Версiя для друку Обговорити в форумi

Творчість молодих
У НАС В ГОСТЯХ — ЛІТЕРАТУРНА СТУДІЯ «ДЕБЮТ»,
ЯКА ПРАЦЮЄ ПРИ ЧЕРКАСЬКІЙ ОБЛАСНІЙ ЮНАЦЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ ім. В. СИМОНЕНКА

Керівник літературної студії «Дебют» Оксана Галаєва народилася 1980 року в селі Фрунзе Сакського району тоді ще Кримської області. У 1987 році вступила до першого класу Фрунзенської середньої школи. Вірші почала писати з 4-го класу, а навчаючись у 10-му класі брала активну участь у шкільних, районних, республіканській олімпіадах з української мови та літератури, захищала роботу у Малій академії наук при Сімферопольському державному університеті (в секції «Література та українознавство» — подавала, як вірші, так і дослідження «Чарівність і краса української мови»). Як би зараз знадобилося таке дослідження для «Кримської світлиці»!
11-й клас Оксана закінчувала на Полтавщині, а потім навчалась у Черкаському національному університеті (отримала диплом магістра філології) та Слов’янському державному педагогічному університеті (логопед шкільних та дошкільних навчальних закладів). Нині – здобувач кафедри української літератури і компаративістики Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. Одночасно працює вчителем-логопедом в одному з дошкільних закладів міста Черкаси.
Молода поетеса, творчість якої починалася в Криму, а розвивається і набирається сил у місті над Дніпром, в якому колись розквітнув талант витязя молодої української поезії Василя Симоненка, постійно і наполегливо шукає власний поетичний голос, намагається передати у своїх віршах усі відтінки і красу рідного слова.
Оксана Галаєва – авторка трьох поетичних збірок: «Ієрогліфи тиші» (2009), «Коралові рифи (рими)» (2012), «Вітражі» (2012) та літературознавчих досліджень творчості письменників Черкащини «Магія образного слова» (2012). Пише есеї, оповідання, казки, вірші — і тепер, очолюючи літературну студію, допомагає своїм юним колегам по перу оволодівати словесною майстерністю.

Оксана ГАЛАЄВА

* * *
Сонними незграбними світами
Марить місто крізь тенета сліз,
Де блукає світло, і ночами
Перегукується променями хмиз.
Світ змілів… Розплескані вітрила
Ліхтарями дихають суцвіть…
Хвиледивно поринають крила
І летять хвилинами століть…
* * *
Перетнути б мегаполіс долі,
Зазирнути в скриньку вітражів,
Ніби чайка ловить зорі,
Не промовить місяць слів.
І застигло слово у повітрі…
І завмерли літери в руці,
Та гойдався спокій – світ на вістрі
Пломеніє в променях митців.

Денис ІВАНОВ

Денис Іванов народився 8 березня 1994 р. у місті Вінниця. Почав писати твори з 2010 р.
Навчається в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького. У творчому доробку — два романи, декілька нарисів, еcеїв та віршів.
«ПОМИЛКИ ДОДАЮТЬ РОЗУМУ»

Пат
— Помилки додають розуму…
Він думає, що я зверну на нього увагу. Сидить собі там у вітальні, у своєму затишному кріслі, курить трубку. Він у зеленувато-коричневому сюртуку, чорних гетрах, домашніх м’яких черевиках, на шиї краватка аскот, ледь видніється крізь сіру хмару тютюнового диму і власної несвідомості.
— Ти знову впадаєш у крайнощі, мій друже! (Він мені не друг). Ти знову дивишся крізь окуляри об’єктивності, але з суб’єктивними лінзами. Не намагайся іти збоку стежки. Не шукай такого правила, яке підійшло б під усі пункти. Немає правильного і неправильного, хорошого та поганого. Є лише ти, от і все. – Цифровий годинник на полиці показує якісь незрозумілі символи та штрихи. – Я веду до того, що не кожному помилки додають розуму. Потрібно бути дуже талановитим і розумним, щоб помічати їх. Дехто просто не може стати кращим. Люди не змінюються.
— Але є ті, хто зважає на свої помилки. Не намагайся мене переконати.
Він категоричний.
— Я і не хочу. Але, погодься, таких везучих людей небагато. Все ж, я не згоден з цим твердженням… Воно не так сформульовано. Помилки розуму не додають, вони додають мудрості. Знаєш у чому різниця?
Ніби здалеку я почув свій сміх, свій охриплий сміх, потім кашель.
— Мудрий об’єктивно оглядається назад, бачить шлях, який він пройшов і як він його пройшов, мудра людина аналізує себе та свої вчинки. Наймудріший з усіх смертних аналізує чужі вчинки, вчиться на чужих помилках. Я ніколи не зустрічав такого і навряд чи зустріну.
— А розумні?..
Він стомленим, майже мертвим поглядом дивиться на багаття, на граючі яскраві язики полум’я. Вони злітали уверх ніби опудала багряних драконів на китайському святі.
— А розумники лише книжки читають. Розумники не сприймають життя, не сприймають себе. Вони впевнені у законах Ома, у теорії Дарвіна, але чи допомагає їм це у скрутні часи? Мудра людина знає життя, а розумна – науку.

КАТАЛІЗАТОР
Холодне морозне повітря. Мертве гниле листя біля страждаючих стовбурів одиноких дерев. Парк атракціонів у цю пору року впадає у стан кататонії. Повсюду рожеві пухнасті, з людський зріст, неживі кролики. Вона сидить поруч на лавці і думає про мишей.
— Помилки – це шкала нашого досвіду, наша мудрість і наші навички – каталізатор, що впливає на швидкість заповнення цієї шкали. – Я сів поруч, вона дивиться в одну і ту саму точку, мабуть, не слухаючи мене. Та я все ж продовжу. – Найвища позначка шкали – це перехід на нову стадію. У «Так казав Заратустра» Ніцше писав про Надлюдину – Ubermensch. Людина усе своє життя, як усі люди усе життя людства, прямує до самовдосконалення, до того, щоб стати Надлюдиною. Можливо, це і є сенс людського життя? Самовдосконалившись, людина, будучи невід’ємною частиною суспільства, вдосконалює і його, соціум. А помилки і є тими цеглинами, якими людина складає будинок кращого майбутнього.
Вона встає з лави і йде, дивлячись прямо перед собою. Вона падає у прірву.

ПЕРЕЛОМ
Високий непідступний мис. На вершині його не тануть сніги. Лапатий сніг прямує з неба на свою кінцеву зупинку. Унизу жорстокі нестримні хвилі намагаються прорвати оборону миса. Ганнібал біля воріт. Вони без жалю б’ють гостре каміння. У сніжному сугробі лежить, помираючи, ворон. Він чесний перед собою і перед життям, йдучи в небуття. Парадокс! Небуття своїм існуванням стверджує свою осмисленість, а якщо воно осмислене, яке ж це тоді небуття?
Я лягаю у сніжний замет поряд із вороном. Бездумне сіре небо. Безодня наді мною.
— Головне, щоб помилки тебе не зламали. Щоб у всій цій купі негативу та невдач не наступив перелом. Згадай міф про Сізіфа. Він постійно підіймав той камінь на гору. Камінь падав. Була це його провина, чи ні, це була помилка. Але Сізіф все одно знову і знову підіймав камінь, незважаючи на помилки. Інша справа, чи потрібно це було? Найсильніша зброя помилок – відчуття нестачі сенсу. Усе частіше я задаюсь питанням «нащо?». Чи варто? Чи варті ті зусилля такої нагороди? Але це вже дещо інше питання…
Я прокинувся. Пробудження життя…

Тетяна КОЗЛОВСЬКА

Тетяна Козловська – учениця 10 класу загальноосвітньої школи № 15 м. Черкаси

НЕ ТАК
Все зовсім якось не так,
Не так, як було навіть вчора.
Я сіла в життєвий літак
Й злетіла крізь порвані штори.

Злетіла на крилах, як птах;
А може, мені так здалося…
А може, то хтось на плечах
Вітер пустив у волосся.

А може, то просто весна
Так дивно вплелася у душу.
А може, легені сповна
Так тиснуть повітря на сушу.

А може, то квітень заграв
На скрипці своїй майже літній,
А травень у руки поклав
Перші пориви тендітні…

Та все зовсім якось не так.
Хоч так, як було, вже не буде.
Лише від кохання смак
Наповнить, як завжди, груди.

НЕ НАША ОСІНЬ
Незаплетена осінь тіка,
За собою лишаючи слід.
Ти, як спогад, згубився в віках
І розтанув для мене, як лід.

Вже торкається холод кісток,
Обіймає і ріже в очах.
А годинник ковтає пісок
І ховає зорі у снах.

Відболить наша осінь колись
І розтане, як перший сніг…
Ти на мене, прошу, не злись:
Ти тоді ще любить не міг.

Оксана ДУПЛІЙ

Оксана Дуплій – переможниця численних літературних та відеоконкурсів. Друкувалась у різних збірниках, альманахах, періодичних виданнях. Вона є автором книги «Маленькі історії» та режисером короткометражного фільму «Капці».

СНІГ
Я була білою-білою, чистою. Що може бути прекрасніше, ніж бути снігом?
Я вкривала гори, огортала ялинки, а найголовніше – обороняла стару хатинку. Вона важко дихала димом, а до її дверей у мені була протоптана стежка.
Там завжди заходило сонце, посміхалось – і я відповідала йому сяйвом. Але сонце весь час зникало, ховалося, тікало від самотньої хати.
Хто там жив, я не знаю. Чому сонце тікало?
Але я вірою і правдою служила хатинці.
Я – сніг, із народження в мені кайдани морозу. Можу думати, але не можу нічого вдіяти, ні поворухнутись:
– Зникни, відпусти, я хочу на волю! Боже, урятуй мене!.. Я хочу до мами, додому, а у мене лише ця хата, лише цей обов’язок і нікуди тікати, бо дім твій тут і ти – паралізована…
І сонце не зайшло, дивилося на мене, тримало за руку. І я плакала бурульками за свободою, якої ніколи не було…
Зло відпускало: у бурульках від сонячної посмішки народжувалася райдуга – вони падали і розбивались. Їхні скалки звільняли маленькі райдуги на волю, звільняли себе і мене. Райдужки літали вільно, плавали у повітрі, і я тягнулась за ними.
Сонця ставало все більше: я спускалася з гір, із дерев, бо мене ставало більше...
Свобода…
Хлинула бурхливим, нестримним потоком униз, могутнім змахом вируючого, всесильного крила, знесла хату із поверхні землі. Розбуялим шлунком ріки перетравила її і кинула уламки донизу… І сліду не стало… І сліду не треба…
Я усе текла, розбурхано і безмежно падала вниз і піднімалась до сонця, і знову падала, дихала, мене стало безкраю, безкраю води, що літає, бурлить, рухається, живе.
Мене так багато! Із великої скелі донизу лечу безмежжям.
І постійно світить сонце, і тільки:
– Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш… – навкруги.
Що може бути прекрасніше, ніж бути водою?

Денис АНДРУЩЕНКО

Денис Андрущенко – молодий черкаський молодіжний лідер та волонтер-активіст. У 2011 році виграв грант від програми FLEX і провів рік у США, де остаточно зрозумів, що є патріотом України. Денис пообіцяв собі, що зробить усе можливе для розвитку Батьківщини, і вже зараз збирає талановиту та активну молодь навколо спортивно-культурного проекту економічного розвитку «I Run Ukraine» (http://vk.com/irunukraine). Навчається в 11 класі Першої міської гімназії м. Черкаси.
Та сама Америка надихнула українця на написання серії верлібрів про рідну країну, які ввійдуть до його першої збірки, що вийде цього року. Пропонуємо вашій увазі один з ранніх віршів юнака.

