Версiя для друку Обговорити в форумi

Леонід Новохатько став міністром культури на початку лютого цього року. Впродовж чотирьох місяців він не робив гучних заяв, не оголошував масштабних ініціатив. І — не давав інтерв’ю, посилаючись на щільний робочий графік. З першого інтерв’ю, яке міністр культури дав УКРІНФОРМу, стає зрозумілою його позиція щодо багатьох ключових питань в галузі культури. Про відзначення 200-річчя Тараса Шевченка у 2014 році та ускладнення, пов’язані з низьким рівнем підготовки до ювілею в попередні роки, необхідність розбудови мережі українських культурних центрів у Європі, збереження культурної спадщини, кадрову політику, оптимізацію шкіл естетичного виховання і мрії на посту міністра — в розмові кореспондента агентства з Леонідом Новохатьком.

— Пане міністре, практично всі прес-конференції і вся Ваша увага зосереджені нині на одній даті — 200-річчі від дня народження Тараса Шевченка. Як ведеться підготовка до цього ювілею? Чи ми все встигаємо і чи Москва і Петербург не обійдуть нас навіть у вшануванні нашого національного генія?
— Моя увага прикута до цієї теми саме з огляду на масштаб постаті Тараса Шевченка. Власне, весь цей рік проходить під знаком підготовки до 200-річчя. Це дуже важливо. 9 березня — день народження Тараса Григоровича — це, власне, початок 2014-го. Тож всю роботу треба максимально провести зараз.
Маю також сказати, що мене вражає низький рівень підготовки до цього ювілею в попередні роки. Адже коли ми говоримо про ювілей будь-якого видатного поета чи письменника, особливо про ювілей з двома нулями — 100, 200, 300 років, — то найбільшим пошануванням є видання повного, тобто академічного, зібрання його творів. Особливо це важливо, коли немає у нього цього академічного видання. У Шевченка — немає! Так трапилося з радянських часів.
І якщо не забути, що рішення про видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 12-ти томах було прийнято ще в 2000 році, що на сьогодні вийшло 7 томів і отой сьомий — 2005-го, тобто за наступних вісім років не вийшло жодного, то з цього факту випливає дуже багато висновків. Найперший — про рівень державного менеджменту, про рівень наукової підготовки, про совість усіх тих, хто причетний до цього проекту. І не може бути переконливих аргументів, жодних виправдань, що це сталося з об’єктивних причин!

— Наскільки відомо, причиною затримки з виданням називали брак коштів.
— Я згоден, що якогось року могли не виділити кошти. Але як у наступні роки — з 2006-го до 2012-го? Це не витримує жодної критики! У державі є конкретні люди, які за це відповідають. І навіть якби торік ми видали 2-3 томи, то 2013-го можна було б підготувати решту і до 9 березня наступного року встигнути.
Зрештою, що ж робили люди, які називають себе патріотами, — тодішній президент Ющенко, віце-прем’єр Васюник, віце-прем’єр Кириленко, директор Інституту літератури Жулинський? Ну як можна, щоб стільки років — і нуль томів? І якщо по правді говорити, то останні томи, зокрема й 7-й, який видано 2005-го, готувалися до друку і вийшли при прем’єр-міністрі Януковичу. Виходить, що і завершуватиметься це видання при Президентові Януковичу, про якого деякі політичні сили кажуть, що він не зовсім патріот. А хто ж вони тоді після цього, якщо не пам’ятають самого Шевченка?..
Нині єдиний вихід, що все-таки весь наступний рік — ювілейний. І немає сумніву в тому, що впродовж 2014-го ми видання завершимо. Сумніву в цьому немає, хоча хотілося б, звичайно, встигнути до 9 березня. От у чому справа...

— Тобто вже очевидно, Леоніде Михайловичу, що Україна не встигне завершити видання 12-томника?
— Ми робитимемо все для того, щоби встигнути. Адже як держава, як нація ми повинні в цьому питанні виглядати достойно. За видання відповідають Національна академія наук і Держкомтелерадіо, і хоч це зовсім не мої функції, але як заступник голови оргкомітету з відзначення 200-річчя я змушений був втрутитися. І на першому засіданні оргкомітету порушив питання перед працівниками Держкомтелерадіо, науковцями, зокрема директором Інституту літератури НАН України Миколою Жулинським, про створення спільної розширеної робочої групи з редакторів і шевченкознавців, щоб стахановським методом якісно підготувати решту п’ять томів 12-томника. Але стає дедалі очевиднішим, що наукова, редакційна робота, праця з рукописами, оригіналами Шевченка — це копітка річ, яка не може відбуватися в такий пришвидшений спосіб.

