також, і один раз, а інколи й двічі, я їжджу на російські курорти.
Й розповідала далі:
— Мій чоловік — член політбюро французької компартії, він помер двадцять два роки тому.
Я був вражений: він — один з десятка чи кількох десятків членів політбюро, його немає двадцять два роки, а опісля було ще десятки і десятки їхніх членів політбюро, і є вони зараз, і всіх їх і їхніх жінок, дітей, а отже, й онуків годує Радянський Союз, а власні громадяни стоять у черзі за вареною ковбасою і роками за недолугими меблями наших мебльових фабрик. Такий буфет я бачив тільки на виставці у Києві, і коли запитав, де його можна придбати, мені сказали — ніде, ці буфети — на експорт.
— Россия — страна очень богатая и щедрая, — торохтіла далі мадам Луїза, — я когда бываю в Москве, меня принимают по-царски. А мой муж жил, боролся и умер за счастье.
У мене вертілося на думці: за чиє щастя?
— И когда социализм будет господствовать во всем мире, — втрутилася Ліля, — такие буфеты будут стоять в квартирах по всей Земле, — і засміялася.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 08.11.2013 > Тема ""Білі плями" історії"