Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря

Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом із Звенигородського повіту. В цьому зеленому дивокраї України було два села — Моринці й Кирилівка. Там був рай Шевченкового дитинства. Хлопчик вештався абиде, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як він, недоглянутими кріпацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв на вулиці, городі, в саду, леваді; хата стояла на краю села – не оминав ні лісу, ні поля. До господи вертався, зазвичай, замурзаний, часом з гулею, часом із різачкою в животі, коли наїсться грушок-гниличок. Уже згодом художник і поет багато разів повертався в спогадах у дитинство, коли робив перші кроки малювання у місцевих священиків…
Письменник і педагог, біограф Шевченка Олександр Якович Кониський (1836-1900) писав: «Охота і кебета до малярства прокинулися в Тараса Шевченка ще змалку. Де й на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі учителі й товариші помітили за ним «малярську кебету». Таку охоту має майже кожний селянський хлопець — мазати крейдою фігури» (Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 20).
Як стверджують у споминах бібліографи Кобзаря, зокрема О. Кониський, О. Лазаревський, а потім і В. Маслов (Маслов В. Т. Г. Шевченко [Биограф. очерк. — М., 1847]. — С. 10.), а за ними і М. Чалий (Чалый М. Жизнь и произведения Шевченко [(Свод материалов для его биографии). — К., 1882]. — С. 11), Тарасів батько віддав сина першим разом у науку до міщанина Губського. Хто був отой «міщанин Губський», про це ніхто досі не повідав. У Кирилівці того часу була одна-єдина церковна школа, а господарями-вчителями там були попи, властиво, дяки; значить, годі гадати, щоб при церковній школі учителював міщанин. Тим-то я стою за те, що, коли справді Тарас учився у Губського, дак останній був ніхто інший, як кирилівський піп Василь Губський (Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. С. 30).
Василь Губський — син кирилівського попа Івана Губського, народився і зріс у Кирилівці й до 1795 року був тут дяком, того року його висвячено на попа в Кирилівку, де правив церковну службу та вчив дітей грамоти до 1819 року. Тоді, очевидно, Тарас був ще такий малий, що про його науку малярству не могло бути й мови. В кінці грудня 1819 року київська консисторія заборонила Василю Губському «поповать и отрешила його в заштат». Приводом до немилості церковного начальства стало його «богохульство»: що кирилівські попи Василь та Терентій (Помазанський. – В. Ж.) після похорону на кладовищі, не поскидавши ще риз (фелонів), завелись за молодицю «малмужку» (погана жінка; гульвіса. — В. Ж.) битися прилюдно. До того ж Терентій не згірш, як і отець Василь, любив добре випити. Певна річ, що Губський, опинившись «в заштаті» за такий неморальний вчинок, мусив довго ждати, щоб йому виділили другу парафію. Цілком можливо, що він пристав до кирилівських дяків, а може, і в церкві правив за дяка та учителював у церковній школі та вчив місцеву дітвору малювати.
Відомо, що багато Кобзаревих творів — автобіографічні. Елементи особистісного, як стверджують шевченкознавці, є й у повісті «Княгиня», яка «…починається автобіографічним вступом (спогади про дитинство і юність. — В. Ж.)». Знаходжу в творі такі рядки: «В эту-то почти счастливую для меня эпоху случилось преобразование в школе: прислали к нам из самого Киева стихарного дьячка (очевидно, це й був дяк Богорський, якого, за свідченням Київської консисторії, призначено в Кирилівку. – В. Ж.). Совгирь, слипый, сначала было поартачился, но принужден был уступить перед лицом закона, и, собравши всю свою мизерию в одну торбу, закинув ее на плечи, взял патерь щю в руку, а тетрадь из синей бумаги с сковородинскими псалмами в другую и пошел искать себе другой школы» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 3. — К., 2003. — С. 154).
Совгир — це вуличне прізвисько, а справжнє його прізвище — Павло Хомич Рубан (1802 — р. с. н.) — нестихарний дяк села Кирилівки Звенигородського повіту; був скісний і на тому косому оці мав більмо (нестихарний дяк — священик, що не мав права носити стихар — довгий, з широкими рукавами, зазвичай парчевий, одяг дияконів і дяків, який надягають під час церковної відправи, оскільки не призначений офіційно, а обраний прихожанами — В. Ж.). Восени 1822 року малого Тараса віддали до нього вчитися грамоти та малювання. Після реформи духовної школи в Україні, що ввела триступеневе навчання священнослужителями, у 1820-х роках в українські села замість виборних дяків почали посилати стихарних дяків, тобто тих, хто скінчив нижчу духовну освіту — духовне училище (бурсу).
Про те, що найбільше допікав Тарасові дяк Совгир, пише й Олександр Кониський, який навіть через багато років не забув, що дяк був «…зростом високий, кремезний, схожий на запорожця, коли б не був однооким, за що в селі й дражнили — сліпий». Вдачі суворої, більш за все не подобалося Тарасові те, що, як настане субота, «годує» школярів «березовою кашею» — молотить дитячі попи березовими прутами – вибивав дурість (Див.: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 30).
Не дивно, що Тарас не раз тікав із дякової «школи». Про покарання різками Шевченко розповідав аж у Санкт-Петербурзі, навчаючись малювання в Академії мистецтв, приятелю, живописцю-пейзажисту Василю Івановичу Штернбергу (1818-1845), який відтворив 1840 року ту оповідку в малюнку олівцем «Покарання різками». Цікаве спостереження щодо цієї роботи шевченкознавця Володимира Макаровича Яцюка (1946-2012), який стверджує, що на роботі Штернберга сценка, де мають покарати малого, то — Тарас — хлопчик у передчутті «екзекуції» стоїть перед лавою і однією рукою чухає потилицю, а другою — підтримує вже трохи спущені штанці. Погляд учня малювання ніби зупинився на товстому пучку різок у правиці дяка. Праворуч од «наставника і благодійника» виструнчився «консул» — «годувальник березовою кашею». Попри ескізний характер замальовки й зрозумілу «ретроспективність» і шаржованість образу малого Тараса, його портретні риси все ж добре вгадуються, якщо зіставити з натурним профілем дорослого поета роботи Штернберга. Начерк Шевченкового приятеля цікавий не лише як унаочнення біографії митця й художній документ із життя села, а й тим, що в сюжеті вперше зустрічаємо зворушливий образ поета-дитини, підказаний Шевченком «другові-братові».
Цікавий спомин про «сліпого дяка Совгиря» зберіг у споминах і Варфоломій Шевченко, який також проходив у нього «науку повчання»: «Совгир той зростом був високий, широкоплечий, дивився б запорожцем, коли б не був зизооким (за те його і продражнили — сліпим). Вдачі він був суворої. Більш за все не подобалося Тарасові те, що, було, як прийде субота, дак він своїм звичаєм і почне усіх нас годувати березовою кашею. Та й се б ще дарма, — така каша була у нас річ звичайна, — лихо в тому, що, було, б’є і наказує, щоб сам ти лежав, не кричав, а «не борзявся», виразно читав «помни день суботний». Було, як дійде черга до мене, так я вже не прошу помилування, а благаю тільки, щоб він змилосердився та звелів ради суботи святої придержати мене хоч трохи. Він, було, й змилосердиться, і звелить придержати та вже так випорить мене, що ліпше б було не благати мені милосердія» (Див.: Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 26-27).
Розповідями про «навчання малювати в Совгиря» Тарас Григорович ділився й на засланні офіцеру генерального штабу Олексію Івановичу Макшеєву (1822-1892): «Особливо свіжа у мене в пам’яті розповідь Шевченка про школу, в якій він учився. По суботах, перед тим, як розпустити по домівках усіх нас, — розповідав він, — і правих, і винуватців сікли, примовляючи четверту заповідь. Обов’язок цей виконував «консул», тобіж старший у класі (Див.: Спомини про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1988. — С. 246).
Колоритну постать Совгиря — приблудного дяка (певно, з останніх українських «мандрованих дяків». — В. Ж.) та свої поневіряння в нього Тарас Шевченко згадав не раз у своїх творах, скрасивши великодушним гумором спогад про гіркоту дитинства та співчуття до його нелегкого сільського життя одинака та невдахи: «Мир праху твоему, слипый Совгирю! Ты, горемыка, и сам не знал, что делал; тебя так били, и ты так бил и не подозревал греха в своем простосердечии! Мир праху твоему, жалкий скиталец! Ты был совершенно прав!» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 3. — К., 2003. — С. 154-155).
Навчання у Совгиря скінчилося несподівано: до Кирилівки прислали з Київської консисторії нового «стихарного» дяка, хоч громада не хотіла його приймати, бо Павло Рубан подобався своїм голосом. До речі, хата дяка, де вчився Т. Шевченко, збереглася, над нею в 1960 році зроблено спеціальне накриття.
…Про Лисянку і таке ж нестерпне навчання в дяка Тарас Шевченко описав в «Автобіографії», що, не витримавши знущань Совгиря, «збунтував» і втік у це містечко, «…где и нашел себе учителя живописи, отца диакона, тоже спартанца. Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на листе» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 191).
Через село Почапинці, що за три версти від Моринців, Тарас прийшов пішки в Лисянку — волосне містечко Звенигородського повіту. Тримав у торбині, як дорогоцінний скарб, «книжечку з кунштиками» (віньєтками), яку «одолжил» у Богорського, кілька аркушів паперу, олівець та малярську щіточку. Лисянка манила славою іконописця диякона Єфрема, що рознеслася на округу. Згодом багато разів згадував поет Лисянку в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», у віршах і в прозі. Збереглася криниця, з якої за переказами носив воду «малярчик» і яку тепер називають «Шевченковою», тут встановлено скульптуру – Тарасик з коромислом на плечах і відрами біля ніг. Ім’ям Шевченка в Лисянці названо вулицю й середню школу, встановлено пам’ятник – молодий Тарас сидить на камені з книгою в одній руці, й з пером — у другій.
З Лисянки Тарас повертається в Кирилівку, пасе громадську череду та йде в найми до вчителя-дяка Петра Федоровича Богорського (1803, с. Кирилівка Звенигородського пов. — р. с. н.) — у нього Шевченко був «школярем-попихачем»: носив воду, топив грубу, читав замість нього псалтир над померлими, а вже потім, у вільний час — навчався грамоти та малюванню. Навчання було платне, але Шевченки не мали чим платити, то Тарас за навчання відробляв, але в 1826 році втік, не стерпівши знущань. У листі до редактора ж. «Народное чтение» Т. Шевченко, не називаючи прізвища дяка, писав: «Это первый деспот, на которого я наткнулся в моей жизни, поселил во мне на всю жизнь глубокое отвращение и презрение ко всему насилию одного человека над другим» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 195).
Навчався малюванню Тарас у 1827-1828 роках і в священика Григорія Івановича Кошиця (1797 — р. с. н.), якого в селі називали «Грицько П’яний», про що й розповідає Феофан Лебединцев: «Сім’я цього сусіди була в найближчому знайомстві з нами, і якщо, приміром, приїздив до нас у гості о. Григорій з своєю дружиною Ксенією Прокопівною, то широкохвостою буланою їх кобилою здебільшого правив Тарас, майбутній український поет, і він же годував її у нашій стайні і водив на водопій до Нечитайлового ставка. На тій самій одинокій кобильчині привозив він сина о. Григорія Яся до науки у Богуслав і згодом у Київ» (Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 40).
Вечорами Тарас «щось читав» на кухні, малював або «повторював псалми і житія святих», як згадували Кошиці та їхні знайомі. Коли поет у вересні 1845 року приїздив у Кирилівку, священик запросив його до себе в гості. Як згадував троюрідний Тарасів брат Варфоломій Шевченко, Тарас Григорович розпитував Кошиця про своїх шкільних товаришів. Є версія, що молодий Тарас Шевченко сватався до дочки о. Кошиця — Феодосії, але священик не дав згоди на «нерівний», на його думку, шлюб.
Розповів Варфоломій Григорович і про саму Кирилівську школу, бо й сам у ній вчився: «Кирилівська церковна школа була звичайною хатою біля храму на майдані, обідрана, не обмазана, шибки у вікнах повибивані; від сусідніх хат вона відрізнялася тільки тим, що була більша за їх, стояла на одшибі, без двору...

Тут жили в окремій світлиці й дяки, в Кирилівці їх було два, і у кожного були свої школярі. Через усю школу стояв довгий стіл, за ним і вчилися разом усі школярі. Кому не ставало місця, той сідав просто на долівці. Кожен школяр повинен був піти в сусідний сад Грицька П’яного і там крадькома нарізати вишневих різок, принести їх у школу, ждучи, доки тими різками учитель виб’є його. Не битим лишався тільки той школяр, до якого не доходила черга через те, що учитель утомиться, було, б’ючи і ляже спочивати.
Науку починали звичайно з «Аз, буки, веді, глаголь» і, вивчивши азбуку, починали складати слова. «Поскладавши було «тлю-тля», — розповідав мені Тарас, — вийду я з школи на вулицю, гляну на яр, а там мої щасливі ровесники грають собі на соломі біля клуні, не знаючи, що є на світі і дяк, і школа. Дивлюся, було, я на них та й думаю: чому я такий безталанний, нащо мене сердешного мордують над букварем отим клятим? Махну рукою та драла через цвинтар в яр до отих щасливих ровесників в теплу солому і тільки що почну барахтатись, аж ось ідуть два «псалтирники»; беруть мене під плечі, ведуть в школу, а в школі... самі знаєте, що чинять школярам за утікання» (Див.: Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 26-27).
З 1828 року Тарас став козачком і перебрався з поміщиком Павлом Васильовичем Енгельгардтом (1795-1849), у якого служив, у село Вільшана до панської садиби. На той час хлопчина вже малював — олівцем, вуглинкою на стінах хліва й конюшні зображував птахів, людей, церкву. Здібності кріпака в панських покоях були помічені. Управителем Вільшан був Данило Дмитренко, штабс-ротмістр у відставці, а помічником кирилівського маєтку — Ян Станіславович Димовський (р. н. н. – 1860, Лисянка). Це дід Іван упросив Яна, з яким майже приятелював, узяти внука Тараса хоч би «хлопчиком з доручень» – і той не відмовив. Можливо, сподобалися кмiтливiсть i спритнiсть хлопчика, риси, такі необхiднi для конторника, а можливо, справдi вже тодi Тарасик вирiзнявся вмiнням читати, писати, до того ж – ще й малювати. Якийсь час Тарас був за слугу в неодруженого Димовського й дістав від нього «перші початки елементарної науки», але більше часу козачкував у панському маєтку. Ян Станіславович, безземельний шляхтич, випускник Дерптського університету, взявся вчити Тараса читати й писати польською мовою, давав книжки. Розповідав про свої краї, за якими сумував.
Димовський поводився з Тарасом не як із кріпаком, а як із «вільним і незалежним». Поляк був доброю натурою, це він порекомендував панові, що їхав до Вільна, включити Тараса до складу екіпажу маляром – мабуть, передбачив майбутнє здібного хлопчика з Кирилівки. Теплі спогади про Яна Станіславовича митець надовго закарбував у серці, надсилав із Санкт-Петербурга привіти. Димовський помер у богадільні при Лисянському костьолі, поховання не збереглося.
У Вільшані мешкав самобутнiй живописець і педагог, який славився портретним та іконописним живописом Степан Степанович Превлоцький (р. н. н. – р. с. н.) – перший учитель майбутніх українських портретистів Григорiя Лапченка й Iвана Сошенка. В нього, напевне, також брав початковi уроки малювання й Тарас, який пiзнiше, перебуваючи в Києвi 1846 року, наймав у колезького секретаря, чиновника 14-го класу Івана Житницького куток у будиночку на Козиному болотi (нинi в тiй садибi, провулок Тараса Шевченка, 8 – Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка — філія Національного музею Тараса Шевченка. Тут Кобзар проживав з весни 1846 до свого арешту — 5 квітня 1847 року. — В. Ж.). Нагадаємо, що І. І. Житницький був зятем брата художника-самоука Степана Превлоцького (одного з перших художників-наставників поета) та другом ще одного художника — Івана Сошенка.
…На в’їзді в Шевченкове, обіч зеленого поля гостей черкаського села зустрічає «малий Тарас» — оперся на ціпок; біля ніг ягня – в руці – книжка, і згадалося поетове: «Мені тринадцятий минало. / Я пас ягнята за селом. / Чи то так сонечко сіяло, / Чи так мені чого було?». Серед більш як півтисячі творів художника Тараса Шевченка — портрети, жанрові композиції, краєвиди, малюнки на біблійні й літературні сюжети, книжкові ілюстрації та ще багато чого, що залишилось у стадії численних замальовок, ескізів, начерків – у цьому масиві найдорогоцінніші для нього, певно, були ті, які намалював у дитинстві. І які не збереглися…

Віктор ЖАДЬКО,
письменник і публіцист
Фото автора
Список використаних джерел:
Шевченко В. Спомини про Тараса Григоровича Шевченка. — К., 1931. — С. 17; Шевченківський словник. — Т. 1. — К., 1976. — С. 78; Дзюба I. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008. — С. 24; Універсальна енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько. – К., 2010. – С. 93, 470, 757.

В. Штернберг. Покарання різками. 1840

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2013 > Тема "Українці мої..."