Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

У ті часи, коли ми всі жили єдиною і, здавалося, дружною сім’єю народів СРСР, коли не дивилися ток-шоу «Шустер-лайф», а улюбленою програмою на телебаченні був «Голубой огонек», засобом висловлювання політичних уподобань служили анекдоти, які поширювалися, наприклад, під всесоюзно відомою рубрикою «Армянское радио». Тим, хто старший, нагадаю, а нинішній молоді наведу один з таких анекдотичних коментарів. Отже: «Гуляють по Києву батько із сином (представники однієї з національних меншин, яким так комфортно нині в Україні). Дійшовши до пам’ятника Богдану Хмельницькому, малий хлопчик запитує тата:
— Папа, а кто это?
— Украинский царь.
— А что это у него в руке?
— Булава. Символ власти.
— А что показывает он этой властью?
— Он показывает, чтобы украинцы уходили туда, а мы оставались здесь»...
Ток-шоу Савіка Шустера минулої п’ятниці, 29 березня, де предметом обговорення в телеефірі були міжнаціональні стосунки, можна вважати продовженням цього анекдоту — етнічним українцям нічого не залишається, як покидати свою Батьківщину і їхати світ за очі шукати кращої долі, якщо не хочуть перетворитися в безправну біологічну масу на рідній землі.
До того ж, прикладів, як українці ставали успішними за межами Вітчизни, безліч. Це і талановита співачка Квітка Цісик, фільм про яку пообіцяв показати в наступній передачі Савік Шустер; і підприємець Петро Яцик — поборник і меценат справи розвитку української мови у світі; і радник президента США у справах національної політики в галузі науки і техніки, професор Гарвардського університету, дійсний член Американської національної академії наук, її віце-президент, член Американського комітету національної оборони в роки Другої світової війни, один з авторів атомної бомби (а потім її запеклий ворог), українець-киянин Георгій (Джордж) Кістяківський. На його рахунку було півдюжини докторських ступенів, присуджених в Європі й Америці. Дюжина нагород — від президентської медалі Свободи до ордена Франкліна, престижна премія за відкриття в галузі фізичної хімії і т. д.
І не лише за океаном, а й там, куди вказує булавою Богдан Хмельницький, українці були вельми бажаними, навіть проголошені братами. Щоправда, отримали потім газ за найвищою в світі ціною — оце така «плата» за інтелект і робочу силу, яка задарма 300 років пливла з України на терени Росії!
Так видатний український вчений, письменник, політичний діяч, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович на запрошення Петра І виїхав до Петербурга, де очолив Російську православну церкву, став радником і активним прихильником реформ царя. Випускник Київського колегіуму Симеон Полоцький заснував у Москві Слов’яно-греко-латинське училище, де пізніше вчився М. В. Ломоносов, а видатний представник української науки XVII ст. С. Яворський став у 1697 році проректором Слов’яно-греко-латинської академії і допомагав царю Петру І в проведенні загальноосвітніх та церковних реформ. З відкриттям Петербурзької академії наук (1725 р.) і Московського університету (1755 р.) туди переїхало немало викладачів і студентів з України.
Не буду зупинятися на тому, скільки українськими руками переорано і полито потом земель Кубані, Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану, Канади, Бразилії, Аргентини та далекої Австралії, освоєно нафтових та газових родовищ Тюмені та Уренгою. Нагадаю лише, що українець Олександр Безбородько обіймав посаду канцлера Російської імперії, й тепер серед управлінців Російської Федерації є люди з українськими прізвищами. Як бачимо, чужинці не цураються наших і не вважають їх обмеженими та тупими! Лише в Україні, нашій неньці, бути етнічним українцем (75-78 відсотків нації!), захищати права свого народу на участь в усіх сферах державного управління вважається розпалюванням національної ворожнечі, що неминуче призведе до розвалу соборної держави. Якщо протягом всього періоду незалежності України так і не знайшли порозуміння та компромісу, то щоб з нами, українцями, не сталося так, як з єгиптянами, які втратили свою мову і стародавню культуру, про яку тепер нагадують лише піраміди, можливо, варто піти «німецьким» шляхом: одна нація — дві держави (Федеративна Республіка Німеччини і Австрія), або Чехії і Словаччини та залишитися українською хоча б тій частині України, яка не сприйняла Закону про регіональні мови, нав’язаного державі Ківаловим-Колесніченком-Чечетовим? Правда, якщо з цим погодяться українці, що проживають в тих дев’яти областях, де тріумфально проголошено російську мову регіональною. І кримські татари, державницька позиція яких є досить визначальною при вирішенні цього питання в Криму.
Агресію, яку вихлюпнули на ток-шоу «Шустер-лайф» представники антиукраїнських політичних сил на ВО «Свобода», порівнюючи їхню ідеологію з фашистською та Гітлером, — не що інше, як україноненависництво тих, хто дорвався до ситого владного корита і не бажає його позбутися. Поведінку ж депутата Анатолія Степановича Гриценка вважаю кон’юнктурною, що вже не раз принесло біду Українській незалежній державі. Саме він після звільнення з посади міністра оборони був одним з перших, хто розпочав кидати каміння в президента Ющенка. А короля робить свита! У нас же, виходить, і робити-вибирати нема з кого, бо нищили наш народ протягом більш як 700 років бездержавності, особливо в період полонізації та русифікації, під час селянсько-козацьких повстань і національно-визвольної війни 1648-1654 рр., трьох революцій і громадянських воєн, колективізацій та голодоморів, політичних репресій і виснажливих робіт зі спорудження каналів, військових фортець, столичних міст. Гулаги і висилки, виїзд за кордон кращих із кращих, Перша світова і Велика Вітчизняна війни призвели до винищення національної еліти. Сьогодні немає у нас особистостей рівня Дмитра Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Сірка, Тараса Шевченка та інших сильних, вольових, які могли б об’єднати націю і повести її до звитяжних перемог. Немає готових, досвідчених державних управлінців, бо українців не допускають до влади у своїй державі. А кадри вирішують все, як сказав один зі «світочів». Їх потрібно плекати, вчити служити своєму народові. Адже там, де після розвалу радянської імперії до влади прийшли національно-патріотичні сили, яким дорога своя рідна земля, свій народ (а це країни Прибалтики, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина та інші), справи набагато кращі від наших.
Нам вельми бракує українського національного патріотизму, який властивий нашим найближчим сусідам. Гордість за свою країну, повага до державних символів України у наших громадян не виховані зі шкільної парти через розбрат у політичних силах країни, вихолощення зі шкільного курсу історії України тем високого патріотичного звучання, відомостей про видатних історичних постатей, славні події, на які був здатний український народ, вшанування пам’яті своїх геніїв на державному рівні. Порівняймо хоча б, як шанують Фредеріка Шопена у Польщі та основоположника української оперної музики Семена Гулака-Артемовського у нашій державі...
Нам постійно втовкмачують в голови на різних рівнях, що ми, українці, меншовартісні, ні на що не здатні, особливо на управління державою чи командування армією і флотом. А між тим одним із командуючих героїчною обороною Порт-Артура був українець-киянин, генерал армії Роман Кондратенко. Як пише в романі «Порт-Артур» письменник О. Степанов, маленька Машенька просила батька перед від’їздом його на війну привезти їй усурійського ведмедика. Не судилося, генерал Кондратенко загинув під час російсько-японської війни 1904-1905 рр., захищаючи російську цитадель на Тихому океані. (До слова, Марія Романівна Кондратенко, рятуючись від голоду, зі зруйнованого війною Києва добралася за 145 км до Черняхівської середньої школи, що на Житомирщині, була там моєю вчителькою музики та співів). А наймолодший командуючий фронтом Великої Вітчизняної війни, двічі герой Радянського Союзу Іван Данилович Черняховський, українець, уродженець Умані, що на Черкащині, загинув у Кенігсберзі. Останню крапку в дні цієї світової бійні поставили танкові війська під командуванням генералів-українців Рибалка і Лелюшенка.
Повернемося до ток-шоу «Шустер-лайф». Вважаю, що це не легковажний і дотепний анекдот з серії «Вірменського радіо» і не місце гармонізації міжнаціональних відносин, а потужний сучасний важіль маніпуляції свідомістю громадян України. Учасники цього дійства 29 березня, а це добре і сумно відомі українцям Вадим Колесніченко, Інна Богословська, Олександр Голуб та підтягнута «важка артилерія» (так важко було на це дивитися...) з Харкова в особі мера Геннадія Кернеса, який не давав нікому з українців сказати й слова, а також специфічно підібрані «незалежні» оцінювачі сотворили в студії те, що хотіли, — вогнище розпалювання міжнаціональної ворожнечі, хоча зовні пан Савік ніби й стримував жовчну агресію україноненависників. Тому обіцяна демонстрація цього тижня фільму в знак світлої пам’яті нашої улюбленої американської співачки українського походження Квітки Цісик у день її народження не може служити спокутою содіяного паном Шустером. Особливо, якщо згадати ще один проект з його участю в ток-шоу «Свобода» — про 100 видатних українців, коли після підбиття підсумків рейтингу кожного українця із сотні і визначенням його місця в історії нашого народу шляхом маніпуляцій під час останніх днів голосування відсунули з перших місць Тараса Шевченка і Степана Бандеру, чим принизили корінний народ цієї землі, поставивши на перше місце потомка Рюриковичів князя Ярослава Мудрого та росіянина Миколу Амосова. Не заперечую, що останній — видатна і дуже шанована українцями, зокрема і мною, особистість, але...
До слова, щоб не звинуватили мене, бува, в русофобії, повідомляю, що я — дочка росіянина, потомственого тульського робітника Чекаліна Івана Миколайовича. І погоджуюся зі сказаним у програмі С. Шустера, що національність кожна людина визначає собі сама, як вона себе внутрішньо відчуває. На підтвердження цього я продемонструвала в редакції «Кримської світлиці» єдину спадщину, що дісталася мені від батька, — домову книгу (сам дім дістався чужим людям), заповнену його рукою, де сини записані за національністю росіянами, а дочки по матері — українками.
А батько мій був інтернаціоналістом. Його найближчим товаришем по роботі став Еля Розенберг, єврей, якому він посилав виклик для повернення на малу батьківщину з місць евакуації. Моїми шкільними та студентськими друзями були євреї, а нині найближчою приятелькою по дому є сусідка-єврейка, теж вчителька. У моєму рідному місті була єврейська школа, потім німецька, а після війни — російська...
Але не розумію, чому озвучення в телеефірі запиту члена ВО «Свобода» до Голови Верховної Ради України стосовно національної приналежності депутатів Верховної Ради України (не вбачаю в цьому жодного криміналу!) викликало такий ажіотаж. Те, як проходила після цього телеекзекуція над українцем Андрієм Мохником, який відважився прийти на судилище, нагадувало церковний суд-інквізицію над Яном Гусом, котрий на початку XVI ст. захищав інтереси чехів від засилля німців і католицької церкви. Боже праведний, як багато спільного з нашим українським сьогоденням! Ян Гус виступав на захист чеської мови. Доказував, що богослужіння повинне відбуватися рідною мовою, а не латиною, а також що чехи у своїй країні мають бути попереду, а не позаду. Допити та рішення Констанцського Собору, спалення на вогнищі проповідника національної гідності та справедливості для свого народу Яна Гуса породило відомі всім, хто вчився в школі, гуситські війни.
Уявімо собі на мить, що повернулося середньовіччя з церковною інквізицією, за злочини якої в наш час вибачався святійший Папа Римський Іоанн Павло ІІ. «Свободівця» Андрія Мохника чекало б аутодафе, і ті, хто звинувачував його і всю «Свободу» в фашизмі, а це, нагадаю ще раз, О. Голуб, І. Богословська, В. Колесніченко, Г. Кернес (останній і без реставрації інквізиції загрожує всім, хто проти сповідуваної ним ідеології і уподобань, поламати ноги й руки) — вони всі разом обов’язково були б серед тих, хто розпалював би вогнище під єретиком, і радо підкидали б дрівець у вогонь — ви ж бачили їхні обличчя того вечора на ток-шоу!
Тому, пане Шустере, не беріть гріх на душу, не доводьте людей до стану афекту чи серцевого нападу (здогадуюся, що пережили в той вечір Андрій Мохник та депутат від Києва Андрій Іллєнко), а телеглядачів — до стресу та безсонних ночей! Не маніпулюйте свідомістю українців, не розпалюйте національну ворожнечу між людьми в нашій мирній терплячій Україні!
А політики замість затишних комфортних телестудій нехай краще ідуть відробляти свій добротний привілейований «хліб» до людей на майдани, на розграбовані заводи і занедбані сільські господарства і там доказують, як вони всіх нас «люблять» і «піклуються» про наш добробут. Нам же, громадянам України, поверніть якщо не хліб, то хоча б спокій. Набридла вже ця гризня на телеекрані! Поверніть улюблену програму «Голубий вогник», який «світив» конструктивно і духовно, запросіть на нього із тих 100 видатних українців не політиків, а людей, які створили щось вагоме, матеріально відчутне для нашого блага і світової цивілізації. Запросіть тих, за ким ми скучили: Майю Плісецьку, Йосипа Кобзона, Аллу Пугачову, Василя Зінкевича, Ніну Матвієнко, Надію Бабкіну та інших видатних зірок мистецтва різних національностей. Зробіть щось гідне, як це зробили казахи в пам’ять про Мусліма Магомаєва, а ви так само покажіть Лідію Русланову, Анатолія Солов’яненка, Клавдію Шульженко, Євгенію Мірошниченко, Назарія Яремчука, Валентину Толкунову, Раїсу Кириченко. Нам потрібне телебачення для створення позитивних емоцій, а не для того, щоб не спати ночами! Та поверніть хоча б те «Вірменське радіо», якщо на щось своє не здатні!
А я разом з однодумцями-українцями вірю, що Україна, болюча рана Європи протягом усіх попередніх семи століть, з Божою допомогою сформується-таки як національна держава за європейським зразком і буде частиною дружної сім’ї європейських народів. А на своїх теренах, своїй рідній, Богом даній землі, українці будуть жити в мирі і злагоді з усіма національними меншинами, разом творити добро для всіх сущих та примножувати славу України.
...І на завершення — якщо вже з «Вірменського радіо» почала, ним же хочу й закінчити:
«У квартирі одного з українських владоможців пролунав телефонний дзвінок.
— Вам кого? — цікавиться дружина.
— А можна Петра, — запитує жіночий голос (ім’я — на ваш розсуд — авт.).
— А ви хто? — питає дружина.
— Однокласниця.
— ... ти, а не однокласниця! Петро ж у школу не ходив!»
...То звідки ж, йому, бідоласі, знати про Яна Гуса і гуситські війни, які, не приведи Боже, за такого життя можуть перекинутися на Україну?

Валентина ЧЕКАЛІНА,
відмінник народної освіти України, кавалер ордена княгині Ольги
м. Сімферополь

УКРАЇНО, ВСТАВАЙ!
Фотоетюд В. Качули

ТИМ ЧАСОМ...

ПОСІЄШ ЗНЕВАГУ — ПОЖНЕШ БОЙКОТ!

Представники української інтелігенції, які створили ініціативну групу «Першого грудня», вважають, що український інформаційний простір, який нехтує правами і потребами людей, повинен готуватися до неминучого зворотного бойкоту людей. Про це йдеться у переданій УНІАН заяві Ініціативної групи «Першого грудня», яку підписали В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський та Ігор Юхновський.
«Три ознаки нинішньої доби в Україні — відчутне обмеження свободи слова, деукраїнізація масового інформаційного продукту і не менш упевнене поширення його внутрішньої порожнечі», — йдеться у заяві.
Також відзначається, що «український інформаційний простір перебуває у духовній і смисловій кризі», а журналістська спільнота перебуває у складних професійних і моральних умовах.
Автори заяви наголошують, що «інформаційний простір, який нехтує права, гідність, культурні смаки, духовні потреби і саме життя суспільства, повинен готуватися до неминучого зворотного бойкоту людей».
Вони також нагадали політикам та власникам найбільших українських медіа про «виняткову суспільну і національну відповідальність» та про те, що великий капітал «може стати партнером суспільства, якщо тверезо усвідомить увесь масштаб збитків від власного страху перед владою».
«Пам’ятайте, що втрата свободи слова і національного сенсу інформаційного простору завжди призводить до втрати і великого національного капіталу. У ваших силах — реалізувати на практиці поняття моральних обов’язків перед людьми і країною», — підкреслюється в заяві. Крім того, група «Першого грудня» висловлює підтримку журналістам, які дають приклади особистої громадянської позиції усьому суспільству.
«Ми звертаємося до українських журналістів, їхніх творчих і професійних спілок та об’єднань стати ініціаторами широкої загальнонаціональної зустрічі за участі громадських активістів та організацій, аби, можливо, вперше за останні роки обговорити стан інформаційного життя країни і спільні найнагальніші дії», — наголошують вони.
Також автори заяви закликали громадськість розпочати системну кампанію для створення в Україні незалежного суспільного мовлення та схвалення необхідного національного законодавства.
«Масштабна дія людей з вимогою створення суспільного мовлення з необхідним широким громадським контролем може виявитися ключем до зміни становища. Без нашої спільної волі ця мета ніколи не стане досяжною», — переконані вони.
Учасники «Першого грудня» також закликають українські інтелектуальні середовища, редакції і колективи часописів та електронних медіа, книгарні та книжкові форуми, театральні і мистецькі об’єднання, освітян, науковців, письменників і кожного, хто усвідомлює важливість думки та моральних цінностей, розпочати формування «розумного простору» — альтернативного нинішньому інформаційному простору, неформального, але візуально виразного руху, об’єднаного на єдиних принципах.
* * *
Ініціативна група «Першого грудня» створена в 20-ту річницю референдуму. До складу групи входять чільні представники національної інтелігенції.
Ініціативна група «Першого грудня» вбачає своєю місією встановлення в країні правил гри, які базуватимуться на загальнолюдських цінностях і які сьогодні є затребуваними українським суспільством.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 05.04.2013 > Тема "Резонанс"