Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3106)
З потоку життя (6330)
Душі криниця (3468)
Українці мої... (1457)
Резонанс (1489)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1663)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОЖИТИ ЖИТТЯ Г╤ДНО
Якби… Якби ми вчилися так, як треба… Якби знали свою ╕стор╕ю, то не повторювали б...


ДРУЖБА НАТАЛ╤╥ ГЛУХЕНЬКО╥ ТА В╤РИ РО╥К
14 березня 2019 року виповню╓ться 15 рок╕в в╕д дня смерт╕ в╕домого укра╖нського мистецтвознавця,...


ЛЮДИНА ЖИВЕ, ПОКИ ЖИВА ПАМ’ЯТЬ ПРО НЕ╥
Вже стало традиц╕╓ю, що «Кримська св╕тлиця» щор╕чно пов╕домля╓ читачам про под╕╖,...


НЕ СТАЛО СВ╤ТЛИЧАНИНА МИКОЛИ МОСКАЛЕНКА…
Скорботну зв╕стку передали з Дн╕пра – не стало нашого кримського укра╖нського земляка,...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО: ТЕПЛОТА СЕРДЕЦЬ ╤ НЕЗАБУТН╤ ВРАЖЕННЯ
До 185-р╕ччя в╕д дня народження л╕каря й поета




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#31 за 02.08.2013
НА ПОЖАРИЩ╤ ВЛАСНОГО СЕРЦЯ

╤м’я декана факультету журнал╕стики Ки╖вського державного (Нац╕онального) ун╕верситету ╕мен╕ Тараса Шевченка в 1955-57 роках Матв╕я Михайловича Шестопала лише в останн╓ десятир╕ччя повернулося ╕з забуття в письменницьк╕ та журнал╕стськ╕ кола Укра╖ни. 20 серпня 1986 року його ╕м’я полинуло назавше в небеса в╕чност╕, нагадуючи нам про честь ╕ чесн╕сть, правду й г╕дн╕сть, ╕деали й ╕дол╕в.
У 50-х роках минулого стор╕ччя при написанн╕ ним кандидатсько╖ дисертац╕╖ про укра╖нську радянську фольклористику науковим кер╕вником його прац╕ був Максим Рильський. А коли фронтовик гвард╕╖ майор Шестопал працював деканом факультету журнал╕стики, то його вихованцями були майбутн╕ укра╖нськ╕ майстри слова ╕ публ╕цисти: Борис Ол╕йник, Василь Симоненко, В’ячеслав Чорнов╕л, Вадим Пепа, Микола Сом, Степан Колесник, Анатол╕й Москаленко, Микола Шудря, В╕ктор Полковенко, Дмитро Онкович та ╕нш╕. Про нього згаду╓ в сво╖х мемуарах й ╤лля Еренбург, цитуючи листа з д╕ючо╖ арм╕╖ до газети «Красная звезда», в котрому Матв╕й Шестопал обурю╓ться стал╕нською пропагандою, що кричала про те, що кордон на замку, а насправд╕ н╕мецьк╕ в╕йська майже безперешкодно окупували «мою голубоглазую Украину» (╤. Еренбург «Люди. Роки. Життя», «Радянський письменник», 1990, т. 2, с. 232).
У 1965 роц╕ викладача заруб╕жно╖ преси, улюбленця студент╕в позбавлено ун╕верситетсько╖ кафедри «за укра╖нський буржуазний нац╕онал╕зм без права викладання в навчальних закладах». ╤ван Дзюба згаду╓ цю ситуац╕ю щодо пересл╕дування Матв╕я Шестопала та студент╕в, що його п╕дтримували, у в╕дом╕й прац╕ «╤нтернац╕онал╕зм чи русиф╕кац╕я».
До к╕нця життя Матв╕й Михайлович залишався нап╕взабутим, але незламним укра╖нським патр╕отом, що створював ун╕кальн╕ документальн╕ твори. «Спец╕ал╕сти» спец-служби зламали не лише духовне, а й родинне його життя. Проте знайшлася добра людська душа — Катруся, Катеринка, Катя, як в╕н ╖╖ назива╓ в листах ╕ творах, котра об╕гр╕ла його змучене життя сво╓ю любов’ю, в╕ддан╕стю ╕ жертовн╕стю. Катерина Володимир╕вна Шестопал народила доньку Оленку, названу на честь його мами Олени Харитон╕вни. Д╕дусь Матв╕й ут╕шався б сьогодн╕ сво╖ми чотирма онученятами.
Вже п╕сля смерт╕ побачили св╕т його ун╕кальн╕ науково-документальн╕ досл╕дницьк╕ ╕сторичн╕ прац╕ «╢вре╖ на Укра╖н╕» (Ки╖в, 1998 р.), спогади його вихованц╕в у книз╕ «Науков╕ читання ╤нституту журнал╕стики на пошану М. М. Шестопала» (Ки╖в, 2008 р.), «Л╕тературн╕ кизяки на дорогах ╕стор╕╖» (Ки╖в, 2012 р.). Ще чекають свого видавця грунтовн╕ прац╕ «Ск╕льки рок╕в укра╖нцям», написана в 1983 роц╕, «Жур-нал╕стська д╕яльн╕сть Карла Маркса ╕ Фр╕др╕ха Енгельса», рекомендована до видання наприк╕нц╕ 60-х, але так ╕ не побачила св╕т, та ╕нш╕.
Завдячуючи зусиллям його вихованц╕в та за п╕дтримки голови Укра╖нського фонду культури Бориса Ол╕йника, ректора КНУ ╕мен╕ Т. Шевченка Леон╕да Губерського та патр╕отичного ентуз╕аста — доцента ╤вана Заб╕яки з ╤нституту журнал╕стики, тор╕к в журнал╕стському корпус╕ в╕дкрито барель╓ф невпокореному декану, науковцю-педагогу, журнал╕сту-публ╕цисту, патр╕оту Укра╖ни Матв╕╓в╕ Михайловичу Шестопалу. У в╕дкритт╕ брали участь Борис Ол╕йник, Микола Сом ╕ численн╕ його вихованц╕-журнал╕сти. А на ╕нститутськ╕й але╖ ╕мен╕ декана М. Шестопала в╕дкрито пам’ятний знак ╕з кудаш╕вського гран╕ту, виготовлений, подарований ╕ змонтований його патр╕отичними шанувальниками з Дн╕пропетровщини.
Пропоную до друку з неопубл╕кованого — його автоб╕ограф╕чну новелу «Дво╓», збережену в арх╕в╕ ки╖всько╖ вчительки Галини Петр╕вни Сидоренко.

Михайло СКОРИК,
журнал╕ст-шестопал╕вець
м. Дн╕пропетровськ

Матв╕й ШЕСТОПАЛ
ДВО╢

Катерин╕ ДАВИДЕНКО

Поринувши з головою в сво╖ роздуми, я часто мовчки сиджу в к╕мнат╕, н╕би мене нема╓ зовс╕м. Катря в╕дразу ж пом╕ча╓ цю мою в╕дчужен╕сть.
– Чого ви задумались? Що ви дума╓те?
Вона все ще зверта╓ться до мене на «ви», хоч зна╓мося обо╓ уже давненько. Де╕нде на Укра╖н╕ молодш╕ ж╕нки й дос╕ звертаються так до старших чолов╕к╕в.
Звичайно, вона зна╓ от╕ «чого» й «що». Адже саме на ╖╖ квартир╕ було м╕стиф╕ковано обшук («по заяв╕»). П╕д час обшуку «випадково» натрапили на м╕й л╕тературний арх╕в, ╕, звичайно, конф╕скували: рукописи, щоденники, листи, конспекти. Два м╕шки матер╕ал╕в (саме так: ╖х в╕двезено в м╕шках) – усе, чим я жив останн╕ роки ╕ що становило головний зм╕ст мого усам╕тненого ╕снування. Решту забрано по ╕нших адресах.
Жодного аркуша, жодного рядка не лишилося. Всю мою працю поглинули бездонн╕ сейфи орган╕в безпеки. Забрано арх╕в мо╓╖ колишньо╖ парт╕йно╖ справи, редакц╕йний прим╕рник прац╕ про журнал╕стику Маркса й Енгельса, схвалений свого часу Москвою, але в╕дхилений революц╕йним Ки╓вом, нав╕ть друкарська машинка, старий американський «Рем╕нгтон», який в╕рно служив мен╕ понад 30 рок╕в, п╕шов п╕д арешт.
Пограбували до нитки. В╕д под╕бного удару пов╕сився б ╕ паровоз. Серед вилученого найц╕нн╕шою ╓ незавершена праця з ╕стор╕╖ сх╕дних слов’ян. У н╕й зовс╕м по-новому розв’язу╓ться питання. Це снаряд г╕гантсько╖ сили, який було запущено в голову ворог╕в нашого народу. Як врятувати справу? Розпочати усе спочатку? Не вистачить сил. Та й не дадуть змоги. Зробити бодай етнограф╕чну частину? Але ж фактичний матер╕ал, нав╕ть б╕бл╕ограф╕я – у ╖хн╕х руках. З пам’ят╕ неможливо в╕дновити, та й не та наукова варт╕сть.
Ц╕лковитий крах. Вони знищили працю, як╕й не було б ц╕ни. З горя я буквально почорн╕в, обвуглився. Волосся посив╕ло й опало. Я перестав сам себе п╕знавати. У хвилини в╕дчаю був близький до самогубства. Чом би й н╕? Адже обрубано останн╕й як╕р, що в’язав мене до життя. Катря серцем в╕дчувала напрям мо╖х думок ╕ якось запропонувала:
– Давайте помремо разом!
╥╖ слова мене приголомшили. Не сво╖м зм╕стом, а тоном, яким було сказано. Без ╕стерики, спок╕йно, просто, як давно вир╕шена ╕ ц╕лком певна р╕ч. Н╕би говорила: «Ход╕мо трохи пройдемося». Мене зворушила ця ╖╖ в╕ддан╕сть ╕ сол╕дарн╕сть. Зворушила ╕ додала сили. У ц╕й маленьк╕й малописьменн╕й ж╕ночц╕ я неспод╕вано для себе знайшов сп╕вчуття ╕ п╕дтримку. Ненад╕йна, вутла, слабка опора. А все ж не сам. Нас – дво╓. Я сказав:
– Н╕, дитино моя, про смерть я б╕льше думати не буду ╕ тоб╕ не раджу.
╤ перев╕в стр╕лку мо╖х зусиль на ╕ншу кол╕ю.
Але в не╖ це зас╕ло значно глибше. З малого малку, з дитинства лиха доля буквально пересл╕ду╓ ╖╖. Народившись у во╓нному 43-му роц╕, вона в╕д нападу р╕зних хвороб довгий час перебувала м╕ж життям ╕ смертю. А коли ╖й минуло три рочки, д╕вчинка лишилася сиротою: батько зар╕зав мат╕р. Злигався з якоюсь ки╖вською шлюхою. Щоб мати не заважала – покликав ╖╖ в н╕ч на рибалку ╕ там убив. Завдав б╕льше 20 ран долотом, а щоб оч╕ жертви не видали вбивцю – виколов ╕ оч╕. Вдома сказав, що бандити напали, в╕д╕брали улов, вона противилась, ну, ╖╖ й пор╕шили. Батька, звичайно, засудили.
Сиротою зростала в сестри. Няньчила ╖й д╕тей, сама бувши недоглянутою ╕ не ласканою, а битою ╕ голодною. Печена картоплина – давн╕й укра╖нський дел╕катес. Зате справжн╕м святом було, коли сус╕дка, «баба Леся», давала ╖й кусник шкуринки, змащений салом, або частувала пирогом з буряком ╕ калиною. Хай в╕чною буде пам’ять ус╕х добрих бабусь на св╕т╕!
П╕др╕сши, д╕вча пололо вже город. А до школи ходити було н╕коли. Ледве зак╕нчила п’ять клас╕в. Не зчулася, як ╕ на пор╕ стала. Вийшла зам╕ж, не д╕вувавши. Почала будуватися, знов жили тягла з себе: адже це таки для себе. Кожн╕й птас╕ любо для себе гн╕здо вити. Ой, як важко його любе вити! Кожну планочку, кожну дощечку добувалося з милостивого Дн╕пра. В його крижан╕й вод╕ ледве не втонула, ваг╕тною бувши. Нагодилися люди, вирятували.
А згодом сам╕й довелося на себе руки здоймити: чолов╕к спився, став кривдити, бити. ╤ на цей раз жива лишилася. Рятуючись в╕д зло╖ дол╕, розлучилася, п╕шла в м╕сто, дв╕рником стала. Тут бодай к╕мнатку дали. Рада була сво╓му щастю. А працювала, мов п╕сню сп╕вала. Та дв╕рництво виявилося т╕╓ю петлею, з яко╖, можливо, ╖й уже не вирватися до смерт╕. П╕д тягарем важко╖ ф╕зично╖ прац╕ дав тр╕щину ╕ викривився хребет, опустився вниз шлунок. П╕дремонтувалася трохи в л╕карн╕ ╕ знову до прац╕. Гай-гай, тепер уже вона не п╕сня. Праця мукою стала.
Щодня о 4-5-й ранку просина╓ться вона в╕д жахних сн╕в ╕, не виспана, з учорашньою втомою, посп╕ша╓ у дв╕р. Годин дв╕-три мов косар маха╓ м╕тлою. Пот╕м рачку╓ по газонах, м╕ж деревами, кущами, згр╕баючи опале листя, визбируючи пап╕рц╕, склянки, банки, тр╕ски, – весь той житт╓вий мотлох, без якого не обходиться велике, сучасне м╕сто.
Зранку ж або оп╕сля полива╓. З к╕нця в к╕нець тяга╓ за собою довжелезний гумовий шланг. Наповнений водою, в╕н важить понад 50 к╕лограм╕в, б╕льше, н╕ж ╖╖ власна вага. Шланг пружинить, не слуха╓ться. А вона, мов комаха, повзе вперед: без води чистоти не буде.
Причепуривши д╕лянку, руша╓ на см╕тт╓зб╕рник. Його вже давно вона в╕д╕мкнула, розставила порожн╕ трив╕дерн╕ бачки, куди жильц╕ впродовж дня скидатимуть усю непотр╕б свого побуту. Оп╕вдн╕ бачки вже доверху наповнен╕ ╕ парують ус╕ма запахами цив╕л╕зац╕╖. Почина╓ться одна з тих операц╕й, яких не показують з телеекран╕в, ╖х обмина╓ журнал╕стика й красне письменство.
Вм╕ст бачк╕в вивалю╓ться на п╕длогу, ╕ в╕дбува╓ться сортування. Харчов╕ покидьки – в одне м╕сце, паперова макулатура – в друге, ганч╕р’я – в трет╓, метал – у четверте. ╤ вже зовс╕м окремо – всякий ╕нший непотр╕б. Вл╕тку ╕ взимку в см╕тт╓зб╕рнику, не зважаючи н╕ на як╕ сан╕тарн╕ заходи, пану╓ нестерпний смор╕д. В атмосфер╕ шк╕дливих випар╕в довго не витримують нав╕ть здичав╕л╕ м╕ськ╕ коти, що приходять сюди попо╖сти. Дв╕рников╕ доводиться перебувати тут протягом 3-4-х годин щоденно.
...Хто не бачив метушливо╖ синички, яка весною ц╕вкаючи в саду, перестрибу╓ з г╕лки на г╕лку в пошуках черв’ячк╕в та комашок. Або шпака, який поважно ╕ д╕ловито походжа╓ на грядц╕, шукаючи соб╕ поживи. Ми любовно зовемо ╖х сво╖ми друзями, сан╕тарами сад╕в. А пригадаймо красеня дятла. Вчепившись к╕гтями в кору дерева, в╕н з таким завзяттям довбе стовбур дерева, н╕би поклявся: не я буду, поки шк╕дника не здобуду. ╤ дятл╕в за те з повагою величають л╕совими л╕карями. Х╕ба дв╕рники – не сан╕тари наших осель? Не л╕кар╕ наших м╕ських джунгл╕в? Хай буде благословенною ╖хня праця.
Наша синичка, наша Катя, бувши здоровою, встигала м╕ж д╕лом у хат╕ прибрати, об╕д зварити, б╕лизну випрати. Тепер ╖й усе те дуже важко да╓ться. Найважче в контору ходити. Г╕рше, н╕ж б╕ля см╕тника стояти. ╥╖ по╖дом ╖дять за те, що в не╖ не воляча сила. То начальник нагрима╓, то ╕нженер до чогось причепиться ╕ вичита╓, то техн╕чка дор╕ка╓. На зборах уже рядов╕ роб╕тники стали заступатися:
– Чого ви ╖╖ гризете? Невже не бачите ╖╖ стану?
Л╕куючи хребет ╕ шлунок, ╖й х╕м╕╓ю з╕псували печ╕нку ╕ п╕дшлункову залозу, а на довершення вчепився ще й д╕абет. Тод╕ як ╕нш╕ с╕дають за ст╕л удруге, вона лише почина╓ сн╕дати. ╥сть без апетиту, настрою ╕ бажання. Через к╕лька хвилин хворий шлунок з обуренням усе те поверта╓ назад. Геть усе чисто. До жовч╕. До само╖ п╕ни в рот╕. ╤ так майже щоразу.
Розбита й знесилена, вона пада╓ в л╕жко («укрийте мене!») ╕ стогне в╕д болю в шлунку («пече мене!»). При цьому почина╓ стр╕ляти в скронях («перев’яж╕ть мен╕ голову!»). Я беру хустину ╕ туго-туго, мов перевеслом, зв’язую ╖╖ маленьку худу голову, через лоб на потилицю. Щоразу мене бере острах: не роздушити б череп. Але так ╖й легше. Зовн╕шн╕й б╕ль трохи гаму╓ внутр╕шн╕й (у не╖ занизький тиск). ╤нод╕ вона здр╕мне трохи. Часом бува╓ така бл╕да й незрушна, н╕би мрець. Я з острахом п╕дходжу до л╕жка, щоб переконатися чи вона жива. Живчик б’╓ться на ши╖ – жива!
Коли хвороба попустить, Катерина розплющу╓ оч╕. Вони в не╖ зелен╕. Зелен╕ оч╕ на коричневому тл╕ обличчя (кол╕р в╕д хвороби печ╕нки). ╤нод╕ коричнева п╕гментац╕я бува╓ такою густою, що лице зда╓ться маскою. Ця схож╕сть ще б╕льше п╕дкреслю╓ться б╕лою смугою, що проходить точно по контуру волосся на лоб╕ й скронях.
Учора, п╕сля чергового нападу хвороби, вона сид╕ла на л╕жку, п╕д╕бгавши ноги ╕ забившись у куточок. ╥╖ морозило, ╕ вона запнулася в теплу ковдру, виглядала т╕льки ╖╖ гол╕вка. Ус╕м сво╖м виглядом вона нагадувала залякану пташку, затиснуту у кулак, або дитину у сповитку. Сид╕ла мовчки, а з очей одна за одною пов╕льно скочувалися краплини ╕ падали на ковдру. Упавши, сльоза в╕дразу ж танула, полишаючи на тканин╕ темний сл╕д, мов проп╕кала ╖╖ вогнем.
«╤ до чого ж бува╓ людина нещасливою!» – подумалось мен╕.
В╕дчувши, що здоров’я пог╕ршу╓ться ╕ вона не зможе працювати дв╕рником, але й не стерпить докор╕в, що займа╓ службову квартиру, ця чесна ж╕нка вир╕шила податися в кооператив. Подала документи, заручившись п╕дтримкою сво╓╖ установи. Лишався один клоп╕т: д╕стати кошти. Д╕стала ╕ ╖х. ╤ раптом неспод╕ванка: на зас╕данн╕ житлово╖ ком╕с╕╖ ╖й в╕дмовляють:
– Ви забезпечен╕ житлом, – чу╓ вона у в╕дпов╕дь.
– Але ж це службова квартира, а я тяжко захвор╕ла.
– Тим б╕льше вас н╕хто не виселить.
– Мене ж попередили.
– Н╕чим не можемо вам допомогти.
– Якби при╖хав якийсь волоцюга з Рос╕╖, ви б йому допомогли. А мен╕, кор╕нн╕й укра╖нц╕, в╕дмовля╓те...
Члени ком╕с╕╖, а ╖х було чолов╕к 15, т╕льки баньки вилупили: правда оч╕ коле.
Хвороба прогресувала. Л╕кар╕ дали зв╕льнення в╕д прац╕ дв╕рника на два м╕сяц╕, пот╕м ще на р╕к. ╤шлося про переведення на ╕нвал╕дн╕сть зовс╕м. А ц╕╓╖ весни колесо неспод╕вано почало котитися назад. Хтось десь оголосив компан╕ю боротьби з симулянтами, як╕ н╕бито приходять у ЖЕКи дв╕рниками та слюсарями т╕льки для того, щоб одержати квартиру, а пот╕м симулюють р╕зн╕ захворювання, аби зв╕льнитися з роботи, залишивши за собою право на службове помешкання.
П╕д цю компан╕ю потрапила й Катерина. Ус╕ л╕кар╕, консультанти, експерти пишуть у сво╖х паперах: потр╕бен режим полегшено╖ прац╕. А д╕йдуть папери до ВТЕКу ╕ там ╖х завертають назад. Пробувала скаржитися чиновникам охорони здоров’я, м╕н╕стров╕. Марно. П╕шла в корпункт «Правди». Марно.
– Ми не т╕льки не будемо п╕дтримувати, а ще й критикуватимемо вас, – погрозили ╖й на прийом╕.
Секретарка не витримала, втрутилася:
– Х╕ба не видно, людина ледве на ногах сто╖ть?
– А ви сид╕ть ╕ не втручайтеся не в сво╓ д╕ло.
Того ж вечора стан так пог╕ршав, що довелося викликати швидку допомогу. Л╕кар наполягав на негайн╕й госп╕тал╕зац╕╖. Не погодилася.
– Ск╕льки можна тру╖ти л╕ками? Краще дома помру.
╤ лежить дома на бюлетен╕. Не доведи боже потрапити п╕д маховик яко╖сь кампан╕╖. Мертвого вийме з домовини, живого – в гр╕б. Свята, кр╕пка, безсмертна централ╕зац╕╓, помилуй мя!
– Як же мен╕ бути? – запиту╓ чиновник╕в.
– Приступайте до прац╕, буде загострення хвороби, лягайте в л╕карню. Отак в╕д загострення до загострення ╕ будете л╕куватися ╕ працювати. А ви ж як думали? Квартир даром ми не розда╓мо.
– З чотирьох дощок квартиру мен╕ готу╓те?
Ану якби ц╕ бездушн╕ дорадники та билися головою об ст╕нку щоразу п╕сля чергово╖ наг╕нки по служб╕. Щоб в╕д того вийшло? В╕д частого подразнення нав╕ть ╖хн╕ ялов╕ голови стали б проситися в психл╕карн╕. А тверд╕ лоби пообростали б такими роговими наростами, що наших дорадник╕в довелося б заради безпеки громадян водити на налигачах. Без к╕нця дражнити хворобу за ╖х методом в╕д загострення до загострення, значить, наперед приректи людину на смерть. ╤ все ж ╖й рекомендують саме такий спос╕б життя.
Прудон писав: «Сп╕льн╕сть (майна) ╓ нер╕вн╕сть, але в зовс╕м ╕ншому розум╕нн╕, н╕ж власн╕сть. Власн╕сть вела до експлуатац╕╖ слабого сильним, сп╕льн╕сть же – до експлуатац╕╖ сильного слабим... Сп╕льн╕сть (майна) ╓ пригн╕чення ╕ рабство». Мудрий француз вважав, що запоб╕гти лихов╕ можна лише з допомогою др╕бного ╕ндив╕дуального волод╕ння. Катерина – щаслива володарка сп╕льного майна необмеженого житлового фонду Ки╓ва. Але вона не ма╓ в сво╓му волод╕нн╕ др╕бно╖ власност╕ – бодай маленько╖ ком╕рчинки. А тому змушена перебувати у рабств╕ ╕снуючих порядк╕в. А м╕ж тим дв╕рник – теж категор╕я роб╕тничого класу, ╕м’ям якого клянеться всякий пройдисв╕т.
Можуть заперечити – Прудон не авторитет. Його Маркс критикував. Але в цьому пункт╕ з Прудоном ╕ Маркс сол╕дарний. В його «Критиц╕ Готсько╖ програми» чита╓мо: «...Человек, не обладающий никакой другой собственностью, кроме самой рабочей силы, во всяком общественном и культурном состоянии вынужден быть рабом других людей, завладевших материальными условиями труда. Только с их разрешения может он работать, стало быть, с их разрешения – жить» (Соч.19, с.13).
Катерин╕ не допомогла н╕ мудр╕сть Маркса та Прудона, н╕ ╖╖ власн╕ волання про допомогу. Всюди зверталася, писала, ходила, благала ╕ всюди натикалася на глуху бюрократичну ст╕ну, холодну ╕ байдужу. Починаю здогадуватися, що це справа рук нашого ЦРУ, помста за ╖╖ дов╕ру до мене ╕ п╕дтримку. Позбавити мене й цього останнього притулку в житт╕ – така мета цього морального терору. А щоб я не сумн╕вався, б╕ля будинку, де маю мешкання, пост╕йно чергують ком╕тетськ╕ машини. За мною по п’ятах сновигають ф╕лери. Не стережуть, н╕. Вони знають, що не втечу ╕ не збираюся будь-куди т╕кати. Розрахунок п╕дл╕ший: може злякаюсь ╕ розпронев╕рюсь ╕ таки накладу на себе руки. А за собою й Катю потягну.

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12098

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков