Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Федір Степанов народився 12 березня 1939 року у селі Казанка Миколаївської області. Він належить до тих дітей війни, з якими доля не дуже була поблажливою. Фашистська авіабомба влучила прямо в біленьку хатинку, що стояла посеред села, і син з пораненою матір’ю залишилися без домівки. Добрі люди прихистили. А в 1946 р. сім’я переїхала до Кривого Рогу. Тут теж довелося скуштувати гіркої долі: голод 1947-го, перебування в дитбудинку на Карнаватці.
І все ж настав просвіток. Того ж голодного року пішов до 15-ї школи, сидів за однією партою з Лідою Решетняк, рідною сестрою Миколи Решетняка, який під час війни очолював криворізьке підпілля. До речі, тут діяло і націоналістичне підпілля під орудою поета Михайла Пронченка, пізніше розстріляного гітлерівцями.
Потім частину учнів перевели до нової, 66-ї школи, яку і закінчив із срібною медаллю на радість своєї одвічної трудівниці — матусі-прибиральниці.
Саме у школі відчув потяг до літератури. Особливу підтримку отримав від тодішнього редактора газети «Червоний гірник» Миколи Миколаєнка, який очолював криворізьке літоб’єднання. А в 1954 році на Всеукраїнському літературному конкурсі серед школярів став одним із переможців і одержав премію. Конкурс проводила газета «Зірка», а журі очолював відомий український поет Валентин Бичко. Цікаво, що одним із переможців конкурсу був і Василь Латанський, нині відомий кримський український поет.
У 1957-1962 рр. навчався на філологічному факультеті Кримського педагогічного інституту. Потім — служба в армії, вчителювання в селах — знаменитій Ішуні, Лозовому під Сімферополем. Як літератор Ф. Степанов відбувся в основному як літературний критик, друкуючись в журналах Києва і Москви. Однак і поезія та проза у його творчості стоять далеко не на останньому місці. Вірші і критичні матеріали друкував, крім Кривбасу і Криму, в газеті «Літературна Україна», журналах «Україна», «Сільські обрії», у газетах Польщі та Австралії, в різних обласних центрах України.
Працював наш автор і в пресі — в газетах «Кримська правда», «Кримська світлиця», «Сельский труженик», видавництві «Таврида». Саме тут, а також у журналі «Кур’єр Кривбасу» виступив як прозаїк — з уривками з історичної повісті «Олександр, князь мангупський». В жанрі малої прози Ф. Степанов виступає вперше.
Федір Степанов — член Національної спілки письменників України з вересня 1994 р. Нині живе і працює в Сімферополі.

Федір Степанов
ДІДОВА ЛЕПТА
Художнику
Олександру Дузенку,
внукові діда Трохима
присвячую

Бродив собі луками приблудний кінь, і хтозна, скільки б йому отак ще валандатися, коли б не дід Трохим.
— Косю, косю, — манив дід бездомного гуляку.
Але той тільки підозріло позирав на старого здивованими очима, зберігаючи пристойну відстань настороженості, немовби хотів сказати: «Бозна, якого ти поля ягода».
Але дід Трохим ні на крапелиночку не був налаштований агресивно відносно одинокої конячини. І одного разу, саме під вечір, коли на рожевіючий ще небозвід не встиг вигулькнути щербатий місяць, а довкола залягла заупокійна тиша, Орлик (так охрестив його про себе дід), вигодивши мить, дав дідові наблизитися до себе, погладити крупа, ба навіть почесати за вухом, від чого було лоскітно і приємно, і покірно потопав услід за новим господарем.
Десь збоку Башбеку глухо бабахнуло, і наполохані жаби здійняли неймовірний гвалт. Орлик очевидячки звик до пострілів: по ребристому тулубу його злегка промайнула ледь помітна хвилька брижів, та він незворушно продовжував брьохати за своїм поводирем.
— От виродки трикляті! — зле, напівголосом промимрив дід про німців. — Знову свій новий порядок наводять.
Вже густо засутеніло, а невдовзі село й зовсім огорнула непроглядна темінь, коли дід Трохим, часто спотикаючись, чи то від хвилювання, чи через власну підсліпуватість, майже навпомацки дістався своєї хижі. Обережно, щоб не рипіли двері і не гуркотіти засувами, відчинив ворітця стайні і не забаривсь завести туди Орлика, аби подалі від людського ока і всіляких пересудів.
— Будеш мені за Гнідка, — лагідно погладив розчепіреними вузлуватими пальцями гриву тварині.
А той, відчувши ласку, від якої уже давненько відвик, завдячив дідові своїм заливистим конячим іржанням.
— Ну, ну, веселий байстрюче, не так голосно! — поплескав по боку коня дід. — А то, як зачують німці твої сантименти, то дістанеться і в хвіст, і в гриву нам обом.
У діда раніше був кінь Гнідко, та німці кудись забрали, певне, на загальні роботи, бо до іншого ваговоз навряд чи був здатний.
Та очі на те й дано, щоб бачити. Кота в мішку не сховаєш, а тут — кінь!.. Та ще й який! Після дідових піклувань, як після чаклунських ліків, Орлик, і так рослий від природи, почав помітно тужавіти, наливатися силою.
— І навіщо ото вам, діду, така халепа? — скрушно похитували головами сусіди. — Сили надміру маєте чи тлусті мішки зерна, щоб прогодувати такого велета?
— Німці, якщо побачать таке добро, то ще й подякують! — під’юджували інші.
— Не побачать, якщо не скажете! — кидав незлобно дід надокучливим. — Лепту маю.
Цікаві, остаточно переконавшись, що на схилку літ Трохим впав у дивацтва, полишали його сам на сам і більше не рушили, аби задарма не сердити старого.
Ранками повітря було ще свіжоколючим, довкіл ще лежала достоту набридла всім в’язка розквась, а в баюрах булькала холоднюча від танучого снігу вода, та подекуди на темному простирадлі землі з’явилися сухі сірі латки.
«Оце випогодилось, — лелів душею дід, якому вже давно вчувалася гуркотнява з-за Перекопу. — Сісти б отак на Орлика — і гайнути аж до Оленчука Івана в Строганівку. Як-не-як — старі друзі ще з першої германської. А бачилися востаннє десь ще по громадянській».
Але знав, що то тільки волилося, а насправді — пусті мрії, кумедна гра думок, балачки — пусті, як оте цебро. Бо ж відрізані від Херсонщини, як ножицями, Сивашем, валом Турецьким і німецькими постами з дротяними загородами.
«Цебро, дріт! Що за мана? Надворі весніє, а в мене залізяччя в голові, — занепокоївся дід. — Аж гуде!».
І достеменно, дідові хотіння й мирські діла житечні струмували поки що зовсім врозтіч, по різних рівчаках.
І видиво насправді було іншим.
То джеркотів, грімко торохкочучи усім своїм металевим причандаллям, мотоцикл районного коменданта Мора. Дід спішно почав заводити Орлика до стайні. Та було вже запізно. Від Морового ока ніде не сховаєшся. Злючий і свавільний шваб. І здоровенний, як отой колгоспівський кнур Амбал, який ще до війни на виставку навіть потрапив. Навіснів німецький начальник, коли бачив, що хтось вештається без діла. «Все — очі, руки і ноги — повинне бути направлене на благо Великої Німеччини», — любив вторити він. Особливо ж був лютий і немилосердний у жнива. Тоді село ніби вимирало. Всі — діти, жінки і старики — були в цей час у полі. А Мор перевіряв виконання своїх розпоряджень особисто. І горе тому, хто попадеться йому на очі, вештаючись без діла, — шомпольних смуг на бідолашній спині не злічити. «Я лише виконую інструкції фюрера», — говорив він. Та, одначе, були на селі такі, які не мали ані найменшого бажання згинатися в три погибелі під спекотним сонцем заради слави високого Морівського покровителя. І при такій нагоді замурзані сільські хлопчаки, що гралися на околиці, ледь зачувши звук комендантської «коломбіни», вихором летіли у село і заклично сповіщали:
— Мор їде!
Люди розбігались, хто куди, аби лише не попастися під гарячу морівську руку. Ним часто лякали неслухняних дітей: «Тихше, а то Мор прийде!». А одного разу навіть трапилася оказія.
