Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3277)
З потоку життя (6514)
Душі криниця (3530)
Українці мої... (1470)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1679)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«АСАНЧИК ╤ КАШКАЧИК» НА ВОЛИН╤
Цього тижня пров╕дав найпершу свою «альма матер» - р╕дну Рудко-Козинську 8-р╕чну...


ЧУДО ЗВЕРШИВ ╤ МОРОЗОМ ПРИГРОЗИВ...
19 вересня церква згаду╓ про чудо, зд╕йснене в Хонах самим Арх╕стратигом Миха╖лом - з кам'яно╖...


«РАНО ЖИТИ МАЙБУТН╤М»
В сьогодн╕шньому числ╕ «КС» пропону╓ читачам доб╕рку в╕рш╕в Юр╕я Щербика -...


╤ВАН П╤СНИЙ — ОСЕН╤ БАТЬКО ХРЕСНИЙ
На ╤вана Хрестителя журавл╕ потягнулися на п╕вдень - до ранньо╖ зими.


ДОПОМОЖ╤ТЬ ВИДАТИ ЗБ╤РКУ ПЕРЕМОЖЦ╤В КРИМСЬКО-УКРА╥НСЬКОГО Л╤ТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ДЛЯ ШКОЛЯР╤В «МИ – Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА!
П╕дготовлена до друку зб╕рка з кращими творами переможц╕в 4-го Всеукра╖нського л╕тературного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#17 за 26.04.2013
НА КАМЕН╤
Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ

Л╕тература

25 кв╕тня виповнилося 100 рок╕в в╕д дня смерт╕ класика нашо╖ л╕тератури Михайла Коцюбинського. ╤м’я письменника пом╕чено й на л╕тературн╕й карт╕ Криму. Тут в╕н не раз бував, працював у склад╕ ком╕с╕╖ з боротьби ╕з ф╕локсерою на виноградниках П╕вденного берега Криму в район╕ С╕ме╖за, Алушти, Кастрополя, Куру-Узеня (нин╕ Сонячног╕рське) та ╕н. Бував у Севастопол╕, Ялт╕, Бахчисара╖; сво╖ми ногами сходив плантац╕╖ поб╕ля Кастеля, Демердж╕, Чатир-Дагу; мандрував углиб Кримського запов╕дного л╕су до монастиря Кузьми ╕ Дем’яна...
«Крим справив на мене таке сильне враження (краса природи не т╕льки вразила мене, а й пригн╕тила), що я ходив тут як ув╕ сн╕...», — писав М. Коцюбинський ╕з С╕ме╖за Михайлу Комарову.
Кримськ╕ враження залишились у його записних книжках, у листах письменника до дружини, друз╕в, лягли в основу опов╕дань ╕ новел «В путах шайтана», «На камен╕», «У гр╕шний св╕т», «П╕д м╕наретами»... Ц╕ твори побудован╕ виключно на матер╕ал╕, почерпнутому М. Коцюбинським з життя та побуту кримських татар, з використанням ╖хнього фольклору, зокрема легенд та переказ╕в. Письменник орган╕чно впл╕та╓ в канву майстерно виконаних опов╕дань кримськотатарську лексику, в╕д чого твори набувають колоритност╕, привабливост╕, правдивост╕. Тонко ╕ яскраво художн╕м словом змальову╓ письменник п╕вденнобережн╕ пейзаж╕ — гори, багату ╕ розк╕шну рослинн╕сть, море...
«Тут т╕льки море, скр╕зь море. Вранц╕ сл╕пить оч╕ його блакить, удень гойда╓ться зелена хвиля, вноч╕ воно диха╓, як слаба людина... В годину драту╓ сво╖м споко╓м, в негоду плю╓ на берег, ╕ б’╓ться, ╕ реве, як зв╕р, ╕ не да╓ спати...».
Кримський пер╕од життя ╕ творчост╕ славетного укра╖нського письменника М. Коцюбинського останн╕м часом глибоко ц╕кавить не лише укра╖нц╕в Криму, а й абориген╕в цього краю — кримських татар. Кримськотатарський письменник Юнус Кандим, який в╕льно читав ╕ писав укра╖нською, добре знався на наш╕й л╕тератур╕, перекладав Шевченка, Тичину, Сосюру та ╕нших письменник╕в, написав ╕ п╕дготував до друку сво╓ досл╕дження про кримський пер╕од життя ╕ творчост╕ Михайла Коцюбинського, переклав кримськотатарською мовою низку його опов╕дань.
Однак зд╕йснити сво╖ творч╕ задуми не встиг: ще дуже молодим, у 45 рок╕в, в╕н в╕д╕йшов за в╕чну межу 20 березня 2005 року. ╤ т╕льки у 2011 роц╕, через десять рок╕в з часу, як було п╕дготовлено рукопис до видання, у с╕мферопольському видавництв╕ «Тавр╕я» побачила св╕т ошатна книжка: «Михайло Коцюбинський «П╕д м╕наретами». До не╖ ув╕йшли твори М. Коцюбинського кримсько╖ тематики, а саме: нарис «В путах шайтана», опов╕дання «П╕д м╕наретами» та акварель «На камен╕». Книжку видано двома мовами — укра╖нською ╕ кримськотатарською в перекладах Юнуса Кандима. Таке двомовне видання твор╕в великого «сонцепоклонника» на кримськотатарську тематику сприя╓ духовному ╓днанню двох наших л╕тератур, двох наших народ╕в — укра╖нського ╕ кримськотатарського.
╤менем М. Коцюбинського на п╕востров╕ названо вулиц╕, к╕лька б╕бл╕отек. А нещодавно на П╕вденному берез╕ Криму в селищ╕ м╕ського типу С╕ме╖з, у будинку, де письменник жив у 1895 роц╕ п╕д час свого при╖зду в Крим у склад╕ ком╕с╕╖ з боротьби ╕з ф╕локсерою на виноградниках П╕вденнобережжя, силами ентуз╕аст╕в, палких прихильник╕в творчост╕ визначного письменника, класика нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури, було в╕дроджено музей Михайла Коцюбинського в С╕ме╖з╕. Чому в╕дроджено? А тому, що в 70-т╕ роки минулого стол╕ття зусиллями культурно-просв╕тницького товариства Криму ╕ Укра╖ни тут були в╕дкрит╕ мемор╕альний музей М. Коцюбинського та б╕бл╕отека його ╕мен╕, як╕ про╕снували до 1991 року.
На жаль, п╕сля розпаду СРСР, в нових сусп╕льно-пол╕тичних умовах в╕д усього того духовного надбання на будинку лишилася т╕льки мемор╕альна дошка… ╤ ось, нарешт╕, п╕сля двадцяти рок╕в музей в╕дроджено, твори кримсько╖ тематики видано, мемор╕альну дошку збережено… От би ще спромогтися на якщо не пам’ятник, то бодай погруддя письменника. Адже ж творчий ╕ громадянський подвиг цього великого патр╕ота ╕ майстра художнього слова заслугову╓ на це. Не будьмо ж безр╕дними ╕ванами. Хай пам’ять завжди стука╓ в наш╕ серця.
Люб╕мо ближнього, думаймо про велике, роб╕мо добро — як робив ╕ до чого закликав нас наш великий нац╕ональний письменник.

Данило КОНОНЕНКО,
член Нац╕онально╖ сп╕лки
письменник╕в Укра╖ни

Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ
НА КАМЕН╤

АКВАРЕЛЬ

З одиноко╖ на ц╕ле татарське село кав’ярн╕ дуже добре видно було ╕ море, й с╕р╕ п╕ски берега. В одчинен╕ в╕кна й двер╕ на довгу з колонками веранду так ╕ перлась ясна блакить моря, в неск╕нченн╕сть продовжена блакитним небом. Нав╕ть душне пов╕тря л╕тньо╖ днини приймало м’як╕ синяв╕ тони, в яких танули й розпливались контури далеких прибережних г╕р.
З моря дув в╕тер. Солона прохолода принаджувала гостей, ╕ вони, замовивши соб╕ каву, тислись до в╕кон або с╕дали на веранд╕. Нав╕ть хазя╖н кав’ярн╕, кривоногий Мемет, пильно стежачи за потребами гостей, кидав свому молодшому братов╕: «Джепар... он каве... б╕р каве!»1). А сам вихилявся в двер╕, щоб од╕тхнути вогким холодком та зняти на мить з голено╖ голови круглу татарську шапочку.
Поки червоний од задухи Джепар роздував у коминку жар та постукував рондельком, щоб вийшов добрий каймак2), Мемет вдивлявся у море.
— Буде буря! — об╕звався в╕н, не обертаючись. — В╕тер дужча╓. Он на човн╕ збирають в╕трила!
Татари повернули голови до моря.
На великому чорному баркас╕, що, здавалося, повертав до берега, справд╕ звивали в╕трила. В╕тер надував ╖х, ╕ вони виривалися з рук, як велик╕ б╕л╕ птахи; чорний човен нахилився ╕ л╕г боком на блакитн╕ хвил╕.
— До нас поверта╓! — об╕звався Джепар. — Я нав╕ть п╕знаю човен — то грек с╕ль прив╕з.
Мемет теж п╕знав грек╕в човен. Для нього це мало вагу, бо, опр╕ч кав’ярн╕, в╕н держав крамничку, також ╓дину на все село, ╕ був р╕зником. Значить, с╕ль йому потр╕бна.
Коли баркас наблизився, Мемет покинув кав’ярню ╕ подався на берег. Гост╕ посп╕шили вихилити сво╖ ф╕л╕жанки ╕ рушили за Меметом. Вони перетяли круту вузьку вулицю, об╕гнули мечет ╕ спустились каменистою стежкою до моря. Син╓ море хвилювалось ╕ кип╕ло на берез╕ п╕ною. Баркас п╕дскакував на м╕сц╕, хлюпав, як риба, ╕ не м╕г пристати до берега. Сивовусий грек та молодий наймит-дангалак3), стрункий ╕ довгоногий, вибивались ╕з сил, налягаючи на весла, однак ╖м не вдавалося роз╕гнати човен на береговий п╕сок. Тод╕ грек кинув у море котвицю, а дангалак почав швидко роззуватися та закасувати жовт╕ штани вище кол╕н. Татари перемовлялись з берега з греком. Синя хвиля скипала молоком б╕ля ╖х н╕г, а в╕дтак танула ╕ шип╕ла на п╕ску, т╕каючи в море.
— Ти вже готовий, Ал╕? — крикнув грек на дангалака.
Зам╕сть одпов╕д╕ Ал╕ перекинув гол╕ ноги через край човна ╕ скочив у воду. Зручним рухом в╕н п╕дхопив у грека м╕шок з с╕ллю, кинув соб╕ на плече ╕ поб╕г на берег. Його струнка ф╕гура в вузьких жовтих штанях та син╕й куртц╕, здоровий, засмалений морським в╕тром вид та червона хустка на голов╕ прегарно одбивались на тл╕ блакитного моря. Ал╕ скинув на п╕сок свою ношу ╕ знов скочив у море, занурюючи мокр╕ рожев╕ литки в легку й б╕лу, як збитий б╕лок, п╕ну, а дал╕ миючи ╖х у чист╕й син╕й хвил╕. В╕н п╕дб╕гав до грека ╕ мусив ловити мент, коли човен опускався вр╕вень з його плечем, щоб зручно було прийняти важкий м╕шок. Човен бився на хвил╕ ╕ рвався з котвиц╕, як пес ╕з ланцюга, а Ал╕ все б╕гав од човна на берег ╕ назад. Хвиля здоганяла його та кидала йому п╕д ноги клубки б╕ло╖ п╕ни.
Часом Ал╕ пропускав зручний мент ╕ тод╕ хапався за б╕к баркаса ╕ п╕дн╕мався разом з ним догори, мов краб, прил╕плений до кораблевого облавка.
Татари сходились на берег. Нав╕ть у сел╕, на пласких дахах осель з’являлися, незважаючи на спеку, татарки ╕ виглядали зв╕дти, як купки кв╕ток на грядках.
Море дедал╕ втрачало спок╕й. Чайки зн╕мались ╕з одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвил╕ ╕ плакали над морем. Море потемн╕ло, зм╕нилось. Др╕бн╕ хвил╕ зливались докупи ╕, мов брили зеленкуватого скла, непом╕тно п╕дкрадались до берега, падали на п╕сок ╕ розбивались на б╕лу п╕ну. П╕д човном клекот╕ло, кип╕ло, шумувало, а в╕н п╕дскакував ╕ плигав, немов н╕сся кудись на б╕логривих зв╕рах. Грек часто обертався назад ╕ з тривогою поглядав на море. Ал╕ прудк╕ше б╕гав од човна на берег, весь забризканий п╕ною. Вода при берез╕ починала каламутитись ╕ жовкнути; разом з п╕ском хвиля викидала зо дна моря на берег кам╕ння ╕, т╕каючи назад, вол╕кла ╖х по дну з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало. Приб╕й за яко╖ п╕вгодини перескакував уже через кам╕ння, заливав прибережну дорогу ╕ п╕дбирався до м╕шк╕в з с╕ллю. Татари мусили в╕дступити назад, щоб не замочити капц╕в.
— Мемет! Нурла! Помож╕ть, люди, а то с╕ль п╕дмочить! Ал╕! Йди ж туди! — хрип╕в грек.
Татари заворушились, ╕ поки грек танцював з човном на хвилях, з нудьгою позираючи на море, с╕ль опинилась у безпечному м╕сц╕.
Тим часом море йшло. Монотонний, ритм╕чний гом╕н хвиль перейшов у бухання. Спочатку глухе, як важке сапання, а дал╕ сильне ╕ коротке, як далекий стр╕л гармати. На неб╕ с╕рим павутинням снували хмари. Розгойдане море, вже брудне й темне, наскакувало на берег ╕ покривало скел╕, по яких потому ст╕кали патьоки брудно╖ з п╕ною води.
— Ге-ге! Буде буря! — кричав Мемет до грека. — Витягай на берег човна!
— Га? Що кажеш? — хрип╕в грек, намагаючись перекричати шум прибою.
— Човен на берег! — гукнув щосили Нурла.
Грек неспок╕йно закрутився ╕ серед бризк╕в ╕ рику хвиль почав розпутувати ланцюг, ув’язувати мотуззя. Ал╕ кинувся до ланцюга. Татари скидали капц╕, закочували штани й ставали до помоч╕. Врешт╕ грек п╕дняв котвицю, ╕ чорний баркас, п╕дхоплений брудною хвилею, що з н╕г до голови змила татар, посунув до берега. Купка з╕гнутих ╕ мокрих татар галасливо витягала з моря, серед клекоту п╕ни, чорний баркас, немов якусь морську потвору або величезного дельф╕на.
Та ось баркас л╕г на п╕ску. Його прив’язано до пал╕. Татари обтр╕пувались ╕ важили з греком с╕ль. Ал╕ помагав, хоч часом, коли хазя╖н забалакувався з покупцями, в╕н нишком позирав на незнайоме село. Сонце стояло вже над горами. По голому с╕рому виступу скел╕ л╕пились татарськ╕ халупки, зложен╕ з дикого кам╕ння, з пласкими земляними покр╕влями, одна на одн╕й, як хатки з карт. Без тин╕в, без вор╕т, без вулиць. Крив╕ стежки вились по каменист╕й спадин╕, щезали на покр╕влях ╕ з’являлись десь нижче просто од мурованих сход╕в. Чорно ╕ голо. Т╕льки на одн╕й покр╕вл╕ росла якимсь чудом тонка шовковиця, а знизу здавалось, що вона розстеляла темну корону на блакит╕ неба.
Зате за селом, у далек╕й перспектив╕, одкривався чар╕вний св╕т. В глибоких долинах, зелених од винограду ╕ повних сизо╖ ╕мли, т╕снились кам’ян╕ громади, рожев╕ од веч╕рнього сонця або син╕юч╕ густим бором. Кругл╕ лисогори, мов велетенськ╕ шатра, кидали од себе чорну т╕нь, а далек╕ шпил╕, сизо-блакитн╕, здавались зубцями застиглих хмар. Сонце часом спускало з-за хмар у ╕млу, на дно долини, ск╕сн╕ пасма золотих ниток — ╕ вони перетинали рожев╕ скел╕, син╕ л╕си, чорн╕ важк╕ шатра та засв╕чували вогн╕ на гострих шпилях.
При ц╕й казков╕й панорам╕ татарське село здавалось грудою дикого кам╕ння, ╕ т╕льки рядок струнких д╕вчат, що вертали од «ч╕шме»4) з високими кухлями на плечах, оживляв кам’яну пустелю.
Край села, у глибок╕й долин╕, б╕г пом╕ж волоських гор╕х╕в струмок. Морський приб╕й спинив його воду, ╕ вона розлилась пом╕ж деревами, одбиваючи в соб╕ ╖х зелень, барвн╕ халати татарок та гол╕ т╕ла д╕твори.
— Ал╕! — гукнув грек. — Поможи зсипати с╕ль!
За ревом моря Ал╕ ледве дочув.
Над берегом вис╕в солоний туман од др╕бних бризк╕в. Каламутне море скажен╕ло. Вже не хвил╕, а буруни вставали на мор╕, висок╕, сердит╕, з б╕лими гребенями, од яких з луском одривалися довг╕ китиц╕ п╕ни ╕ зл╕тали догори. Буруни йшли невпинно, п╕дбирали п╕д себе зворотн╕ хвил╕, перескакували через них ╕ заливали берег, викидаючи на нього др╕бний с╕рий п╕сок. Скр╕зь було мокро, поналивано, в берегових ямках лишалась вода.
Раптом татари почули тр╕ск, ╕ р╕вночасно вода полилась ╖м у капц╕. То сильна хвиля п╕дхопила човен ╕ кинула ╖м на палю. Грек п╕дб╕г до човна ╕ ахнув: у човн╕ була д╕ра. В╕н кричав од горя, лаявся, плакав — та рев моря покривав його лемент. Довелось витягти човен та й прив’язати знов. Грек був такий сумний, що, хоч запала н╕ч ╕ Мемет кликав його в кав’ярню, не п╕шов у село ╕ лишивсь на берез╕. Мов привиди, блукали вони з Ал╕ серед водяного пилу, сердитого бухання та сильного запаху моря, що проймав ╖х наскр╕зь. М╕сяць давно вже з╕йшов ╕ перескакував з хмари на хмару; при св╕тл╕ його берегова смуга б╕л╕ла од п╕ни, наче вкрита першим пухким сн╕гом. Врешт╕ Ал╕, зваблений вогнями в сел╕, намовив грека зайти в кав’ярню.
Грек розвозив с╕ль по прибережних кримських селах раз на р╕к ╕ звичайно боргував. На другий день, щоб не гаяти часу, в╕н наказав Ал╕ лагодити човен, а сам подався г╕рською тропою збирати по селах довги: берегова стежка була затоплена, ╕ з боку моря село було одр╕зане од св╕ту.
Вже з полудня хвиля почала спадати, ╕ Ал╕ взявся до роботи. В╕тер тр╕пав червону хустину на голов╕ дангалака, а в╕н порався коло човна та курникав монотонну, як приб╕й моря, п╕сню. У в╕дпов╕дний час, як добрий мусульманин, в╕н розстеляв на п╕ску хустинку ╕ ставав на кол╕на в богом╕льному споко╖. Вечорами в╕н розкладав над морем огонь, варив соб╕ п╕лав з п╕дмоченого рижу, що лишивсь на баркас╕, ╕ нав╕ть лагодився ночувати при човн╕, та Мемет покликав його в кав’ярню. Там лиш раз на р╕к, як на╖здили покупц╕ винограду, трудно було здобути м╕сце, а тепер в╕льно й просторо.
В кав’ярн╕ було затишно. Джепар др╕мав коло печ╕, зав╕шано╖ блискучою посудиною, а в печ╕ др╕мав ╕ попел╕в вогонь. Коли Мемет будив брата покликом: «Каве!» — Джепар здригався, схоплювався ╕ брався за м╕х, щоб розбудити вогонь. Огонь у печ╕ скалив зуби, пирскав ╕скрами ╕ поблискував по м╕дян╕й посуд╕, а по хат╕ розходилась запашна пара св╕жо╖ кави. П╕д стелею гули мухи. За столами, на широких, оббитих китайкою ослонах, сид╕ли татари; в одному м╕сц╕ грали в кост╕, в другому — в карти, ╕ скр╕зь стояли мал╕ ф╕л╕жанки з чорною кавою. Кав’ярня була серцем села, куди зб╕гались ус╕ ╕нтереси людност╕, все те, чим жили люди на камен╕. Там зас╕дали сам╕ значн╕ гост╕. Старий суворий мулла Асан, у чалм╕ й довгому халат╕, що м╕шком вис╕в на його к╕стлявому задуб╕лому т╕л╕. В╕н був темний ╕ упертий, як в╕слюк, ╕ за це вс╕ його поважали. Був тут ╕ Нурла-ефенд╕, багатир, бо мав руду корову, плетену гарбу ╕ пару буйвол╕в, а також заможний «юзбаш» (сотник), пос╕дач ╓диного на ц╕ле село коня. Вс╕ вони були родич╕, як ╕ ц╕ла людн╕сть того невеличкого закинутого села, хоч це не заважало ╖м д╕литися на два ворож╕ табори. Причина ворожнеч╕ та╖лась у невеличкому джерел╕, що било з-п╕д скел╕ ╕ ст╕кало теч╕йкою якраз посередин╕ села, пом╕ж татарськими городами. Т╕льки ця вода давала життя всьому, що росло на камен╕, ╕ коли одна половина села спускала ╖╖ на сво╖ городчики, у друго╖ бол╕ло серце дивитись, як сонце ╕ кам╕нь в’ялять ╖м цибулю. Дв╕ найбагатш╕ й найб╕льш впливов╕ особи в сел╕ мали городи на р╕зних боках теч╕йки — Нурла на правому, юзбаш на л╕вому. ╤ коли останн╕й спускав воду на свою землю, Нурла затамовував пот╕к вище, одводив його до себе ╕ давав воду сво╓му кутков╕. Це гн╕вило вс╕х л╕вобережних, ╕ вони, забуваючи на родинн╕ зв’язки, боронили право на життя сво╖й цибул╕ та розбивали один одному голову. Нурла ╕ юзбаш стояли на чол╕ ворогуючих парт╕й, хоч юзбашева парт╕я немов переважала, бо на ╖╖ боц╕ був мулла Асан. Ця ворожнеча пом╕чалась ╕ в кав’ярн╕: коли прихильники Нурли грали в кост╕, то юзбашев╕ з презирством дивились на них ╕ с╕дали до карт. В одному вороги сходились: ус╕ пили каву. Мемет, що не мав города ╕, як комерсант, стояв вище парт╕йних суперечок, усе шкандибав на кривих ногах од Нурли до юзбаша, зацитькував ╕ мирив. Його гладке обличчя ╕ голена голова лисн╕ли, як у облупленого барана, а в хитрих очах, завжди червоних, блукав неспок╕йний вогник. В╕н в╕чно був чимсь заклопотаний, щось в╕чно розм╕рковував, пригадував, л╕чив ╕ раз у раз б╕гав у крамничку, у льох то знов до гостей. Часом в╕н виб╕гав з кав’ярн╕, п╕дн╕мав лице уверх, до пласко╖ покр╕вл╕, ╕ кликав:
— Фатьме!..
╤ тод╕ од ст╕н його дому, що зд╕ймався над кав’ярнею, одд╕лялась, мов т╕нь, завинена в покривало ж╕нка ╕ тихо проходила через покр╕влю до самого ╖╖ краю.
В╕н кидав ╖й наверх порожн╕ м╕шки або щось наказував р╕зким, скрипучим голосом, коротко ╕ владно, як пан служебц╕, — ╕ т╕нь зникала так само непом╕тно, як ╕ з’являлась.
Ал╕ раз побачив ╖╖. В╕н стояв коло кав’ярн╕ ╕ стежив, як тихо ступали жовт╕ патинки по кам’яних сходах, що ╓днали Меметову хату з землею, а ясно-зелене «фередже»5) складками спадало по струнк╕й ф╕гур╕ од голови аж до червоних шаровар╕в. Вона спускалась тихо, повол╕, несучи в одн╕й руц╕ порожн╕й кухоль, а другою притримуючи фередже так, що т╕льки велик╕ довгаст╕ чорн╕ оч╕, вимовн╕, як у г╕рсько╖ сарни, м╕г бачити сторонн╕й. Вона спинила оч╕ на Ал╕, в╕дтак спустила пов╕ки ╕ пройшла дал╕ тихо ╕ спок╕йно, як ╓гипетська жриця.
Ал╕ здалося, що т╕ оч╕ п╕рнули в його серце, ╕ в╕н пон╕с ╖х з собою.
Над морем, лагодячи човна та курникаючи сво╖ сонн╕ п╕сн╕, в╕н дививсь у т╕ оч╕. В╕н бачив ╖х скр╕зь: ╕ в прозор╕й як скло та як скло дзв╕нк╕й хвил╕, ╕ на гарячому, блискучому на сонц╕ камен╕. Вони дивились на нього нав╕ть ╕з ф╕л╕жанки чорно╖ кави. В╕н част╕ше поглядав на село ╕ часто бачив на кав’ярн╕, п╕д одиноким деревом, невиразну ф╕гуру ж╕нки, що була звернена до моря, немов шукала сво╖х очей.
До Ал╕ скоро звикли в сел╕. Д╕вчата, проходячи од ч╕шме, н╕би ненароком, одкривали обличчя, коли стр╕чались з красунем турком, потому пален╕ли, йшли швидше й шептались пом╕ж себе. Мужськ╕й молод╕ подобалась його весела вдача. Л╕тн╕ми вечорами, такими тихими й св╕жими, коли зор╕ вис╕ли над землею, а м╕сяць над морем, Ал╕ виймав свою зурну, привезену з-п╕д См╕рни, примощувався п╕д кав’ярнею або де╕нде ╕ розмовляв з р╕дним кра╓м сумними, хапаючими за серце згуками. Зурна скликала молодь, мужську, звичайно. ╥м зрозум╕ла була п╕сня Сходу, ╕ скоро в т╕н╕ кам’яних осель, переткан╕й блакитним св╕тлом, починалась забава: зурна повторяла один ╕ той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як п╕сня цв╕ркуна, аж робилось млосно, аж починало п╕д серцем сверб╕ти, й запаморочен╕ татари п╕дхоплювали в такт п╕сн╕:
— О-ля-ля... о-на-на...
З одного боку др╕мав та╓мний св╕т чорних велетн╕в г╕р, з другого — лягло дол╕ пог╕дне море й з╕тхало кр╕зь сон, як мала дитина, ╕ тремт╕ло п╕д м╕сяцем золотою дорогою...
— О-ля-ля... о-на-на...
Т╕, що дивились згори, з сво╖х кам’яних гн╕зд, бачили часом простягнену руку, що попадала п╕д пром╕нь м╕сяця, або тремтяч╕ у танц╕ плеч╕ ╕ слухали одноман╕тний, в’╖дливий присп╕в до зурни:
— О-ля-ля... о-на-на...
Фатьма теж слухала.
Вона була з г╕р. З далекого г╕рського села, де жили ╕нш╕ люди, де були сво╖ звича╖, де лишились подруги. Там не було моря. Прийшов р╕зник, заплатив батьков╕ б╕льше, н╕ж могли дати сво╖ парубки, й забрав ╖╖ до себе. Противний, неласкавий, чужий, як ус╕ тут люди, як цей край. Тут нема родини, нема подруг, прихильних людей, це край св╕та, нема дор╕г нав╕ть зв╕дси...
— О-ля-ля... о-на-на...
Нема дор╕г нав╕ть, бо як море розсердиться, то забира╓ ╓дину прибережну тропу... Тут т╕льки море, скр╕зь море. Вранц╕ сл╕пить оч╕ його блакить, удень гойда╓ться зелена хвиля, вноч╕ воно диха╓, як слаба людина... В годину драту╓ сво╖м споко╓м, в негоду плю╓ на берег, ╕ б’╓ться, ╕ реве, як зв╕р, ╕ не да╓ спати... Нав╕ть в хату залазить його гострий дух, од якого нудить... Од нього не втечеш, не схова╓шся... воно скр╕зь, воно дивиться на не╖... Часом воно дрочиться: укри╓ться б╕лим, як сн╕г на горах, туманом; зда╓ться, нема його, щезло, а п╕д туманом усе-таки б’╓ться, стогне, з╕тха╓... Ось як тепер, о!..
— Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..
— О-ля-ля... о-на-на...
...Б’╓ться п╕д туманом, як дитина в пелюшках, а потому скида╓ ╖х з себе... Л╕зуть угору довг╕, подерт╕ шматки туману, ч╕пляються до мечету, закутують село, залазять у хату, с╕дають на серце, нав╕ть сонця не видно... Та от тепер... от тепер...
— О-ля-ля... о-на-на...
...Тепер вона часто виходить на дах кав’ярн╕, притуля╓ться до дерева ╕ дивиться на море... Н╕, не моря вона шука╓, вона стежить за червоною пов’язкою на голов╕ чужинця, немов спод╕ва╓ться, що побачить його оч╕ — велик╕, чорн╕, гаряч╕, як╕ ╖й сняться... Там, на п╕ску, над морем, зацв╕ла тепер ╖╖ любима кв╕тка — г╕рський крок╕с...
— О-ля-ля... о-на-на...
Зор╕ висять над землею, м╕сяць — над морем...
. . . . . .
— Ти здалеку?
Ал╕ здригнувся. Голос ╕шов зверху, з даху, ╕ Ал╕ п╕дняв туди оч╕.
Фатьма стояла п╕д деревом, а т╕нь од нього вкривала Ал╕. В╕н спален╕в ╕ за╖кнувся:
— З... п-п╕д... См╕рни... далеко зв╕дси...
— Я з г╕р.
Мовчанка.
Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а оч╕ полонила татарка й не пускала од сво╖х.
— Чого забився сюди? Тоб╕ тут сумно?
— Я б╕дний — н╕ з╕рки на неб╕, н╕ стебла на земл╕... заробляю.
— Я чула, як ти гра╓ш...
Мовчанка.
— Весело... У нас у горах також весело... музики, д╕вчата весел╕... у нас нема моря... А у вас?
— Близько нема.
— Йохтер?6) ╤ ти не чу╓ш у хат╕, як воно диха╓?
— Н╕. У нас зам╕сть моря п╕сок... Несе в╕тер гарячий п╕сок, ╕ ростуть гори, немов горби верблюж╕... У нас...
— Цсс!..
Вона наче ненароком висунула з-п╕д фередже б╕лий, випещений вид ╕ поклала з фарбованим н╕гтем палець на повн╕ рожев╕ уста.
Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш б╕ля мечету просунулась якась ж╕ноча постать.
— Ти не бо╖шся, ханим7), розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?
— Що в╕н схоче...
— В╕н нас заб’╓, як побачить.
— Як в╕н схоче...

* * *
Сонця не було ще видно, хоч деяк╕ шпил╕ Яйли вже рожев╕ли. Темн╕ скел╕ виглядали понуро, а море лежало внизу п╕д с╕рою поволокою сну. Нурла спускався з Яйли ╕ сливе б╕г за сво╖ми буйволами. В╕н посп╕шався, йому було так пильно, що в╕н не пом╕чав нав╕ть, як копиця св╕жо╖ трави зсувалась ╕з гарби на спини буйволам ╕ розтрушувалась по дороз╕, коли високе колесо, зачепившись за кам╕нь, п╕дкидало на б╕гу плетеною гарбою. Чорн╕ присадкуват╕ буйволи, покручуючи мохнатими горбами й лобатими головами, звернули в сел╕ до свого об╕йстя, але Нурла опам’ятався, повернув ╖х у другий б╕к ╕ зупинився аж перед кав’ярнею. В╕н знав, що Мемет там ночу╓, ╕ шарпнув двер╕.
— Мемет, Мемет! Кель мунда!8)
Мемет, заспаний, скочив на ноги ╕ протирав оч╕.
— Мемет! Де Ал╕? — питав Нурла.
— Ал╕... Ал╕... тут десь... — ╕ в╕н обв╕в зором порожн╕ лавки.
— Де Фатьма?
— Фатьма?.. Фатьма спить...
— Вони в горах.
Мемет витр╕щив на Нурлу оч╕, спок╕йно перейшов через кав’ярню ╕ виглянув надв╕р. На дороз╕ стояли буйволи, засипан╕ травою, ╕ перший пром╕нь сонця лягав на море.
Мемет вернувся до Нурли.
— Чого ти хочеш?
— Ти божев╕льний... Я тоб╕ кажу, що твоя ж╕нка втекла з дангалаком, я ╖х бачив у горах, як повертав ╕з Яйли.
Меметов╕ оч╕ пол╕зли наверх. Дослухавши Нурлу, в╕н од╕пхнув його, вискочив з хати ╕, коливаючись на сво╖х кривих ногах, пол╕з по сх╕дцях наверх. В╕н обб╕г сво╖ поко╖ ╕ вискочив на дах кав’ярн╕. Тепер в╕н справд╕ був як божев╕льний.
— Осма-ан! — крикнув в╕н хриплим голосом, приклавши долон╕ до рота. — Са-ал╕! Джепа-ар! Бек╕р! Кель мун-да-а! — В╕н обертався на вс╕ сторони ╕ скликав, як на пожежу: — Усе-╖н! Муста-фа-а-а!
Татари прокидались ╕ з’являлись на пласких покр╕влях.
Тим часом Нурла помагав знизу:
— Ас-ан! Маму-ут! Зекер╕й-а-а! — гукав в╕н не сво╖м голосом.
Сполох л╕тав над селом, зн╕мався вгору, до верхн╕х хатин, скочувався вниз, скакав з покр╕вл╕ на покр╕влю ╕ збирав народ. Червон╕ фези з’являлись скр╕зь ╕ кривими та крутими стежками зб╕гались до кав’ярн╕.
Нурла поясняв, що сталося.
Мемет, червоний ╕ непритомний, мовчки поводив по юрб╕ вибалушеними очима. Врешт╕ в╕н п╕дб╕г до краю покр╕вл╕ ╕ скочив униз зручно й легко, як к╕т.
Татари гули. Ус╕х тих родич╕в, що ще вчора розбивали один одному голови в сварц╕ за воду, ╓днало тепер почуття образи. Зачеплено було не т╕льки Меметову честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак, наймит ╕ заволока. Р╕ч нечувана. ╤ коли Мемет вин╕с ╕з хати довгий н╕ж, яким р╕зав овець, ╕, блиснувши ним на сонц╕, р╕шуче застромив за пояс, р╕д був готовий.
— Веди!
Нурла рушив попереду, за ним, налягаючи на праву ногу, посп╕шався р╕зник ╕ в╕в за собою довгу низку обурених ╕ завзятих родич╕в.
Сонце вже показалось ╕ пекло кам╕нь. Татари злазили вгору добре в╕домою ╖м стежкою, витягшись у л╕н╕ю, як колонка мандруючих мурах. Передн╕ мовчали, ╕ т╕льки ззаду рядка сус╕ди перекидались словами. Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить уже дичину. Мемет, червоний ╕ понурий, пом╕тн╕ше шкандибав. Хоч було ще рано, с╕р╕ маси кам╕ння нагр╕лися вже, як чер╕нь печ╕. По ╖х голих, випнутих боках, то круглих, як велетенськ╕ шатра, то гострих, мов вершки заклятих хвиль, слався м’ясистим листом отруйний молочай, а нижче, туди ╕к морю, сповзав пом╕ж синяв╕ груди кам╕ння яро-зелений капорець. Вузенька стежка, ледве пом╕тна, як сл╕д дикого зв╕ра, щезала часом серед кам’яно╖ пустин╕ або ховалась п╕д виступом скел╕. Там було вогко й холодно, ╕ татари п╕дн╕мали фези, щоб осв╕жити голен╕ голови. Зв╕дти вони знову вступали у п╕ч — розпалену, душну, с╕ру й залиту сл╕пучим сонцем. Вони уперто дерлись на гори, подавшись тулубом трохи вперед, погойдуючись злегка на вигнутих дугою татарських ногах, або обминали вузьк╕ й чорн╕ провалля, черкаючись плечем об гострий б╕к скел╕ та ставлячи на край безодн╕ ноги з певн╕стю г╕рських мул╕в. ╤ чим дал╕ вони йшли, чим важче ╖м було обминати перешкоди, чим сильн╕ше пекло ╖х зверху сонце, а знизу кам╕нь, тим б╕льше завзяття одбивалось на ╖х червоних, упр╕лих обличчях, тим сильн╕ше запекл╕сть випирала ╖м з лоба оч╕. Дух цих диких, ялових, голих скель, що на н╕ч умирали, а вдень були тепл╕, як т╕ло, обняв душ╕ покривджених, ╕ вони йшли обороняти свою честь ╕ сво╓ право з незламн╕стю суворо╖ Яйли. Вони посп╕шалися. ╥м треба було перейняти вт╕кач╕в, поки вони не добралися до сус╕днього сельця Суаку та не втекли морем. Правда, ╕ Ал╕, й Фатьма були тут людьми чужими, не знали стежок ╕ легко могли заплутатися в ╖х лаб╕ринт╕ — ╕ на це рахувала погоня. Проте, хоч до Суаку лишилось небагато, н╕де н╕кого не було видно. Робилось душно, бо сюди, в гори, не дол╕тав вогкий морський в╕тер, до якого вони звикли на берез╕. Коли вони спускались у провалля або злазили на гору, др╕бн╕ колюч╕ кам╕нц╕ сипались ╖м з-п╕д н╕г — ╕ це дратувало ╖х, упр╕лих, стомлених ╕ лихих: вони не знаходили того, чого шукали, а тим часом кожен з них покинув у сел╕ якусь роботу. Задн╕ трохи припинилися. Зате Мемет поривався наперед, з затуманеним зором ╕ головою, як у роз’юшеного цапа, ╕, шкутильгаючи, то виростав, то опадав, як морська хвиля. Вони почали тратити над╕ю. Нурла оп╕знився, це було очевидячки. Проте йшли. К╕лька раз заломистий берег Суаку блиснув ╖м згори с╕рим п╕ском й зникав. Раптом Зекер╕я, один з передн╕х, сикнув ╕ зупинився. Вс╕ озирнулись на нього, а в╕н, не мовлячи н╕ слова, простяг руку вперед ╕ показав на високий кам’яний р╕г, що виступав у море. Там, з-за скел╕, на один мент мигнула червона головна пов’язка ╕ зникла. У вс╕х закалатало серце, а Мемет стиха рикнув. Вони ззирнулися — ╖м прийшла до голови одна думка: якби вдалося загнати Ал╕ на р╕г, то можна взяти його там гол╕руч. Нурла мав уже план; в╕н поклав на уста палець, ╕ коли вс╕ замовкли, розд╕лив ╖х на три частини, що мали оточити р╕г з трьох стор╕н; з четверто╖ скеля стр╕мко спадала в море. Вс╕ стали обережними, як на вловах, т╕льки Мемет кип╕в ╕ рвався наперед, просвердлюючи жадним оком скелю. Та ось виткнувся з-за кам╕ння кра╓чок зеленого фередже, а за ним злазив на гору, мов виростав ╕з скел╕, стрункий дангалак. Фатьма йшла попереду — зелена, як весняний кущ, а Ал╕, на сво╖х довгих ногах, т╕сно обтягнених жовтими ногавицями, в син╕й куртц╕ ╕ червон╕й пов’язц╕, високий ╕ гнучкий, як молодий кипарис, здавався на тл╕ неба велетнем. ╤ коли вони стали на вершечку, з прибережних скель знявся табун морських птах╕в ╕ вкрив блакить моря тремтячою с╕ткою крил.
Ал╕, очевидячки, заблудився ╕ радився з Фатьмою. Вони з тривогою оглядались на кручу, шукали стежки. Здалеку видн╕лась спок╕йна бухта Суаку.
Раптом Фатьма жахнулась ╕ скрикнула. Фередже зсунулось з ╖╖ голови ╕ впало додолу, а вона з жахом втопила оч╕ у налит╕ кров’ю скажен╕ чолов╕ков╕ баньки, що дивились на не╖ з-за каменя. Ал╕ озирнувся, ╕ в ту ж мить з ус╕х стор╕н пол╕зли на скелю, ч╕пляючись руками й ногами за гостре кам╕ння, ╕ Зекер╕я, ╕ Джепар, ╕ Мустафа — вс╕ т╕, що слухали його музику ╕ пили з ним каву. Вони вже не мовчали; з грудей ╖х, разом з гарячим в╕ддихом, вил╕тала хвиля зм╕шаних згук╕в ╕ йшла на вт╕кач╕в. Т╕кати було н╕куди. Ал╕ випростувався, уперся ногами в кам╕нь, поклав руку на короткий н╕ж ╕ чекав. Од його вродливого лиця, бл╕дого й гордого, била в╕двага молодого орла. Тим часом за ним, над кручею, кидалася, як чайка, Фатьма. З одного боку було ненавидне море, з другого — ще б╕льш ненавидний, нестерпучий р╕зник. Вона бачила його побаран╕л╕ оч╕, недобр╕ син╕ уста, коротку ногу ╕ гострий р╕зницький н╕ж, яким в╕н р╕зав овець. ╥╖ душа перелинула через гори. Р╕дне село. Зав’язан╕ оч╕. Грають музики, ╕ р╕зник веде ╖╖ зв╕дти над море, як овечку, щоб заколоти. Вона розпучливим рухом закрила оч╕ ╕ втратила р╕вновагу. Син╕й халат в жовт╕ п╕вм╕сяц╕ нахилився ╕ зник серед крику сполоханих чайок...
Татари жахнулись: ця проста ╕ неспод╕вана смерть одкинула ╖х од Ал╕. Ал╕ не бачив, що сталося позад його. Як вовк, поводив в╕н навкруги очима, дивуючись, чого вони ждуть. Невже бояться? В╕н бачив перед собою полиск хижих очей, червон╕ й завзят╕ обличчя, роздут╕ н╕здр╕ й б╕л╕ зуби — ╕ вся ця хвиля лютост╕ раптом наскочила на нього, як морський приб╕й. Ал╕ оборонявся. В╕н проколов руку Нурл╕ ╕ дряпнув Османа, та в ту ж хвилю його збили з н╕г, ╕, падаючи, в╕н бачив, як Мемет п╕дняв над ним н╕ж ╕ всадив йому м╕ж ребра. Мемет колов куди попало, з нестямою смертельно ображеного ╕ з байдужн╕стю р╕зника, хоч груди Ал╕ перестали вже дихати, а гарне обличчя набрало спокою.
Справа була ск╕нчена, честь роду визволена з ганьби. На камен╕, п╕д ногами, валялось т╕ло дангалака, а б╕ля нього стоптане й пошматоване фередже.
Мемет був п’яний. В╕н хитався на кривих ногах ╕ вимахував руками, його рухи були безглуздими ╕ зайвими. Роз╕пхнувши ц╕кавих, що товпились над трупом, в╕н ухопив Ал╕ за ногу ╕ повол╕к. За ним рушили вс╕. ╤ коли вони йшли назад тими самими стежками, спускаючись униз та злазячи на гору, розк╕шна голова Ал╕, з обличчям Ган╕меда, билась об гостре кам╕ння ╕ спливала кров’ю. Часом вона п╕дскакувала на нер╕вних м╕сцях, ╕ тод╕ здавалося, що Ал╕ з чимсь згоджу╓ться ╕ каже: «Так, так...»
Татари йшли за ним ╕ лаялись.
Коли процес╕я вступила врешт╕ в село, вс╕ пласк╕ покр╕вл╕ вкрились барвними масами ж╕нок ╕ д╕тей ╕ виглядали, як сади Сем╕рам╕ди.
Сотки ц╕кавих очей проводили процес╕ю аж до моря. Там на п╕ску, аж б╕лому од полудневого сонця, стояв похилений трохи чорний баркас, мов викинений в бурю дельф╕н з пробитим боком. Н╕жна блакитна хвиля, чиста й тепла, як перса д╕вчини, кидала на берег мереживо п╕ни. Море зливалось з сонцем в рад╕сний усм╕х, що досягав аж ген далеко, через татарськ╕ осел╕, через садки, чорн╕ л╕си — до с╕рих нагр╕тих громад Яйли.
Все осм╕халось.
Без сл╕в, без наради татари п╕дняли т╕ло Ал╕, поклали його в човен ╕ при тривожних ж╕ночих криках, що неслись ╕з села, з пласких дах╕в, як зойк наляканих чайок, дружно з╕пхнули човен у море. Шурхнув по кам╕нцях човен, плюснула хвиля, загойдався на н╕й баркас ╕ став.
В╕н стояв, а хвиля гралась навкруги його, плюскала в боки, бризкала п╕ною ╕ потиху, ледве пом╕тно односила в море.
Ал╕ плив назустр╕ч Фатьм╕...
Черн╕г╕в, с╕чень 1902

1) Одна кава... дв╕ кави.
2) П╕на на кав╕.
3) Дангалак (татар.) — весляр.
4) Фонтан
5) Фередже (татар.) — паранджа.
6) Нема?
7) Хазяйка, пан╕.
8) Йди сюди!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11703

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков