Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4456)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4134)
Українці мої... (1667)
Резонанс (2128)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1064)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (331)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (210)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МАРИНА ГРИМИЧ — НАУКОВИЦЯ ╤ ПИСЬМЕННИЦЯ
У творчому доробку Марини Гримич понад 20 р╕зножанрових роман╕в…


КУЛЬТУРА У ВИР╤ В╤ЙНИ
Журнал╕сти створили сер╕ю фотограф╕й про пошкодження ╕ руйнування культурних пам’яток…


ДЕНЬ СВ╤ТЛЯЧКА
Наш╕ традиц╕╖


У СИМОНА З╤ЛОТА ЗНАХАРСЬКА ТУРБОТА
Наш╕ традиц╕╖


╥ХН╤ ДУШ╤ СЕРЕД НАС
Дещо з ╕стор╕╖ Пров╕дно╖ нед╕л╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#28 за 12.07.2013
СВ╤ТОВА КЛАСИКА — УКРА╥НСЬКОЮ

Л╕тература

Гортаючи журнал «Ки╖в» № 8 за 1990 р╕к (головний редактор Петро Перебийн╕с), натрапив на поему «Мазепа» всесв╕тньо в╕домого англ╕йського поета Джорджа Байрона (1788-1824) в переклад╕ укра╖нською поета Дмитра Загула, незаконно репресованого 1933 року ╕ посмертно реаб╕л╕тованого 1957 року.
У редакц╕йн╕й п╕слямов╕ до поеми говориться: «1933 року накладом «Червоно╖ калини» у Львов╕ вийшла невелика непоказна книжка, у як╕й було вм╕щено дв╕ поеми й житт╓пис. Герой ус╕х твор╕в — гетьман Укра╖ни ╤ван Мазепа. Знають про це видання сьогодн╕ небагато, х╕ба що фах╕вц╕. Читали ж його ще менше — невеликий тираж та недавн╕ сумнозв╕сн╕ часи, коли за ознайомлення, а не те що збер╕гання таких книжок можна було накласти головою, зробили сво╓: лише дивом уц╕л╕ли окрем╕ прим╕рники, яким нин╕ нав╕ть важко скласти ц╕ну. Одну з р╕дк╕сних книжок, що збереглися, ма╓ редакц╕я журналу «Ки╖в».
Сьогодн╕ ми знайомимо читач╕в ╕з поемою Байрона, вм╕щеною в згаданому льв╕вському виданн╕. Серед твор╕в про гетьмана Укра╖ни — поема ця одна з найславн╕ших ╕ дос╕ у нас (в Укра╖н╕ — ред.) майже не в╕дома».
Сл╕д зазначити, що журнал «Ки╖в» дев’яностих рок╕в за редагування в╕домого укра╖нського поета, лауреата Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕мен╕ Т. Г. Шевченка Петра Перебийноса, був дуже ц╕кавим ╕ читабельним. Багато шанувальник╕в цього журналу (з-пом╕ж них ╕ автор цих рядк╕в) уперше на його стор╕нках в╕дкрили для себе ц╕лу сер╕ю нев╕домих л╕топис╕в, таких як «Ки╖вський л╕топис», «Л╕топис Сам╕йла Величка», «Слово про закон ╕ благодать» ╤лар╕она. З номера в номер журнал «Ки╖в» друкував «╤стор╕ю Укра╖ни-Руси» академ╕ка Михайла Грушевського, яка багато рок╕в перебувала п╕д забороною, та багато ╕нших ╕сторичних ╕ культурних пам’яток Укра╖ни. З-пом╕ж них ось ╕ цей тв╕р Дж. Байрона в переклад╕ укра╖нською про славетного гетьмана Укра╖ни ╤вана Мазепу, в якому н╕яко╖ пол╕тики нема. Як пов╕-домля╓ «Укра╖нська л╕тературна енциклопед╕я», «…поема «Мазепа» написана 1818 року, в основу яко╖ покладено фрагмент з «╤стор╕╖ Карла Х╤╤» Вольтера. У н╕й конфл╕кт особистост╕ з сусп╕льством тлумачиться в романтичному дус╕, поза ╕сторичним часом ╕ простором». Не вдаючись до анал╕зу поеми, зазначимо, що Байрон в╕дшукав тепл╕ слова, характеризуючи гетьмана, як «славного ватажка», як людину ф╕зично витривалу «як дуб той в╕ковий», людину щедро╖ душ╕.
«Кримська св╕тлиця» к╕лька рок╕в тому друкувала малов╕дому поему «Мазепа» в╕домого укра╖нського поета Володимира Сосюри. Тож читач╕, як╕ уважно стежать за нашим виданням, мали змогу ╖╖ прочитати, зокрема, т╕, хто ц╕кавиться ╕сторичною постаттю гетьмана Укра╖ни ╤вана Мазепи. Гада╓мо, що й поема Байрона додасть як╕сь сво╖ штрихи до образу славнозв╕сного гетьмана. До того ж, як зазнача╓ журнал «Ки╖в», поема «Мазепа» Дж. Байрона — «ц╕каве надбання укра╖нсько╖ перекладацько╖ школи. Цим перекладом Дмитро Загул переконливо ствердив св╕й талант майстра художньо╖ ╕нтерпретац╕╖ св╕тово╖ класики». Додамо, що тв╕р чита╓ться легко, ц╕каво, захоплююче.
╤ к╕лька сл╕в про автора перекладу. Дмитро Юр╕йович Загул народився 1890 року в с. Мил╕╓в╕ на Буковин╕ (нин╕ Вижницький район Черн╕вецько╖ област╕) в селянськ╕й родин╕. Зак╕нчивши г╕мназ╕ю, в 1913 роц╕ вступив до Черн╕вецького ун╕верситету (л╕нгв╕стика слов’янська ╕ германська). Перша св╕това в╕йна перервала навчання в ун╕верситет╕. З 1915 р. жив в Укра╖н╕, спочатку в Одес╕, пот╕м — у Ки╓в╕. З 1920 р. працював учителем. 1922 р. перейшов на л╕тературну роботу, активно сп╕впрацював у журналах «Музагет» та «Мистецтво». Був членом ╕ одним ╕з кер╕вник╕в л╕тературного об’╓днання «Зах╕дна Укра╖на».
