Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

Трохи більше десяти років тому пішов з життя за межу вічності Олександр Іванович Губар — професор-україніст Таврійського національного університету імені академіка В. І. Вернадського, літературознавець, член Національної спілки письменників України, невтомний дослідник дружби і духовного єднання української літератури з літературами інших народів.
Він написав багато глибоких аналітичних літературознавчих статей про українсько-російські, українсько-білоруські, українсько-кримськотатарські, українсько-болгарські, українсько-італійські літературні зв’язки.
Сьогодні ми хочемо ознайомити читачів із ще однією сторінкою духовного єднання літератур — з українсько-вірменською, запропонувавши статтю Олександра Губаря «Її стежина на Тарасову гору» — про щирого друга української літератури, ученого-філолога, на жаль, уже також колишнього викладача Єреванського університету, дослідницю творчості Т. Г. Шевченка Седу Амірян.
Статтю було написано багато років тому, але вона й нині лишається актуальною і цікавою для читача, бо відкриває ще одну сторінку з життя і творчості нашого великого поета Тараса Шевченка, 200-річчя від дня народження якого ми будемо відзначати наступного 2014 року.

Олександр ГУБАР
ЇЇ СТЕЖИНА НА ТАРАСОВУ ГОРУ

На фронтоні світової літератури в одному ряду з Гомером і Шекспіром, Данте і Гете, Пушкіним і Толстим знаходиться й ім’я геніального поета, художника-академіка, титана-мислителя, непохитного борця за свободу і незалежність України, національного пророка Тараса Шевченка. Будучи глибоко національним митцем, найвищою вершиною духовності українського народу, уособленням його віри в остаточну перемогу добра і справедливості над злом, торжества однодумності і братолюбія серед людей, він здобув палку любов усіх землян. Як полум’яний патріот, неповторний у всій світовій літературі яскравістю образного мислення і незрівнянною силою та пристрастю утвердження загальнолюдських ідеалів, митець Тарас Шевченко, за висловом американця Ліндона Джонсона, «був більше, ніж українець».
Незліченна кількість умів трудилась і продовжує трудитись над осягненням таїн українського поетичного генія. Серед них — Седа Амірян — талановитий учений-філолог, старший науковий працівник Інституту літератури ім. М. Абегяна, викладач Єреванського університету. Її науково-творчі інтереси органічно зв’язані з Україною, з Кримом. Хочеться звернути увагу на одну дуже показову деталь: щоб читати Шевченка в оригіналі і відчути всю чарівність краси його слова, Седа Амірян вивчила українську мову. Знання мови допомогло їй визначитись в літературознавстві.
Весь свій талант і творче життя вона віддала дослідженню однієї проблеми — вірмено-українських літературних зв’язків. За фундаментальні праці «Вірменсько-українські літературні зв’язки», «Здрастуй, Україно!», «Пам’ятки дружби», численні публікації в періодиці, наукових збірниках, присвячених проблемам літературних зв’язків, щирому другові України Седі Амірян було присуджено високе звання заслуженого працівника культури України.
Не раз приїжджала Седа Григорівна в Сімферополь, Феодосію, Ялту, щоб попрацювати в архівах, віднайти потрібні періодичні видання, яких не вистачало у Вірменії. Я мав щастя дружити і підтримувати творчі зв’язки з нею. Познайомилися ми на квартирі Павла Тичини в Києві 1971 року. В одному з останніх листів до мене вона повідомляла, що збирається приїхати в Крим на Тичинівські наукові читання в Сімферопольському державному університеті. Надіялася, що відшукає потрібні їй нові архівні матеріали для своїх праць у нас, в Криму. Але задумам її не судилося збутися. Із Марселя (Франція) надійшла скорботна вість. Седа Григорівна померла. Пішла з життя мила, чесна, світла душа, талановитий науковець-філолог.
...В моїх руках одна з подарованих покійною книг — «Армяно-украинские литературные связи» (Ереван, издательство АН Армянской ССР, 1972). Широко і з потрібною науковою глибиною розкрито в ній проблему — Тарас Шевченко і Вірменія. Вперше історики літератури, шевченкознавці дістали ґрунтовну і нову наукову інформацію, узагальнення з праць С. Амірян про особисті зв’язки Т. Шевченка не тільки з класиками вірменської літератури, а й видатними діячами вірменської культури. Вперше до наукового обігу введено дослідницею багатющий матеріал із сфери живопису, музики, скульптури. Тарас Шевченко виступає у працях С. Амірян явищем світового масштабу. В його творчості органічно синтезувалися у винятково неповторній, мистецьки досконалій формі національні і загальнолюдські начала.
Вперше у нашому шевченкознавстві Седа Амірян по-новому торкнулася питання — Шевченко і Крим. Своєрідність його висвітлення стимульована певною мірою матеріалом, віднайденим дослідницею, а також її індивідуалізовано-суб’єктивним осягненням його. На основі зібраних фактів вона дійшла висновку, що за поширенням публікацій про Шевченка Кримові належить почесне місце. Вона пише: «Широка географія дореволюційних вірменських публікацій про Шевченка (їх, приміром, 12). Але коли умовно окреслити її карту, то виходить трикутник з вершинами в Криму, Венеції й Тифлісі».
Популяризувати творчість Т. Шевченка раніше від інших народів Росії розпочали вірмени. Віками проживаючи в єдності з українцями, долучаючись до їхнього життєвого устрою і поетичних скарбів, вірмени не могли не сприйняти сповнених заповітних дум пісень геніального сина України, таких близьких і їм, вірменам. Якраз цим пояснює дослідниця факти проникнення на сторінки кримських видань, вірменської преси півдня Росії перших відомостей про Шевченка. Особлива прихильність, підвищений інтерес та щира любов до славного Кобзаря знайшли свій відгомін у журналі «Радуга», що видавався три роки (з 1860 до 1863) у Феодосії при Халібівському вірменському училищі російською мовою і був російським додатком до журналу «Масяц Агавни» («Голуб Масіса»), що видавався в Парижі. Журнал ставив за мету популяризувати культуру вірменського народу, а також висвітлювати питання суспільного життя та культури інших народів.
У 1861 році з далекого Петербурга прилетіла скорботна вість про смерть Тараса Шевченка. І «Радуга» відразу ж відреагувала на це у трьох своїх номерах — 4, 5, 7. Поета не стало у березні. А вже у квітневому номері розпочалася подача матеріалів про нього. «Радуга» видрукувала на своїх сторінках статтю П. Дяченка — жителя Ялти, українця. Встановити точно особу П. Дяченка С. Амірян не вдалося. На її думку, це людина з середовища інтелігенції, можливо, педагог, який принагідно займався і літературною діяльністю. Хочеться звернутися до співробітників ялтинських музеїв, де знаходяться солідні краєзнавчі фонди, спробувати відкрити цю людину, котра зробила і свій внесок у популяризацію творчості Кобзаря у Криму.
Стаття П. Дяченка «Тарас Григорьевич Шевченко», а також одинадцять віршів поета у його ж перекладі з’явилися відгуком вірменської і української громадськості на смерть Кобзаря. Важливо відзначити, що в цьому відгукові дається принципова оцінка Шевченка як народного поета. П. Дяченко, власне, й розпочинає статтю констатацією цієї концептуальної думки: «Прошлого 26-го февраля скончался в С.-Петербурге ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫЙ НАРОДНЫЙ южнорусский ПОЭТ» (курсив мій — О. Г.). Автор окреслив життєвий шлях Т. Шевченка. Але нічого у статті немає про арешт поета, його заслання. Відчувається, що стаття обірвана на живому місці. Це можна пояснити по-різному. Можливо, це було вчинено редакцією «Радуги» з цензурних причин. А можливо, скорочено статтю з настійної вимоги самої цензури. Невідомо.
Та впадає в око те, як своєрідно компенсував журнал недомовки щодо біографії поета, його арешту та заслання. «Радуга» опублікувала, як відзначалося, аж одинадцять віршів. Уже кількість творів засвідчує ту велику увагу, підвищений інтерес, що його проявив журнал до Кобзаря. Але до цього слід додати (і це важливо), що перекладач обрав вірші, написані Шевченком якраз у період арешту та заслання: «Калина» («Чого ти ходиш на могилу?..»), «Хатина» («Не молилася на мене...»), «На Україну» («Немає гірше, як в неволі...»), «На рождество», («Не додому вночі йдучи...»), «Доля», («Ти не лукавила зо мною...»), «Хустина» («Чи то на те божа воля...»), «Козацькая доля» («Нащо мені женитися...»), «Пустка» («Рано-вранці новобранці...»), «К заре» (вступна частина до поеми «Княжна»), «Песня» («Ой по горі роман цвіте...»).
Написані то в час перебування під арештом у казематі ІІІ-го відділення, то за тридев’ять земель від України в Орській фортеці або на пустельно-безлюдному заметеному снігами Кос-Аралі, твори пронизані тугою за долю рідного народу, України, протестом і гнівом проти гніту деспота, «Гвардейского папы всех реакций» (О. Герцен) Миколи-палкіна, поміщиків, кріпосників. Душевним щемом віє від віршів, у яких розкривається драма інтимного життя поета, котрому не судилося зазнати сімейного щастя, де б святкувала любов.
Звертає на себе увагу й сама подача матеріалів про Шевченка. Ось перед читачем травневий п’ятий номер «Радуги» за 1861 рік. І на самісінькому титульному аркуші (не десь всередині чи наприкінці) під великими, розташованими півдугою літерами назви журналу «Радуга», після відбитою жирною лінією «ЖУРНАЛ НАУЧНО-ЛИТЕРАТУРНЬІЙ И ПОЛИТИЧЕСКИЙ» ідуть слова, подані більш дрібним, але жирним шрифтом «СТИХОТВОРЕНИЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКО». Під ними читаємо набраний петитом рядок: «Перев. съ малорос. П. Дьяченко». І, нарешті, текст вірша:

КАЛИНА
«Зачемъ ти ходишь на могилу?» —
Так мать, вздохнувши говорила, —
Когда конец твоим слезамъ
И воркованью по ночам,
Моя голубка сизокрыла?»
— Так, матушка! И вновь ходила.
А мать ждетъ, плачетъ;
сердце ныло...»

Седа Амірян цілком правильно відзначає недоліки перекладів П. Дяченка, а також інших ранніх перекладів, що пояснюється, по-перше, складністю передачі в перекладах шевченківського вірша; а по-друге, рівнем перекладацької майстерності того часу. У перекладах П. Дяченка помітні відхилення від ритміки, строфіки, внесення до текстів перекладів українських слів та висловів. Одначе і стаття П. Дяченка про Кобзаря, і перекладені ним твори у журналі «Радуга» одразу після смерті поета засвідчили велику любов і пошану до нього як вірменської, так і української громадськості. Крім того, публікація цих матеріалів свого часу мала велике значення для ознайомлення з творчістю Шевченка широкого кола вірменських читачів, що володіли російською мовою. Адже журнал, виходячи у вірменській колонії Криму, розсилався у багато міст з вірменським населенням Росії та зарубіжжя. Читали журнал і представники інших національностей, в тім числі й українці, які знали російську мову.
У вірменських виданнях, періодиці, пресі на цілих два наступних десятиліття припинилися будь-які згадки про Тараса Шевченка. Царська цензура стежила за тим, щоб ім’я геніального українського поета не з’являлося в літературі. Адже лише згадка імені Кобзаря була рівнозначною закликові до боротьби проти самодержавства. Тільки 1879 року, в зв’язку з 65-літтям від дня народження Тараса Шевченка у вірменському журналі «Базмавеп» («Полігістор»), який виходив у Венеції, було опубліковано першу вірменською мовою простору статтю «Тарас Шевченко — національний поет Малоросії». Її автором був Керовпе Кушнерян — виходець з вірменської колонії в Криму. Народився він у Карасубазарі 1841 року. Довгий час жив у Феодосії. Мав свою школу. Відомий вірменський культурний і громадський діяч, історик, перекладач. Досконало володів російською та українською мовами. Перекладав видатних слов’янських поетів І. Крилова, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Міцкевича. Увійшов в історію літератури як перший перекладач Т. Шевченка вірменською мовою. Разом зі статтею в журналі «Базмавеп» Керовпе Кушнеряна було опубліковано й чимало його перекладів творів Кобзаря вірменською мовою.
Седа Амірян наголошує на великому значенні публікацій матеріалів про Шевченка у журналі «Базмавеп», який, ставлячи перед собою просвітянські цілі, ознайомив вірменських читачів, що жили, зокрема, в Італії, з життям і творчістю поета зі світовим іменем, визначним явищем загальнолюдської значущості. На цій думці намагався наголосити Кушнерян, поставивши епіграфом до своєї статті слова із праці відомого французького письменника Е. Дюрана «Огляд двох світів», дещо переінакшивши їх: «Тарас Шевченко — великий поет і гідний бути також знаним за межами своєї батьківщини, у всій Європі».
У статті Кушнеряна, яка вперше перекладена російською мовою Седою Григорівною Амірян (1977), багато уваги відведено визначенню місця Шевченка в історії і розвитку української літератури, культури. «Шевченко — не тільки національний співець, а й основоположник всієї української поезії». Завдяки генієві Шевченка, український народ зберіг свою національну мову. Шевченко збагатив українську мову. «Мова Шевченка — проста розмовна мова малоросів». Кобзар — поет високої культури. «Його слово виблискує гомерівською простотою». А витоками поезії Шевченка, за Кушнеряном, є «національні пісні».
Кушнерян вбачає ідейну основу поезії Шевченка в тому, що вона «впливає на читачів своїм жалем і співчуттям до всіх немічних та принижених, з другого боку, — ненавистю і гнівом проти гнобителів». За силою впливу на людей, на думку Кушнеряна, немає нікого рівного Шевченкові в усій світовій літературі: «Протягом останніх віків ми не можемо пригадати, щоб якийсь інший поет так глибоко впливав би на серця мільйонів, так надихав би їх, як це робив Шевченко».
У статті Кушнеряна вміщені переклади творів Шевченка «Заповіт», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), уривки з поем «Марина» («Неначе цвяшок, в серце вбитий...»), «Гамалія» і майже вся поема «Мар’яна-черниця». Переклад «Думки» здійснено на грабарі. Решта — на розмовній мові кримських вірменів. На думку С. Амірян, переклади Кушнеряна виконані на досить високому художньому рівні.
Ось ми і пройшли стежиною Седи Григорівни Амірян на Тарасову гору, котра, як виявилося, пролягла і через Крим. Своєю невтомною працею талановита дослідниця долучила нас до благородної справи наших попередників — кримчан з увічнення пам’яті улюбленого Тараса Шевченка.

(З архіву «Кримської світлиці»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема "Душі криниця"