The UKRaine
«патріотична» одіссея
Азарту й бажань кавопади
пробивають буденності скелі,
збуджують кров – злі джмелі.
Нескінченний сет автостради.
А путь нам видасться довга…
Нічого. Велика країна
не спить. Шансонно лине
не вкрадена ще магнітола.
Приземлившись на станції
 Хьюрків,
звідки злітати повинні,
почали споглядать краєвиди;
маршрутка в Лос-Алчевськ
 під мурку.
Неприступний Донецьквіл –
 чкурнули
до іншого кольору мапи,
«найбільшу в Європі» пізнати.
Новий Кривий Ріг. Хоч на мулах
в’їжджай у асфальтове царство.
Будь обачний: усюди в шкірянках
«рєшає» авторитет.
Вітрянка
від страху, що нове сіє панство.
Та надія – прекрасні місця…
Лиш не взнавай,
 як пройти до Маку,
бо спитають, чи торгуєш маком –
не врятують і ласти у водах Дністра.
А тур по безкрайній не має кінця;
нервами трас мчимо
 в Сан-Франківсько;
ворота в СоюзЕ чи хату батьківську
шукаєм у місті Нью-Львів; лиця
на тобі немає: скільки трудящих!
Клерків стільки у США,
 як в Черкаго
тих патріотів, в яких ембарго
на цю любов. Українці найкращі.
Кажуть.
На Прут без пут у Чернів-ціті.
Викинь телик,
бо тут окультуришся,
це крутіше, ніж ти обкуришся,
і краще квартири у Драбів-сіті.
Порожні поля чи поля порожнеч…
Через сотню кеме – Флоридосія.
Лиш знаки холодні бачу досі я
торканням соняха всупереч.
Давно нас манить Ріо-де-Житомир,
екзотичний Ріо,
де на пляжах сосни,
а самих пляжів немає зовсім.
Але ми їдемо. В готелі номер,
а зранку знову
 можливостей зустріч:
Республіка Київ чи Київ О.Ікс.*
Дніпро – жаль чи кльово –
 схожий на Стікс.
Аби ж і в Царстві почули з уст річ.
Не кажи, що прямуєш на Чорне.
Дискримінація жодна не ладна
зовсім порушить
державний лад на#
Приїхали.
Та сонце вже чорне…

*О.Х. – округ Хрущовка

Валерія КАРБУШЕВА
Валерія Карбушева – учениця 7 класу ЗОШ № 12 м. Черкаси.
* * *
Біле поле під куполом
 з срібних зірок
Колихається тихо і злічує хмари.
Біле поле — пергамент,
 де кожен рядок —
Це слова, що злетіли
 з чорнил й каламара.
Біле поле байдуже
 й не має проблем.
Біле поле не знає
 старезних колядок.
Я дивлюся на поле
 з похмурим жалем.
Біле поле – літак,
 що не знає посадок.
Заховало те поле чумацькі стежки,
Замело і сліди,
 що залишив Шевченко,
Біле поле мовчить
 і мовчало завжди,
Та чи знає воно,
 що страждає даремно?!
Я дивлюся на поле й боюся утрат,
Я боюся, що все вже
 навіки забулось.
Я боюся, що поле у вічних снігах
Підзабуло про те,
як країна боролась...

Оксана РАСУЛОВА
Оксана Расулова народилася в Черкасах. Зараз навчається в 10-му класі черкаської гімназії № 31. Писати почала вже давно, але довго шукала свій стиль, свої власні думки, своє натхнення. І врешті-решт знайшла. «Знайшла себе на міських бульварах, у вічному шумі міста, в депресіях, які наганяє осінь. Коли я пишу, то намагаюся перш за все віддати емоції і почуття, передати свій стан у відповідну секунду. Я вірю в те, що кожен із нас здатний на більше, ніж здогадується сам, кожен може наздогнати свою мірю і знайти щастя в кожному моменті свого життя».
* * *
лишилося 10 чорних кімнат,
і у кожній треба втопитися,
щоб потім випірнути,
вхопити повітря, –
і знову на дно,
у наступну,
темнішу..;
ніби у чорного є відтінки...
я так сподіваюся, що стою
перед дверима в 10-ту кімнату,
вдивляюся в її темряву…
і безпідставно, наївно
боюся, 
що там ще темніше,
ніж в п’ятій...
а варто тільки наважитися,
переступити поріг,
примружитись трохи,
і наосліп увімкнути
світло...
і в тій кімнаті все буде своє,
таке живе й таке рідне
до сміху...
але це, мабуть, тільки шоста..
до 10-ої – довго.
ще кілометри незнані
доріг...
* * *
Усі ми люди-сірники…
Я теж трохи запальничка.
Горимо так швидко й замріяно,
А залишається тільки дим.
І попіл.
А в тому попелі стільки щастя!
А в тому попелі стільки життя..
Я ж тому попелу колись вірила…
Я ж оцим димом дихала…
Я ж колись так жила…

Крістіна УСОВА
Крістіна Усова – студентка І курсу Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Переможниця обласного конкурсу «Ну що б, здавалося, слова».

БУРШТИНОВИЙ АСТРАЛ
Я обрізаю ножицями дим, щоб ніхто не почув думки вогню, а кривавий бурштин продовжує співати...
Шипіння сірника підриває своє тонке тіло, і ґнотик нової свічки несміливо приймає жертву. А якщо примружитися? Ці золоті локони вогню пахнуть передсвятковим вечором, коли ти намагаєшся зловити оживаючі кути ліхтарів, а пальці лише звично обводять їх світло. Але у мене є маленькі зірки великої стихії! Їх химерний танець плете мені кайдани, що коштують Вічності, яка нікому не належить. У цих світлячків кілька годин життя, але коли вони звільняються, то поглинають все, що слабше від їхнього зривистого життя.
За спиною чути поклик вітрів, запаху, чиї невидимі руки метушливо роблять паси над вогнем, допомагаючи мені зрізати воскові плоди. Під тьмяними матовими поглядами, вони ніби усіяні перловими квітами невидимого лугу.
...ці привиди беруть мене за руки, нечутно щось шепочучи...
Час сповільнить хід, зупинить сніг за візерунчастим склом і, примруживши вітер, змусить його знову повернутися до хмар. А там що? Тільки бадьорі грудневі зорі, чиї витончені краї сплітаються в хитромудру посмішку нескінченності.
...Подивитися в серце? За мить в цій сніговій стіні відкриється сяючий прохід, що веде до розуму будь-якого божевільного.
Дайте мені лучину срібла, і я запалю восковий замок цього астралу!
А потім згасимо пожежу, почекаємо, поки застигнуть краплі, і знову викриємо ілюзію!
Вона спалахне золотим снігом, закутається в ковдру тиші і засне в сфері німого очікування, а зверху буде падати алмазний попіл... Я захоплюся цією ніжністю, холодною примовкою...
...Стук. Удар. Невидимі руки стукотять у вікно, шкребуть тонкими пір’їнами мій сонний спокій. А, це ви! Ви, примружені очі моїх трудів і днів! Залишити мене не можете без болю, обрізати нитки життя — ваша смерть. Заради вас я беру ножиці і обрізаю дим, щоб ніхто не побачив образи в засніженій ночі, щоб ніхто не побачив багаття натхнення, і не приніс сюди арктичну завірюху, яка прагне поглинати тепло, якому так складно оспівувати граніт...
А коли обірветься і ця музика, я візьму за руку багряний місяць і засну на травах почорнілих свіч.

Катя ЛОШУК

Катя Лошук – учениця гімназії № 31 м. Черкаси. Пише вірші, перекладає з англійської.

130 СОНЕТ В. ШЕКСПІРА
Переклад
В моєї милої в очах не сяє сонце,
Багрянцем не горять її вуста,
Немає снігу білизни
 на цій долоньці
Волосся – не парча,
 а волосінь проста.

Троянди бачив я,
 червоні й білосніжні.
Та на щоках її від них й сліда нема
У подиху її –
не квітів запах ніжний,
А лиш глибока й неподолана
 журба.

Люблю її розмову, ніжну й тиху,
Та звуки музики приємніші на слух
Хода її, коли вона ступає стиха
І натяку нема на королівський дух.

І хоч краса її не варта
 тих гучних віршів –
За неї я віддав би
 хоч і тисячу життів.

Олена ПАВЛОВСЬКА
Олена Павловська – учениця 11 класу черкаської гімназії № 31.

ПРОЩАННЯ
Життя – це пазли помилкові,
На сірій сцені – ми актори.
Знаю, що бачу тебе востаннє:
Сльози в очах, у душі – мовчання.
Лиш згадки деякі мені зостались,
Печаль, що так і не зізнались.
Біль є, і він ніколи не мине…
Немає «я» і «ми», нема «тебе»,
Ти тепер лише уява, сон і мрія.
Так порожньо в душі, лише надія.

ОДИН АБОНЕМЕНТ
Обійму твій голос тихо уночі,
Увірвуся подихом до тебе,
Вкраду ніч, тільки не мовчи:
Удвох дістанемося неба…
На двох один абонемент
Лишився нам з тобою –
Відчути радості момент,
Скотитися сльозою.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 05.04.2013 > Тема "Душі криниця"