"Кримська Свiтлиця" > #10 за 08.03.2013 > Тема "Душі криниця"
#10 за 08.03.2013
ШЕВЧЕНКОВА СВ╤ЧА
Л╕тература
Фед╕р СТЕПАНОВ ШЕВЧЕНКОВА СВ╤ЧА П О Е М А
Василю ДЕРГАЧУ
╤ Звучать фаготи ╕ кларнети Во здрав╕╓ государя. Пан веселиться на бенкет╕ ╤ випива╓ за царя. А за в╕кном так хуга свище, Що аж в╕конниц╕ риплять. ╤ засн╕жилось св╕товище, В╕д в╕тру в пол╕ не встоять. Тарасов╕ ж то знак добрячий, В╕н радо засв╕тив св╕чки ╤, весь у захват╕ гаряч╕м, Людей малю╓ залюбки. Углед╕в проф╕ль генерала Козацького, з вусами вшир, ╤ пристрасть в ньому запалала Художника, як моря вир. В╕н Платова малю╓ вдатно, Лише потр╕скують св╕чки. Порив Тараса благодатний — Мо’, та позаздрять ще й дячки, Як╕ його навчали цьому, Так пан суворо наказав, Щоб мати портретиста вдома Пок╕рливого, як коза. П╕д сп╕в метелиц╕ малю╓ Тарас героя, ╕ цв╕те Душа його. В╕н ╕ не чу╓, Як двер╕ грюкнули. Пусте? О, н╕! Куди там до мистецтва! Пан розлютився неспроста: Кр╕пак удавсь до молодецтва — Оскажен╕ння мить вита. — Ах ти, холопе нав╕жений! Не т╕льки двер╕ не в╕дкрив, — П╕д бур╕ свист такий шалений Палац ти ледве не спалив. ╤ не палац, а нав╕ть м╕сто Св╕чками м╕г би запалить. Ти козачок, чи просто т╕сто? — ╤ вуха стис... Нестерпна мить! Уранц╕ б╕дного маляра Дв╕рськ╕ р╕зками пос╕кли. Душа ж палала в╕д пожару Немилосердно╖ хули. Ну де ж та правда на ц╕м св╕т╕? Одн╕ жирують, бо пани. А ╕нш╕, бач, р╕зками бит╕, Неначе нелюди вони. Поскарживсь д╕дов╕ ╤вану Про екзекуц╕ю оту, Щоб стишити хоч трохи рану, Жорстокост╕ ту наготу. Неквапно гладить д╕д гол╕вку Онука ╕ розпов╕да, ╤ в кожну то╖ реч╕ ц╕вку Глибинний зм╕ст д╕дусь вклада: — Стол╕ттями цей св╕т, онуку, Несправедлив╕стю живе. Та не завжди терп╕в люд муку, Було й бор╕ння св╕тове. У наш╕м кра╖ гайдамак╕в Я бачив: били ж бо пан╕в. Отож оп╕сля з тих вояк╕в Чимало хто вже уц╕л╕в. Та й зараз нерви на Под╕лл╕ Панам лоскоче Кармелюк. Вони ж безсил╕ ╕ в свав╕лл╕, Для них в╕н, наче гострий крюк. Ус╕ чиновники й п╕дпанки За ним гасають, щоб вп╕ймать. Але ╕з вечора до ранку Йому притулок — кожна гать. Бо волю в стайню не загониш, Вона вс╕ перепони рве. ╤ по вселюдному закону У серц╕ кожного живе.
II О Л╕тн╕й сад — натхненник музи, Ов╕ков╕чених скульптур! Тут з творч╕стю в т╕сн╕м союз╕ ╤ ти несхитний, наче мур. Змальову╓ Тарас старанно Шедеври працьовитих рук. ╤ гояться душевн╕ рани П╕д той натхнення перегук. Т╕ ноч╕ б╕л╕ незабутн╕ Вже стали св╕точем йому. Тут в╕н творив сво╓ майбутн╓, ╤стор╕ю свою саму. — Прив╕т, юначе! — н╕жний дотик Торкнувсь з╕гнутого плеча. Земляк Сошенко м╕ж екзотик Його тут долю розпочав. — Ви гарно л╕н╕╖ вписали, Брюллову треба показать. — ╤ в серц╕ рад╕сть зазвучала, Мов спалахнуло сто багать. Приск╕пливо метр коменту╓: — ╤ цей юнак — простий кр╕пак? Талантам воленьки браку╓, Несправедливо буде так. Жуковського до себе кличе. Греб╕нка й В╕ль╓горський теж З╕бралися на мудре в╕че Задля заступництва без меж. Поет насл╕дника престолу Вихову╓, ╕ сам — талант. ╤ вся Рос╕я доокола Для нього — сплячий ще Атлант. Поет╕в погляд всепроникний, ╤ ся╓ мудр╕стю чоло. ╤ пензель у руц╕ не никне, Малюючи портретне тло. Брюллов завершу╓ твор╕ння, Яке в ╕стор╕ю вв╕йде, Бо в╕дступа╓ живот╕ння Й свобода кр╕паку гряде. ╤ рос╕яни, й укра╖нц╕ Свою тут лепту привнесли Гуртом, гурмиськом. Наодинц╕ Лиш розпатякують осли. ╤ лотерею роз╕грали, ╤ викуп панов╕ дали. За волю повнились бокали Без плазування ╕ хвали. Одухотворений Тарас наш Дов╕ку ╖м завдячний став. ╤ «Катерина» — р╕ч прекрасна Звучить посвятно на вустах. Жуковський в╕дпускну вруча╓: Шевченко в╕льний, як орел. ╤ лине дивне, неокра╓ Чуття з потужн╕стю джерел.
III
Там били женщину кнутом, Крестьянку молодую. Н. А. Некрасов
Бо на позорище ведуть Старого дурня муштровати. Т. Г. Шевченко
Вдихнувши вол╕ суть озонну, В╕н в р╕дне при╖здить село, Де п╕д верби пахучу крону Його натхнення привело. Та що ж натом╕сть в╕н побачив В м╕сцях отих, де св╕т йому В╕дкрили промен╕ гаряч╕? Не рай — справжн╕с╕ньку тюрму. Родина живот╕╓ в злиднях, Бо скр╕зь вита╓ панський дух, Це кр╕посницьке павутиння. Та де ж той мужн╕й одчайдух, Що принесе ус╕м свободу? Задумавсь молодий Тарас. Горить зоря ╕з небозводу ╤ не осв╕тлю╓ вс╕х нас. Коли ж вернувся у столицю, То однодумц╕в згуртував: ╥х слово, як вогонь, ╕скриться, См╕ливц╕ йдуть до ╖хн╕х лав. Кул╕ш, Навроцький, Б╕лозерський, ╤ Костомаров, ╕ Тарас: Пала╓ дух ╖х молодецький, Як волю звоювать для мас. У кожного своя ╓ думка, ╤ в кожн╕й — вол╕ дух не згас. Але одна брин╕ла струнка: Кр╕пацтво в╕дм╕нити час. Та як бува╓, в гущ╕ стада Паршива в╕днайшлась в╕вця — Студент Петров з душею гада Строчив доноса-пап╕рця. В╕н в Трет╕й в╕дд╕л здав жандармам Вс╕х пом╕ркованих борц╕в. А за ╕удство к╕стка гарна — Ось що д╕сталось т╕й в╕вц╕. Ус╕х на заслання загнали. Шевченку ж кара якнайг╕рш: Бунт╕вника рекрутували, Щоб не лунав см╕ливий в╕рш. «╤з забороною писати ╤ малювати», — резюме Сам цар наклав. Нехай в солдатах Казармний в╕тер в душу дме. * * * — Тяни носок! — кричить ╓фрейтор. Палюче сонце б’╓ в лице. — ╤ не л╕нькуйсь, п╕╖т-легейда, Бо карцер матимеш за це. Служи царю, а не народу, ╤накодумство позабудь. В любов╕ до царя свобода — Така твоя, служивий, путь. Щож, ╕нший би тод╕ знев╕ривсь Серед касп╕йських берег╕в, Серед служак╕в-бузув╕р╕в. Та в╕н душею не зм╕л╕в. В╕н пише в╕рш╕, ╕ в халяв╕ Сво╖х чоб╕т хова╓ ╖х. Н╕, не стл╕ва╓ в╕н в неслав╕, Дух непокори в н╕м не стих. Йому дарують друз╕ фарби ╤ пензл╕, в╕н малю╓ всмак. ╤ т╕ шедеври св╕ту скарби Поповнять, маючи св╕й знак. Малю╓ в╕н д╕тей казахських, Форти, портрети ╕ моря. ╤ так на тих шляхах солдатських Його не загаса зоря. А повернувшись ╕з заслання, Омр╕яв долю в╕н свою, Яка б йому св╕тила зрання Й доп╕зна в р╕дному краю. Ликера Полусмак, д╕вчина, Не тою виявилась, бач. ╤ закружляла хуртовина Поету сонмом вс╕х невдач. П╕зн╕ш вона вже й пожал╕╓, Але минуле не вернеш. Останньою вмира над╕я, Сплива у простор╕нь безмеж.
IV Л╕та, як мит╕ швидкоплинн╕, Злет╕ли п╕д самий зен╕т. ╤ от на наш╕й Укра╖н╕ Перебудову╓ться св╕т. Чимало ж бо гол╕в поклали Та ще й к╕стками полягли Борц╕, що твердо й дужо стали На прю ╕з царством кабали. Тарас сво╖м пером вогненним Не зг╕рш, н╕ж жерлами гармат, П╕дняв народ над сьогоденням, Щоб ним не правив супостат. ╤ хоч був засланий в солдати У край пустель, сухих степ╕в, Не думав збро╖ в╕н складати, В яку вклав праведний св╕й гн╕в. ╤ за три роки до пад╕ння Кайдан╕в рабських написав В╕рш «Сон», немов благослов╕ння, Що зазвучав, як в╕щий псалм: «╤ сниться ╖й той син ╤ван ╤ уродливий, ╕ багатий, Не одинокий, а жонатий На вольн╕й, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на вол╕; Та на сво╖м весел╕м пол╕ Свою-таки пшеницю жнуть, А д╕точки об╕д несуть». З пад╕нням тих кайдан╕в в╕н П╕шов спок╕йно у могилу, В╕ддавши людям вол╕ дзв╕н ╤ Укра╖н╕ дужу силу. А та Шевченкова св╕ча, Яку засв╕чував у пана, Ус╕м свободу спов╕ща: Горить над св╕том полум’яна.
V Я не митаривсь безнад╕йно — Був отчий д╕м на виднот╕, Весь час вели мене пост╕йно Дороговкази у житт╕. ╤ де б не був я, а чи буду, Той шлях, як м╕та на чол╕, — Сприйму однаково — й огуду, ╤ славосл╕в’я на земл╕. Мен╕ життя не пахло рястом: П╕знав ╕ голод, ╕ в╕йну, Неначе йшов я за Тарасом, Шукаючи свою весну. Як в╕н шукав стовпи в туман╕, Що п╕дпирали небо десь, — Зал╕зне дерево я зрання Шукаю в╕чно — завше й днесь. Йдемо до то╖ зло╖ дол╕ Шляхами битими кудись, Як в пар╕; духом ми не квол╕, По вс╕х усюдах розбрелись. ╤ кожен день ста╓ нам бранню, Аби чертоги св╕ту взять, А долю люту окаянну Чикрижити на щедру п’ядь. Челядники, довол╕ спати Та порпатися у багн╕. Пора вже збудувать палати, А не гор╕ти у вогн╕. Тож хай мо╓ це скромне слово, Як меч Атт╕ли, воскреша У кожного в душ╕ обнову... Бо ж ╓ ще в кожного душа? А мр╕ями ми не зм╕л╕╓м, Бо дол╕ кинем навза╓м Наш виклик, що орати вм╕╓м ╤ кр╕зь тяжкий душевний щем. ╤ ниву ми зас╕╓м рясно, Хай родить щедрий урожай. Дор╕дно, буйно, повсякчасно. Земл╕ розмаю лиш бажай. 26.06.2010 р.
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 08.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11506
|