Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3165)
З потоку життя (6380)
Душі криниця (3499)
Українці мої... (1463)
Резонанс (1498)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1670)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПЕРЕВ╤ЗНИК МР╤Й
«╤гор Павлюк. Перев╕зник мр╕й: Книга л╕рики. – Харк╕в: Майдан, 2019. – 352...


ДО ТР╤ЙЦ╤ Л╤ТА НЕ БУВА╢...
На 50-тий день п╕сля Великодня християни в╕дзначають величне свято З╕слання Святого Духа на...


НЕ БУТИ ВШЕСТЮ В СЕРЕДУ...
Свято Вознес╕ння Господнього в╕дзнача╓мо на сороковий день п╕сля Великодня.


З КОШИКОМ НА ПОЛЮВАННЯ
«З кошиком на полювання» - друга книжка поез╕й для д╕тей укра╖нсько╖ письменниц╕ з...


В╤ТА╢МО, КРИМЧАНОЧКИ!
Нагородження в╕дбулося у символ╕чному м╕сц╕ – б╕ля пам’ятника Тарасу Шевченку в Ялт╕.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#32 за 09.08.2013
ДВО╢
Матв╕й ШЕСТОПАЛ

Пам’ять

Матв╕й ШЕСТОПАЛ
ДВО╢
Катерин╕ ДАВИДЕНКО

(Зак╕нчення. Поч. у № 31)

Тяжка образа кра╓ ж╕нц╕ серце. Вона сидить, закутана у теплу ковдру, ╕ беззвучно плаче, додаючи мен╕ горя. Сплива╓ сл╕зьми, як св╕чка воском. Здоров’я ╖╖ гасне буквально на очах. Пом╕тивши м╕й сп╕вчутливий погляд, потемн╕ла в╕д душевно╖ муки. Лице ╖╖ скривила бол╕сна гримаса. Щоку почало с╕пати. Сльози припустилися, мов дощ навесн╕. Так плаче тяжко скривджена дитина, безпорадна у сво╓му гор╕, вс╕ма покинута ╕ забута. Н╕ ради, н╕ сп╕вчуття, н╕ допомоги н╕зв╕дки. Може, тому вона й прил╕пилася до мене, як дитина до батька (вона назива╓ мене «м╕й татусь», «м╕й батечко»).
Ось ╕ тепер. Схиливши свою голову мен╕ на плече, дивиться сумно у в╕кно ╕ каже, н╕би сама до себе:
– Життя!.. Х╕ба це життя?
Я вт╕шаю:
– Не плач, це виснажу╓, тримайся.
Мимовол╕ звертаю увагу на сво╖ власн╕ слова. Вони нагадують мен╕ вт╕шання приречених до страти.
Отак ╕ живемо, щоб ви знали.
Вона, знеможена хворобою ╕ страхом за мене, який ще б╕льше п╕дточу╓ ╖╖ орган╕зм.
Я – не знаючи нам╕р╕в мо╖х мучител╕в, з дня на день чекаю арешту. Мало того, що я втратив роботу, с╕м’ю, здоров’я, друз╕в. Вилученням л╕тературних матер╕ал╕в мене остаточно знищено, позбавлено смислу життя, розтоптано грубо й безжально, як ворога. Чийого ворога? Р╕дна земле, посв╕дчи! Я так люблю св╕й народ ╕ так ненавиджу його ворог╕в, що скоро зотл╕ю на пожарищ╕ власного серця.
Якби укра╖нець був господарем у власному дом╕, в╕н м╕г би, не соромлячись, посадити мене за св╕й ст╕л та й не на г╕ршому м╕сц╕. А поки що я почуваю себе як людина, що сидить на власному похорон╕. А могло ж бути й ╕накше. «В сво╖й хат╕ своя правда ╕ сила, ╕ воля», – писав Шевченко. Ось що таке пол╕тична незалежн╕сть, державна самост╕йн╕сть нац╕╖. Коли ви збагнете це, добр╕, дов╕рлив╕ брати мо╖, гречкос╕╖? Коли ви навчитеся в╕др╕зняти радянську владу в╕д влади узурпатор╕в ╕ з допомогою першо╖ провчите другу?
Не вважаю себе нещасливим чи переможеним. Я гордий з того, що дос╕ робив. Шкодую, що зробив мало. Я п╕знав смак боротьби ╕ перемог, ╕люз╕й поразок ╕ розчарувань. Мо╖ми ворогами були посп╕ль нег╕дники ╕ н╕кчеми. Друз╕, на жаль, теж далеко не вс╕ витримали випробування, не вс╕ виявилися на висот╕.
Великого жалю завда╓ мен╕ горе Катерини. Хвора й самотня, прихилилася до мене, мов загрожене зв╕рятко, що шука╓ захисту там, де т╕льки може знайти. А я в нин╕шньому сво╓му становищ╕ можу вт╕шати х╕ба що в╕рою в майбутн╓. Ця в╕ра п╕дтриму╓ «на плаву» мо╖ власн╕ над╕╖ ╕ спод╕ванки.
Корен╕ мо╓╖ над╕╖ криються в стародавн╕й ╕ славетн╕й ╕стор╕╖ наших предк╕в русин╕в, у волелюбних традиц╕ях укра╖нц╕в, у ╖х вогненн╕й непримиренност╕ до сво╖х гнобител╕в. Ще Котляревський пророче писав, що «великий ╕ завзятий р╕д» укра╖нц╕в «буде жить та пановати, пок╕ль не будуть ц╕ловати ноги чи╓╖сь постола» («Ене╖да», с. 113). Для цього треба т╕льки, щоб кожен з нас «був козак, а не мугир». (Там же, 141).
Живить мою в╕ру й те, що на наш╕м боц╕ мудр╕сть великих революц╕онер╕в Маркса й Енгельса, як╕ визнавали ╕сторичну законн╕сть нац╕онально-визвольних рух╕в ╕ запов╕дали вс╕м поневоленим: «Неминуча бороть¬ба кожного народу за сво╓ нац╕ональне ╕снування» (34, 342, рос. вид.). Чу╓те: н е м и ¬         н у¬ ч а!..
