Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#20 за 17.05.2013
МОЯ УКРА╥НА

З братн╕х джерел

Микола ЯНЧЕНКО
(м. Рогач╕в, Б╕лорусь)

МОЯ УКРА╥НА

МОГИЛИ

Моя Укра╖на... Почина╓ться вона з в╕рш╕в Тараса Шевченка. Р╕ч у т╕м, що в нас був славнозв╕сний «Кобзар» — батькова горд╕сть. Цю книжку в╕н отримав як нагороду за усп╕шно складен╕ екзамени. Н╕коли не бачив його за читанням в╕рш╕в. В╕н ╖х розпов╕дав напам’ять. Розпов╕дав проникливо, з╕ св╕тлим смутком ╕ журливою рад╕стю. ╤ проростала в дитячому серц╕ моя Укра╖на — в╕рна сестра Б╕лорус╕. Сестра по щастю ╕ нещастю. ╤ поставали перед╕ мною широк╕ степи з високими могилами — н╕мими св╕дками ╖╖ славного ╕ г╕ркого минулого. Часом ╕ нин╕ чу╓ться мен╕ голос батька:

Гомон╕ла Укра╖на,
Довго гомон╕ла,
Довго, довго кров степами
Текла-червон╕ла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зелен╕ють;
Д╕ди лежать, а над ними
Могили син╕ють.
Та що з того, що висок╕?
Н╕хто ╖х не зна╓,
Н╕хто щиро не заплаче,
Н╕хто не згада╓...

ЗЕМЛЯК

На одн╕й з╕ стор╕нок «Кобзаря» був малюнок: чубатий, вусатий козак у широких шароварах, з п╕кою в руц╕. ╤ перший укра╖нець, якого я вперше побачив, був навдивовижу схожий на нього. З такими ж вусами, з таким же сивим чубом. Т╕льки в звичайних штанях ╕ без п╕ки. Прийшов в╕н до нас на запрошення. Батько м╕й пересипав стару хату ╕ вир╕шив оштукатурити ст╕ни глиною. Т╕тка Тетяна, яка працювала на спиртзавод╕, попросила Земляка зробити таку ласку.
Першого ж вих╕дного дня Земляк ╕ зав╕тав:
— Добрий день у хат╕. Кому тут допомога потр╕бна?
— Та от, — батько показав на оббит╕ дранкою ст╕ни, — оштукатурити б...
— Це зробимо, — з готовн╕стю в╕дгукнувся д╕д Земляк.
В╕н накинув фартух ╕ взявся за роботу. Спочатку показав батьков╕, з чого ╕ в якому сп╕вв╕дношенн╕ готувати розчин. Похвалив глину, а пот╕м ╕ км╕тливого пом╕чника, який за годину п╕дготував великий ящик розчину. Пот╕м почав обкидати ст╕ни глиною ╕ акуратно пригладжувати ╖╖ саморобним приладдям. Працював Земляк несп╕шно, але добре. До вечора справу було завершено.
Земляк помилувався сво╓ю роботою, зняв фартух ╕ п╕шов до р╕чечки митись. Старанно помився. Хот╕в було ╕ фартух попрати, та мати не дала, сама попрала.
А пот╕м була вечеря. Мати поставила на ст╕л все, що мала. ╤ чарка знайшлася. Земляк не в╕дмовився. Випив, витер вуса ╕ почав закушувати. ╥в не посп╕шаючи, м’яко дякував, коли йому пропонували ту чи ╕ншу страву. Випив ╕ другу чарку: «По одн╕й на кожне око». Знов закусив. ╤ якось непом╕тно розговорився. Про свою Укра╖ну. Яка там гарна земля, як╕ села красив╕.
— А чому ж ви до нас при╖хали? — здивувалася мати.
Земляк дещо зн╕яков╕в, а пот╕м з неп╕дробним сумом сказав:
— Вийшло так, молодичко, як у п╕сн╕ сп╕ва╓ться:
Не сам я, не сво╓ю волею,
Занесло мене непогодою...
Ось так ╕ мене до вас занесло. Коли селян заганяли в колгоспи та розкуркулювати почали, я в╕дразу зметикував, що треба ут╕кати з села. Тим паче, що н╕чого мене не тримало. Дружина моя померла. Дочка з╕ сво╖м чолов╕ком ╕ д╕тьми в ╕ншому сел╕ жила. Ось я ╕ в╕ддав свою козу сус╕ду, забив в╕кна ╕ двер╕ хати дошками, запряг сво╖х вол╕в ╕ по╖хав у сус╕дн╕й район на будову. П╕двозив л╕с, цеглу, цемент. Зароб╕тки були кепськ╕, але прогодувати себе та вол╕в м╕г. ╤ квартиру для себе ╕ м╕сце в хл╕в╕ для вол╕в теж знайшов. Одним словом, непогано жив.
Тим часом на Укра╖н╕ голод почався. Страшний голод. Люди ц╕лими селами вимирали. Тут ╕ взяла мене тривога за внук╕в, дочку ╕ зятя. Як вони там? Мабуть, теж голодують?
Недовго думаючи, розрахувався на будов╕ ╕ подався до сво╖х. Не з порожн╕ми руками, зв╕сно. Який я не був господар, а м╕шечок борошенця мав. ╤ добру торбину сухар╕в насушив. А щоб голодн╕ люди по дороз╕ не в╕д╕брали, накрив св╕й скарб цеглою. Мовляв, для господарських потреб везу. ╤ по╖хав.
Та скоро зрозум╕в, що сп╕знився. Зустр╕чали мене на диво н╕м╕ села. Н╕ п╕вень не засп╕ва╓, н╕ собака не загавка╓, н╕ хв╕ртка не скрипне. ╤ даремно я граб╕жник╕в боявся. Обезлюдн╕ли села. Хто помер, хто ви╖хав св╕т за оч╕, а хто останн╕ години доживав, дивлячись на св╕т бездумними очима ще живих неб╕жчик╕в. Так ╕ зойкнуло мо╓ серце, коли п╕д’╖хав до знайомо╖ хати. Н╕ дочка не зустр╕ла, н╕ внуки. Ув╕йшов я до хати-пустки ╕, як ж╕нка, заплакав, заридав в╕д горя г╕ркого. Плакав-ридав до знемоги.
Уранц╕ й сам вир╕шив померти. Для чого жити мен╕ старому, коли онуки, зовс╕м ще маленьк╕ онуки, померли. Найду, гадаю, кому харч╕ в╕ддати, а пот╕м ╕ пок╕нчу сво╓ життя. Цього разу я не та╖вся, як ран╕ше. ╥хав по селу ╕ гукав на всю вулицю: «Люди добр╕, хто живий, в╕дгукн╕ться!». Але мовчали хати. Т╕льки в останн╕й, де жив л╕сник, хтось в╕д╕звався. Зайшов у в╕дчинен╕ двер╕ ╕ побачив пухлих в╕д голоду чолов╕ка й ж╕нку, ╖хн╕х маленьких д╕тей, як╕ знесилен╕ лежали в л╕жках.
— Добрий день, — кажу.
— Добрий день, — чи то сказала, чи то простогнала ж╕нка. А в чолов╕ка й на прив╕тання сили не стачило.
— Що робите?
— Помира╓мо, — тихо в╕дпов╕ла ж╕нка.
Тут я прин╕с у хату торбину сухар╕в. Розмочив к╕лька в мисочц╕ й подав ╖х голодним. Господиня закрутила головою:
— Д╕тям в╕ддайте.
— Буде й д╕тям, ╕ вам, — кажу. — Т╕льки без вас ╕ д╕ти загинуть. ╥жте. На перший раз по сухарю. Б╕льш не можна. Зголодн╕ли дуже.
З’╖ли вони по сухарев╕ й оклигали. Господиня про мо╖х розказала:
— Вони ще в добрий час померли. По-людському ╖х поховали. На кладовищ╕. А тепер неб╕жчики в хатах гниють...
Скинув я з воза цеглу, вн╕с до хати м╕шечок з борошном ╕ кажу на прощання:
— Прощавайте! Дай Бог вам живими залишитись.
— ╤ вам спасиб╕, — поклонилася мен╕ господиня, — що життя нам подарували! В╕к будемо за вас Богу молитися!
Мене ж приступ горя знов заполонив. Упав я ницьма на в╕з, погукав вол╕в: «Гей, цоб-цабе!» ╕ по╖хав нев╕домо куди. А пот╕м мене в обморок кинуло. Не знаю, ск╕льки дн╕в не ╖в, ╕ не пив. Воли ж везли ╕ везли. В╕д села до села. Сам╕ паслися вздовж дороги, з калюж воду пили. А я н╕чого не пам’ятав.
Опритомн╕в уже у вас, на Б╕лорус╕. В╕дчуваю, хтось мен╕ зуби зал╕зною ложкою розтиску╓ ╕ тепле молоко в рот лл╓ться. Через тиждень оклигав я. А пот╕м на завод влаштувався. Дрова ╕ торф вожу. Тут же Христю, таку ж б╕дачку з Укра╖ни знайшов. Разом жити почали. Як кажуть, одна головешка ╕ в погоду гасне, а дв╕ — ╕ в негоду горять.
Ночувати Земляк залишився у нас. До заводу було к╕лометр╕в п’ять, ╕ в╕н не хот╕в поноч╕ йти додому. Вранц╕ мати розбудила його:
— Вставайте, дядьку. Посн╕дайте. Та й про плату поговорити треба.
— Про плату облиш. Я зар╕к соб╕ дав: з б╕лорус╕в жодно╖ коп╕йки не брати. Вони ж мен╕, ╕ не т╕льки мен╕, життя врятували... Почастували мене — ╕ досить.
Сон знов м’яко наплива╓ на мене. Земляк зника╓. Розмова в╕ддаля╓ться, а пот╕м ╕ зовс╕м стиха╓.

ЛЬОНЬКА

У грудн╕ 1941 року старий Денис по╖хав у Могил╕в. Сол╕ обм╕няти. ╤ разом з клуночком сол╕ прив╕з г╕рку зв╕стку. Про те, що на обнесен╕м колючим дротом аеродром╕ тисячами гинуть в╕д холоду й голоду наш╕ в╕йськовополонен╕. ╤ ще про те, що зовс╕м безнад╕йних н╕мц╕ в╕ддавали селянам. Сотн╕ таких б╕долаг вже роз╕брали жител╕ довколишн╕х с╕л. ╤ в нашому Заболотт╕ знайшлися бажаюч╕ виручити з б╕ди одного-двох в’язн╕в.
Знов по╖хав до м╕ста Денис ╕ прив╕з зв╕дти укра╖нця Льоньку, доведеного до знемоги голодом ╕ ранами (йому ампутували ногу). Це був людський привид, який, здавалося, св╕тився наскр╕зь.
Зазвичай Льонька жив у хат╕ один день. Пот╕м переходив до ╕ншо╖. Був в╕чним гостем. ╤, як гостя, його намагалися годувати ╕ якомога краще доглянути. ╤ безнад╕йний Льонька оклигав. В╕н уже досить жваво шкутильгав вулицею села на милицях. Не любив сид╕ти без д╕ла. То пл╕т вдов╕ п╕дправить, то дров наруба╓. Льонька затримувався в них часом дн╕в на два-три. Затримувався в╕н ╕ в наш╕й багатод╕тн╕й хат╕. Тут було йому весел╕ше, тут знаходив в╕н повне вза╓морозум╕ння.
Якось мати щиро посп╕вчувала йому:
— Не пощастило тоб╕, хлопче: без ноги лишився.
В╕дпов╕дь його здивувала мене:
— Н╕, тьотю Фросю, пощастило. Було б г╕рше, якби я здоровим у полон потрапив. Що сказав би я, син куркуля, сво╖м землякам? Чого на фронт просився? Щоб у полон здатись? А тепер мен╕ не соромно людям в оч╕ дивитися. Воював, як треба.
Так ╕ переб╕дував Льонька у нашому сел╕ чорн╕ дн╕ окупац╕╖. А з приходом наших — додому заквапився. До цього часу прийшовся в╕н по серцю вдов╕ Степашц╕. Та пропонувала Льоньц╕ залишитися в не╖. «Не захот╕в, — розпов╕ла пот╕м Степанида. — Мен╕ додому ╖хати треба. Затоптану в грязь честь п╕дняти треба, сказав».
╤ не т╕льки тому. Матер╕ мо╖й в╕н з рад╕стю пов╕домив, що отримав лист з╕ свого села. В╕д Гал╕, кохано╖ сво╓╖. Вона писала, що чека╓ його, що розд╕лить з ним долю, який би в╕н не був.

Переклав з б╕лорусько╖
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11766

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков