Версiя для друку Обговорити в форумi

У дзеркалі історії

Так сталось, що Івану Федосовичу Єрмакову довелося керувати містом у важкі часи змін. Йому довелося бути свідком подій серпневого путчу 1991 року, розпаду Радянського Союзу, розділу Чорноморського флоту і викликаного ним протистоянням. Займаючи важливі посади голови Севастопольської міської Ради, керівника виконкому, представника Президента України в Севастополі, заступника голови Верховної Ради АР Крим, він був і безпосереднім учасником цих подій. Іван Єрмаков нагороджений 11 урядовими нагородами СРСР, орденом України «За заслуги» III ступеня, а у 2001 році — грамотою і почесним знаком «За заслуги перед містом-героєм Севастополем».
До високого кар’єрного злету він 20 років працював на авіаційному підприємстві, з яких 8 років головним інженером і 6 років — директором.
Отже, він є типовим представником номенклатури — панівного класу радянського суспільства, вищого прошарку партійного, господарського та військового керівництва в СРСР з притаманними привілеями. Тому він не міг не зберегти великий пієтет перед тією наддержавою — «вєлікоє государство» — і зрозумілі почуття до «головного чинника розвалу» Михайла Горбачова.
Цими днями у видавництві «Таврида» вийшла накладом 1500 екземплярів його книга мемуарів «Севастополь может...». Представляючи книгу, яка на момент прес-конференції була в кількості лише 10 сигнальних примірників, один із яких автор подарував вашому кореспонденту, він вже на 5-й хвилині повідомив журналістам, що «прародітєльніцей Севастополя» була цариця Катерина ІІ — за переконаннями більша росіянка, ніж самі росіяни, а «лівий папа Хрущов» передав Україні Крим.
Щодо першого твердження хочеться зауважити, що у 1983 році в книзі, присвяченій 200-річчю Севастополя, зазначено, що за наказом графа Потьомкіна місто Севастополь заснував адмірал Маккензі. Незважаючи на те, що указ Катерини ІІ про місто був виданий у 1784 році, фанати німкені продовжують наполягати на своїх поглядах.
А про те, що такий «подарунок» схожий на відому українську приказку «на тобі, небоже, що мені не гоже», про те, що зруйнована після війни економіка Криму була відновлена в основному зусиллями народу України і в складі України, та про те, що у 1954 році Микита Хрущов не мав такої влади, щоб здійснювати «подарунки» на такому рівні, хоча ідея передачі Криму Українській РСР була безсумнівно його, гарно описано в дослідженні голови Кримської філії Наукового товариства ім. Шевченка, академіка УЕАН, заслуженого діяча науки і техніки АР Крим Петра Вольвача «Чи став би Крим «орденом на грудях планети», якби не українські мозолі», яке публікувалось в нашій газеті у 2004 році, до 50-річчя приєднання Кримської області до України.
Далі Іван Єрмаков заявив, що «при всій повазі до Заходу голов-ними друзями України мусять бути Росія, Білорусія, Казахстан».
Одночасно із такими своїми політичними уподобаннями, автор впевнений, що «становлення України — незворотній процес». Будучи одним із учасників процесу створення ВМС України та призначення першого командувача, він засмучений неувагою держави до організаторів українського флоту. Пригадуючи жорстке протистояння перших років, він розповів, як керівництво ЧФ РФ не погоджувалось не те що на спільний, а навіть на почерговий прохід військових моряків на День Перемоги, і тому перший парад ВМС України відбувся в Балаклаві. Зараз під час парадів моряки ходять поряд, «сподіваюсь, що так буде довго», — упевнений Іван Федосович.
Очевидно, що представник Президента України в Севастополі свого часу приділив увагу депортованим народам, бо по Севастополю не було рішення, і місцева влада дозволила замешкати тим, хто захищав і визволяв місто, навіть побудували для них будинок.
Також він висловив свою позицію про необхідність передачі кінотеатру «Дружба» римо-католикам.
А ось опис подій 1 березня 1992 р. автор подає упереджено: «Вперше в Севастополь прибули ешелони (! – М.В.) з представниками УНА-УНСО з Хмарою». Але далі пише, що для участі в молебні на честь українських моряків, які загинули під час оборони Севастополя та за волю України, було виділено два автобуси і загальна кількість їх була 80 осіб. Зрозуміло, що роль Івана Єрмакова і його заступника Миколи Міненка у примиренні 800 воїнів-інтернаціоналістів і афганців, які рвались у фізичну сутичку з молодими посланцями із Західної України, є незаперечною. Але далі він пише: «Так що від’їхали бійці УНА-УНСО до себе геть «побитими і зганьбленими», так і не досягнувши своєї мети».
Але ж народний депутат Верховної Ради України Степан Хмара сказав: «В Україні не можуть бути закриті міста. І те, що місто Сева-стополь закрите, це абсурд. Весь світ бачить, як адмірал Касатонов допускає на кораблі іноземних журналістів. Він проводить протиукраїнську політику, і його швидко приберуть».
Принаймні Ігоря Касатонова невдовзі усунули, місто відкрили. І той факт, що молоді унсовці і служителі УАПЦ з державними прапорами України, іконами, піснями про Українську Соборну Державу пройшлись по Севастополю та вшанували українських вояків, теж є незаперечним.
Далі І. Єрмаков сказав, що унсовцям «не вистачило розуму» і вони під час посадки на катер зірвали прапорець неіснуючого СРСР, що викликало бурхливу реакцію севастопольців.
Очевидно, що значно більший негатив до України викликав тодішній пропагандистський відеоматеріал Бориса Ескіна про цю подію «Хроника неожиданного визита», який підігрівав пристрасті. Його показували тривалий час на місцевому та московському телебаченні. Особливий біль у глядачів викликав червоний шматочок зірваного прапорця неіснуючого СРСР, який бовтався у воді біля залізних ланцюгів.
Ми пам’ятаємо про страусячу політику місцевої влади тих часів, яка навіть на державні свята у місті не вивішувала національні прапори, знаємо і про негативну роль газет і телебачення, які безкарно пропагували (і пропагують!) ворожнечу до українців та української мови. Не вирішував представник Президента України і питання організації вивчення української мови в школах Севастополя, використання її в органах місцевої і районних влад, надання приміщення для роботи українських громадсько-політичних організацій. Останнє питання стосовно товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка вирішив Борис Кучер, який короткий час з квітня 1998 р. до квітня 1999 р. був головою Севастопольської міської державної адміністрації і запам’ятався городянам як найкращий представник влади.
Про сучасний стан управління Іван Єрмаков говорить: «Керівництво Севастополя багато в чому залежить від того, які ти маєш зв’язки у верхах, наскільки ти вмієш толерантно, розумно підійти до кошика роздачі, як ти можеш зустріти керівництво, що прибуває з Росії».
На запитання, чи не шкодує він про те, що працював заступником керуючого Кримського комерційного церковного банку, який розорився в 1996 році, залишивши після себе тисячі ошуканих вкладників, автор відмежувався твердженням, що був заступником банку із загальних питань і до фінансових документів не мав жодного стосунку.
«Я співпрацю з Шуригою оцінюю позитивно. Те, що з ним сталося, це «рок долі». Якби він з грошима втік за кордон, я б сказав, що він злодій. Але він зараз не має ніякого майна, крім однокімнатної квартири в Києві. У СІЗО він втратив здоров’я. Я вважаю, що він сам і його вкладники стали жертвами його ж «зіркової хвороби». І додав: «Хто його підставив, не хочу говорити». Автор книги каже, що просив Шуригу хоч покаятись перед ошуканими вкладниками, але той не погодився.
У книзі Іван Єрмаков пригадує, що коли був звільнений з посади, то командувач ЧФ адмірал Балтін зарахував його в своє розпорядження. Міністр оборони Росії Павло Грачов був здивований тим, що Єрмаков не приймав присягу Україні, будучи представником президента, і відправив щодо цього питання телеграму в штаб ЧФ. Опинившись в такій ситуації, Іван Федосович вирішив не продовжувати військову службу.
Пригадуючи знаменну подію у Верховній Раді України, Іван Єрмаков пише: «Коли Леонід Кравчук оголосив про дозвіл внести жовто-блакитний прапор в зал засідань, треба було бачити, що творилось. Я сприйняв це дійство досить спокійно. Та й зрозуміло: для мене, вихідця з Півдня, цей прапор асоціювався з «бандерівщиною», з убивцями тисяч радянських людей, у тому числі Героя Радянського Союзу М. Кузнєцова».
Книга «Севастополь может...» має 251 сторінку, оздоблена великою кількістю фотографій, у тому числі відомих сепаратистів і антидержавників, інших негативних персонажів і недругів України, що не применшує її цінності у цьому відношенні. Автор, будучи учасником подій, почасти не висловлює свого ставлення до сепаратистів чи дійових осіб влади, часто замовчує механізми прийняття рішень і має значно більше важливої інформації, ніж описав. Багато місця виділено на просте перерахування прізвищ, різних організацій, партій, депутатів міської Ради різних скликань. Документів автор ніяких не опублікував, окрім відкритого звернення до керівництва України від 11 грудня 1993 р. В тексті присутні багато помилок, автор часто-густо не наводить необхідних дат, як от про візит Степана Хмари: «І ось рано-вранці, десь близько 5 години в суботу мені доповіли, що ешелони перетнули кордон території Севастополя».
До недоліків можна віднести і слабку структурованість книги, у якій, незважаючи на 21 розділ, змішуються події початку 90-х років, коли Іван Єрмаков був при владі, і події сучасні.
Отже, як свідчить історія Севастополя часів незалежності України, його владна верхівка є більш орієнтованою на Москву, а не на Київ, а керівники, що призначаються центральною владою, є номенклатурою радянських часів, і діяльність першого представника Президента України в Севастополі Івана Єрмакова та його мемуари є ще одним підтвердженням цієї тези.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "Резонанс"