Правда, Лен╕н у 1918 роц╕ писав дещо ╕нше: пролетар╕ат «не т╕льки не береться в╕дстояти нац╕ональний розвиток кожно╖ нац╕╖, а навпаки, застер╕га╓ маси в╕д таких ╕люз╕й». Натом╕сть «в╕та╓ всяку асим╕ляц╕ю нац╕й за винятком насильно╖ або тако╖, що спира╓ться на прив╕ле╖» (ЛпУ, 318). Тод╕ ж таки в╕н р╕шуче заборонив укра╖нцям самост╕йно виступати за свою свободу без «╓дино╖ д╕╖» з╕ сво╖ми гнобителями. ╤накше, мовляв, про в╕льну Укра╖ну «не може бути й мови» (ЛпУ, 314).
Реальне життя показало, що не Укра╖на без Рос╕╖, а навпаки, Рос╕я без Укра╖ни неможлива. Без укра╖нського вуг╕лля, металу, хл╕ба, неодноразово писав в╕н ╕ говорив: «ми, безперечно, ЗАГИНЕМО» (537). Втрата Укра╖ни «нас ПОГУБИТ» (589). Про буд╕вництво соц╕ал╕зму без укра╖нсько╖ економ╕ки «НЕ МОЖЕ БУТИ Й МОВИ» (667-669). «Це питання про долю вс╕╓╖ революц╕╖» (588), «питання життя або смерт╕» (663). При цьому рос╕йським ем╕сарам на Укра╖н╕ суворо наказувалося: «Необх╕дно на д╕л╕ викрити перед укра╖нським селянством КОНТРРЕВОЛЮЦ╤ЙНУ ДЕМАГОГ╤Ю, яка внуша╓ йому, н╕бито завданням Радянсько╖ Рос╕╖ ╓ викачування хл╕бних та ╕нших продовольчих продукт╕в з Укра╖ни в Рос╕ю» (592).
З одного боку — та╓мна ╕н¬струкц╕я: «Головне питання вс╕╓╖ Радянсько╖ влади, питання життя ╕ смерт╕ для нас, – з╕брати з Укра╖ни 200-300 м╕льйон╕в пуд╕в» (668), а з другого боку — завбачлива п╕дказ¬ка викривати «контрреволюц╕йну демагог╕ю», тобто сво╓часно зам╕тати сл╕ди економ╕ч¬ного пограбування свого ж брата-укра╖нця.
Посилаючи на Укра╖ну в╕йська для утримання там рос╕йських позиц╕й, Лен╕н наказував: «Негайна евакуац╕я хл╕ба ╕ метал╕в на сх╕д, орган╕зац╕я п╕дривних груп... р╕шуче ╕ беззастережне ПЕРЕЛИЦЮВАННЯ на укра╖нський лад наших частин, що ╓ на Укра╖н╕, – таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овс╕╓нком, – в╕н повинен називатися просто Овс╕╓нком. Те ж саме треба сказати про Муравйова (якщо в╕н залишиться на посту) та ╕нших». (Цит. За кн. «Нариси ╕стор╕╖ КПУ», К., 1961, с. 217-218).
Ця настанова на перелицювання, тобто на обман, стала нар╕жним каменем московсько╖ пол╕тики щодо укра╖нц╕в, чому й зветься ц╕лком справедливо лен╕нською.
З тих п╕р кремл╕вськ╕ божки явили св╕тов╕ безл╕ч зразк╕в свого «благородства» й суто рос╕йського «╕нтернац╕онал╕зму». З цих зраз¬к╕в, як з капроново╖ нитки, сплетено м╕цний, хоч ╕ мало пом╕тний для недосв╕дченого ока аркан, яким Укра╖ну прип’ято до рос╕йського воза.
В╕домо, що в╕льний розвиток мови ╓ суверенним правом всякого в╕льного народу. Мова ╓ його головною опорною позиц╕╓ю й оплотом його ╕снування як нац╕╖, його нац╕о¬нальною ╕стор╕╓ю й пам’яттю, умовою розвитку його духовно╖ культури. ╤гнорування мовного фактора на практиц╕ може мати дуже сумн╕ насл╕дки для народу, який сп╕ткала «хвороба» мовного ╕ндиферентизму ╕ байдужост╕. Поясню це прикладом. Особа, що збайдуж╕ла до р╕дного слова, зреклася його й перейшла на ╕ншу мову, в першому покол╕нн╕ ╓ лише продуктом денац╕онал╕зац╕╖. В другому покол╕нн╕ вона ста╓ вже ╕нонац╕онально культурною, хоч ╕ збер╕га╓ деяк╕ ознаки сво╓╖ колишньо╖ етн╕чно╖ приналежност╕. Трет╓ ж покол╕ння остаточно втрача╓ й ц╕ рештки ╕ таким чином повн╕стю ╕нкорпору╓ться новим етномовним масивом. Ну, а коли не одна людина полиша╓ сво╖ ряди ╕ переб╕га╓ в ╕нший таб╕р? Коли таких «дезертир╕в» набира╓ться ст╕льки, що вони чисельно становлять значну частину людност╕ даного народу? Тод╕ перспектива цього народу нагадуватиме собою д╕ряву бочку; з не╖ рано чи п╕зно витече вся вода до решти. В нашому приклад╕ «жива вода» безсл╕дно не «випарову╓ться», а переходить в ╕нший «резервуар», що зветься народним орган╕змом. Так без в╕йни ╕ ф╕зичного знищення, без нац╕ональних конфл╕кт╕в ╕ ворож¬неч╕, словом, без видимих прояв╕в насиль¬ства, за рахунок перекинчик╕в, м╕ркують наш╕ «╕нтернац╕онал╕сти», можна до самих географ╕чних меж СРСР розширити великоруське плем’я, назвавши його, аби не лякати полохливих нац╕онал╕ст╕в, новою ╕сторичною сп╕льн╕стю людей – радянським народом. Зручно й безпечно.
В над╕╖ на це й ╕деологи великодержавництва п╕д заколисуюч╕ п╕сн╕ про дружбу ╕ братерство народ╕в ведуть нестримний ╕ всеохоплюючий наступ на мовному фронт╕. Вони галасують про «нечуваний розкв╕т» нац╕ональних культур, за яким ма╓ постати жадана ними пора «зливання». А раз така вже «╕сторична необх╕дн╕сть», то чого журитися за сво╓ю мат╕рною мовою, коли ╓ «друга р╕дна».
Якщо в народ╕в Прибалтики, Середньо╖ Аз╕╖, Кавказу мовн╕ бар’╓ри м╕цн╕ ╕ майже непроникн╕, а сам╕ ц╕ республ╕ки невелик╕ ╕ в╕дносно «малопожиточн╕», то з Укра╖ною справа зовс╕м ╕нша. Без укра╖нсько╖ економ╕ки Рос╕я удв╕ч╕ схудла б ╕ наполовину стала б нижча «зростом». А мовн╕ кордони тут легкодоступн╕ для шов╕н╕стично╖ ╕нваз╕╖. У розрахунку на легку здобич на Укра╖ну й спрямовують головн╕ удари. Коли «впаде» Укра╖на, тод╕ жодних зусиль не становитиме п╕д╕м’яти й ╕нш╕ республ╕ки, а за ними й ╕нш╕ соц╕ал╕стичн╕ кра╖ни. ╤ справа ця станеться тим швидше, чим швидше буде пок╕нчено з нац╕ональною самобутн╕стю Укра╖ни.
П╕д р╕зними приводами ╕ укра╖нську мову поступово витиснуто на задв╕рки сусп╕льного ╕ нац╕онально-культурного життя республ╕ки. Натом╕сть рос╕йська узурпувала вс╕ ключов╕ позиц╕╖, особливо в м╕стах ╕ промислових центрах. Полишивши укра╖нське слово напризволяще, давши йому змогу «в╕льно» розвиватися, тобто конати в об╕ймах рос╕йсько-укра╖нського культурного «╓днання», парт╕йно-урядов╕ чинники ревниво стежать за тим, аби цей процес не пом╕тило сторонн╓ око. Для прикриття цього далеко не л╕нгв╕стичного розбою у Ки╓в╕, зокрема, використовуються магн╕тофонн╕ записи укра╖нською мовою, з допомогою яких оголошують зупинки на транспорт╕. Поява «механ╕чних укра╖нц╕в» – ще один прояв «батьк╕вського п╕клування» про розкв╕т укра╖нсько╖ культури, доказ усп╕шного просування дорогою вперед, що веде назад.
Рух п’ятами наперед трива╓, про що, м╕ж ╕ншим, св╕дчать заклики нац╕онал╕в «ВЫРАЖАТЬ И РАЗВИВАТЬ СВОЮ НАЦИО¬НАЛЬ¬НУЮ КУЛЬТУРУ… НА РУССКОМ ЯЗЫКЕ» («Правда», 17 березня 1972, стаття професора Калтахчяна). Вказана стаття ╓ найб╕льш в╕двертим ╕ цин╕чним закликом до зневаги ╕ наплюв╕зму щодо нерос╕йських мов, проголошеним оф╕ц╕йним органом КПРС.
Як реагують на це нове грубе порушення р╕вноправност╕ мов, «гарантоване» радянськими законами, укра╖нськ╕ кер╕вники? Вони запопадливо б’ють поклони перед обрусителями, розчулено присп╕вуючи:
Моя Вкра╖на,
Моя Рос╕я –
Як р╕дн╕ сестроньки.
А Щербицький, под╕бно до будд╕йського монаха, який побожно ковта╓ екскременти свого далай-лами, облудно твердить, н╕би укра╖нц╕ переживають сьогодн╕ «ЗОЛОТУ ПОРУ СВО╢╥ ╤СТОР╤╥».
Живим вт╕ленням цього укра╖нського «ренесансу» може бути поет Валентин Бичко. Тод╕ як великоруси на вс╕ лади славлять ╕ п╕дносять сво╓ ╕м’я (пригадаймо: рос╕йський дух, рос. характер, рос. душа, зима, л╕с, поле, кухня, п╕ч, млинц╕, чай, гор╕лка, квас, г╕рчиця, нав╕ть запах: «и пахнут горьковато, по-российски». Ура Геннад╕ю Серебрякову! Нарешт╕, рос. лапти, черт побери!), наш л╕тературний бичок пропону╓ укра╖нцям в╕дмовитися в╕д свого нац╕онального ╕мен╕ ╕ зватися просто «радянами».
Нав╕ть пришелепкуватий Швейк, коли його запитали, «чи в╕н ╕ ╓ той самий Швейк», в╕дпов╕в з почуттям власно╖ г╕дност╕:
«Я думаю, що я повинен ним бути, бо ╕ м╕й татуньо був Швейк, ╕ мамуня пан╕ Швейкова. Я не можу завдати ╖м такого сорому ╕ в╕дмовитися в╕д свого пр╕звища» (Я. Гашек. Пригоди бравого вояка Швейка. К., 1970, с. 24).
М. Г. Чернишевський св╕дчить, що свого часу серед певно╖ частини рос╕йсько╖ громадськост╕ панувало уявлення про укра╖нц╕в, як про людей з порушеним розумом, яких ц╕кавить т╕льки те, «щоб ╖х добре годували ╕ не шмагали р╕зками» (соч., т. 7, 756). Оск╕льки Швейк нав╕ть в умовах н╕мецького дом╕нування визнавав себе чехом, а Бичко т╕льки радянином, то Бичка см╕ливо можна в╕днести до категор╕╖ тих людей ╕з порушеним мисленням, як╕ думають не головою, а т╕лесним ╖╖ протистоянням.
Л╕тературним бичкам р╕зних мастей варто було б пам’ятати дев╕з Миколи I: «Я ненавижу того, кто мне сопротивляется, и презираю того, кто мне служит» (МЕ, 1-е вид., т. 9,        с. 709). Деяк╕ укра╖нськ╕ керманич╕, як видно, теж не знайом╕ з цим промовистим лозунгом, ╕накше вони б посоромилися виступати в ганебн╕й рол╕ пастуха, який трима╓ корову за роги, поки ╖╖ доять ╕нш╕.
Укра╖нцям ╓ над чим задуматися, коли вони дорожать сво╓ю честю ╕ дбають про безпеку свого нац╕онального ╕снування. ╤нак¬ше нас так перелицюють, що ми сам╕ себе не вп╕зна╓мо.
«ХТО – КОГО» – одв╕чний ╕ всезагальний закон боротьби за ╕снування. Його н╕ переступити, н╕ обминути не можна, як не можна скасувати сходу ╕ заходу сонця. Вижива╓ той, хто дужчий, мудр╕ший, спритн╕ший. Довжен¬ко ще додавав: «Перемагають горд╕, а не жал╕слив╕» (5, 52).
Переписав написане й оч╕ зажмурив, немов у безодню глянув. Невже все це правда? Щоб пересв╕дчитися, що це все-таки не страшний сон, не кошмар, а д╕йсн╕сть, щасливе мо╓ сьогодення, п╕дходжу до в╕кна. Знадвору в м╕й б╕к спрямован╕ нетерпляч╕ погляди мо╖х охоронц╕в, мо╖х страж╕в непроханих, мо╓╖ почесно╖ гвард╕╖ ком╕тетчик╕в. Значить, прав¬да, значить, не сон, а д╕йсн╕сть.
Чи бачили ви, бодай у к╕но, як зграя голодних вовк╕в п╕дстер╕га╓ свою жертву? С╕вши на задн╕ лапи, вони здалеку пантрують за яким-небудь «бабиним козликом». Козлик ще недосяжний для них, ╕ вовки хижо св╕тять очима та ласо облизуються. Щось под╕бне нагадують мо╖ оп╕куни з вулиц╕ Володимирсько╖ чи бог зна╓ зв╕дки, вони виринають кожного разу, як я з’являюся на людях. Коли з’являюся дома, то навпроти мого в╕кна зупиня╓ться легкове авто, пасажири якого пильно позирають у м╕й б╕к. Мен╕ зда╓ться, що вони облизуються ╕ теж хочуть мене з’╖сти. Але, як видно, ще не час. Посто╖ть-посто╖ть отак машина ╕ котить соб╕ дал╕, блимнувши фарами, як очима. А я, як козлик, лишаюся у сво╖й незамкнен╕й тюрм╕. Мен╕ вже не страшно, т╕льки дуже сумно ╕ хочеться то жал╕бно «мекати», то вибухнути гн╕вом на всенький божий св╕т:
– Будьте проклят╕ так╕ порядки, за яких н╕ окрема особа, н╕ весь народ не можуть бути господарями у власн╕м дом╕!
Дивлюся на хвору Катерину ╕ мовчки з╕тхаю.
...Старе, п╕дтяте п╕д кор╕нь дерево ╕ молода галузка, що засиха╓ без живлющих сок╕в. Таку картину становить присмерк мого марно розтраченого життя.
28 травня 1977 року, м. Ки╖в

(З арх╕ву ки╖всько╖ вчительки
Галини Петр╕вни Сидоренко)

Матв╕й Михайлович ╕з донечкою Оленкою

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12142

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков