Версiя для друку Обговорити в форумi

Рядки, обпалені війною...

Час летить нестримно.
14 липня виповнюється вже 18 років, як пішов із життя невтомний працівник на ниві нашої літератури, колишній фронтовик-орденоносець, визначний державний діяч, академік Олесь Терентійович Гончар. Його твори здобули широке визнання серед читачів. Їх люблять, ними захоплюються, їх читають і вивчають у школах та вищих навчальних закладах.
Олесь Гончар в часи комуно-більшовицького тоталітарного режиму мріяв про вільну незалежну Україну, у романі «Собор» від-крито говорив про необхідність збереження духовності, відродження і збереження моральних цінностей українського народу. На його першому романі «Прапороносці», який утверджував ідеї гуманізму, патріотизму, високої людської моралі, виросло не одне покоління українців. Та хіба ж тільки українців? Цей роман знаний у багатьох країнах світу! Але ж, напевно, небагато читачів знають, що відомий прозаїк Олесь Гончар був ще й чудовим поетом! Вірші він писав переважно на війні, в перервах між боями, коли нашвидкуруч для себе хотілося зафіксувати своє пережите.
«Той, хто знає «Прапороносці», певне, помітить, що «Поезії воєнних літ» автора часом уже несли в собі зародки, ембріони тих образів, які згодом дістають свій розвиток у трилогії», — писав Олесь Гончар у передньому слові до першого прижиттєвого видання своїх фронтових віршів, котрі побачили світ у видавництві «Дніпро» (Київ) 1985 року.
Зусиллями невтомної Валентини Данилівни Гончар — дружини незабутнього Олеся Терентійовича — упорядковано і значно доповнено раніше невідомими творами збірку фронтової поезії Олеся Гончара «Поетичний пун-ктир походу», котра вийшла друком у видавничому центрі «Просвіта» (Київ). Саме так було колись названо твори цього фронтового циклу самим автором, і, здається, й сьогодні з таким визначенням можна погодитись.
У післямові до збірки редактор книги, відома поетеса Любов Голота зазначає: «Вірші Олеся Гончара, безперечно, містять у собі те, що називають окопною правдою. Але мелодика їх диктована душею, яка ніколи не «окопувалася», скоріше його рядки — це уривчастий подих солдата перед атакою чи після неї. Вірші, написані між двома атаками, можливо, на тій мінометній плиті, яку Олесь Гончар проніс на своїх плечах через усю Європу. Він завжди був атакуючим солдатом і атакуючим письменником».
Шановні читачі, пропонуємо вашій увазі деякі вірші з книги «Поетичний пунктир походу». Вони — свідчення багатогранного таланту Олеся Гончара, його палкої любові до України, до її людей.

Краю коханий,
Люди кохані!
Добра вам молитиму,
Сонця й пісень, —

заприсягався Олесь Гончар в одному нефронтовому вірші, написаному в Ялті у березневі дні 1974 року. І в цих словах весь Митець, уся його душа, осяяна щирістю, любов’ю і добром.

Олесь ГОНЧАР
«А Я НАПИШУ — УКРАЇНІ! СОНЦЮ ЇЇ І СТЕПАМ...»

УКРАЇНІ
Плюндруються твої сади,
Твоє чужинець поле крає.
Вже лицарів твоїх сліди
У полі вітер замітає.
Та все ж люблю тебе, ясна,
Як гнаний син нещасну матір.
Тобі по краплі, всю, до дна
Готовий кров свою віддати.
І не страшить мене Сибір,
І не страшать кайданів дзвони.
Велика Україно, вір:
За тебе встануть ще мільйони.
І лицемір’я упаде,
І славословіє погине.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем’я України!
1941, Харків

АТАКА
Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.
Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри та байраки
Незнавана сила несе.
Немає ні рідних, ні любих,
Нема ні жалю, ні тривог.
Байдужим стаєш до згуби,
Могутнім стаєш, як Бог.
1942

ХОЛОДНОГОРСЬКА ТЮРМА
Ворота сюди широкі,
А звідси й щілинки нема.
Знялась у небо високе
Холодногорська тюрма.
З високих її поверхів
Дивлюся на місто моє.
Сонце над ним, як безсмертя,
Вільне й рожеве встає.
Красень Держпром біліє
По пояс в зеленім саду.
Серце колись там зустрів я,
Якого більш не знайду.
Усе найдорожче я втратив,
Що мав у житті до війни.
Не маю ні друга, ні брата,
Лиш маю - чотири стіни.
1942

ПОЛТАВА
Мов яхта біленька,
у зелені плава
Мирна моя Полтава.
Чужого солдата
говірка гаркава -
Невже це моя Полтава?
Сміється до нього
землячка лукава -
Зрадлива моя Полтава.
Ведуть нас у табір -
доріжка кривава.
Ні! Не моя це Полтава!
1942, Полтава

ЕТАП
Пораненим білим звіром,
Арештована, виє зима.
Білі ідуть конвоїри, біла тьма.
Біла тьма у степу голосить,
Полонені валяться з ніг.
Ідуть полонені босі.
Горить сніг.
15 грудня 1942 р.

УКРАЇНА
Україна - плантаторське поле,
Україна - лиш ярем скрипіння,
Україна - плачі й голосіння,
Які не вщухають ніколи!
1943
* * *
Рокочуть дніпровські пороги,
Шовкові співають трави:
Не завжди ми падали в ноги
Покірно, мов пси лягаві.
Не завжди нас зневажали
І правили нами кретини.
А тепер ішаками стали
Горді сини України!
1943
* * *
Мужні прострелено крила
Думі моїй молодій.
Скільки змарновано сили,
Скільки розбито надій!
Себе не жалів я для бою,
Вина не моя, що не вмер.
Гірше! З самим собою
Один я зостався тепер.
Вітчизна запродана знову,
Хазяїн знайшовся новий.
Мені ж твоя доля готова,
Сірий курай степовий.
1943

ВІХОЛА
Нагадала мені віхола,
Що окоп мій заміта,
Як ти в госпіталь приїхала,
Вся від сонця золота.
Вся в цвіту пругкої зрілості,
Смаглощока і туга,
Від дівочої невмілості
Іще більше дорога.
Чи й тобі оця хурделиця
Хоч що-небудь нагада?
...Сніг сухий степами стелиться
І окоп мій заміта.
1943

НИНІ ТИ НЕ ВПІЗНАЛА Б МЕНЕ
Чорний стовп до небес вироста,
Тільки кров на снігах,
тільки дим:
На війні я вже сивим став,
А із дому пішов молодим.
Не пиши, не чекай, забудь.
В тилу іншого друга знайди.
Хай для вас повесні зацвітуть
Недоламані танком сади.
Нині ти не впізнала б мене.
Я не той, що студентом був.
Серце стало в мені кам’яне,
Слова ніжності я забув.
1944, Кіровоград

НАД БУГОМ
Сядем тут, відпочинемо, друже,
Розіславши на камінь шинель.
Ой широко розлився ти, Буже,
Ой далеко плисти до тих скель!
Кожен раз, як кисет добуваю,
Що її вишивала рука,
Пригадаю, усе пригадаю,
Поруч мене вона виника.
Біла шия в разках намиста.
Наче шовк, шелестять слова.
Де ти, зірко моя промениста,
Українко моя степова?
Зберігай, бережи свої чари,
Хай міцніють щодень, як вино.
...Багряніє на заході хмара,
Як високе моє знамено.
1944

ДУМИ ПРО БАТЬКІВЩИНУ
Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.
Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?
Той - мамі, а той - дружині,
Той - сестрам, а той - братам.
А я напишу - Україні!
Сонцю її і степам,
Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.
Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?
Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.
1944

ЯК ПРИЙДУ Я З ВІЙНИ ДОДОМУ
Як прийду я з війни додому,
А ти віддана будеш другому,
Не схилюся я перед тобою,
Обіймуся з своєю журбою,
Та вийду я в поле широке,
Розкажу йому горе глибоке,
Піснями гіркими заллюся,
Додому прийду - засміюся!
Щоб не знав аніхто мої болі,
Я та вітер у чистому полі!
1944, Ближешти (Румунія)

СТЕПУ
А найприкріше для мене,
Що свідків тоді, як на зло,
Цієї страшної сцени
У мене в степу не було.

Коли я наїхав на міну,
І кінь мій став на диби.
По самі йому коліна
Зчесало обидві ноги.

І дивиться він похмуро,
І каже: ти думаєш, я німий.
Ти відстібаєш кобуру,
Що ж... коли хочеш... Добий!

Тоді був і я потрібний,
Коли я тебе рятував,
Тоді ти в підкови срібні
Дбайливо мене взував.

Ти у віршах тоді славословив,
Ніяк нахвалитись не міг.
А зараз ти хмуриш брови,
Коли я лежу без ніг.

Може, й для мене нежатий
Десь шелестить овес.
Може б, і я хотів мати
Аби хоч який протез.
Не думай, що я не знав,
Куди я ногою ступав.
Я теж ветеран -
Увесь із зашитих ран.
Їв би одну солому,
Пив би не воду - лід.
Якби вернувся додому
Живий... хоча й інвалід.
Грудень, 1944

СПЕКА В ГОРАХ
Батьківщино, для нас підійми
Чорну хмару далеку.
На безводді потріскались ми,
Ніби камінь у спеку.
Батьківщино, здалека пошли,
Нам терпіння й відваги.
Потемніли твої соколи
У горах від знемоги!
І вставала одна з-за Дніпра,
А друга - із Дунаю.
Котру мати, а котру сестра
Посилала - не знаю...
1944

ТРАНСІЛЬВАНСЬКИЙ МАРШ
Запасні в’яжу підкови
До луки сідла.
В чужі гори нам дорога,
Ніби меч, лягла.

Рвуться коні. Камінь дзвонить.
Віддає луна.
В межигір’ях, у бескеттях
Гоготить війна.

Буреломи та потоки,
Та дзвінкі мости.
Крешуть іскри на всі боки
Чорні копити.

Не впадуть на камінь роси,
Бо ми вище хмар.
В мене кінь не буде босий -
Підкує мадяр.

А не знайдеться мадяра -
Підкуєм самі.
Гори день і ніч говорять,
А були німі.
1944, Трансільванія

СИНІ ТІНІ БРЕДУТЬ ІЗ ДУНАЮ
Недалеко від Братислави
Я одержав твого листа.
Спалахнули усі переправи,
І немає уже моста.

У минуле, у наше, в раннє,
Де були тільки ти і я.
Чую - інше якесь кохання
Вже шепоче твоє ім’я.
Вийшла заміж. Втомилась
чекати.
Скільки можна! Літа і літа!..
Ти солдат, тобі, може, вмирати,
А я, знаєш, іще молода.

Сині тіні бредуть із Дунаю,
Я виходжу назустріч їм.
Надвечір’я чуже обіймаю,
Надвечір’я зову своїм.
1945, Прага

ВЕЧІР НА БАЛАТОНІ
Чую, білі пісні лебедині
Над озерами пізніми гаснуть.
Як лілея для пісків пустині,
Ти для мене занадто прекрасна.

І лякаєш, і вабиш мене ти,
Як незвідана ще небезпека.
Я тобою, як сяйвом комети,
Зачарований буду здалека.

Володіти тобою не зможу,
Володіти я буду земними,
А тебе, ні на кого не схожу,
А тебе, як зорю невгасиму,

Пронесу у пориві єдинім,
Недосяжну, далеку, прекрасну.
Чую: білі пісні лебедині
Над озерами пізніми гаснуть.
1945, Балатон-Фельдвар
* * *
Умру на світанні.
В години робочі.
Залишу вам ранок
І сиву на травах росу.
Я й там вас любитиму!
З тої праночі
Якісь для вас тайни
Сюди принесу.
Ще квіттям зійду я
В полях України,
Ще вам провіщатиму
Радості день.
Краю коханий,
Люди кохані!
Добра вам молитиму,
Сонця й пісень...
14 березня 1974 р., Ялта

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема "Душі криниця"