Версiя для друку Обговорити в форумi

Оточення Шевченка

Про троюрідного Тарасового брата, ще й свояка, оскільки поетів брат Йосип одружився з Мотрею — сестрою Варфоломія, написано чимало, розпочинаючи з Вікіпедії (електронний ресурс: uk.wikipedia.org/wiki/Шевченко_Варфоломій_Григорович). Народився Варфоломій 11 червня 1821 року в селі Кирилівка Звенигородського повіту (нині – село Шевченкове Звенигородського району Черкаської області), був кріпаком пана Енгельгардта. Вчився в Кирилівській школі, де вперше й почув про свого знаменитого родича.
Першу частину документальної драми-колажу «Гора» український поет Іван Драч назвав «Варфоломій Шевченко – поміркована голова». Поет зазначає, що Варфоломій «…вчив Тараса, як жити ще до арешту, але він не послухав. Коли Тарас наприкінці життя намагався влаштувати Варфоломія на кращу роботу, то саме так він характеризував свого названого брата: чоловік не дурний і не дуже розумний,
але дуже-дуже щирий…
За словами Пантелеймона Куліша (1819-1897), Варфоломій Шевченко — така людина, що можна похвалитися перед усіма земляками. Справді, Варфоломій Григорович був «чоловіком письменним і тямущим», як писав Панько, зумів викупитися з кріпацтва. У 1857 році з родиною оселився в Корсуні (був тоді купцем III гільдії), став працювати управителем у князя, учасника війни з Наполеоном Павла Лопухіна (1788-1873). 3 дружиною Олександрою Антонівною Варфоломій виховував шістьох дітей: Каленика, Прісю, Андрія, Ганнусю, Йосипа і Софію; взяв на виховання дочку сестри Ярини. Усього ж у Варфоломія Шевченка народилося вісімнадцятеро дітей, дванадцять із них вмерли в ранньому віці.
Тарас Григорович дуже любив дітей Варфоломія Григоровича, зокрема Йосипа. Майже в кожному листі до Варфоломія Тарас Григорович згадує цього хлопчика. Гостюючи у названого брата, Тарас Григорович брав Йосипка на етюди. Спілкування із Шевченком назавжди врізалося в пам’ять хлопця, і він згодом також почав писати вірші.
Саме Варфоломію Григоровичу ми маємо завдячувати за спомини про дитячі роки Тараса та його перші спроби малювання. «Природну здібність Тараса до малярства помітили в селі змалку, а в школі намальовані на грубому сірому папері коні і москалі» бачив Варфоломій Шевченко поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша. Часом Тарас малював вуглем на коморі або на стайні; малював півнів, людей, церкви.
Неспроста після заслання Тарас Шевченко поспішає в Україну, до свояка в Корсунь. З 28 червня 1859 р. він жив там до 8 липня. Поет читав Варфоломію вірші, уривки з поеми «Кавказ»… «Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом», — згадував Варфоломій. Він радить авторові «Кавказу» й «Неофітів» запобігати ласки в заможних людей та писати про них «молитву або оду та й надрукувать у всіх журналах». Не дивно, що навіть завжди лагідний і вибачливий до Варфоломія Тарас не міг стриматися й гостро реагував на ті «казання, що ти для мене так мудро скомпонував».
Варфоломій Шевченко так був радий приїзду Тараса, що навіть опоетизував цю зустріч уривком народної пісні, яку занотував у альбомі художника «1859 года, июня 28 дня в Корсуни, в воскресенье»:

Ой, розвився край дороги
Явор зелененький,
Помандрував з Керелівки
Козак молоденький.
(Шевченко Т. ПЗТ у 6-ти томах. — Т. 6. — К., 1961. — С. 346).

Зберігся й спомин Варфоломія Шевченка про перші хвилини зустрічі з троюрідним братом і свояком у Корсуні: «В июне 1859 года сижу я как-то в своей хате, смотрю — въезжает простая телега, запряженная парой: в телеге сидит кто-то с большими усами, в парусиновом сером пальто и в летней шляпе; вижу, он прошел мимо дверей моей хаты — и прямо в ворота. Я подумал, что это, наверное, кто-нибудь из тех, кто ищет себе работу в экономиях.., выбежал на улицу и пошел навстречу приезжему, он тем временем успел уже пройти через двор в другие двери — и в сени; я вернулся, смотрю: он открывает дверь в хату и говорит мне: «Ну, узнаешь или нет?». Я не мог опомниться!.. «Отец родной!» — только вскрикнул и опрометью бросился к нему на грудь!.. Это был Тарас! Мы молчали и горько рыдали, как дети, обнявшись. Выбежала моя жена, и тоже в слезы... В это мгновение мы все будто онемели: слов не было, только слезы так и катились. Так мы молча стояли на одном месте и рыдали слезами радости, пока не подошел извозчик Тараса и не спросил, что ему делать» (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., 1988. — С. 32).
Тарас Григорович вільно почував себе у родині брата, був доглянутим і не змовкав, розмовляючи з дружиною Варфоломія – Олександрою Антонівною, яку називав «своєю сестрою», а також дітьми. Варфоломій згадував: ««Он вставал очень рано в четыре часа. Встанет и сразу в сад: а сад в Корсуне (имение князя Лопухина) был очень, очень хороший! Выберет, бывало, Тарас в этом саду какой-нибудь чудесный уголок и изобразит его на бумаге. Пожалуй, в саду не осталось ни одного уголка, не зарисованного в альбом. В летнее время, особенно в сенокос или жатву, мне было некогда сидеть дома, я работал от зари до зари, поэтому с Тарасом мне доводилось беседовать только тогда, когда он, бывало, разохотится и поедет со мною на работу или же вечером, если я возвращался пораньше, пока он еще не ляжет спать...
Когда Тарас ездил со мною на работу, он постоянно пытался обратить мое внимание на то, что следует заводить как можно больше машин, чтобы как можно меньше работали человеческие руки» (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., 1988. — С. 33).
У Корсуні Шевченко мав намір одружитися й шукав собі наречену. Варфоломій згадує: «Ссылка и солдатчина за Аралом не огрубили, не очерствили нежное, доброе и любящее сердце Тараса... Тарас любил жить семьянином, видя мою жизнь, он не раз говорил: «Сподобит ли и меня Господь обзавестись своим пристанищем, хаткой, женой и деточками?». Мы часто разговаривали об этом деле, и всегда Тарас просил моего совета и помощи найти ему место для поселения и «дивчину», но чтобы дивчина была непременно украинка, простая, не панского рода, сирота и наймичка». У Варфоломія Тарас Шевченко познайомився з прислужницею Харитиною Василівною Довгополенко (1841 — р. с. н.), в яку закохався і просив Варфоломія висватати за нього Хариту: дівчина відмовилася вийти заміж «за такого старого та лисого».
За час перебування в Корсуні та його околицях Тарас Шевченко виконав малюнки: «Дерева», «В Межиріччі», «Понад Россю». А «В Корсуні» — малюнок Тараса Шевченка, що входить до альбому 1858-1859 років. З того, корсунського періоду брати регулярно листувалися: збереглося 23 листи Т. Шевченка до «єдиного щирого друга» і 11 від Варфоломія до поета.
Безпосередньо саме Варфоломій Григорович турбувався про купівлю землі й хати для Тараса – вибирали разом в багатьох селах та окраїнах і поблизу Дніпра. Нарешті 1 липня 1860 року Шевченко у листі до Варфоломія погоджується на пропозицію придбати земельну ділянку на Чернечій горі під Каневом: «Вище по Дніпру од того місця, де ти сам вибрав, коло Пекарів, на правім же березі, між Каневом і Пекарями, на городських землях, на високій горі, єсть лісочок, граничить з Монастирищем; посеред того лісочка — поляна, далеченько од города; внизу кілька рибальських хаток; на тій горі дуже багато дичок — яблунь і груш: садочок завести можна. А любий стародавній Дніпро буде здаваться тобі під ногами... Кринишна вода неподалеку» (Шевченко Т. ПЗТ: у 12-ти т. — Т. 6. — К., 2003. — С. 183).
Зіткнувшись з небажанням місцевих поміщиків продати Тарасові землю, Варфоломій Шевченко вирішив придбати ділянку на Чернечій горі, яка належала не приватному власникові, а місту Каневу, і була розташована поблизу того місця в урочищі Мотовиловщина, яке облюбував сам Тарас Шевченко. Нагадаємо, що Варфоломій допомагав поетові викупити й родичів із кріпацтва.
Свого останнього листа в Україну Тарас Шевченко пише 29 січня 1861 року саме до Варфоломія Шевченка: «Прощай! Утомився! Неначе копу жита за одним заходом змолотив».
Брав безпосередню участь Варфоломій і в похороні поета. Ще до прибуття труни з Шевченком до Києва Варфоломій Григорович розпорядився виготовити хрест та копати яму на історичній горі Щекавиця. Він неспроста хотів поховати тут свояка, бо знав, що біля підніжжя гори розміщені слов’янські поховання передхристиянської доби VIII-IX століть. За однією з версій, саме тут гадюка «вкусила» Віщого Олега. На самій же горі за легендами і був похований Віщий Олег.
Але родичам це місце не сподобалося, і вони вирішили шукати інше — над берегом Дніпра, недалеко від Аскольдової могили. В справу втрутився приятель Т. Шевченка – Григорій Честахівський (1820-1893). Він переконав родичів поховати поета в Каневі, пославшись на слова Тараса Шевченка, який нібито говорив йому: «Тихе пристанище і спокій найдеш коло Канева». Варфоломій Шевченко згодився і показав те місце, яке так сподобалось було Тарасові Григоровичу і яке він хотів придбати для садиби поета — це була Чернеча гора, за чотири кілометри від Канева…
Понад 30 років — до останніх своїх днів — Варфоломій Шевченко клопотався про збереження й упорядкування Тарасової могили. Було це непросто, оскільки влада й поміщики, дізнавшись, хто є хто, намагалися швидше спекатися поетового брата. За Варфоломієм постійно стежили поліція та жандармерія, він постійно змушений був змінювати місце проживання своєї родини. Під час перебування в нього Тараса Шевченка (1859) і до кінця життя за Варфоломієм стежили поліцаї, переслідували, як і косили оком за те, що в його хаті збиралися друзі Т. Г. Шевченка — Г. Честахівський, О. Лазаревський, М. Чалий, М. Максимович, А. Красовський та ін. Листувався Варфоломій і з шанувальниками таланту Тараса Шевченка — Василем Гнилосировим, Павлом Житецьким, Андрієм Красовським та ін. Допомагав Євгенові Моссаковському, Михайлові Чалому та іншим збирати матеріали до біографії поета.
До речі, Варфоломій Шевченко у червні 1864 року притягався до слідства за зв’язки з польськими повстанцями під час служби управителем маєтку поміщика Понятовського в селі Бородянка Київського повіту, про що свідчить справа канцелярії начальника Київської губернії «О неблагонадёжности будто бы в политическом отношении б. управляющего имением Варфоломея Шевченко» (Тарахан-Береза З. Святиня. — К., 1998. — С. 129) та рапорт начальника Канівської повітової поліції про виступи та промови, виголошені під час перепоховання Т. Г. Шевченка в Каневі 10 травня (ст. ст.) 1861 року: «На особо избранном месте троюродным братом его Варфоломеем Шевченко во время шествия похоронной процессии и при погребении Т. Г. Шевченко… произнесено шесть речей на русском, малороссийском и польском языках» (Ройцина О. Эта самая любовь. – К., 2009. – С. 29). І хоч поліції не вдалося довести його причетності до повстання, все ж таки Варфоломія було усунуто від посади і призначено лісником у село Шендерівку Канівського повіту. Тут у 1875 році він і написав «Спомини про Тараса Шевченка», надруковані у львівському журналі «Правда» (1876), продовжував розповсюджувати Тарасів «Кобзар» (позацензурний, 1860-го року) та «Букварь южнорусский».
У червні 1883 року Варфоломій Шевченко подав до Канівської міської управи прохання: «На могилі мого брата Тараса Шевченка був поставлений дерев’яний хрест, який від часу підгнив i в жовтні 1882 року звалився. Шануючи пам’ять покійного мого брата.., я наважився поставити на могилі новий хрест, обгородивши могилу ґратами, а поблизу неї збудувати хату для сторожа» (Тарахан-Береза З. Святиня. — К., 1998. — С. 145).
Прохання передали до канцелярії генерал-губернатора. Звідти прийшов запит про дійсний стан могили. Лише коли канівська поліція підтвердила, що могила дійсно поруйнована, було дозволено впорядкувати її. Однак при цьому суворо попереджалося, «щоб не було допущено будь-яких маніфестацій» після закінчення робіт (там само). На одному з київських заводів замовили металеву огорожу i чавунний хрест. Несподівано, коли замовлення вже було готове, генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому була табличка зі словами Тараса Шевченка:

Свою Україну любіть;
Любіть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї господа моліть.

Роботи над упорядкуванням могили припинилися. Майже рік тяглося листування. Врешті-решт замовники вимушені були зняти з хреста табличку. Лише в липні 1884 року чавунний хрест встановили на могилі поета. Пофарбований у біле, він чітко вирізнявся на фоні блакитного неба. Видно його було за десятки кілометрів з полтавських рівнин за Дніпром i по Дніпру — від Селища до Прохорівки.
У 1884 році Варфоломій збудував хату для сторожа, як власник платив податок за землю, на якій була Шевченкова могила, — 2 карбованці сріблом щороку. Незадовго перед смертю Варфоломій Шевченко за 100 карбованців сріблом викупив орендований шматок землі під Шевченковою могилою (постанова Канівської думи про продаж півдесятини землі вийшла 17 листопада 1891 року) й подарував його місту Каневу. Це давало можливість захистити поховання умовами, які були викладені в дарчій записці. Разом із землею Варфоломій Шевченко подарував місту ще й 3000 карбованців сріблом, які вклав до державного банку, заповівши, щоб проценти з тієї суми міська влада використовувала на утримання могили. На подарованій землі не дозволялося нічого будувати, не можна було і перетворювати її на кладовище. Водночас могила мала бути відкритою для відвідувачів. Але міська дума дар не прийняла і утриманням могили Кобзаря не переймалася. Межа турбот місцевої влади обмежувалась лише наглядом за відвідувачами Тарасової гори.
Про щирість і добропорядність Варфоломія Шевченка переконливо свідчить і такий факт: 1876 року в Корсунь приїхав тяжко хворий Іван Сошенко (1807-1876) — Тарасів товариш по Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, Варфоломій посилає дочку Ганну доглядати художника, а коли Сошенко помирає, хоронить Івана Максимовича за свій кошт на старому міському кладовищі, а потім встановлює на могилі гранітний надгробок.
Помер Варфоломій Григорович у день свого народження — 11 червня 1892 року в селі Буряківці Радомишльського повіту (нині — Борщівський район Тернопільської області), де доживав віку в своєї доньки. Жодне з українських видань ані словом не озвалося на його смерть. Могила втрачена...

Віктор ЖАДЬКО, вчений, письменник
Фото автора

Список використаних джерел:
Шевченківський словник. — Т. 2. — К., 1977. — С. 358; Шевченко Т. ПЗТ: у 12-ти т. — Т. 6. — К., 2003. — С. 183; Панченко В. Коляска та чумацький віз // День. — 2003. — 6 грудня; Малий енциклопедичний словник Корсунщини. — Т. 2. — Корсунь-Шевченківський, 2004. — С. 260; Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008. — С. 514; Тарахан-Береза З. Святиня. — К., 1998. — С. 129; Ройцина О. Эта самая любовь. – К., 2009. – С. 29.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 15.03.2013 > Тема "Українці мої..."