Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

Восени 1952 року мої батьки почали непокоїтись. Ще б пак, мені вже шість, я вже понад два роки активно читаю все підряд. А от з вимовою — проблеми. Мало того, що не всі літери вимовляю: «р», наприклад, так ще ж і думки свої викладаю якось дивно. Я, як би це правильніше сказати, «запирався», чи що. Думок багато — слів мало, і в марних спробах розказати все, що думаю, я зазвичай «булькав» і замовкав. Ну, як наповнену пляшку перевернути. Спробуйте, і вам усе стане зрозуміло.
Батьки-викладачі не могли цього зрозуміти. «Викладай свої думки послідовно», — строго казав мені батько, але в мене не виходило. У мене не було послідовних думок. Вони були всі паралельні й одночасні. Кажучи сьогоднішньою цифровою мовою, мені не вистачало пропускної здатності каналу зв’язку, тобто мовного апарату.
Мене показали дільничному лікарю — він жодних відхилень не знайшов, потім логопеду — так само без особливого ефекту.
І тут батькові спало на думку: «А що коли дати йому кілька уроків ораторського мистецтва, навчити правильно висловлювати свої думки?!» — сказав він матері.
Педагоги, вони й мислили як педагоги: потрібен репетитор. Але предмет був поза їхньою професійною компетенцією. Кого ж взяти в репетитори? Якийсь час вони обговорювали це питання, і раптом батька осінило: «Треба найняти репетитора в театрі», — сказав він.
В Астрахані був драматичний театр з постійною трупою і приміщенням. Це був старовинний провінційний театр з «черевцем» і традиціями. Батьки туди інколи ходили. Без мене, я ще був дуже малим для розуміння «високого мистецтва».
Але через кілька днів батько з кимось поговорив, і ось ми йдемо до театру. Я був у зимовому пальтечку на ватині — уже стояв грудень. Випав перший сніг, і мені було весело, я весь час намагався посковзнутися по замерзлих калюжах. Транспорту в ті далекі роки на вулицях Астрахані було мало, так що я майже не ризикував втрапити під машину. Проте батько мене постійно осмикував.
«Поводь себе пристойно», — казав він: «Ми йдемо до самого Михайла Івановича». Після трьох повторювань я запам’ятав це на все життя. Бачте, і зараз пам’ятаю. Ну от і театр. Ми зайшли не з центрального, а з бокового входу, пройшли довгим коридором і далі в кімнату, на дверях якої висіла табличка з якимсь написом.
Те, що я побачив всередині, мене дуже зацікавило. Там на стільці перед дзеркалом сидів літній чоловік у халаті, з обличчям, намащеним чимось блискучим, мені здалося вазеліном. Біля нього метушилася молода пухленька жіночка, зодягнута більше, ніж легко: в напівпрозорому халатику. Вона його чимось намащувала, потім щось відклеювала, потім щось причісувала.
Мені усе це видалося дуже дивним. По-перше, я звик, що халати носять тільки жінки, і перед дзеркалами крутяться також. По-друге, косметика тоді була, за винятком помади, практично невідома широкій громадськості. По-третє, сувора післявоєнна мораль не допускала, щоб жінки були одягнені так легко при сторонніх.
Але тут чоловік обернувся і глибоким голосом гучно запитав: «Здрастуй, хлопчику. Як тебе звуть?».
«Боря», — несміливо промовив я. «Скажи це голосніше і виразніше, а то я щось погано чую», — сказав чоловік. Я розсердився. «Тут, що мене за маленького вважають?». «Боря», — прокричав я щосили. «Ну це вже дуже голосно», — поморщився він і продовжив: «Ти вже читаєш?». «Так», — відповів я з деяким злорадством. Річ у тому, що, почувши напередодні про наступний похід у театр, я понишпорив по татовій бібліотеці і підготувався.
«І що ж ти зараз читаєш?» — поцікавився намащений вазеліном чоловік. «Ромео і Джульєтта», — задирливо відповів я. Він, здається, трохи розгубився. «Ви не вважаєте, що дещо ранувато?» — це вже він звернувся до батька. «На нього управи нема», — відповів батько: «Що хоче, те й читає».
Тут він мав рацію, на мене справді не було управи.
«Ну, гаразд», — відповів чоловік, як я зрозумів Михайло Іванович: «Зайдіть за ним десь за годину-півтори».
Батько пішов, а він спитав: «Ти можеш прочитати якого-небудь вірша?». «Авжеж», — відповідаю я: «Звичайно, можу». І тут же спробував викласти Шекспірівський пролог:

Два доми, рівноповажані й славні,
В Вероні красній, місці наших дій,
Знов починають свої чвари давні
Й чужою кров’ю
 кроплять розлад свій.
З лон тих домів —
 рокована, нещасна —
Коханців пара у життя іде…
(Переклад Василя Мисика).

Дотримуючись своєї звичайної манери говорити, я прискорював, прискорював декламацію і, нарешті, слова переповнили мене і я замовк.
«От-от», — сказав уже витертий і причесаний до того часу Михайло Іванович: «А куди ти поспішаєш? У тебе що, часу не вистачає? Поспішаєш жити?».
Тут він ущипнув за м’яке місце жінку в халатику і томливо сказав їй: «Досить, Машенько, відпочинь».
Ми лишилися удвох. «Слухай, Борю, — сказав Михайло Іванович. — Дам я тобі кілька порад. Якщо хочеш, можеш їх виконати. А втім, твоя справа».
І продовжив: «Спочатку дочекайся, щоб всі скінчили говорити. Потім зроби паузу і починай говорити сам. Спочатку тихо і повільно, щоб усі замовкли і прислухались. Потім голосніше і темпераментніше. Говори завжди повільніше, ніж тобі хотілось. Роби чіткі перерви між словами і довші між фразами. Під час цих пауз продумуй всередині себе, про що говоритимеш далі.
Дві головні речі: це — ніколи не давай себе перебивати. А щоб такого не сталося, не говори дуже довго. І друге, тримай паузу. Тривалість паузи визначає майстерність актора. Великі актори могли довго тримати паузу, і публіка при цьому поворухнутися не сміла. Зрозумів?».
«Так», — відповів я, хоча зрозумів не дуже багато: «А як це зробити?». «Треба тренуватися», — відповів Михайло Іванович: «Ось з наступного разу ми цим і займемось. Тільки «Ромео з Джульєттою» не треба. Давай почитаємо щось з Пушкіна чи Лермонтова». На цьому перше заняття закінчилось, і я бадьоро помчав додому, не дочекавшись тата, який, як завжди, затримувався.
Наступного разу я взяв з собою вірші, і Михайло Іванович вибрав вірш М. Ю. Лермонтова «Парус».
Зрозуміло він, треба сказати, пояснював, і через деякий час я дещо засвоїв. Але пауза… Це було найважче. Почав я вдома тренуватись. «Мамо…» — кажу і замовкаю. «Йди спати», — бадьоро відповідала мама, не помітивши моєї паузи. «Тату…» — і теж саме: «Йди спати». «Що це весь час спати та спати», — думав я. Треба сказати, що батьки в мене багато працювали, тож поговорити з ними я міг тільки перед сном. А тримати паузу перед черговою хатньою робітницею було вже зовсім безглуздо — це я навіть у шість років розумів.
Але я не занепадав духом і продовжував тренуватися. Так минуло тижнів три. Михайло Іванович був уже мною в основному задоволений, хвалив навіть. Та звітуватися про виконану роботу я повинен був вдома під час святкування Нового року.
І ось — цей день настав. Зібралися гості, усі інститутські викладачі. Мене нарядили в костюмчик з мереживцями на грудях і оксамитові штанці під коліно. Як я їх, ці штанці і мережива, ненавидів. Варто було мені хоч де з’явитися в цьому наряді, як мене в ту ж мить починали дражнити ровесники. Враховуючи життєвий розвиток наших вуличних хлопчаків, «дівчисько» — це було найбезобідніше з того, що вони говорили. Але й цього зазвичай було достатньо для чергової бійки з тяжкими наслідками у вигляді позбавлення прогулянок або шматочка шоколаду, або ж стояння в кутку, або (найтяжче) тимчасової заборони читати. Але нічого не вдієш. Винесли табуретку, мене на неї поставили і мама голосно оголосила: «А зараз Боря прочитає вірш!».
Я відставив праву ногу, як вчив Михайло Іванович, упер ліву руку в бік, а праву простер перед собою і бадьоро почав: «Біліє парус самотою», — мовив я з легким підвиванням: «У синій моря далині…». В цю мить табуретка похитнулась, і я «загримів» разом з нею, опинившись чомусь в обіймах незнайомої дами — викладачки історії.
«Чого шука він у просторі?» — продовжував я з істеричними нотками в голосі, впираючись головою в її неосяжні груди: «Що в рідній кинув стороні?..».
Усі на якусь мить завмерли. От це була пауза! Наступної миті гості й батьки кинулися до мене, підняли, обтрусили, знову поставили на табуретку, і я дочитав вірш, зірвавши бурхливі оплески.
І з того часу цей вірш переслідував мене. Тільки-но приходили гості, так відразу: «Борику, прочитай». Щоб відомститися я почав експериментувати з паузами: «Буяє вітер…», — казав я і завмирав. Завмирали і слухачі, думаючи, напевно: «Бідна дитина, забула».
Але дитина неухильно продовжувала, понижуючи голос до шепоту: «Хвиля грає, скрипучу щоглу порива…». І тут я починав розгойдуватись, зображуючи цю саму щоглу.
«Та гей!» — вигукував я сумно: «Він щастя не шукає». Тут я простирав руки до публіки і ослаблим голосом продовжував: «І не від щастя відплива!».
Ага, забув сказати, що після Нового року я більше до Михайла Івановича не ходив, тому що батьки вирішили, що я достатньо, можливо, навіть надміру, просвітився щодо ораторського мистецтва. «Запирання» або «затискування», як таке явище називають в акторському середовищі, у мене начеб саме собою минуло.
Слова і фрази вільною рікою потекли з мене і затопили оточуючих. Я торохтів без упину. Усе, що я прочитав, усе, що я почув, я з почуттям, толком, повільно повідомляв оточуючим.
Врешті-решт мама знову звернулася до лікарів. «Раніше він сказати толком не міг, а зараз його зупинити неможливо», — сказала вона в моїй присутності дільничному лікарю Олександрі Степанівні, приємній жінці середнього віку: «Ну що тут робити?».
«А нічого не робити, — відповіла лікарка. — Саме минеться, переросте». І з відтінком поваги додала: «Ой же цей Михайло Іванович, він кого хочеш умовить», — і сором’язливо відвела погляд. Видно було, що в театр вона ходила і Михайла Івановича знала.
І справді, з часом минуло. Років через десять я істотно виріс і почав інколи ходити до театру зі знайомими дівчатами. Була у нас і така форма залицяння.
Михайло Іванович ще працював, але був уже стареньким. Героїв-коханців уже не грав, усе більше «благородних батьків».
І от якось, набравшись сміливості, я прийшов до театру з букетом квітів. «Це мені?» — радісно запитала супутниця. «Ні, — загадково відповів я. — Побачиш».
Вистава закінчилася, актори вийшли на сцену, і я пішов зі своїм букетом у потоці вдячних глядачів. «Михайле Івановичу, — сказав я тихо, даючи йому букет. — Це я, Боря. Пам’ятаєте, як десять років тому ви вчили мене акторської майстерності. Ну, це… як тримати паузу». Він подивився на мене. Видно було, що він нічого не пам’ятав. «Там ще була Машенька, — нагадав я. — Гримерка».
Щось осмислене промайнуло в його очах, Машеньку він пам’ятав. «А Олександру Степанівну пам’ятаєте? — у відчаї промовив я. — Вона моїм дільничним лікарем була, і все про це знала». Михайло Іванович м’яко і загадково посміхнувся. Судячи з усього, він добре знав Олександру Степанівну.
Коло замкнулося, ми знову зустрілися, але ненадовго. Через місяць я поїхав вступати до інституту і більше ніколи не бачив ні Астраханського драматичного театру, ні літнього «прем’єра» Михайла Івановича, ні, тим більше, Машеньку чи Олександру Степанівну.
Але вірш «Парус» Михайла Юрійовича Лермонтова, написаний ним у 1832 році у віці всього 18 років і уперше опублікований у журналі «Отечественные записки» 1841 року, я вже не забуду ніколи.
З часом я примирився з цим віршем, оцінив його. І коли в інституті я плавав влітку матросом на парусній яхті по Чорному морю, і згодом на океанських просторах і великих кораблях я завжди пам’ятав:

Під ним блакить ясну, безжуру
Золотить сонце з височин,
А він, бентежний, кличе бурю,
Немов у бурях є почин!
(Переклад Михайла Драй-Хмари)

Як прекрасно і зворушливо це звучить!
Але віддамо належне Михайлові Івановичу. За три тижні і на одному вірші навчити хлопчака правильно говорити — це не просто! Усе, що він мені тоді передав, я пам’ятаю й понині. Цього цілком вистачило на все життя, щоб правильно і зрозуміло висловлювати свої думки, інколи навіть дуже великій кількості людей.
Пам’ятайте, головне — це тримати паузу!

Переклав з російської
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2013 > Тема "З потоку життя"