— У святкуванні ювілею Шевченка братимуть участь зарубіжні країни, зокрема Російська Федерація. З росіянами, очевидно, співпрацюватиме Український культурний центр у Москві. Ми маємо ще один культурний центр — у Парижі. Цього не досить з точки зору необхідності популяризації України в світі. Тим часом у Києві присутні культурні центри багатьох держав, зокрема, Польський Інститут, Французький культурний центр, німецький Гете-Інститут, Італійський інститут культури, Російський центр науки і культури. Вони дуже активно працюють. Чи Україна планує відкривати нові культурні центри у Європі? Чи не має цим заопікуватися Мінкультури?
— Зрозуміло, що для успішного просування іміджу України повинна бути ціла мережа культурних центрів — хоча б у 10-15-ти найпріоритетніших для наших загальнодержавних інтересів країнах, незалежно від того, більші вони чи менші.
Одна із причин незадовільного стану справ у цій сфері — те, що немає чіткого бачення реального механізму, в якому повинні бути задіяні кілька складових. Міністерство закордонних справ має визначити, де такі центри відкривати, і допомагати у їхньому відкритті, у їхньому функціонуванні, бо роботою центрів з вулиці Грушевського чи Хрещатика не покомандуєш. Це також повинні бути Міністерство культури і Міністерство освіти, тому що центри мають просвітницький характер, а також Держкомтелерадіо — для інформаційної підтримки. Ще одна складова — це громадськість у вигляді багатьох фондів та організацій. Бо організацій у зв’язках із зарубіжними країнами у нас дуже багато, але що вони практично роблять для пропаганди, для іміджу України?! Тут більше запитань, ніж відповідей...
Думаю, що колись ми діждемося урядового рішення, яке поставить виконання цих питань на якісь усталені рейки. Ну і, звичайно, потрібні чималі кошти. Будемо багатші — будемо розбудовувати.

— Про кошти. Який бюджет Мінкультури України у цьому році? І на що його конче не вистачає?
— Бюджет міністерства і підвідомчих йому закладів — 2,2 мільярда гривень. В основному він включає головні захищені статті. Це — зарплата людей у концертних організаціях, в навчальних закладах, музичних академіях, утримання бібліотек, національних музеїв, заповідників; комунальні послуги усіх цих закладів і охорона музеїв і заповідників. Вистачає його і на проведення великих концертів до свят, на представництво України на міжнародних фестивалях і виставках.
Це необхідно, адже держава не матиме успіху в утвердженні міжнародного іміджу, якщо не братиме участь у найбільш престижних, усталених, відомих заходах культурного життя за кордоном, якими є Каннський кінофестиваль, Берлінський кінофестиваль, бієнале у Венеції, «Слов’янський базар» у Вітебську. Якщо ми хочемо мати результат, то повинні витрачати кошти.
А ми себе достойно презентуємо на Венеційській бієнале, і підтвердження цього — наша багаторічна участь у цій виставці, яка є найбільшим оглядом сучасного мистецтва. Україна там представлена національним павільйоном, ще один винаймає Фонд Віктора Пінчука. Це приклад того, як об’єднуються державний бюджет і приватна ініціатива. Причому приватна ініціатива, прямо скажемо, високовартісна. Міністерство культури вкладає в цей проект понад 1 мільйон гривень, думаю, що Фонд Пінчука — набагато більше коштів.
Але, повертаючись до Вашого запитання, скажу, що, на жаль, цей бюджет не дозволяє нам багато речей. Зокрема, і найнеобхідніших. Наприклад, таких, як паспортизація і оцифрування пам’яток рухомої і нерухомої спадщини. Власне, паспортизація перш за все архітектурної спадщини, а оцифрування — абсолютно всіх пам’яток. У нас же мільйони одиниць зберігаються в музеях! І, принаймні, основну частину дуже хотілося б найближчим часом оцифрувати. Ще й тому, що це гарна річ для протидії розкраданню пам’яток.

— Ви постійно наголошуєте на питанні збереження культурної спадщини. Звичайно, це велика, окрема тема, але хотілося б знати Вашу позицію щодо ставлення влади до пам’яток культури у Києві.
— Ми маємо привернути належну увагу до культурної спадщини України, до захисту історичних пам’яток, і в Києві в тому числі. Останнім часом, справді, було чимало скандалів чи негативних явищ, які викликали резонанс у суспільстві, в засобах масової інформації. Я маю на увазі Андріївський узвіз, Гостиний двір на Подолі, Десятинну церкву. Щодо Десятинної церкви, питання про яку дуже хвилює громадськість, зразу скажу, що ніяких речей, крім музеєфікації залишків фундаменту, не планується. Там не буде жодного будівництва.
Не так давно дуже швидко було локалізовано скандал у Тернополі, коли скульптури Пінзеля, шедеври, які повернулися з Лувру, поставили в торговельно-розважальний центр, поряд із входом у пивний бар і ковбасою. Люди, може, хотіли зробити щось гарне, але насправді вони не пошанували Пінзеля...

— Шедеври Іоанна Пінзеля приїхали з Лувру, а у Львові в аварійному стані музей Пінзеля. Відомо, що у селі Годовиця на Львівщині руйнується церква з шедевром Пінзеля. Ваш попередник на посту міністра культури обіцяв посприяти в реконструкції музею, в ремонті храму.
— Я твердо можу сказати одне — ці об’єкти в комунальній власності і ними має опікуватися Львівська обласна влада. Міністерство культури не може цим займатися. Ще знаю, що після виставки творів Пінзеля у Луврі французька сторона виявила бажання оглянути церкву в Годовиці і, можливо, допомогти її відреставрувати.

— Стан справ у музейній галузі багато в чому залежить і від кадрової політики. Скажімо, резонанс у ЗМІ мали скандали, пов’язані зі зміною керівництва в музейних закладах, у тій же Києво-Печерській Лаврі, Національному художньому музеї України... Деякі кадрові призначення виглядали справді анекдотично. Такі речі підривають авторитет самої влади, бо в систему Мінкультури приходили випадкові люди. Як Ви ставитесь до цього, Леоніде Михайловичу?
— Я знаю про ці випадки. І публічно проти деяких з них ще в кінці минулого року виступав у пресі. Моя точка зору полягає в тому, що ця сфера — надзвичайно чутлива, важлива і відповідальна. Керувати нею повинні фахівці, які мають досвід у цій галузі і відповідну освіту. Саме тому я виступав проти перспективи призначення директором Черкаської обласної філармонії людини, якій 23 роки і яка щойно закінчила філологічний факультет місцевого університету. Я мав розмову з цього приводу з губернатором Сергієм Тулубом...
Щодо моїх заступників, то всі вони — компетентні люди, з досвідом. Один з них був вісім років начальником обласного управління культури, а потім віце-губернатором з гуманітарних питань. Першим моїм заступником став колишній заступник міністра культури, а до того — начальник управління міністерства. Ще один заступник міністра — керівник апарату є юристом, він тривалий час — вісім років — працював у Мін’юсті, з них чотири — першим заступником міністра. От мої кадри. Я за них відповідаю.

— Ще одна з резонансних тем, яка досі не закрита, — оптимізація шкіл естетичного виховання. Відома позиція Мінкультури щодо цієї ініціативи Мінфіну. Як сказав ваш перший заступник Тимофій Кохан, вона негативна. Але чи загрожує нам все-таки оптимізація?
— Уся ця веремія розпочалася з листа Міністерства фінансів до Міністерства культури, в якому були висловлені пропозиції щодо оптимізації мережі бюджетних установ, що утримуються за рахунок місцевих коштів. І все було б нічого, якби не один пункт, який, на відміну від решти позицій загального, рекомендаційного, аналітичного характеру, єдиний був конкретний. Він і збурив, власне, громадську думку. А суть цього пункту така — щоб у дитячих школах естетичного виховання батьківська плата була на рівні собівартості навчання.
Тепер кілька цифр. Середня плата за навчання в школах естетичного виховання по Україні становить 52 гривні за місяць на одну дитину. На Правобережжі є аграрні області, де є і 40 гривень, а найвища — у Києві і Севастополі. По Києву: по народних інструментах — 70 гривень, по фортепіано, естрадному співу, де трошки інші витрати й інша кількість людей, — 140-150. У будь-якому випадку переходу на собівартість не буде, тому що вона в деяких регіонах співзвучна із середньою зарплатою.
У нас майже півтори тисячі шкіл естетичного виховання. Ми ж не можемо ліквідувати всю систему естетичного виховання! Цього не буде!
І я хочу, щоб усі зрозуміли, — то був лише лист одного відомства до іншого. Я підкреслюю, це — не наказ, не директива, не закон, не інструкція. Як керівник робочої групи з питань оптимізації мережі бюджетних установ, які утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у складі якої губернатори, заступники міністрів фінансів й економіки, кажу, що ні я, ні більшість членів групи не погодимось на цю пропозицію Міністерства фінансів. Більше того, думаю, що і рішення уряду буде не те, яке запропоноване в цьому листі.
Ще хочу нагадати, що відповідно до указу Президента 2013-й — це Рік дитячої творчості. Про яке збільшення фінансування з боку батьків може йтися? Навпаки, держава повинна знаходити якісь резерви для підтримки естетичного виховання. Треба прищеплювати смак, виявляти таланти, підтримувати їх, готувати з дитинства поціновувачів класичної музики, театру чи художнього мистецтва, майбутніх диригентів, акторів, кінорежисерів, майстрів народної творчості.

— Потрібна масова робота в цьому плані. Можливо, більше доступних, відкритих концертів класичної музики, більше фестивалів? Чому, на Вашу думку, ми маємо доволі низький загальний культурний рівень нашого суспільства?
— Щодо фестивалів, то справа не в їхній кількості, а в якості — як учасників, так і журі. Я не проти нових фестивалів. Але моя думка за те, щоб навести лад в існуючих, тому що сьогодні мало не кожен райцентр проводить міжнародний фестиваль — і не нижче, хоч там лише один чи два іноземних виконавці. Так, хай буде більше фестивалів, але нехай тоді організатори і рівень відповідний забезпечують!
Те ж і щодо премій. Перелік всіх премій у галузі культури викликає дуже багато запитань. Зокрема, як може бути, що одна премія — 20 тисяч гривень, а інша, що носить не менш достойне ім’я, всього 2,5 тисячі? Просто кричуща несправедливість, хоча пояснення в принципі є — вони мають різний масштаб цифр, бо засновувалися в різні роки. Так що усе це треба упорядкувати. І вже є доручення Міністерства культури протягом півроку їх переглянути.
А от щодо рівня освіти і освіченості, то кількість випускників середніх шкіл, які вільно володіють мовами, які були за кордоном або які взагалі уявляють якесь інше життя, звичайно, на користь нинішніх порівняно з випускниками 80-х років. Інша справа, що при всьому цьому за рівнем доброти, поваги до старших, мені здається, те суспільство і та молодь були кращими. А сьогоднішні відзначаються солідною питомою вагою цинізму.

— Але ми маємо докладати зусиль, щоб цю ситуацію змінити. Що в цьому плані може зробити міністр культури? Адже Ви мали прийти на цю посаду з якоюсь мрією, з якоюсь метою, якісь цілі мають бути поставлені.
— Чесно скажу, я не мріяв прийти на посаду міністра культури. У мене була досить поважна, інтенсивна і відповідальна робота — заступника голови КМДА. І я нікуди не збирався йти. Для мене було абсолютною несподіванкою запрошення на розмову до Президента, під час якої він зробив мені цю пропозицію. І в дуже короткий час було підписано наказ, а вже через кілька годин я вилетів із Президентом у відрядження в Литву, де інформував литовську сторону про перспективи спільного відзначення 200-ліття Тараса Шевченка.

— Я поставила це запитання тому, що ми мріємо мати міністра культури, який в свою чергу мріє змінити ситуацію з культурою в країні. Який мріє зробити щось реальне і здатен це зробити. Звичайно, за умови сприяння уряду. Наскільки в уряді прислухаються до думки міністра культури?
— Я можу твердо сказати, що за невеликий час, за чотири місяці роботи міністром, уже двічі був прийнятий Президентом держави. Уряд ухвалив кілька рішень у сфері культури. Я звертався до Миколи Азарова позачергово, під час засідання Кабінету Міністрів, з проханням дати протокольне доручення всім керівникам областей, міст Києва і Севастополя взяти під особистий контроль святкування 200-річчя Шевченка і 70-ліття Перемоги. Микола Янович тут же відгукнувся. Тобто я не можу нарікати на неувагу керівництва держави до сфери культури. І я сподіваюся, що і правки Міністерства культури до бюджету 2013 року переглядатимуться в бік збільшення.
А щодо мрій... Я мрію, щоб Міністерство культури мало в державі більшу питому вагу, більш вагоме місце, ніж просто концертна організація чи будинок, з якого йде фінансування бібліотек і клубів. Щоб це міністерство стало Міністерством культури й духовності — таким більш загально гуманітарним і впливовим у розумінні підтримки галузі. Щоб воно стало фінансово потужнішим і в той же час більш значущим — в загальноцивілізаційному плані, в сенсі виховання, утвердження сімейних цінностей, прищеплення поваги до культури в усіх її сферах і проявах. Тому що культура — це стратегічна галузь!

— Ми бажаємо Вам справжніх звершень, Леоніде Михайловичу. Щиро дякую Вам за інтерв’ю.

Розмову вела
Валентина ПАЩЕНКО
(УКРІНФОРМ)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2013 > Тема "З перших уст"