...Мору якось закортіло похизуватися перед фронтовими офіцерами своїм господарством і новим порядком у ньому. Саме були жнива, і в селі залишилися тільки кішки та собаки. Та що це? Край села, саме там, де жила причинювата баба Килина, чулось ледь вловиме човгання і час від часу легенький скрегіт. Трохи запилений, але ошатний «опель» плавно підкотив до подвір’я. Біля літньої печі просто неба стояла баба Килина і місила тісто для локшини. Із комина спокійно вився сизий димок і тут же непомітно розпливався у просторінь.
Килина байдуже глянула на непроханих гостей і знову повернулася до своєї лок-шини.
— Матка! — підскочив до неї Мор. — А ти чому не в полі? Ніх арбайт!
У відповідь — анітелень.
— Ти що, оглухла? — скипів, червоніючи, комендант.
— Ти мене не чіпай, — зволила обернутись Килина, — бо очі випалю. І відповідати не буду. В мене справка ще з совбезу є, що я псіхічеська.
Від несподіванки Мор отетерів. На таку дивну відповідь він не сподівався. Та відразу ж опам’ятався і щосили уперіщив бабу нагайкою. Але Килина не розгубилася і з розвороту лигонула пана коменданта качалкою. Офіцери в «опелі» аж заходилися від реготу.
Мора начебто хтось обдав окропом. Оговтавшись після такого ганебного удару, він люто чесонув стару нагайкою по грішному тілу.
— Ах ти ж, іроде окаянний, вилупок бузувірський! — посипала найдобірнішими словами Килина, і нагнувшись, хутко вхопила в пригоршні перемішану пополам з грязюкою глину, що була поруч у колибі, і шпурнула все оте багатство в самісіньку пику районному начальству. Мор став схожим на замурзаного кота. «Опель» аж стрясало від нестримного сміху.
— Ах ти ж, шельмо! — остаточно розшаленів Мор, і почав люто шмагати бабу по чім попало.
І їй здалося, що не Морова нагайка, а сотні гадючих язичків уп’ялися в тіло. Це вже було занадто. Розлючена не на жарт Килина спритно вхопила примус і пошпурила ним у свого екзекутора. Тої ж миті на комендантськім мундирі непривабливими цятками зарябіли темні краплі бридкої рідини. Мор вражено вирячив очі, а баба вже виймала з печі тліючу червоними бісеринками головешку. Сварка почала приймати серйозний поворот. Переляканий Мор оторопіло позадкував до автомобіля. Він знав: Килинин примус заправлений авіаційним бензином. Гасу у селі давно не було, і селяни за крашанки вимінювали у герінгівських вояк це добро. Досить лишень сірника — і... Офіцери сквапно вхопилися за револьвери.
— Ніх, ніх, камараде! — поспішив застерегти їх Мор і сердито штурхонув шофера.
Він не хотів крові, бо й понині добре пам’ятав, як торік добряче віддухопелили його союзники-чехословаки* за те, що примушував працювати цих тубільців, коли ті вирішили зробити собі обід. Ледь тельбухи не поодбивали. Добре, що прикинувся непритомним...
— Ай-яй-яй! Негоже таке добро ховати! — зненацька застав діда Мор.
— А я й не ховаю! — з викликом кинув дід. — То тільки від злого ока треба ховати.
— Хитрий дід! — примружився комендант. — А кінь — диво!
— Еге ж, нівроку собі.
— Карош коняка! — прицмокував захоплено німець.
Він підійшов до Орлика, поплескав його по спині, чомусь м’яко ткнув кулаком у черево, ошкірив зуби. Червона комендантова ряшка, осяяна злорадною посмішкою чужинця-кощія, аж лисніла від задоволення, від чого видавалася Трохимові ще огиднішою. «І яким начинням напхано отой казанок? — мимохіть подумалося дідові. — Певне, баранячим жиром замість мозку».
— Карош, карош коняка! — промовив по оглядинах Мор. — Як звати красеня?
— Орлик, герр комендант.
— Так от що, старік, — уже по-наставницьки наказував комендант. — Доглядай Орліка, а я навідуватимусь.
І не встиг ще старий оговтатися, як віддалік уже глухнув-танув деренчливий звук Морового мотоцикла.
