Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

ГЛАВИ З РОМАНУ
(Закінчення. Поч. у № 26-27)

— Що за чортівня?! Що це було??! Дістаньте мені звідти журнал! — наказав він, показуючи на кабіну пальцем. — Що взагалі відбулося?! Що це було?! А ти, Амете, мав рацію. Треба було мені тебе послухати. Треба було туди посадити механіка, нехай би сам і перевірив, як відремонтував, як підготував літак до вильоту і бою! Нічого, наступного разу будемо розумнішими.
Мовчки зиркнувши на механіка, який підбіг до нього, продовжив:
— Призначаю службове розслідування. Я звільняю вас від вашої посади. Здавайте усі ваші справи заступникові і йдіть до штабу! Зрозуміли?
— Вас зрозумів…
— Виконуйте!
— Єсть в штаб. Здати справи…
Опинившись несподівано без літака, Амет-Хан мовчки дуже переживав втрату. Лишившись можливості літати, він відчув себе покараним. Покара прийшла незаслужено. Командир призначив службове розслідування. А це означало, що його не допустять до польотів, поки це розслідування не закінчиться. Душу огорнула досада. Машина нова. Ще не встиг як слід облітати. Вона тільки сьогодні зняла з неба одного «юнкерса». А могла б більше! Він привів на базу, вернув підбитий в бою несправний літак! А тут, на своєму рідному аеродромі, його втратив. Як таке могло статися? Чому йому не повірив командир? Повірив тільки зараз, коли вже пізно, коли літак перетворився на купу брухту! Льотчик, який не раз літав на літаку, може почути в шумі двигуна посторонній звук, скрегіт, який невідь-звідки взявся, відчути найменші зміни в його роботі. Сталася надзвичайна пригода. Зараз приїдуть перевіряючі. Призначать комісію з розслідування. Проведуть перевірку, експертизу. Встановлять причину того, що сталося, визначать винуватих. А літака — нема. Загинув на рівному місці! Він мав би загинути як боєць — в бою, а не так — безглуздо на своєму рідному аеродромі і з вини тих, хто його повинен і зобов’язаний був зберегти.

ВСЕ МИНАЄ

Зустрінувши через якийсь час біля капоніра Борисова, Амет-Хан сказав:
— Розумієш, Ваню, коли літак вмирає у повітрі, це природна смерть бойової машини. Літака-воїна. А коли він вмирає на землі, це — недобре. Це неприродно. Не вистачає слів, як це назвати. Машину шкода…
— Не переживай. Ти тут ні в чому не винен. Механік по своїй недалекоглядності недооцінив твої знання. Він проявив явну недбалість, коли здавав несправний літак. Гадав, що ти поспіхом не помітиш його помилку при ремонті.
— Річ не в тому, хто винен. Машина ж дорого коштує — по-перше, а по-друге — я не літаю.
— Про що я шкодую найбільше, то це — про друге. Про те, що ти — не літаєш. Наші «друзі» певно зараз тішаться, що тебе давно не бачили в небі. Гадають, що з тобою щось недобре сталося.
— Уже три дні минуло!
Нема, мабуть, кари більшої для льотчика, ніж розлучити його з небом. Усі дні, поки очікував новий літак, Амет-Хан літав на чужих. Був на підхваті. Інколи в бою льотчиків було поранено, і їх відправляли до шпиталю. А поки на вільному літаку — літав він. Траплялося й по кілька днів «загорати» при штабі. Але «вимушена посадка», на щастя, тривала недовго. Одержав нову «кобру», на яку можна було тільки дивитися і готувати до вильоту, але не літати «до окремого розпорядження командира полку», до закінчення перевірки комісії».

РЕЗУЛЬТАТИ СЛУЖБОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ.
АМЕТ-ХАН ПРОВОДИТЬ ЗАНЯТТЯ З УЧНЯМИ

Перевірна комісія зі штабу Повітряної армії за наказом його командуючого генерала Хрюкіна почала скрупульозно вивчати надзвичайну подію в полку, в результаті якої розбився літак Амет-Хана. Одним з питань було: з’ясувати, чи нема тут навмисного заподіяння шкоди? На всякий випадок звільнили з посади провідного механіка — командира технічної служби, який відповідав за боєготовність льотної та іншої техніки полку, відсторонили від польотів і льотчика. Після таких превентивних заходів або можливих НП (надзвичайних подій) механік опинився на гарнізонній гауптвахті, а Амет-Хану довелося байдикувати у штабі полку, передавши посаду командира ескадрильї своєму заступнику, і займатися рутинними справами. Тепер він мусив виконувати штабну роботу. До його нових обов’язків входило складання планів польотів на тиждень наперед, з урахуванням мінливої фронтової ситуації; аналізуванням і пророблюванням польотів як до, так і після їх завершення. З настанням ночі (в цей час літаки не літали) — інструктаж молодих льотчиків і проведення з ними політбесід, класних занять для закріплення їхніх теоретичних знань та багато іншого — на розсуд начальника штабу. Зібравши молодих льотчиків, що перебували в резерві полку, на чергове заняття, він сказав:
— Льотчик — це покликання. Це — доля. У французького льотчика-письменника запитали: «Чому ви літаєте? Це небезпечно. Пишіть книги. Льотчиків багато, ви — письменник. Вас одиниці». Запропонували почесну відставку, звільнення з рядів військово-повітряних сил в запас з доброю пенсією. Він не погодився. Вважав за краще поєднати два заняття — покликання від природного таланту і набуту навчанням професію: і писати, і літати. Справжній льотчик, піднявшись у небо один раз, вже не зможе з ним розлучитися. Це — на все життя. Так і літає французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері. Існує магічний зв’язок між льотчиком і небом. Немає більшого покарання для льотчика, ніж розлучити його з небом, — відібрати в нього можливість літати. Тим більше, якщо цей льотчик налітав немало сотень годин і брав участь в сотнях боїв.
Переходячи на теорію бойових польотів, він продовжив:
— Льотчик-винищувач аналізує кожен свій політ. На основі цих докладних аналізів і обміну думками вироблено правила бою. Вони такі: результат бою залежить від правильної тактики. Закон тактики говорить: необхідно зайняти позицію вище тієї, на якій перебуває противник. Треба бути вище від нього. Це дає ряд переваг. Вони полягають в тому, що, перебуваючи зверху, ми маємо можливість зайняти вигідну позицію для початку бою і зненацька атакувати.
Перебувати вище противника — це, виходить, контролювати повітряний простір. Німці неохоче вступають в бій, коли перебувають нижче противника. Якщо навіть у противника швидкість більша, це також його не рятує від нашої успішної атаки. Перебуваючи вище противника, треба провести коротку атаку і тут же крутою гіркою вийти нагору, щоб не дати противнику шанс опинитися зверху. Ви спитаєте: чому не можна атакувати, перебуваючи в горизонтальній площині? Я відповім, що можна. Але така атака не завжди дає очікуваний результат. Якщо вам доведеться приймати бій, перебуваючи на віражі, то краще, щоб це був правий віраж. Наші літаки більш пристосовані до таких маневрів, ніж німецькі. У них віражі виходять гірші. Вони вміють виконувати тільки лівий віраж. У цьому один із секретів тактики німецьких льотчиків.
— Чому вони виконують тільки лівий? — спитав молодший лейтенант, що сидів на колоді, піднявши руку, начеб він сидів у школі за партою.
— Не знаю, Можливо, вони його більше люблять. Продовжимо далі. В бою треба мати ще кілька якостей — це агресивність, обачна зібраність. Ну, а про швидку реакцію і рішучість вам, мабуть, і в училищі говорили. Ви це знаєте з самого початку навчання. Без цих якостей бійця нападу на противника не вийде.
Серед молодих льотчиків, випускників льотних військових училищ, були й такі, хто здогадався, що Амет-Хан вкладав у свої бесіди з ними й свої власні спостереження, які брав зі свого особистого досвіду.

АМЕТ-ХАНА ВИПРАВДАНО. ВІН ЗНОВУ В ПОВІТРІ.
РОЗМОВА З КОМАНДИРОМ ПОЛКУ
Комісія не побачила ніякої вини в загибелі літака з боку Амет-Хана. Так воно й було. Його швидко відновили на попередній посаді. І, нарешті, дозволили йому злетіти на закріпленій за ним іншій «Аерокобрі». Він знову був у кабіні літака, який полюбився йому.
Стосунки між командиром полку і Амет-Ханом лишились безхмарними. Ніби роблячи перший крок назустріч, Морозов сказав Амет-Хану:
— Не сприймай близько до серця. Ти ж знаєш, ми — військові. У нас все підпорядковано дисципліні. З усієї цієї історії в мене викликають непорозуміння лиш дві обставини: по-перше, те, що ти, немов хірург, визначив по звуку мотора і запаху мастила, що мотор несправний. У той же час механік цього не помітив. У тебе що, шосте відчуття? Ти довів мені, що вмієш краще від усіх передбачити неприємну подію. Не перестаю дивуватися: як це в тебе виходить? Адже ти не інженер з двигунів. Жодного разу їх не розбирав, а так тонко відчуваєш їхню роботу. Як це в тебе виходить?
— Сам дивуюся. Пояснити не можу. Мені здається, що це доступно будь-кому, хто уважно ставиться до своєї справи. Треба працювати вдумливо і з почуттям відповідальності.
— Ти так гадаєш? Теоретично ти маєш рацію. Молодчина!
— Нічого складного я тут не бачу. Треба вкладати у справу душу.
— Це для тебе тут нічого складного нема. А для іншого? Це, можна сказати, ціла наука! Усі б механіки так розбиралися в техніці! І другий факт: як міг наш досвідчений, завжди сумлінний, ас по двигунах, механік так байдуже поставитись до своєї роботи? Він же скільки воює, стільки ж двигунами займається. Як же він не помітив, що мотор несправний? Він же міг передбачити, чим це скінчиться? Адже він посилав тебе на вірну загибель! Та найголовніше і дивно те, що ти здогадався, що тобі загрожує неприємний сюрприз, який готує двигун. Ти здогадався, що літак і ти в небезпеці!
— Я відверто висловив механіку про свої підозри. Сказав йому все, що думав про двигун. А він чомусь уперся. Почав мені доводити, що двигун справний. Не хотів мене слухати. Може, квапився швидко здати і взятися за ремонт іншої машини? В механіка завжди багато роботи.
— От ти намагаєшся механіка захищати. І це після всього, що сталося? У нього багато роботи. А в тебе менше? Тобі його шкода? А він тебе на смерть посилав. Добре, що машина уперлася в землю з п’яти метрів. А якби з п’ятдесяти? Уявляєш? Після такого удару шансів лишитися живим не буває!
— Не знаю. У нього, механіка, на все своя точка зору. Сперечатися і не здаватися, відстоювати свою точку зору, якщо вона є, це вияв чоловічого характеру.
— Даремно він з тобою посперечався. Цього разу треба було йому з тобою погодитись. Аби про щось сперечатися, треба запастися сильними, незаперечними аргументами. А він сперечався з тобою, не маючи ніякої гарантії своєї правоти. Виходить, що ти краще від нього розібрався. Це мене тішить. Ти й тут виявився на потрібній висоті. Віднині я називатиму тебе інженером-механіком. Випадок цей не скоро забудеться. Але для мене лишиться загадкою: чому механік-моторист підписав дозвіл на виліт літака з такою несправністю? Сумніваюся й дивуюся. Що з ним сталося? Такого раніше не траплялося.
Випадок справді забувся, хоч і не скоро. Але повага до Амет-Хана його друзів-льотчиків і колег за професією зросла. До його думки прислухалися, з ним радились...

Переклад
Данила КОНОНЕНКА

СЛОВО ДО БАТЬКІВЩИНИ

Вітчизнонько!
Вернувся я, твій син,
Після стількох років
Страждання і розлуки,
Після вигнання і страшної
муки
Вернувся я додому,
в рідний Крим.
За мить оцю побачення
з тобою
Я поплатився волею святою.
В розлуці довелось мені
страждати,
Пробач, Вітчизно, що тебе
залишив.
В тім — не моя вина:
Мій ворог був сильніший,
І я тоді його не міг здолати.
Хоч я малим
і дуже кволим був,
Але Вітчизну все ж
не позабув.
Я Крим лишив
Не зі своєї волі, —
А з волі супротивника свого:
Нас вивезли насильно
в чужий край —
Прощай, Вітчизно,
Криме мій, прощай!
Тоді ще мало в мене сил було,
Але я вірив: сили наберуся
І в отчий край,
У дім своїх батьків,
Хоча б під старість,
Але все ж вернуся!
О, як я вірив,
Як жадав цього
Впродовж життя
Пекельного свого!
І ось я тут, з тобою.
Я — вернувся,
І до плеча твойого
доторкнувся.
Я все життя ішов до тебе,
Збиваючи до крові босі ноги.
Нічого не хотів,
Нічого не бажав, —
На батьківщині жить —
Жадав одного.
І ось я тут,
З тобою, Криме мій,
Кохана земле,
приласкай, зігрій!
Ти — Матір наших
матерів, батьків, —
Чий корінь тут,
Хто родом з цих країв.
Я півстоліття
мріяв про ту мить,
Коли на землю
зможу цю ступить.
Я в рабстві був,
але рабом не став,
В полоні був,
але не полонився,
Ні перед ким в покорі
не хилився,
Ненавидів я тих,
тебе хто зневажав,
Хто не давав мені
про тебе й слова мовить,
Мій Криме, Батьківщино,
пісне й мово!
Я зневажав і зраду, і брехню,
Супроти них ішов з лицем
відкритим,
О, як жадав тебе я захистити,
Горів бажанням виступить
на прю!
Пройшовши не одну
з важких доріг —
Любов свою синівську
я зберіг
До тебе, земле отча і єдина,
До тебе, мужня, горда
Україно,
Що під своє крило взяла
орлине
Народ мій, рід мій,
Край мій узяла!
За це тобі подяка і хвала!
До тебе, Криме,
йшов я дуже довго,
Крізь злигодні, приниження
й зневагу,
Крізь дикий сморід
таборів ГУЛАГу,
Крізь катування,
матючню й погрози…
Та в серці я плекав
свою відвагу
І знав напевне:
стрінемось таки,
Бо звинувачень вляжуться
морози…
Любов моя, єдина
в цілім світі
Земля моя,
Земля моїх батьків,
Обоє настраждались ми
в розлуці
І більш страждати
Я би не хотів!
Вітчизнонько, як ти
помолоділа:
Лице водою із Дніпра умила,
Як знудьгувався за тобою я,
Як сумував, як мріяв,
я про тебе,
Про степ і море,
і про синє небо…
Я йшов через пустелю
і тайгу,
Через роботи каторжні
сибірські,
Я йшов до тебе через
Воркуту,
Через колимські
й магаданські приїски…
Я перейшов етапи всі круті,
На соловецьких нарах
помирав я,
Я проклинав наругу
і безправ’я…
Вернутись в Крим —
девіз мого путі.
Я йшов із ночі в день,
Я сліпнув, але все ж
Й на крок я не звернув
З священної дороги.
Жаль, в друзів багатьох
Вже підломились ноги —
Їм не судилось
в рідний край прийти,
Але живі ми — досягли мети.
І ось я вдома, тут моя сім’я,
О, вистраждана
земленько моя!
За мить оцю, за зустрічі
хвилину,
За мить цілунку пагорбів
твоїх
Я все віддав,
кохана батьківщино!
Лишивсь в одній сорочці…
та дарма…
Моє багатство — ти!
І нарікань нема.
Я так щасливий,
що з тобою знову.
Люблю тебе
синівською любов’ю!
Живі ми, Криме!
Двічі ми живі,
Коли ми разом…
Ми — навік незламні.
О, земле рідна,
Матір всіх татар,
Що народились тут
і у вигнанні.
Мій краю,
Я — народ твій незборимий,
З тобою ми на віки-вічні,
Криме!

Самадін ШУКУРДЖІ

Переклад з кримськотатарської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема ""Білі плями" історії"