Версiя для друку Обговорити в форумi

У поета - ювілей!
28 березня цього року відомому українському поету, прозаїку, кіносценаристу, перекладачеві, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка та багатьох інших літературних премій Олесю Лупію виповнилося 75 років від дня народження.
Олесь Лупій належить до покоління поетів-«шістдесятників», які виступали зі своїми творами в часи так званої хрущовської відлиги і вже тоді зазнали цькування офіційної критики за безідейність, відірваність від життя, замилування природою... Молодого поета підтримав видатний майстер слова Андрій Малишко: «Пригляньтеся уважно до його писань, адже він весь повен тонкої акварельної прозорості і того хорошого оптимізму, що не цурається гострих граней чи болючих імпульсів людської душі». Це — про першу, світлу, як весняне квітування, чисту, як незахмарений обрій, збірку віршів «Вінки юності», що побачила світ у київському видавництві «Молодь» ще 1957 року. А звідтоді з-під щедрого пера Олеся Лупія вийшло понад півсотні книг різних жанрів — віршів, поем, повістей, романів...
Особливо широкоформатних творів історичної тематики: «Гетьманська булава», «Падіння давньої столиці», «Лицарі помсти»; сценаріїв художніх фільмів «Багряні береги», «Данило — князь Галицький», «Малуша»... До речі, за сценарій фільму «Данило — князь Галицький» його було удостоєно золотої відзнаки кінофестивалю в Торонто (Канада).
А ось як поцінував історичну прозу Олеся Лупія відомий критик Олекса Мишанич: «Історичні твори Олеся Лупія є здобутком української літератури останніх років, новим словом і рубежем у нашій белетристиці. Письменник дав читачеві потрібні, актуальні, високохудожні твори, які по-новому висвітлюють далекі сторінки історії, відроджують нашу високу духовність, утверджують державність, що має тисячолітню традицію».
Письменник Олесь Лупій як і в літературі, так і в житті — добропорядна, чесна, щира і принципова людина, справжній громадянин-патріот своєї рідної землі, своєї країни України. Здоровлячи Олеся Васильовича з його високим повноліттям, зичимо йому, постійному авторові нашої «Кримської світлиці» та дитячого «Джерельця» (бо чого тільки варта його «Історична абетка» для дітей, яку кілька разів на прохання юних читачів ми друкували на сторінках «Джерельця»!) доброго здоров’я, довголіття і нових прекрасних віршів як для дорослих, так і для дітей, віри в те, що справжні лицарі на українській землі були, є, і завжди будуть! З днем народження Вас, дорогий Олесю Васильовичу!
Ваш давній і відданий друг
Данило КОНОНЕНКО та вся «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ»

Олесь ЛУПІЙ
КОЛИ В ДУШІ ТВОЇЙ ВЕСНА
З НОВИХ ПОЕЗІЙ

* * *
Чи знаєш ти, що ця земля,
Степи шовкові, бистрі води
І вкриті золотом поля
Тобі даровані від роду?
Чи знаєш ти — твої батьки
Цю землю збройно захищали,
Щоб вільною була віки,
А діти горя не зазнали?
Чи ти сказав своїм синам,
Що самостійна Україна —
Наш рідний дім і світлий храм —
Єдина їхня Батьківщина?
Скажи. Навчи дітей своїх,
Щоб знали мову злотодзвінну,
Щоб так любили Україну,
Як Україна любить їх.
* * *
Заповідаємо тобі,
Кохана Україно,
Оці простори голубі,
Як найдорожче віно,
Священну землю над Дніпром,
Над Бугом і над Доном,
Усе багатство, все добро,
А ще пісень мільйони,
А ще Тарасів «Заповіт»
І мелодійну мову,
Аби жила ти, поки світ —
В достатку і любові.
Щоб колосилися жита
Під лагідним промінням.
Заповідаємо життя
Наступним поколінням.
* * *
Ти, хто прийшов
 вшанувати героїв,
Що полягли у нерівнім бою,
Теж можеш стати сьогодні героєм
І захистить Україну свою.
Глянь, як обсіли
 твою Батьківщину
Зграї ворожі, нащадки комун,
Гине у муках твоя Україна,
А захистити немає кому.
Той, хто змагався у лютому герці,
Той, хто у битві під Крутами впав,
Матір і батька любив усім серцем,
Дівчину милу всім серцем кохав,
Але поставив свою Батьківщину
Вище, подбав про її майбуття,
Мужньо змагався
 і мужньо загинув,
Мужньо пожертвував
 власне життя...
Ти, хто прийшов поклонитись
 героям,
Що полягли у нерівнім бою,
Теж можеш стати сьогодні героєм
І захистить Україну свою.
* * *
Мелодія горда, мелодія вільна,
Хвилює, підносить і сил додає,
І кожен, кому дорога Україна,
Із нею щасливим і дужчим стає.
Ця пісня нагадує нам про минуле,
Страждання і муки
 у царстві пітьми,
Щоб ми про неволю
 повік не забули,
Якою ціною звільнилися ми.
Ця пісня наказує пильними бути,
Як матір, Вітчизну свою берегти,
Сміливо із нею іти у майбутнє,
Аби заповітну мету досягти.
Слова сокровенні,
 мелодія вільна, —
Усе у тій пісні священне, своє,
І кожен, кому дорога Україна,
Із нею щасливим і дужчим стає.
* * *
Як промине зима холодна,
Впадуть примари льодяні,
Пора настане благородна
І стане весело мені,
Я знову зможу привітати
Тебе з поверненням весни.
Почнуть лелеки прилітати,
Громи озвуться здалини.
Тебе я радісно покличу,
І нас дороги поведуть,
І на усміхненім обличчі
Волошки сині зацвітуть.

НАД ЧОРНИМ МОРЕМ

Чорне море, знову я з тобою,
Тішуся — яка чудова мить —
Хвилею бузково-голубою,
Як над нею чаєчка летить,
То ледь-ледь до гребеня
 торкнеться,
То під хмару зрине, мов стріла.
Як в моєму серці відгукнеться
Пісня з прибережного села.
Там старий баркас долає простір,
Щоб мети своєї досягти,
Там дельфіни, як жадані гості,
Кличуть у незвідані світи...
Таїну твою не відгадати,
Бо вона у темній глибині,
Просто хочу поряд постояти
І вивчати обрій вдалині,
Поки не появляться чертоги
Золотого диво-корабля
І збагну нарешті, що для нього,
Як для мене, дорога земля.
Як нас манить море невідоме,
Далеч в ореолі золотім,
Але завше хочеться додому,
Де Вітчизна мила, рідний дім.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО НА ХОРТИЦІ
На світанні він проходив
Понад берегами,
Його Хортиця вітала
Свіжими вітрами.
Дніпро хвилями тягнувся,
Аби доторкнутись,
Ніби знав, — кому відомо,
Що тут має збутись.
Дуби гілля нахиляли,
Тихо промовляли,
Що вони козацьку славу
Вірно зберігали,
Що вони достоту знають,
Де схована зброя,
А відкриють таємницю
При вечірніх зорях,
Коли люди зрозуміють,
Що пора настала.
Йшов Тарас, його в осонні
Хортиця вітала.
* * *
Любімо, любімо свою рідну мову,
Свою материнську,
 свою колискову.
Для нас рідна мова —
 то мила розмова,
Стрімка і барвиста,
 як хвиля дніпрова,
То — щира повага і порозуміння,
Любов незрадлива,
 розкішне цвітіння.
Для нас рідна мова —
 то мати ласкава,
Для нас рідна мова —
 то власна держава.
Вона своїм голосом нас об’єднає,
Про всіх, як дітей своїх,
 завше подбає,
Вона допоможе триматись у гурті,
Вона захистить нас
 від хижих манкуртів.
Без рідної мови народу не буде,
Без рідної мови —
 всі люди — заблуди.
Для нас рідна мова —
 година святкова,
Для нас рідна мова —
то пісня чудова.
Любімо, любімо свою рідну мову —
Свою Берегиню і Першооснову!
* * *
Озвались перші солов’ї, —
I ожили діброви,
Старі сади, старі гаї
Старого Придніпров’я.
Лунає пісня іздаля,
Помолоділо місто,
Помолоділа вся земля
Під ніжним Благовістом.
Багато руху і розмов,
І сонця забагато,
Усі вітаються, немов
Прийшло велике свято.
* * *
Барвистим рястом озеленена
Сонлива київська гора,
Та ще торішнім листям встелена
Крута стежина до Дніпра.
Ще недовірливі акації
Чекають справжнього тепла
І творять елегантні грації
У сяйві голубого тла.
Дніпро це диво віддзеркалює
І множить ніжні кольори.
Так Бог красу удосконалює,
І ти свою красу твори.
* * *
Коли в душі твоїй весна
І в груди б’є травневий вітер,
І загадкова далина
Сіяє, мов прадавні міти,
Тоді собою знов стаєш,
Яким завжди ти маєш бути,
І солоди повітря п’єш,
І хочеш вірити в майбутнє.
Майбутнє кличе тебе знов
Туди, де радість і тривоги,
І ще непізнана любов,
І ще несходжені дороги.
* * *
Які пісні співали ми,
Які п’янкі пісні
Про молодість замріяну
І ночі весняні.
Як буйний вітер напинав
Тополі тятиву
І білим цвітом накривав
Затоптану траву.
Цвіли сади, цвіли поля
І вранішня роса,
Цвіла пробуджена земля
Й високі небеса.
Давно не чути тих пісень, —
Вони у далині.
Минула ніч. Почався день.
Мовчать, мовчать пісні.
* * *
Не падай духом, не журися,
Поглянь, он сонечко зійшло,
Дарує світло і тепло,
То ти до нього усміхнися.
Радій промінню золотому,
Воно дароване й тобі.
Відкрийся небу голубому,
Не піддавайся ти журбі.
Не падай духом, на світанні
Поглянь на обрій вдалині,
І промінь в білому тумані
Розвіє роздуми сумні.
* * *
Ти все збагнув лише тепер,
Коли з’явилися сивини:
Народження, життя і смерть
Найголовніші для людини.
А ще буття і небуття,
І перевали, і провали...
Тож проживи своє життя
Так, щоб тебе запам’ятали.
Зневіру й розпач віджени,
Тримайся високо над виром
І так живи, і так живи,
Щоб кожен день з добром і миром.
А негаразди всі терпи
І час знаходь, щоб помолитись,
І так оте життя люби,
Щоб після смерті народитись.
* * *
Я мрію про завтрашнє, отже, існую,
Бо світ цей існує у думах моїх.
Навколо природа буяє, веснує,
Сурмить соловей,
 що зиму переміг.
Пахучі вітри у міжгір’ї нуртують,
На схилі стріляє бруньками верба,
Над плесом
 сріблясті рибини стартують.
Повсюди змагання
 і скрізь боротьба
За першість, красу,
 ідеал, досконалість,
І там переможець
 завжди відчайдух,
Змагаються звірі,
 змагається праліс,
В єдинім пориві і ритмі цей рух.
Й людина свою перемогу святкує,
Святкує звитягу свою родовід...
Допоки я мрію, допоки існую
І доти для мене існує цей світ.
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "Душі криниця"