— А бодай би тебе чорти лоскотали, амбала нечестивого! — химерно вилаявся дід, якому так і забаглося проштампувати Мора кнуровим іменем, що потрапив на виставку. — Та й сам лопух добрий, — картав уже сам себе.
Оцей товстопикий нехлюй-німчура його, як мокрим рядном накрив. От тобі й лепта! Те ж мені — конь-спіраторщик! І дід додав таке сороміцьке слово, від якого на душі відразу полегшало.
«А може, відпустити тебе, баламута, на всі чотири вітри, — бідкався старий невгамовно. — Ні, пропадеш ні за цапову душу. Та ще й харцизам можеш у руки дістатися. А може, це й на краще, — лізла в голову, як он той метушливий жук, що дошукується шпарки в долівці, чергова думка. — За комендантською спиною менше будуть носа совати до стайні всілякі пройдисвіти. Надійного опікуна замав, — глузував уже сам із себе. — Протік... тарат, як казав ще до війни один лектор».
Після цього Мор з педантичною німецькою точністю щотижня з’являвся до дідової стайні, придирливо оглядав Орлика. Правда, той не виявляв особливої прихильності до зайди і незадоволено фиркав, коли наближався Мор. Воно б начебто і було вже спокійніше, коли б не...
Проїздив якось Нарайманом на своїй беззмінній бідарці, запряженій хирлявою шкапійчиною, дільничний комендант Шмультке і теж ненароком угледів дідового коня. Далебі, його справжнього прізвища майже ніхто не пам’ятав: за постійно висячу під носом прозору краплю його прозвали Сопливим. Прізвисько на повсякчас так і прилипло до нього. Що за один? Здирщик не згірший від Мора, тільки й того, що чином менший та зростом нижчий.
Цей довго не церемонився. На дідові умовляння, що кінь, либонь, уподобав райкомендант, ніскілечки не зважав: вивів Орлика, діловито загнуздав його, хитрувато підморгнув перекладачці — і бував такий.
Треба ж такому трапитися: ще не встиг улягтися придорожний пил від бідарки, як несподівано нагодився Мор і застав діда у розпачливому стані.
— Де Орлік? — відразу, без делікатностей жбурнув, як грудомахою.
Дід Трохим розгублено розвів руками.
— Я пояснював пану Соп.., чи то пак, пану Шмультке, що на коня ви види маєте, герр комендант, та він і слухати не схотів.
— А... Сопливий? — прохопився спересердя Мор, що теж знав прізвисько дільничного. — Де він?
— Ондого... — дід розмашисте проткнув правицею повітря в напрямі Башбеку.
Тої ж миті Морів мотоцикл несамовито загарчав, як скажений псисько, пружно підскочив на каміняччі, як велетенська сколопендра, і рвонув навздогін за бідаркою. Що було далі, розповідав, давлячись від сміху, одноокий Євтихій Баглай, колишній колгоспівський чабан.
Порівнявшись з бідаркою, Мор наказав Шмультке зупинитися. Але той не виявляв жодних ознак покірності. Тоді Мор скочив з мотоцикла і вхопив бідарку обіруч. Сил йому не позичати — процесія зупинилась. Та Сопливий продовжував шмагати Орлика батогом. «Тут уже частна собствінность, мабуть, заграла у німців», — приперчував Явтух. Дуже здивувавшись непослухові вищому начальству, Мор люто стьобонув нагайкою перекладачку. Та несамовито заверещала, як свиня під ножем; кінь схарапудився, став дибки; наполоханий Сопливий пружним клубком миттю викотився із бідарки, за ним — перекладачка. Обидва кинулись врозтіч. Розлютований районний, з налитими кров’ю, як у бугая, очима незграбно ганявся то за дільничним, то за перекладачкою, позмінно частуючи нагайкою обох. Врешті, ухоркавшись, випріг Орлика, прив’язав його до мотоцикла і повагом рушив до Нарайману, залишивши Сопливого з перекладачкою і бідаркою напризволяще, бо шкапійчину вони лишили у Трохима.

— Гляди мені, старік! — підніс до самого дідового носа кувалди-кулаки Мор. — Шкуру злуплю, якщо коня проморгаєш.
А все село було живим свідком трохи незвичайної картини: в напрямку до дідового обійстя рухалася безкінна бідарка, а ззаду, неймовірно напружуючись, штовхали її Шмультке з перекладачкою, якісь жалюгідні, нікчемні після польових перетурбацій.
Дільничний мовчки запряг свою шкапійчину й понуро покотив бідаркою в Башбек.
...Все лункіше гриміли постріли з-за Перекопу. А надвечір Мор видав наказ: уранці зібратися усім сім’ям біля своїх дворів разом із збіжжям, продуктами і реманентом. За невиконання — шибениця, яка для більшої переконаності нашвидкуруч була споруджена в центрі села.
«Колобоче мій, — мліло у діда в грудях. — Ти від Мора втік, від Сопливого утік. Невже ж дістанешся цим песиголовцям?»
Кінь ніби зрозумів дідові слова, якось трохи жалібно подивився на нього і з щирою конячою довірливістю норовив лизнути старого в обличчя. У того від жалю стискалося серце.
— А дзуськи! — випалив дід і тут же схаменувся. — Можна й тихіше, конь-спіраторщик.
Надвечір дід Трохим з Орликом, забравши сяке-таке збіжжя і залишивши нікчемний мотлох і рам’я, подались на луки. Двері хати і стайні залишили навстіж відчиненими, аби не було підозріливості до дідового зникнення, хоча німцям і селянам у суєті і так було не до діда.
Тут, віддалік від села, Трохим давненько вже вирив собі землянку, нап’яв її хмизом.
«За дачу правитиме, — буркотів Орликові. — Коли наші прийдуть, рибу ловитимемо: буде де і від дощу сховатися, і перепочити».
Різні думки, тривожні і солодкі навпереміш, непокоїли діда. Про те, що наші наступають, він узнав від біженців.
— А Іван Оленчук — молодець! — гуторив сам з собою. — Герой! Знову наших через Сиваш убрід перевів. А ти тут, у болотах, щулься, як нікчемне мишеня. Конь-спірація! Тьфу!
У важких роздумах і передчуттях минув день. Дід було уже задрімав, коли знадвору почулось закличне Орликове іржання.
— Що ще за катавасія? — крекчачи, почав вибиратися із куреня.
З боку Нарайману долинали поодинокі звуки глухих пострілів, ледь відчутний лемент. Лівий окраєць села був освітлений, мов потужним прожектором, багровою загравою. Над однією з хат стрімко догори здіймався гоготячий шпилець полум’я. Очі діда волого заблищали. Він розумів: то Мор помщається йому за Орлика. Все-таки скільки літ прожив у цій хатині. В ній минуло його карапузе дитинство, в ній побрався з Одаркою (царство їй небесне!), звідси йшов на першу германську. Тут минули й кращі дні його подружнього життя.
— Тепер ми з тобою квити, — пожалівся конячині. — Обидва безхатні!
На ранок у село вступили наші. Німці спішно відступили, сподіваючись на порятунок у горах.
«Біжіть, луципери, — аж спотикайтесь, все одно далі дна морського не втечете», —думав дід.
З невимовною тугою зупинився Трохим біля того місця, де була його хата. Цілим лишився тільки цегляний закіптявілий бовдур, а то все стліло дощенту. Оглянувши пожарище і покопирсавшись трохи у згарках, дід з Орликом почимчикували до школи, де на ґанку чинно, зі строгим виглядом, походжав вартовий червоноармієць з гвинтівкою через плече.
— Агов, синашу, здоров був!
— Здрастуйте, папашо! — приязно, але стримано відказав вартовий.
— Мені старшого начальника треба! — поставив умову дід.
— Товариш майор зайняті. А мені, вибачте, папашо, розмовляти на посту не положено.
— Ну-ну-ну! То ми такі сердиті? — засокотав Трохим.
— Така вже військова субординація, папашо.
— Що-що-що-що? — не второпав старий. — Суп-ординація, кажеш. Цікаво, цікаво.
Дід був радий поцупити до свого запасу ще одне сміховинне слово, щоб потім при нагоді і без нагоди можна було ним козиряти.
— Що тут за галас? — двері колишньої вчительської відчинились, і на ґанок вийшов середнього зросту, із стомленими від недосипання очима, чолов’яга з погонами піхотного майора.
— Та тут от, товаришу майор, — виструнчився молодик, — громадянин дід вас питає. Каже, справа є.
— Я вас слухаю, батьку, — спускаючись з ґанку і ручкаючись з дідом, сказав майор.
— Та от, товаришу начальник, — почав викладати давно наболіле дід. — Лепту маю. Огиря свого прудконогого хочу нашим красним воїнам віддати, нехай швидше женуть германа.
Уважно вислухавши дідову сповідь, майор захоплено обдивлявся Орлика.
— Що красень, то красень — нічого не скажеш. І осанка відмінна, і міцний, як горіх, — і вже звернувся безпосередньо до Трохима, ніби знічев’я: — То не вашу хату спалили німці?
— Мою, луципери.
Довкола погорільця зібрався чималенький гурт односільчан — цікавість заїдала.
— Поживете поки що, батьку, при школі, — сказав перегодя майор. — А стане село на ноги — і вашу хату відбудують. Підуть дітки до школи — будете сторожити їхню домівку. А кінь у хазяйстві вам ще й як знадобиться!
— Не ображайте старого, товаришу начальник. Скільки я напоневірявся з Орликом, щоб вам його у повній справності вручити.
— Спасибі велике вам... Звиняйте, як величати?
— Трохим Григорович, дід Трохим.
— Трохиме Григоровичу, за огиря, — ще раз потис руку старому майор. — Шаріпов! — окликнув сержанта, що проходив мимо. — Відведи коня комеску.
І він любовно погладив Орлика по крупу.
— Ага! Зайди до начфіна — нехай дасть розписку і чек на ім’я... Вибачте, батьку, як ваше прізвище?
Дід Трохим спохмурнів, незадоволено насупився. «Так нічого й не зрозумів товариш начальник. То це ж як виходить? Ми — вам, а ви — нам. Зрівнялівка якась, чехарда. Дід Трохим не продає, не міняє, а дарує. Так, так, щиро, від серця. Адже він не шпікулянт. Он Килина — причинювата, а й та не побоялась на Мора руку підняти. Оленчук Іван, його старий приятель, — герой, знову наших через Сиваш провів. А він, Трохим, при повнім здоров’ї — невже гірший? Та якби не підсліпуватість — то ще й германа поміг би викишкувати геть, до нечистого на сковорідку».
— Грошей я не візьму! — відповів понуро, але твердо.
Тихо стало навколо. Майор зосередивсь.
— То ви, батьку, кажуть, Івана Оленчука знаєте?
— Ще б пак! — пожвавішав дід. — Ми з ним ще з першої германської приятелі.
— Ну, тоді все ясно! — ніби вибачаючись, розважливо розвів руками майор, і тут же дістав з кишені опецькуватого кисета.
— Курите?
Чи смале він? Та всю ж війну крутив козячі ніжки з перетертого торішнього листя. Аж зараз у роті гірко, як згадає. А тут — справжній тютюнець: запашний, січений.
Дід Трохим вийняв обривок бозна-якої газети, акуратно посипав духмяне зело, послинив самокрутку. Смачно затягнувся, здалося, поширшав, подобрішав білий світ.
— Візьміть, батьку, — простягнув кисета майор.
Дід щось хотів розсудливо заперечити, та майор, широко усміхнувшись, лагідно наполіг:
— Взамін папірця, від душі.
— Спасибі, товаришу начальник, — подякував дід Трохим, і щось таємниче, незбагненне для гурту, на мент осяяло його вид.
А він уже бачив: де й танк не пройде у підступних, захаращених брилами і деревиною горах, там відважний вершник, осідлавши могутнього велета-коня, нестримно переслідує супостата, що непрошений, як злодій, прийшов на цю чудесну землю, обагряючи її праведною кров’ю. І не буде йому помилування — ні від коня, ні від вершника. Дід глибоко затягнувся і важко зітхнув.
«Мабуть, таки шкода старому красеня, — подумав майор. — А може, то після тютюнової голодухи? То часто буває».
Але тютюн тут був ні причому.

* Крім союзників Німеччини, значна кількість чехословаків воювала на боці кримських партизанів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 15.03.2013 > Тема "Душі криниця"