Друкуватися почав у 1907 роц╕ на стор╕нках газети «Буковина». Окремими виданнями вийшли зб╕рки поез╕й «З зелених г╕р» (1918), «На гран╕» (1919), «Наш день» (1923), «Мотиви» (1927), «Вибране» (1961); зб╕рки л╕тературно-критичних статей ╕ досл╕джень «Поетика» (1923) та «Л╕тература чи л╕тературщина» (1926); книжка переклад╕в «Виб╕р н╕мецьких балад» (1928). Перекладав твори ╕з зах╕дно╓вропейсько╖ л╕тератури (Г. Гейне, Й. В. Гете, Ф. Ш╕ллера, Дж. Байрона, Й. Р. Бехера та ╕н.).
«За те, що мав заслуги в ╓вропе╖зац╕╖ укра╖нсько╖ поез╕╖, зокрема ╕ сво╖м гарним доробком перекладача, а укра╖нську пролетарську л╕тературу мислив усе-таки як укра╖нську, а не коп╕ю рос╕йсько╖, то був арештований разом ╕з сво╖ми зах╕дноукра╖нськими земляками, що при╖хали будувати радянську Укра╖ну. В 30-х роках засланий на рос╕йську П╕вн╕ч (Колиму), де по ньому пропав сл╕д», — так пише Юр╕й Лавр╕ненко в книз╕ «Розстр╕ляне в╕дродження» (Ки╖в, видавничий центр «Просв╕та», 2001 р.).

Данило КОНОНЕНКО

Джордж БАЙРОН
МАЗЕПА
ПОЕМА

В жахливий день б╕ля Полтави
В╕д швед╕в щастя утекло,
Навкруг порубане, криваве,
Все в╕йсько Карлове лягло.
В╕йськова м╕ць, во╓нна слава,
Така ж, як ми, ╖╖ раби —
╤ врятувався мур Москви,—
До того пам’ятного року,
До ще жахлив╕шого дня,
Що на ганьбу й р╕зню жорстоку
Ще б╕льше виставив ╕м’я,
Ще б╕льше в╕йсько дав на зл╕м, —
Одному гр╕м, а блиск ус╕м.
╤╤
Такий в╕д дол╕ жереб впав;
╤ Карло день ╕ н╕ч т╕кав
Через поля, р╕чки, д╕брови
В чужих ╕ власних краплях кров╕
За нього тисяч╕ лягло,
А й слова скарги не було
На честолюбця в день заглади,
Як правда не бо╖ться влади.
А як загинув к╕нь його,
Убитий кулею на пол╕,
Г╕╓та дав йому свого
╤ вмер у рос╕йськ╕й невол╕.
Та й цей скакун звалився з н╕г,
Як чвалом к╕лька миль проб╕г.
╤ в пущ╕, в темн╕й глушин╕,
Де навкруги ворож╕ чати
Вже розвели сво╖ вогн╕,
Прийшлося Карлу ночувати.
Чи ж це т╕ лаври, той в╕нок
Во╓нно╖ потуги й слави,
Що забирав останн╕й сок
З народ╕в шведсько╖ держави?
Мов неживого п╕д сосну
Поклали короля до сну.
Тягуча н╕ч, холодний ╕ней,
Гарячка ран, непевна путь
Йому заснути не дають —
Затерпло т╕ло, рани син╕...
Та мужньо зносить володар
В╕д дол╕ посланий удар, —
Бо п╕дкорив нестерпн╕ бол╕
Сво╖й тверд╕й ╕ вперт╕й вол╕,
Що перед нею вс╕ пригоди
Н╕м╕ють як колись народи.
╤╤╤
Юрба вожд╕в — яка ж мала! —
За день ще б╕льше пор╕д╕ла;
Ця ж рештка лицар╕в була
Хоробра й в╕рна вже — сид╕ла,
Н╕ма, понура ╕ сумна,
Круг короля й його коня.
Бо ж у нещаст╕, наче т╕нь,
Людини не покине к╕нь.
А поруч, в лицарськ╕й юрб╕,
Де зв╕сив дуб г╕лля дебеле,
Мазепа, стомлений, соб╕
З трави тверду постелю стеле.
Гетьман — похмурий ╕ старий
╤ сам, як дуб той в╕ковий.
Та спершу, хоч стомивсь за дня,
Козацький князь обтер коня,
Розгладив гриву, ноги й хв╕ст,
Розпутав, розгнуздав, обчистив,
Послав йому трави та листу
╤ т╕шився, що карий ╖сть,
А то журився довгий час,
Що змучений скакун не пас
В н╕чн╕й рос╕ траву-отаву...
Цей к╕нь терплячий був на славу,
На ╖жу й ложе не зважав,
А все робив, як пан бажав.
Кудлатий ╕ кремезний зр╕ст,
Палкий, прудкий, неначе б╕с,
В╕н пана по-татарськи н╕с.
На клич його б╕гцем приходив,
Хоча б там тисяч╕, чи тьма,
Чи н╕ч беззоряна, н╕ма,
Усюди пана в╕н знаходив —
Цей к╕нь в╕д смерку аж до дня
За паном б╕г, мов козеня.
IV
╤з цим упоравшись, гетьман
На землю роз╕слав жупан,
Списа до дерева припер
╤ взявсь оглянути тепер
Рушницю, чи вона як сл╕д
Перенесла важкий пох╕д,
Чи часом порох не промок,
Чи в крем╕нь потрапля курок,
Оглянув п╕хву, ще й ефес,
Чи вже не перетерся десь
Його м╕цний рем╕нний пас.
Аж пот╕м славний ватажок
Добув торбинку й боклажок,
Увесь убогий св╕й припас, —
╤ з Карлом ╕ вс╕ма з почоту
Гостинно под╕лився в╕н
З такою ж г╕дн╕стю достоту,
Як на бенкет╕ дворянин.
Король з усм╕шкою г╕ркою
Свою м╕зерну пайку взяв
╤, приховавши приступ болю,
Бадьоро, голосно сказав:
«У вс╕х ╕з нашого гуртка
В╕дважний дух, тверда рука,
Та хто в цей час марш╕в, бо╖в
Балакав менше й б╕льш зробив,
Н╕ж ти, Мазепо? На земл╕,
В╕д Олександрових час╕в
Тако╖ пари не знайти,
Як тв╕й Буцефалос ╕ ти.
Бо й скитську славу топчеш ти
На р╕ках ╕ просторах степу».
«О, я прокляв, — сказав Мазепа,—
Ту школу, де я вчивсь ╖зди».
«Чому ж це так, старий гетьмане?
Чей добра школа ж то була?»
«На жаль, це пов╕сть не мала,
А ст╕льки миль ще перед нами
Та сутичок ╕з ворогами,
Що дужч╕ в десять раз в╕д нас...
Залишим це на кращий час,
Аж доки за руслом Дн╕пра
Ми зможем коней попасти.
Вам, пане, спати вже пора, —
А варту буду я нести».
«А я б усе-таки бажав, —
В╕др╕к король, — щоб ти сказав
Свою ╕стор╕ю, ачей
П╕д цю гут╕рку голосну
Я в╕дпочину ╕ засну,
Бо сон тепер не йме очей».
«Для цього я вернутись рад
Так рок╕в з п’ятдесят назад.
Мен╕ двадцятий р╕к минав...
Ще Казимир королював,
Ян-Казимир... Ш╕сть рок╕в я
Був паж у того короля.
Це був король! Учений сам —
В╕н зовс╕м був не пара Вам,
Бо й не збирався воювати,
Щоб набувать чужих кра╖н,
А пот╕м знов ╖х утрачати,
То ж супок╕йно правив в╕н,
╤, кр╕м гризн╕ на зборах сойму,
Так мирно жив, аж непристойно.
Були йому турботи й там!
В╕н муз любив ╕ гарних дам.
Дошкулять ╕нод╕ й вони
Не менш в╕д люто╖ в╕йни.
Як т╕льки гн╕в його минав,
В╕н книжку й ж╕нку знов м╕няв
╤ впоряджав бенкет на славу,
Що дивував усю Варшаву.
Зглядались д╕ти ╕ стар╕
На блеск ╕ велич при двор╕.
В╕н звався «польський Соломон»
У вс╕х поет╕в, кр╕м одного,
Що втратив в╕ру в панс╕он
╤ склав сатиру був на нього.
Там був безжурний дв╕р забав,
Де майже кожний був п╕╖т...
Колись ╕ я там в╕ршу склав
╤ п╕дписав — «сумний Терсит».
Я знав там графа-во╓воду,
Славетного, старого роду;
Мов рудня, в╕н багатий був,
А гордий, що й казать не треба,
╤ на сво╓ шляхетство дув,
Немов з╕йшов на землю з неба.
Багатством, родом та ╕м’ям
Р╕внявся т╕льки королям,
Пишався, чванився, горд╕в,
А врешт╕, наче в п’ян╕м сн╕,
В╕н славу та д╕ла д╕д╕в
Попросту видав за сво╖.
╤накше думала жона...
Молодша щось за тридцять л╕т,
Все важче зносила вона
Свою нудьгу ╕ граф╕в гн╕т.
П╕сля безпл╕дного бажання,
Дурману сн╕в, вагань ╕ мр╕й
Вона послала на прощання
Сльозу невинност╕ сво╖й
╤ м╕ряти очима стала
Варшавську молодь, танц╕, сп╕в
Та часу слушного чекала,
Щоб холод серця хтось зогр╕в,
Щоб графа ув╕нчать новим
Титулом, що веде до неба...
Навряд чи хтось пишався б ним,
Хоч заслужив його, як треба.
V
Красунь-юнак я був тод╕...
Тепер, коли вже с╕мдесятий
Мен╕ минув, не гр╕х сказати,
Що в дн╕ юнацтва золот╕,
Бувало, кожного вельможу
З муж╕в чи хлопц╕в переможу
У вс╕й привабн╕й марнот╕.
Я ж був веселий ╕ стрункий,
╤ вигляд м╕й не був такий
Поморщений, як ось тепер. —
То час в╕йни й турботи стер
З обличчя душу, що негодн╕ б
Мене вже й родич╕ п╕знать,
Коли б могли мо╓ сьогодн╕
З мо╖м учора пор╕внять.
Але ж колишн╕х рис мо╖х
╤ще ран╕ше я позбувся,
Ан╕ж суворий в╕к торкнувся
Рукою старост╕ до ╖х.
Л╕та, як бачте, не вгасили
В мен╕ н╕ мужност╕, н╕ сили,
А то вноч╕ з-п╕д цих г╕лок,
П╕д чорним небом без з╕рок
Я б не розказував казок...
Та дал╕ вже... Терези стан —
В╕н наче й тут передо мною,
Б╕жить до мене п╕д каштан... —
Я бачу скр╕зь ╖╖ живою,
А все-таки я не знайду
Н╕ барв, н╕ образ╕в, н╕ сл╕в,
Щоб змалювати ним оту,
Яку так палко я любив.
В ╖╖ очах був сх╕дний жар —
Сус╕дство турк╕в та татар
Зм╕шало польську кров... Т╕ оч╕
Були чорн╕ш ц╕╓╖ ноч╕,
Ще й з променем
таким прекрасним,
Мов н╕жний блиск молодика, —
Глибок╕ й вогк╕, як р╕ка,
Вони втопали в сяйв╕ власн╕м.
В них море туги ╕ вогню —
Мов оч╕ мучениц╕-жертви,
Що дивиться на блиск в раю
╤ бачить радощ╕ ╕ в смерт╕,
Пог╕дне ╕ ясне чоло
Мов л╕тн╓ озеро було,
Що в ньому нав╕ть сонце з неба
Милу╓ться само на себе.
А щ╕чки й рот... Та шкода й мови!..
Кохав колись — ╕ нин╕ теж, —
Вогонь под╕бно╖ любов╕
В добр╕ ╕ зл╕ не зна╓ меж.
Бо що для не╖ зл╕сть ╕ гн╕в?
А мр╕я серця, нам на зло,
Не гасне й до старечих дн╕в,
Як це з Мазепою було...
VI
Ми бачились... Ми зустр╕чались...
А я дивився — ╕ з╕тхав.
Вона й сл╕вцем не об╕звалась,
Та в╕дпов╕дь ╖╖ я мав.
╢ тисяч╕ таких знак╕в —
Ми й описати ╖х не можем
Рядками зрозум╕лих сл╕в,
Хоч ╖х ╕ чув, ╕ бачив кожен —
Вони та╓мно з серця йдуть,
Хвилюють радощами грудь,
╤ з обоп╕льного стремл╕ння
Росте н╕ме порозум╕ння,
Що з ╕скор — проблиск╕в думок —
Вогнистий зв’язу╓ шнурок;
Це несв╕доме по╓днання —
╤ ми н╕коли не збагнем,
Як раптом ╕скорка кохання
Шаленим вибухне вогнем.
За нею стежив я здаля,
З╕тхав, дививсь ╕ плакав я,
Аж доки нас удвох звели, —
╤ в╕дтод╕ здибались ми
Без п╕дозр╕ння... Я мовчав,
Я т╕льки мл╕в, не признавався,
Язик тремтливо завмирав,
╤ голос на вустах зривався,
Аж доки не прийшла пора!..
╢ беззм╕стовна, глупа гра,
Що то за нею завше в нас
Л╕нивий коротали час.
В цю гру — забув, як звать ╖╖ —
Якось то довелось мен╕
Заграти з нею... Та не знав я,
Чи вигравав, чи програвав я,
Бо я вже й тим щасливий був,
Що близько бачив, близько чув
╤стоту, що ╖╖ кохав я...
Так ревно я ╖╖ бер╕г,
(Коли б так нас ц╕╓╖ ноч╕!),
Аж доки враз не спостер╕г
Задумою сповит╕ оч╕ —
Н╕ щастя, н╕ невдача в гр╕
Вже не ц╕кавили ╖╖...
Вона же грала без к╕нця,
Немов прибита до ст╕льця,
Хоч довго не щастило ╖й.
╤ щось такого було в н╕й,
В╕д чого зрозум╕в я враз,
Що тут не сл╕д губить над╕й.
╤ в мене мова полилась,
Якась нескладна й без прикрас,
А слухала вона мене...
Х╕ба ж те серце крижане?
Довол╕ й цього вже мен╕!
Хто слухав раз под╕бну мову,
Послуха знову... Перше «н╕»,
Ще не говорить про в╕дмову.
VII
Кохав я ╕ коханим був...
Та ви ще слаб╕сть цю солодку
Не в╕дчували — так я чув...
Ну що ж! То я й ск╕нчу коротку
Свою поему мук ╕ вт╕х.
Безглуздям ви назвали б ╖х!
На трон родитись — не для вс╕х,
Щоб стати вище в╕д природи,
Перемогти себе й народи!
Я князь... чи то я був такий...
М╕г кидать тисячами в б╕й
На певну смерть... А над собою
Я завше тратив силу й волю.
Та доведу вже до к╕нця...
Кохав я ╕ зазнав кохання.
Хоч ╕ щаслива доля ця,
А все ж к╕нець ╖╖ — страждання.
Ми потай бачились... Той час,
Як ми зустр╕лись перший раз,
Був повен туги ╕ чекання.
Не пам’ятаю дн╕в, ночей,
Н╕чого — т╕льки час оцей
Пов╕к не зможу я забуть.
Я всю в╕ддав би Укра╖ну,
Щоб пережить таку хвилину
╤ знову т╕льки пажем буть —
Отим щасливим паничем
╤з н╕жним серцем та з мечем,
Без скарбу, кр╕м дар╕в природи —
Здоров’я, юност╕ та вроди...
Ми нишком бачились. Це здасться
Для декого потр╕йним щастям —
Не знаю... Я б життя в╕ддав,
Щоб перед небом ╕ землею
Я м╕г назвать ╖╖ мо╓ю...
Я так тужив ╕ сумував,
Що т╕льки змогу мав
Десь нишком бачитися з нею.
VIII
На св╕т╕ ст╕льки ╓ очей,
Що люблять стежити ночами
У сл╕д закоханих людей...
Так само це було ╕ з нами.
В таких випадках чорт — ╕ цей,
Хоч трохи, а пов╕вся б чемно.
Боюсь, що я його даремно
Огудив... Може, то святець,
Що, втративши нудний терпець,
Дав вих╕д святоблив╕й жовч╕...
╤ нас дво╖х одно╖ ноч╕
Схопила зграя шпигун╕в...
В╕д гн╕ву граф оскажен╕в,
А я гол╕руч — як на см╕х!
Та тут — один супроти вс╕х —
Н╕чого б я, мабуть, не зм╕г
╤ в збро╖ з голови до н╕г.
Було це саме на св╕танку,
Поблизу графового замку...
П╕дмоги з м╕ста я не ждав,
Бо й не гадав дожить до ранку.
Мар╕ю-Д╕ву я благав
╤ двох чи трьох святих... а там
Скорився дол╕... ╤ юрба
Мене у дв╕р поволочила.
Яка Терезина судьба,
Не скажу вам — не знаю й сам.
Отак нас доля розлучила!
Але ж ╕ лютий був, аж страх,
Прегордий во╓вода-граф!
На це в╕н досить мав причин,
Найб╕льш розлючений був тим,
Що насл╕дки цього випадку
Могли в╕дбитись на нащадку...
Не менше вражений ще й тим,
Що герб його д╕став цю шкоду
В той час, як в╕н був паном роду...
В╕н сам для себе був святий
╤ думав, що в очах народу,
Як ╕ в мо╖х, в╕н теж такий...
Ах, чорт в╕зьми! Коли б отут
Застав в╕н пана короля,
То примирився б ще, мабуть, —
Але ж це паж!.. Сьогодн╕ я
Зл╕сть графа добре розум╕ю,
Та описати — не зум╕ю.
IX
— Коня сюди! — Коня ввели...
Це справд╕ був шляхетний к╕нь —
На Укра╖н╕ вир╕с в╕н.
Прудк╕, мов т╕ думки, були
У нього ноги... Дикий зв╕р,
Мов серна л╕сових узг╕р,
Не знав вуздечки, н╕ стремен,
В невол╕ був один лиш день;
В╕н ╖жив гриву ╕ хроп╕в,
╤ рвавсь, ╕ с╕павсь, мов скажений —
Дарма! Годованця степ╕в
Ведуть сп╕тн╕лого до мене.
Мене десяток гайдук╕в
Йому до спини прикрутив
Тугим рем╕нням — ╕ пустив...
Свисток, бат╕г... ╕ к╕нь поб╕г,
Що так би й водопад не зм╕г.
X
Вперед, вперед! Скажений рух —
Куди — не бачив я н╕чого...
В╕д б╕гу дикого, прудкого
У мене в грудях сперло дух...
Помалу никли ноч╕ т╕н╕,
А к╕нь лет╕в увесь у п╕н╕.
Останн╕й звук ╕з уст людських,
Як я помчав в╕д ворог╕в,
Був дикий, невгамовний см╕х
З юрми зухвалих гайдук╕в,
Що з в╕тром долет╕в кр╕зь тем╕нь.
Я рвучко голову п╕дв╕в —
На к╕нськ╕й ши╖ тр╕снув рем╕нь,
Що горло зв’язував мен╕ —
Я обернувся на кон╕
╤ ╖м прокляття прохрип╕в...
Але ж за тупотом копит
М╕й крик до них не долет╕в.
Досадно, прикро!.. Я ж хот╕в
За глум той глумом в╕дплатить!
В╕д брами замку я й цеглинки,
Н╕ кам╕нця не залишив,
З м╕стка також н╕ деревинки,
А в кв╕тнику н╕ стебелинки,
В покою, де стояв кам╕н.
Окр╕м трави, на решт╕ ст╕н
╤ ви, йдучи повз тих ру╖н,
Фортец╕ б нав╕ть не вгадали...
Т╕ башти весело палали!
╤ з тр╕скотом зубчастих ст╕н,
Що проти помсти не вц╕л╕ли,
З дах╕в, що вуглям обгор╕ли,
Мабуть, не снилось там н╕кому,
Спливав свинця гарячий плин,
Коли в╕д них лихого дня
Помчав я швидше блиску, грому,
На згубу пущений в поля,—
Ще прийде день, ╕ я вернусь
З десятком тисяч верхових
╤ за ганьбу свою помщусь,
╤ дяку графов╕ складу
На тих зухвалих дворових —
За негостинну ту ╖зду.
Вони пекельний жарт зо мною
Соб╕ заграли того дня,
Як в╕ддали мене на волю
Палкого, дикого коня,
Прип’явши туго рем╕нцями
До вкритих п╕ною бок╕в...
Та пот╕м я ╕ ╖м тим самим
Пекельним жартом в╕дпов╕в.
За все приходить час в╕дплати,—
Зум╕й лиш час п╕дстерегти!
Н╕хто не зможе ут╕кти,
Як серце месника завзяте
Шука╓ засоб╕в до мсти.
XI
Вперед, вперед! М╕й к╕нь ╕ я
Промчали, мов на крилах в╕тру,
М╕ста, ╕ села, ╕ поля...
Неначе в н╕ч морозну, св╕тлу
На неб╕ метеор м╕ж з╕р,
Так ми черка╓мо прост╕р...
А на шляху н╕ м╕ст, н╕ с╕л —
Кр╕м степу, дико╖ кра╖ни
У чорн╕м обвод╕ л╕с╕в.
Лиш де-не-де зубчаст╕ ст╕ни
Фортець, збудованих колись
Проти татарсько╖ орди,
Безлюдно, ск╕льки не дивись!
За р╕к проходило сюди
Турецьке в╕йсько... Всюди, де
Ступали спаг╕в тих копита,
Там кров’ю вся земля полита
╤ зелень довго не росте.
Похмуре небо, с╕рувате,
Покрите млою... В╕тру лет
На мене наб╕гав з риданням,—
Я б в╕дпов╕в йому з╕тханням,
Та швидко мчали ми вперед,
Що н╕ з╕тхати, н╕ благати...
По к╕нськ╕й грив╕ пелехат╕й
Поллявся м╕й холодний п╕т,
Немов дощу краплиста злива,
А в╕н скажено, полохливо
Сопе ╕ мчить далеко в св╕т.
Я н╕би згодом спостер╕г,
Що в╕н зменшив св╕й лютий б╕г,
Та н╕! Мо╓ безсиле т╕ло,
Що зв’язане на н╕м вис╕ло,
Для диких сил було, мов пух.
╤ кожний м╕й болючий рух
Зв╕льнити ноги, спину, руки,
Напухл╕ в╕д страшно╖ муки,
Будили жах його ╕ гн╕в,
Мов гострий дотик острог╕в.
Я зваживсь, крикнув —
 кволо й глухо
Звучав оцей безсилий крик —
М╕й к╕нь здригнувсь в╕д того звуку,
Як в╕д удару — мчить щодуху, —
Неначе вчув фанфари рик,
Просякнув кров’ю вже рем╕нь,
Бо кров з натертих ран текла;
╤ спрагу вже почув язик,
Що як вогонь його пекла.
XII
Вже ось до л╕су ми добрались...
Це був безкра╖й, дикий прал╕с
Кремезних в╕кових дерев,
Що вже не гнув ╖х в╕тру рев,
Лиш хмиз обламував з дуб╕в.
Стар╕ дуби росли там р╕дко,
Та буйно слався пом╕ж них
Густий, зелений чагарник,
╤ листом в╕н пишався вл╕тку,
Аж доки ув ос╕нн╕й мл╕
Те листя ляже на земл╕
В криваво-жовтих багрянцях,
Мов кров, присохла на мерцях,
Що полягли на пол╕ бою, —
╤ жовт╕ голови зимою
Так ╕ лежать без похорон,
Так╕ обмерзл╕, задуб╕л╕,
Що зграя крук╕в ╕ ворон
Уже й клювати ╖х не в сил╕.
Була це дика площина,
Хащем покрита р╕внина,
Там де-не-де росла л╕щина,
Могутн╕й дуб, м╕цна сосна.
Але ж росли вони не вкуп╕,
На щастя! бо коли би н╕ —
Не те судилось би мен╕!
Тонк╕ сучки й г╕лляки груб╕
Не завдавали т╕лу ран,
Бо перед нами розхилялись...
╤ жити я ще силу мав.
В веч╕рн╕й холод ╕ туман
Помалу рани затягались,
А впасти — рем╕нь не давав.
Кр╕зь листя в╕тром к╕нь лет╕в,
Лишав далеко за собою
Кущ╕, дерева ╕ вовк╕в,
Що ззаду гналися юрбою...
Вноч╕ на тропах л╕сових
Я чув ╖х довге плиг та плиг,
Що зл╕сть собак перемага╓,
╤ влучн╕ вистр╕ли стр╕льц╕в. —
Куди б м╕й к╕нь не полет╕в,
За ним по п’ятах вовч╕ згра╖,
Що ╖х ╕ сонце не зляка╓!
Я вранц╕ зблизька бачив ╖х,
Не дальше, н╕ж отой сучок,
Вноч╕ ж я чув ╖х шурх╕т-б╕г,
Злод╕йський обережний крок
Невтомних, нев╕дступних н╕г.
Як прагнув я списа, меча!
Коли судилось помирати
В ц╕й вовч╕й згра╖, то хоча
Чимало й ╖х порозтинати!
Як дуже я ран╕ш бажав,
Щоби ослаб скажений б╕г,
Тепер тремт╕в, як лист дрижав,
Що дикий к╕нь звалиться з н╕г.
Даремний страх! Чимало сил
Д╕став в╕д предк╕в в╕н сво╖х!
Не швидше лише сн╕жний пил,
Що сл╕пить оч╕, валить з н╕г,
Заносить сн╕гом селянина,
╤ хоч в╕н бачить св╕й пор╕г,
Таки в╕д хуги там загине, —
Так н╕сся к╕нь м╕й по л╕сах,
Невтомно, дико, без упину,
Такий роз’юшений, що жах,
Немов розбещена дитина,
Як чимсь не догодити ╖й —
Ще г╕рше! — наче люта ж╕нка,
Що вже згубила й розум св╕й.
XIII
Оп╕вдн╕ ми той л╕с минули!..
Я змерз, хоч червень саме йшов —
Чи, може, в жилах стигла кров? —
Страждання гультяя з╕гнули.
Я ж був тод╕ не той, що нин╕,
А буйний, мов г╕рський пот╕к,
Не гамував бажань ╕ вт╕х,
Не розбирався в ╖х причин╕.
Який же ж був м╕й гн╕в ╕ страх,
Одчай ╕ холод, голод, жах,
Як╕ ж я мусив мати бол╕ —
Коли то зв’язаний ╕ голий
Кудись у безв╕ст╕ лет╕в!
Я мав гарячу кров д╕д╕в,
Що в╕д образи хвилювалась
╤ враз на ворога пускалась,
Мов люта гадина-зм╕я —
Не диво, що на хвильку т╕ло
П╕д гн╕том тих страждань зомл╕ло.
Здавалось, що впаду вже я,
Бо захиталася земля,
Шалено закрутився обр╕й —
Та ба! Прив’язаний був добре!
Завмерло серце, тьма в м╕зку,
Щось хвильку стукало в виску
╤ стало... Небо й прост╕р
Великим колесом кружляли,
Дерева п’яно танцювали,
Щось блиском осл╕пило з╕р...
Я вже не бачив, погибав...
Це смерть була, це смерть достоту!
Безсилий в╕д страшного льоту,
Я чув, як морок наступав.
Я силкувавсь очунять знов,
Дарма! До себе не прийшов!
Таке в╕дчу╓ш, як пливеш
На дошц╕ в згойданому морю,
То тонеш, то летиш угору
╤ мчиш до диких побереж.
Життя хиталося в мен╕,
Блищало блудними вогнями,
Що н╕ччю в неспок╕йн╕м сн╕,
Пересуваються, мов плями,
У м╕цно з╕мкнутих очах,
Коли в м╕зку гарячка, жар.
Та хутко в╕д╕йшов цей жах,
А г╕рший залишивсь тягар:
Св╕дом╕сть, що коли при смерт╕
Це саме треба пережить,
То вже не так то легко вмерти...
Та доки прийде смерт╕ мить,
╤ т╕ло в порох розпадеться,
То нам, гадаю, доведеться
Далеко б╕льше пережить.
Нехай! Та ж я не раз, не дв╕ч╕
Дивився просто смерт╕ в в╕ч╕.
XIV
Вернулась пам’ять... Де ж це я?
Мен╕ так холодно зробилось
╤ млосно — в голов╕ крутилось, —
Та з кожним живчиком до мене
Назад верталося життя.
Враз гострий б╕ль мене вколов —
То в серце стомлене, студене
Помалу поверталась кров;
В ушах безладно загуло,
Запульсувало серце мляво —
Вернувся з╕р, я бачив тьмаво,
Неначе кр╕зь неясне скло.
Почув я плюск╕т б╕ля себе,
Вгор╕ ж мигт╕ло з╕рне небо...
Це був не сон: м╕й дикий к╕нь
Перепливав р╕ку глибоку,
Що розливалася широко
╤ мчала буйно в далеч╕нь.
Ми пливемо серед потоку,
Де найдик╕ше рве бистр╕нь,
╤ ск╕льки сил — гребе м╕й к╕нь,
Щоб досягти другого боку,
Що мовчки майор╕в здаля...
Тут в╕д води й очуняв я, —
╥╖ холодний св╕жий дотик
Мене п╕дсилив. Грудь коня
Могутньо рвала дикий пот╕к,
Що заливав йому хребет...
╤ ми завзято йшли вперед,
Хоч посувалися помалу.
Нарешт╕ — стали на земл╕...
Але в густ╕й, др╕мотн╕й мл╕
Не м╕г я бачити причалу,
Бо поза мною — морок, жах,
А перед нами — н╕ч ╕ страх.
Не скажу, ск╕льки я пров╕в
Серед пов╕льного страждання,
Не розум╕в, чи я ще жив,
Чи ще живе мо╓ дихання.
XV
В блискуч╕й шерст╕ й мокр╕й грив╕
Боками носить дикий к╕нь, —
По круч╕ берега стр╕мк╕й
Вилазять ноги тремотлив╕.
Ми вил╕зли... В туман╕ ноч╕
Степи послалися без меж,
Що й краю ╖м не бачать оч╕,
Куди не глянь — одне ╕ те ж:
Мов т╕ провалля в темн╕м сн╕ —
Степи та балки лиш одн╕,
А де-не-де — б╕ласт╕ плями
Та зелен╕ густ╕ мазки
У сяйв╕ м╕сяця, за нами,
Що встав в╕д л╕во╖ руки.
Н╕ сл╕ду людсько╖ осел╕,
Куди б не подивився я —
В ц╕й темн╕й та сумн╕й пустел╕
Не блимне вогничок веселий
Ясною з╕ркою здаля.
Коли б хоч блудний вогник м╕г
Поглузувати з мук мо╖х,
То вже й тод╕ зрад╕в би я,
Бо серцю б рад╕сно було
Згадати за людське житло.
XVI
Ми дал╕ йшли — та вже помалу...
Бо вже стомився дикий к╕нь,
Ступав невпевнено й охляло —
На ньому ж п╕ни пластов╕нь.
В╕н вол╕ й кволо╖ дитини
Пок╕рний був би в ц╕ години.
Але для мене — все дарма!
Хоч як приборканий м╕й к╕нь,
Та в мене сили вже нема,
А на руках тугий рем╕нь.
╤ слабо силкувався тут
Порвати рем╕нь добрих пут,
Що був зашморгнутий так дуже.
Даремне! Я не вирвав рук
Та й спроби кинув надаремн╕,
Бо дужче стягнут╕ ремен╕
Ще б╕льше завдавали мук.
Скажений б╕г к╕нчався швидко,
Хоча мети було й не видко.
Десь горстка промен╕в лягла –
О, як те сонце йде повол╕!
Мен╕ здавалось: с╕ра мла,
Що важко налягла на поле,
Не зм╕ниться на день н╕коли.
Аж доки враз на ввесь прост╕р
Червоне полум’я розкв╕тло,
Що роз╕гнало рештку з╕р,
Забрало з ╖х колясок св╕тло
╤ з трону ясного свого
Довкола землю залило
╢диним сяйвом особливим,
Таким, лише йому властивим.
XVII
Вставало сонце... Б╕ла мла
Зд╕ймалася клубками вгору
╤ зв╕льна в╕дкривалась зору
Пустеля степова, н╕ма...
Вона без краю розляглась
За нами, перед нами, скр╕зь, —
Яка ж користь була для нас
Минати поле, р╕чку, л╕с?
На грунт╕ дико╖ р╕внини
Хоч би де-небудь знак чи сл╕д
Людини, чи бодай тварини,
Хоча б в╕дбиток н╕г, копит!..
Пов╕тря мовчазне й сумне,
Комаха тут не продзижчить
╤ жоден птах не прокричить,
З кущ╕в ╕ з тирси не спурхне.
Отак чимало ще верстов
М╕й к╕нь натомлений пройшов,
Хоч важко дихав, що, зда╓ться, —
Ще хвилька — й серце роз╕рветься.
Ми йшли сам╕, та це здалось, —
Бо враз, на закрут╕ стежини,
Десь к╕нське ржання розляглось
╤з хащ╕ темно╖ соснини, —
Чи то лиш в╕тер з-м╕ж листк╕в
До мене шелестом дон╕сся?
Н╕, н╕! То з тупотом з узл╕сся
Табун коней до нас лет╕в
Чотирьохкутником великим.
Хот╕в я скрикнути — та н╕!
Мовчать уста мо╖ н╕м╕,
Бо де ж пани цим коням диким?
╥х ц╕ла тисяча, чи тьма, —
А вершник╕в на них нема!
Кошлат╕ гриви розвивались
╤ розл╕талися хвости,
Широк╕ храпи роздувались, —
Вони не знали ще вузди,
Що намуляла б рот до кров╕, —
А на могутн╕х копитах
Вони не чули ще п╕дкови
Ан╕ острог╕в на боках...
Табун ще в╕льних, диких коней,
Що наче хвил╕ моря враз,
Лет╕ли в дикому розгон╕
З гуд╕нням-тупотом до нас.
Коли м╕й к╕нь побачив ╖х,
То наче збувся в╕н безсилля,
Напружив жили кволих н╕г
╤ почвалав... Ще т╕льки хвиля —
В╕н хрипло, глухо за╕ржав,
Здригнувся... ╕ на землю впав...
В╕н важко дихав ╕ лежав,
Очима мов кр╕зь скло дивився,
Увесь у мил╕ — й не дрижав...
Отак ╕ шлях його ск╕нчився,
Що перший та й останн╕й був!
Табун п╕дб╕г — в╕н бачив, чув,
Як к╕нь заржав, спинивсь ╕ впав.
Вони й мене спостерегли,
Як я лежав на к╕нськ╕й спин╕
В туг╕м, скривавлен╕м рем╕нн╕;
Дрижали, в╕трили вони
╤ в р╕зн╕ боки розб╕гались,
То знов назад до мене йшли
╤ знову з жахом в╕двертались,
Аж доки враз одним плижком,
П╕сля крутого повороту,
В╕д мене кинулись гуртом
За патр╕архом свого роду —
Це вороний кошлатий к╕нь,
Мабуть, з╕ вс╕х найдужчий в╕н —
Н╕ крапл╕ сивого волосся
В блискуч╕й шерст╕ б
 не знайшлося...
Т╕ кон╕ форкають, хроплять,
╤ржуть ╕ крутяться круг мене,
Нарешт╕ кинулись шалено
╤ в л╕с назад вони летять,
Бо з жахом дике ╖х чуття
Людини оч╕ зустр╕ча╓.
Тут сам зостався я в одча╖,
Прив’язаний тугим ременем
До цього трупа без життя;
Його н╕м╕, холодн╕ члени
Лежали щ╕льно б╕ля мене,
Вже без незвично╖ ваги,
Що то в╕д не╖ я не зм╕г
Зв╕льнити н╕ себе, н╕ ╖х, —
╤ встати не було снаги!
Отак лежали ми прикуп╕ —
Вмираючий на мертв╕м труп╕.
Як мало спод╕вався я,
Що б╕дна голова моя
Побачить блиск нового дня.
В╕д ранку до смерку лежав я
Отак прикутий до коня,
Й очима сонце проводжав я,
Та рахував години дня,
Що йшли пов╕льною ходою...
В мен╕ ще ст╕льки сил було,
Щоб глянути, як надо мною
Востанн╓ сонце вже зайшло,
В душ╕ в╕дчай — такий глибокий,
Що мирить нас в останн╕й час
╤з тим, що в попередн╕ роки
Найг╕ршим злом було для нас.
Це неминуче — це не зло,
А дехто й благо в н╕м знаходить
Не менш в╕д того, що воно
Так рано ╕нколи приходить,
Але ж ми вс╕ цю певну ласку
Дбайливо хочем обминуть,
Бо в н╕й ми бачимо, мабуть,
Якусь незрозум╕лу пастку,
Куди обачний не впаде.
А дехто й сам на його жде,
До нього молиться з благанням.
Шука його з мечем сво╖м...
Цей осоружний, темний ск╕н,
К╕нець хоч би й яким
 стражданням,
А завжди непривабний в╕н!
Й сказали чудно: д╕ти вт╕х,
Що то проводять кожен день
Серед бенкет╕в та п╕сень,
Нестримн╕ в забагах сво╖х,
В багатств╕, в розкош╕ та слав╕
Вмирають легко, легше нав╕ть,
Н╕ж т╕, що мучаться ввесь в╕к.
Бо тим, що вже д╕знали всього,
Що ╓ прекрасного й нового,
Вже кидати н╕чого тут, —
Нових ут╕х вони не ждуть!
За чим на св╕т╕ пожалку╓,
Хто все вже зв╕дав на земл╕?
Х╕ба кр╕м смерт╕, що ╖╖
Чи були добр╕ ми, чи зл╕,
Уява р╕зно нам малю╓.
К╕нця вс╕х мук чека╓ страдник,
А друг його — спок╕йна смерть,
В очах, що повн╕ болю вщерть,
З’явля╓ться як злод╕й, зрадник
╤ нагороду в╕дбира╓,
Як деревце в небесн╕м ра╖...
За пережит╕ злидн╕ й зло
Те «завтра» все б йому дало,
Та «завтра», може, й мало бути
Початком безконечних л╕т,
Без горя, без плач╕в ╕ скрути.
╤ враз йому б в╕дкрився св╕т!
Життя привабне ╕ багате,
Що й оч╕ сл╕пли б в╕д краси,
Було б йому зам╕сто плати,
За сльози, за тяжк╕ часи.
В╕н мав би владу, був би в сил╕
Блищать ╕ тратить, рятувать —
Невже ж те «завтра» на могил╕,
Аж на могил╕ ма╓ встать?
XVIII
Вже сонце с╕ло... Все ще я
Лежу прив’язаний до трупа
Вже задуб╕лого коня, —
Я вже гадав, що в сп╕льну купу
Зм╕ша╓ться наш порох тут...
Туманн╕ оч╕ смерт╕ ждуть —
Рятунку я не ждав для себе.
Востанн╓ глянув я по неб╕
Пригаслим зором вздовж ╕ вшир,
╤ бачу, як н╕мим простором,
Уже, побачивши св╕й пир,
Кружля╓, нетерплячий ворон;
Навряд, чи схоче ждати в╕н,
Поки настане жертв╕ ск╕н!
Спускався в╕н все нижче й нижче,
Ще трохи покружляв ╕ с╕в
╤ знову дал╕ полет╕в,
╤ знов с╕дав — щоразу ближче.
Я бачив тр╕пот╕ння крил, —
Так близько був в╕н над╕ мною,
Що я б д╕став його й рукою,
Коли б на це мав б╕льше сил.
Та досить ╕ слабого руху,
Одного шурхоту п╕ском
╤ кволого, хрипкого звуку,
Щоби прогнать його ц╕лком.
А б╕льш н╕чого вже не знаю,
Х╕ба одне — в останн╕м сн╕
Якась чар╕вна з╕рка з раю
У в╕ч╕ сяяла мен╕
╤з мерехтливого пром╕ння...
А там — холодне отуп╕ння,
Важке, незглибне почуття,
Як я вертався до життя,
То знову наближавсь до смерт╕...
А пот╕м знов дихання сперте,
Легенька дрож... ╕ забуття...
Що серце й жили похололи
Вже й ╕скор у м╕зку нема —
Важке з╕тхання... гостр╕ бол╕...
Ще стог╕н — ╕... нарешт╕ тьма...
XIX
Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце
Людське схилялося лице
Ласкаво, н╕жно над╕ мною?
Невже це я лежу в покою?
На л╕жку я лежу чи н╕?
Чи╖ ж це оч╕ неземн╕
На мене дивляться так мило?
Тут я сво╖ примкнув на хвилю,
Бо сумн╕вався ще, чи я
Очуняв д╕йсно з забуття.
Д╕вчатко з довгою косою,
Струнке, вродливе ╕ ставне,
Сид╕ло в хат╕ п╕д ст╕ною
╤ пасло поглядом мене.
Як т╕льки я прийшов до тями,
То стр╕тився з ╖╖ очами,
Бо час в╕д часу ц╕ д╕воч╕
Велик╕ й ясн╕ дик╕ оч╕,
Повн╕ськ╕ сп╕вчуття й жалю,
На пост╕ль падали мою.
Дививсь я довго... Аж тепер
Я зрозум╕в, що ще не вмер,
Що це й не сон, бо хтось не дав
Мене на пир шул╕к ╕ гав.
Побачила дочка козацька,
Що оч╕ я в╕дкрив на мить,
╤ посм╕хнулась... я зненацька
Схопився, хт╕в заговорить,
Але не зм╕г... Вона ж на рота
Поклала пальчики мен╕,
Щоб я й не намагався доти,
Аж сили вернуться мо╖.
За руку узяла з любов’ю,
Щось там поправила в зголов’ю
╤ до порога навшпиньках —
Когось гукнула... В тих устах
Солодкий голос! а в ход╕
Звучала музика тод╕...
Та т╕, кого вона гукнула,
Не прокидались, ╕ вона
З к╕мнати виб╕гла сама...
Та перед тим вона кивнула
Веселим поглядом мен╕,
Що я не сам, що я в с╕м’╖,
Що н╕чого мен╕ боятись,
Бо вс╕ близенько, ╕ в потреб╕
Я ╖х побачу б╕ля себе,
Готових у пригод╕ стати,
Що хутко вернеться й сама.
Я бачу, що ╖╖ нема,
Що вийшла з хати, — ╕ чогось
Мен╕ нещасному здалось,
Що я зоставсь такий сам╕тний,
Такий покинутий, безр╕дний...
XX
Вона вернулася з батьками —
Що ще сказать? Я б не хот╕в
Надокучати вам згадками,
Як гостював я в козак╕в.
Вони знайшли мене в долин╕,
Внесли мов трупа в ближчий д╕м
╤ врятували... А пот╕м
Я став гетьманом в ╖х кра╖н╕,
Безумний, що в гн╕в╕ палкому
Помстивсь так люто на мен╕,
╤ в’язня голого ╕з дому
В пустиню вигнав на кон╕,
В╕н путь проклав мен╕ до трону.
Х╕ба ж ту долю нам збагнуть?
Забудь печаль, одчай забудь!
Ще завтра вгледить Бористен,
Як на його турецьк╕м боц╕
Спок╕йно кон╕ попасем...
Як радо р╕чку стр╕нуть оч╕,
Якщо до завтра доживем.
Добран╕ч, друз╕!»
╤ гетьман
П╕д дубом, що розв╕сив стелю,
Простерся на тверду постелю,
Та вже привичну, — спав в╕н там,
Де т╕льки н╕ч його заскочить, —
╤ сон стулив йому вже оч╕.
Та ви диву╓тесь, чому
Король не дякував йому
За пов╕сть? В╕н причину знав:
Король уже з годину спав.

Переклад з англ╕йсько╖
Дмитра ЗАГУЛА

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12015

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков