Версiя для друку Обговорити в форумi

ОТАК ЖИВЕМО...

Згідно з останнім повідомленням ЗМІ, міліції в Україні довіряє лише один відсоток громадян, а це приблизно стільки, скільки є самих стражів порядку, тобто цілком можливо, частина з них заявила про недовіру самим собі. До того ж далеко не всі громадяни взагалі мали справу з міліцією (це вже не кажучи про дітей), просто їх не грабували, не ґвалтували, їм не псували життя сусіди та і самі вони не мали відношення до криміналу.
То звідки ж взявся такий колосальний антирейтинг, і якщо він не сфальшований, то чи стимулюватиме до позитивних змін у лавах міліції, чи поповнюватимуться вони порядними людьми при такому упередженому ставленні? А упередженість ця передовсім формується нашими вітчизняними ЗМІ, бо, переконана, що в лавах міліції, як і у будь-яких професійних колах, є люди різні. Особисто я, відвідавши безліч громадських заходів, не стала свідком жодного, де б міліція поводилася непристойно, і якщо країна кипить від обурення через побиття (слава Богу, без помітних наслідків) двох журналістів у Києві під час громадських акцій, варто було б спитати про все це насамперед з організаторів і диригентів тих подій.
У нас же «випустили пару» на міліцію, яка «не захистила», а справжні винуватці, як завжди, лишилися поза зоною досяжності. Та й інші наші проблеми, як правило, «лежать під ногами». Це «непоборне» сміття, з яким кожна господиня успішно впорується в межах своєї оселі, а ось в межах держави це просто національна катастрофа, у всякому разі, в Криму — точно, навіть складається враження, що його не прибирають належним чином навмисно, аби завжди було про що поговорити, особливо журналістам телеканалу «Неаполь». А ще — дороги. Недарма ж кажуть, що дві найголовніші проблеми для Росії — дурні та дороги. Здається, в Україні має місце щось подібне. А погані дороги, як і неприбране сміття, потрібні саме для того, щоб дурням було про що поговорити. Ну не зациклюватися ж на тому, що вже відпрацювала по два строки каналізаційна мережа, що відпадають балкони з дітками, які приїхали до Криму відпочивати, що для багатьох єдиною мораллю і критерієм оцінювання стала відсутність або наявність грошей. А журналісти, зокрема, під час розмови на честь їхнього професійного свята, стверджували, що «годують» споживача своєї продукції повідомленнями про всілякі криваві події виключно тому, що це відповідає запитам громади. Бо це, мовляв, найвище задоволення — спостерігати на телеекрані за смертоносними катастрофами і усвідомлювати при цьому, що у тебе все гаразд і навіть на плиті кипить борщ. Тобто душевний комфорт будується на антитезі: чим гірше комусь — тим більше задоволення від життя отримую я. Оскільки це ж не радянські часи, хоча й досі існує телепередача з назвою «Один — за всіх…». І не треба робити вигляд, що насправді більшість з нас не співпереживає, іноді ледь стримуючи сльози, коли спостерігає за чиїмось горем, бо, бачте, в Америці люблять дивитися фільми-«ужастики». Даруйте, то їхня справа, а нам достатньо і тих «ужастиків», які маємо у власному житті або у житті людей, котрі нам не байдужі.
Тож, тиражуючи свою криваву продукцію, не треба робити вигляд, що це — задля суспільного блага, а не задля гонорару. А погані дороги — то ж чудово, без них не було б стільки автокатастроф, які зазвичай подають на «першу страву» всі українські провідні телекомпанії.
Насправді ж життя значно складніше і простіше, й помирають люди здебільшого не під прицілом фотокамер (це щодо журналістської суперечки, наскільки етично було фотографувати Діану Сидельник у момент трагедії в санаторії «Юність»), помирають вони поступово, так би мовити, — поетапно, втрачаючи все те, що надавало сил боротися за своє виживання, довжиною в життя.
Житель Алушти Олексій Красін ще молодий і навіть несімейний, тож він — посміхається, бо допоки має час якось підготуватися до непередбачуваного майбутнього. А ось його 75-річній матері Тамарі Олексіївні найважливіші — мир і спокій, як і більшості мешканців гуртожитків санаторію «Алуштинський», де 10 років жінка пропрацювала лікарем і звідки вийшла на пенсію. У санаторських гуртожитках проживає зараз понад 300 осіб, хоча реально працюють за місцем призначення одиниці, — переважно йдеться про пенсіонерів цього закладу, інвалідів та їхні сім’ї. Бо випадкових людей тут ніхто не прописував. Але й не випадкових прописували в досить дивний спосіб, — лише в одному гуртожитку із восьми по вул. Таврійській, інші приміщення, де мешкали люди, розташовуються на території санаторію і офіційно вважаються спальними корпусами. Тому близько 200 людей фактично мають статус відпочиваючих і не мають жодних шансів почуватися повноправними алуштинцями (нещодавно подібний сюжет демонструвався по телебаченню, коли місцем прописки для людей стала залізнична станція).
Незадоволене мешканцями спальних корпусів (а раніше це були гуртожитки для військових) і керівництво санаторію. В одному із гуртожитків за поширеним на Південнобережжі сценарієм сталася пожежа, яку, на щастя, тутешні мешканці вчасно загасили.
Потім спробували вдарити «копійкою» і виставили людям квартплату втричі дорожчу, ніж того вимагає Постанова Кабінету Міністрів «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги». Та адміністрацію санаторію не засмутив навіть висновок алуштинського прокурора А. Шаповалова, як і аналогічний — міського голови С. Колота, як і Міністерства житлово-комунального господарства, котре ще торік обіцяло забезпечити «застосування засобів прокурорського реагування».
Та сьогодні господар — сам собі прокурор. І оскільки згадане майно перебуває у сфері Державного управління справами при Президентові України, кримська Рада міністрів змушена була вступити з цього приводу в листування з Адміністрацією Президента України, оскільки законодавство для подібних ситуацій не розроблено.
Рік минув, а віз і нині там. Це вам не сміття вивозити на сміттєзвалище! Та і з лихим «ментом» усім світом вже б впоралися. Але ж жителі як спальних корпусів, так і гуртожитку по вул. Таврійській продовжують одержувати «лякалки» типу: «У разі несплати в термін до 05.04.2013 р. будемо змушені відключити вас від усіх джерел постачання». А джерел тих не так вже й багато: вода та енергопостачання, яке теж тут в кілька разів дорожче, ніж у інших алуштинців: по 1 грн. за кВт/год. А воно ж — і єдиний засіб для обігріву приміщення взимку та приготування їжі.
Тож і Олексій Георгійович посміхається не надто весело, каже, поки мати жива, його, можливо, і не чіпатимуть, а якщо її не стане — невідомо, чого очікувати, хоча й прожив тут 28 років, попри те, що у 2008 році і вийшов закон про надання громадянам права приватизовувати гуртожитки. Але ж хіба можливо буде розшматувати одне приміщення в 1,5 тис. кв. м. більш як на трьохсот жителів, що там прописані? Та і за яким принципом ділити? Повбиваються люди, не інакше. Питання залагодилося б, якби усі спальні корпуси та землю під ними віддали місту. Та, як вже зазначалося, все це — майно Державного управління справами при Президенті, котре відмовлятися від нього не збирається, іншими словами, вважає робити це «за недоцільне».
Можливо, в цьому і є свій сенс. Бо нинішня практика керівництва санаторію набирати працівників тільки на сезон, а потім відправляти їх у «вільне плавання», не маючи перед ними жодних зобов’язань, теж не усім подобається і незабаром може вилитись в чергову проблему. Хоча і люди, які прийшли свого часу працювати у військовий санаторій і оселилися в межах його комунально-експлуатаційної частини та набули, згідно із законодавством, певних прав, не мусять тепер опинитися на вулиці і ставати в хвіст міськвиконкомівської черги, якої вистачить ще на кілька ненароджених поколінь.
А поміж тим адміністрація санаторію не проти полоскотати нерви і декому особисто. В 2007 році вона спробувала виселити скорочену працівницю через суд, та не вийшло. Втім, всі прекрасно усвідомлюють, що питання з їхнім проживанням так чи інакше незабаром має бути вирішене. Люди підігрівають свої страхи чутками, що вже з’явилися покупці на землю під гуртожитками, — адже сьогодні це дуже популярний шлях у, здавалося б, нерозв’язаних ситуаціях. Бо розв’язати подібний гордієвий вузол — це ж вам не дорогу відремонтувати!
Тому і стали мешканці гуртожитків санаторію «Алуштинський» активними учасниками протестних заходів і вдома, і в Сімферополі, і в Києві. «Президенте! Зверни на нас увагу!» — кричать їхні гасла. А життя поміж тим минає. У стареньких частішають гіпертонічні кризи, посилюються серцеві напади, молодшим без лікаря вже не впоратися із депресивними станами. Людям усе важче потрапити до себе додому, а когось із гостей на територію санаторію взагалі не провести.
Так і помирають. Потихеньку, поетапно, не на камеру. Нікому не потрібні і нікому не цікаві. А моїм колегам все ще здається, що кровожерний інстинкт населення інакше, як трагічними видовищами з місця подій, ніяк не вгамувати.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2013 > Тема "З потоку життя"