"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "Душі криниця"
#17 за 26.04.2013
«ЗНА╢ТЕ, ПАНЕ ЛЬВОВЕ, НЕМА╢ ЧУЖИХ БАТЬК╤ВЩИН...»
Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН
Поез╕я
Лана Перлулайнен (Св╕тлана Роман╕вна Жемчужина) народилася ╕ виросла у далек╕й В’ятц╕. ╤жора – р╕чка ╖╖ дитинства. Перший ун╕верситет був рос╕йським (Казань). Та вже згодом – Харк╕вський ВНЗ ╕, нарешт╕, — Льв╕в, який став для поетеси осердям духовного буття, незм╕нним ор╕╓нтиром у ╖╖, Лани Перлулайнен, особистому ╕ громадянському, нац╕ональному ╕ творчому часопростор╕. Поетеса навдивовиж тонко ╕ глибоко, на генетичному р╕вн╕, в╕дчува╓ ╕ розум╕╓ Льв╕в. Як тут не пов╕рити в ре╕нкарнац╕ю непок╕рних ╕ непокорених душ. Адже за походженням Лана Перлулайнен – ╕нгерманландка (╓ така субетн╕чна група ф╕н╕в, яка, на превеликий б╕ль, «фатально швидко чисельно зменшу╓ться… як ╕ укра╖нц╕»). Проте поетеса не просто любить Льв╕в, як люблять найр╕дн╕ших друз╕в, як дорожать доб╕рним товариством однодумц╕в ╕ як печаляться болем ╓диного супутника по невпокорен╕й дол╕ поета-дисидента ╢вгена Запеки (на жаль, уже пок╕йного). Вона диха╓ Львовом. ╤ М╕сто в╕дпов╕да╓ ╖й вза╓мн╕стю. Напевно, так ╕ ма╓ бути. Бо нав╕ть у розбурханому, перевернутому догори дригом св╕т╕, у сторозтерзан╕й неприкаян╕й Укра╖н╕ мусить залишатися щось, що дару╓ нам, смертним, над╕ю на невмирущ╕сть, спод╕вання на майбутн╓. Ну хоча б дуже серйозн╕ ╕ та╓мнич╕ брук╕вки льв╕вських вуличок ╕ незнищенний аромат ф╕рмових кав’ярень, в яких так затишно самотньо-несамотн╕м людям. Просто – людям… …Найнов╕ша книга вибраних поез╕й Лани Перлулайнен, що вийшла позатор╕к у видавництв╕ «Сполом», ма╓ посвяту: «м╕сту Лева та його мешканцям» …╤ зовс╕м непретенз╕йну, на перший погляд, назву: «В╕тер часу». Ну а в╕тер не зна╓ кордон╕в ╕ не п╕дкоря╓ться законам Хроносу. Тож спод╕ва╓мося, що запропонована доб╕рка в╕рш╕в буде близькою читачам «Кримсько╖ св╕тлиц╕». Бо поез╕я Лани Перлулайнен присвячена, зв╕сно ж, не лише льв╕в’янам. Вона дарована вс╕м, хто в╕рить у Слово, кому болить Укра╖на. Бо в ц╕й поез╕╖ «дивним чином по╓днан╕ тремтливо-ностальг╕йн╕ ╕нтонац╕╖, знаки, дотики «теплоти родинного ╕нтиму» (за Стан╕славом Черн╕левським) та вперто╖, майже войовничо╖, але щиро╖, некрикливо╖, не декларативно╖, ╕дейност╕, патр╕отичност╕, соц╕альност╕, як╕ ╕стор╕ософськи та предметно ╓дин╕, вза╓моперех╕дн╕, вза╓мо не- та за- лежн╕. Слово готове стати т╕лом, д╕лом…». Так стверджу╓ у передмов╕ до книги в╕домий поет ╤гор Павлюк. ╤ з ним важко не погодитися. Врешт╕… читайте. В╕рю: гостинне кримське сонце ╕ стриман╕, дел╕катн╕ й не менш гостинн╕ льв╕вськ╕ дощ╕ неодм╕нно знайдуть сп╕льну мову. Те в╕ще Слово, яке ╓дна╓ ╕ воскреша╓.
Св╕тлана АНТОНИШИН
Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН «ЗНА╢ТЕ, ПАНЕ ЛЬВОВЕ, НЕМА╢ ЧУЖИХ БАТЬК╤ВЩИН...» * * *
Григор╕ю Гулику А Льв╕в — м╕й д╕м. ╤ майстерня — Льв╕в. Пастка моя. Омана. Столиця блазн╕в ╕ корол╕в, пл╕ток ╕ пол╕тикан╕в. Як в╕н, заплутаний м╕й маршрут: без ладу ╕ду ╕ плану. Побачите лавочку — знайте: тут в╕рш╕ писала Лана. * * * А на Льв╕вщин╕ пахне ос╕нню. Видноколи в очах стоять. Подивися на мене, Господи: он вона — я. В╕дбуваюсь — де небо вариться в кам’ян╕м лаб╕ринт╕ веж. Я працюю у них примарою, — вп╕зна╓ш?
Ходять вулиц╕ м╕ж будинками, ходить дощ по брук╕вц╕ гол╕в. Так самотньо — хоч серце виколи. Нав╕ть ангел закам’ян╕в. А мен╕ й кам’ян╕ти н╕коли. У плащ╕ з в╕тчизняних хмар скр╕зь ╕ наскр╕зь б╕жу ╕ б╕гтиму, як заведено у примар. Ходить час над м╕ською радою, зам╕та╓ мо╖ сл╕ди. А на Льв╕вщин╕ пахне ладаном, як завжди. * * * Переходимо в сн╕г, переходимо в дощ. Поверта╓ за р╕г тло брукованих площ, поверта╓ за р╕г недобачений рай: в неспод╕ваний б╕к поверта╓ трамвай. Б╕ля жевр╕ння ватр з╕гр╕ва╓ться лев. Промина листопад чергу бурих дерев, наче вийти не встиг, де палили см╕ття... За позичений р╕к поверта╓ життя. * * * По вулиц╕ Дуда╓ва прогулю╓ться лютий, студенти повертаються усталеним маршрутом. Далеко до ╤чкер╖╖, далеко до Рос╕╖. По р╕зних кафетер╕ях розходяться мес╕╖. На вулиц╕ Дуда╓ва будинки, як фортец╕. За в╕денською кавою сидить ╕нтел╕генц╕я. Тут — Ка╖ни, там — Авел╕ сидять ╕ розмовляють. На вулиц╕ Дуда╓ва поки що не стр╕ляють. * * * Вчорашн╓ свято дощик змив, ╕ небо прапором обвисло. ╤з придорожньо╖ корчми виходять п’ян╕ кипариси. Наводять р╕зк╕сть, бачать: Льв╕в. ╥м, п’яним, ос╕нь по кол╕на. Смичок тролейбуса пов╕в струну м╕ж тактами зупинок. К╕стлявий жовтень по кущах останн╕ яблука збира╓. Все в парасолях ╕ плащах — в╕д обр╕ю до небокраю. В╕д небокраю до зими тече приречена дорога. ╤ кипарис б╕ля корчми соб╕ об Льв╕в злама╓ ногу. ╤ кр╕зь в╕кно байдуже what? шпурнуть тверез╕ ╕нтуристи. ╤ молодий екскурсовод розставить скр╕зь сво╖ ╕тизи. * * * Рекламна пауза. Юний ранок чита╓ ос╕нь — новий бестселер. Ж╕нки розмахують прапорами волосся вс╕х кольор╕в веселки. Старий мотивчик з п╕дземки вил╕з — танцю╓ з листям квиток трамвайний. ╤ п╕дн╕мають на дах буд╕вл╕ в торбин╕ сонце п╕д «в╕ра-майна». Хильнувши пива або МасСоffее, багатовекторн╕ ╕нтуристи фотографують анфас ╕ в проф╕ль на кра╓види розбите м╕сто. А день б╕жить — цокотять п╕дбори. Вже перш╕ хмари до неба липнуть. Ментовський мерс пробива╓ корок рекламним кл╕пом. Вбирають сут╕нки люди, реч╕. Л╕хтар прокинувся... другий... сотий. ╤ по дом╕вках розвозить веч╕р торби, турботи ╕ анекдоти. * * * В’яне л╕то. Сад порожн╕╓. Н╕ч склада╓ шматки ознак. Воскреса╓ з давн╕х пов╕р’╖в автохтонний монстр — вовкулак. В╕тром ви╓, дощами плаче. Стукне в двер╕, засув смикне... Вовкулачику, я тебе бачу, ╕ тому не зачепиш мене. Почекай, я за хвильку вийду в тв╕й порожн╕й ос╕нн╕й жах. Чистим небом тебе омию, а тод╕ пропишу в в╕ршах. Станеш враз см╕шним ╕ кудлатим. Наче пуделя, поведу у нашийнику — працювати тим, що н╕ч стереже в саду. * * * День франтить у капелюс╕ з крисами, щойно пофарбованими в син╓. Пахне Кримом — тобто кипарисами, потом ╕ розпеченим кам╕нням. Все, кр╕м моря, ╓. Старими сходами л╕зе ╕ в╕дсапу╓ться в╕дстань. В простор╕ з частковими вигодами групами тушкуються туристи. Т╕н╕ заховались п╕д балконами, марять антарктичними льодами. Ходить спека вулицями сонними ╕ п╕д капелюхи загляда╓. * * * Веч╕рн╕й чай. Варення з райських яблук. Останн╕й поверх з в╕кнами в туман. По п╕дв╕конню барабанять ямби. Це може бути Лондон чи М╕лан. Умощуйся, закурюй сигарету — хай вогником нагаду╓ кам╕н. Це — затишок ос╕нн╕й в стил╕ ретро в одн╕й ╕з ╓вропейських Укра╖н, де йде китайський час, де календар на минулий р╕к з портретом лед╕ Ю., щербат╕ склянки, чай гуман╕тарний ╕ яблука, що виросли в раю. * * * Сон сидить ╕з вудкою на берез╕, ловить в╕ддзеркален╕ з╕рки. Св╕ту нин╕ виповнився березень — бачиш, засвяткований який? К╕т сп╕ва╓ — трохи не ╤глес╕ас. Крижанята пурхають з-п╕д н╕г. До весни далеко, як до пенс╕╖. Сн╕г. * * * Виднок╕л зустр╕ча╓ потяг — за вагоном зника вагон. Прикордонник пече картоплю — дражнить запахом закордон. Бродить темрява по тунелях. На смереках сидять з╕рки. Прост╕р тут сп╕ткнувся об скел╕ ╕ застряг — уже на в╕ки. Розм╕ркову╓: чи зн╕мати перед в╕чн╕стю капелюх? Стереже одинока хата вертикальну свою р╕ллю. Час розн╕жено ╕ пов╕льно в закарпатський тече бокал. ╤ вагончики, як в мультф╕льм╕, перевалюють перевал. * * * Кохання по-льв╕вськи — в пл╕тках, як ╕кона в оклад╕. Знову жоната щока у зам╕жн╕й помад╕. Знову чека╓ дощ на мармурових сходах. Знову безодн╕ площ, ╕ в╕конця — як дзоти. Знову ╖м т╕сно вдвох п╕д одним парасолем. Знову чату╓ Бог — розведе ╕ знедолить. * * * Ми не жили. Ми виживали. По нас проходили в╕ки, а ми ╕стор╕ю складали, як заборонен╕ рядки. В╕д Вавилона до Альберти. В╕д всупереч до завдяки. А ми, як Г╕мн, ╕ще не вмерли ╕ над вершиною Говерли сво╖ пос╕яли з╕рки. * * * Самотньо. Ос╕нньо. Сумно. Вс╕ мандрують ╢вропами. Стара театральна тумба сто╖ть, наче ╖й пороблено, така, як П╕занська вежа, або зсутулена нац╕я. Годинник з ратуш╕ бреше. ╤ Бог — остання ╕нстанц╕я. Аговте, зах╕дн╕ й сх╕дн╕! Як вам ведеться у вир╕ях? До зустр╕ч╕, мо╖ р╕дн╕ — не знаю, в якому вим╕р╕.
1917-й
Мав квиток, шпика ╕ презумпц╕ю, бо н╕чого поки не ско╖в. Лен╕н ╖хав на революц╕ю з перев’язаною щокою.
╤ було все спок╕йно буц╕мто. Але зна╓те, як бува╓: Лен╕н ╖хав на революц╕ю в звичайн╕с╕нькому трамва╖.
Поз’╖жджалися — хто на милицях, хто в ж╕ноч╕й сукн╕ — за звичкою. Революц╕я учинилася. Неспок╕йна випала н╕чка.
Кажуть, в╕тер пожежу роздмухував. Кажуть, пси до св╕танку вили. А на ранок була розруха. ╤ трамва╖ вже не ходили. * * * Початок мордобою о десят╕й. Вх╕д в╕льний — з прапорами вс╕х мастей. Ход╕м в народ! — там в╕дзначають свято. То, може, й нам синець перепаде.
Ход╕м, хоч не туди скликають дзвони, — подивимось на з╕ткнення час╕в. Червоно-чорн╕ битимуть червоних. Мун╕ципали битимуть ус╕х.
Чи то така погода пол╕тична, чи витребеньки сьомого числа, чи просто в гост╕ за старою звичкою сус╕дська революц╕я прийшла. * * * П╕шли щедр╕вки, п╕шли колядки. Святий Миколай спорожнив м╕шок. Народ прокинувся п╕сля свята ╕ поз╕ха╓: — Шо? Сучасн╕сть ╕з гаслами колобродить. Сучасн╕сть не ловить ╜ав. Кричить з-п╕д Шевченка: — Агов, народе! А той у в╕дпов╕дь: — Га?
УРОКИ ╤СТОР╤╥ (на жаль, актуальний в╕рш)
Якось вижили — попри зв╕ти. Якось вижили — кр╕зь терор. Але в кров генетично в’╖вся ╕сторичний голодомор.
╤гноруючи об╕цянки ╕ ╢вропи, й обох Америк, захопили по три д╕лянки незнищенн╕ пенс╕онери.
Пол╕тично нап╕всв╕дом╕, з вал╕долом п╕д язиком, урожай з город╕в додому перетягують рюкзаком.
Поки влада (чи справд╕ наша?) в криз╕ борса╓ться ╕ бреше, розбудову╓ться домашня в╕д пол╕тики незалежн╕сть.
Не просити ж соб╕ майбутн╓ п╕д фортецями адм╕н╕страц╕й! Укра╖на копа╓ бульбу. ╤ не треба над цим см╕ятись. 1994 р., Полтава
СЛОВО
Що йому заманулося? ╤з колекц╕й приватних слово втекло на вулиц╕ ╕ п╕шло старцювати.
Справжн╓ було, не липа, хоч засиджене мухами. Воно просило не хл╕ба — щоби його послухали.
Села й м╕ста обходило, скр╕зь стояло п╕д в╕кнами. Хл╕ба дали б — не шкода, а слухать, звиняйте, н╕коли.
З матюками ╕ жуйками дос╕ десь д╕лить мову. Як йому там бомжу╓ться — м╕ж Луганськом ╕ Львовом? * * * На земл╕ спас╕ння не бува╓. На земл╕ перемага╓ втома. Янголи збираються у згра╖. Янголи вертаються додому. Коло замика╓ться останн╓...
— Д╕ду, — хлопчик запита╓, — що то? — Янголи то. Ви-и-исоко л╕тають. Мабуть, буде ясною погода.
ПАМ’ЯТ╤ ╢ВГЕНА ЗАПЕКИ
1 Весна забарилася десь на Знес╕нн╕. Ти все чекав ╕ чекав, ╕ у тебе оч╕ були так╕ син╕-син╕, н╕би кр╕зь дах уже бачили небо,
наче назустр╕ч вже в╕чн╕сть лет╕ла — мр╕╓ю? спогадом? ангелом? птахом? Наче душа, не обтяжена т╕лом, вже мандрувала Чумацьким шляхом.
2 Двадцать первое. Ночь. Понедельник. Анна Ахматова А для тебе — початок в╕чност╕. Небо — н╕би плита бетонна. З перехрестя даремно кличе той трамвай, що возив додому.
Не озвешся уже. Мовчатимеш. По той б╕к су╓ти ╕ болю ти лежиш, як хот╕в, — на Личаков╕, в пагорб╕ дол╕.
╤ прописка твоя не зм╕ниться — у майбутньому кр╕зь минуле, бо тво╓╖ долон╕ л╕н╕╖ — лиш проекц╕я льв╕вських вулиць. * * *
(╤з циклу «Я — жива!») Нехтуючи обставинами, у будь-яку погоду вноч╕ збираються пам’ятники на проспект╕ Свободи.
╥м не мокро й не холодно — бронзово ╕ гран╕тно. На непокрит╕ голови лл╓ться зоряне св╕тло.
Вони обростають кв╕тами, сотнями знавчих книг. Вдень копошаться м╕тинги й екскурс╕╖ б╕ля н╕г.
Майже десятикратно зб╕льшен╕ крикунами, уноч╕ вони радяться, що робити ╕з нами.
Куди нас — вл╕во чи вправо? Але ми, так╕-сяк╕ — жив╕, ╕ ма╓мо право на сво╖ помилки. * * *
(╤з циклу «Зимов╕ д╕алоги з╕ Львовом») В триптиху задзеркальн╕м — т╕нь н╕чного крила... — Мабуть, мо╖ блукання я ще не в╕дбула. — Бачите, пан╕, яка Ви! Я уже майже звик... — Краще налийте кави, м╕й прекрасний дв╕йник. Ви — господар, я — гостя. Карма така у нас. Пане, для мене прост╕р — те, що для Вас ╓ час. — Те, що для Вас ╓ слово — тобто звичка. — Проте дому мен╕, пане Львове, нав╕ть Ви не дасте. Дом╕вка — то не квартира, то така благодать, яку по снах ╕ Сиб╕рах я втомилась шукать.
— У мо╓му чеканн╕... — У блуканн╕ мо╖м...
— Що Ви шука╓те, пан╕? — Я же сказала: д╕м. — Д╕м для поет╕в — мова. — Р╕дна мова душ╕... Зна╓те, пане Львове, нема╓ чужих батьк╕вщин, а також чужих нема╓ житт╕в, час╕в ╕ св╕т╕в. — Я Вас запам’ятаю. — Я теж не забуду: ЛЬВ╤В.
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11706
|