"Кримська Свiтлиця" > #10 за 08.03.2013 > Тема "Душі криниця"
#10 за 08.03.2013
МАЙСТЕР НОВЕЛИ
Проза життя
Юр╕й Андр╕йович Коваль народився 17 с╕чня 1942 року в м. Новомиргород╕ К╕ровоградсько╖ област╕. Зак╕нчив факультет журнал╕стики Льв╕вського державного ун╕верситету ╕м. ╤вана Франка. Працю╓ в╕дпов╕дальним секретарем редакц╕╖ журналу «Дзв╕н» (м. Льв╕в). Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, автор багатьох книг новел, пов╕стей та роман╕в. З-пом╕ж них — «В╕днайдена фея», «Зелена Укра╖на», «Гармон╕я», «╤ р╕ки впадуть у море» та ╕н. Минулого року в Льв╕вському видавництв╕ «Апр╕ор╕» побачила св╕т книга «Цей лаг╕дний-лаг╕дний св╕т», до яко╖ ув╕йшли кращ╕ новели, опов╕дання, образки, етюди, прозопоема «Одв╕чна клятва» та уривок з роману «╤ р╕ки впадуть у море». (До слова, за цю книгу у грудн╕ минулого року Юр╕ю Ковалю було присуджено прем╕ю ╕м. Богдана Лепкого). Це, певною м╕рою, книга п╕дсумкова, бо з╕брано тут найкраще, написане письменником за роки його творчо╖ д╕яльност╕. А серйозна творча праця, якщо не рахувати опубл╕коване в пер╕одичн╕й прес╕, розпочалася ще в 1965 роц╕ книжкою новел «В╕днайдена фея», вих╕д яко╖ в╕тали Олесь Гончар, Павло Загребельний, ╤ван Дзюба та ╕нш╕ визначн╕ майстри нашо╖ л╕тератури. «Коли приглядаюся до ранн╕х новел Юр╕я Коваля, то подивляю в них не так чистоту стилю ╕ високу вправн╕сть письма, як оту гостроту бачення речей, власне, «очима душ╕», — а цьому таки не навчишся, — як високу м╕ру сп╕вчуття, без якого ╕ найдовершен╕ша фраза буде холодною, мертвою. Коли гортаю новел╕стичн╕ книжки Юр╕я Коваля, то перед очима поста╓ галерея живих людей. У ╖хн╕х долях — ╕стор╕я нашого народу…», — так в╕дгуку╓ться про творч╕сть Юр╕я Коваля у передньому слов╕ до книги вибраного поет, проза╖к, перекладач Андр╕й Содомора. А ось як поц╕нову╓ творч╕сть свого земляка льв╕вський письменник, лауреат Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕м. Тараса Шевченка Роман Горак: «…З Юр╕╓м Ковалем ╕ його зб╕ркою новел «Гармон╕я» у л╕тературу вв╕рвалась якась нова, ще не усв╕домлена, але могутня молодеча сила, яка розбивала рутину, штампи в наш╕й л╕тератур╕, кон’юнктуру. В╕д не╖ п’янилась голова, усе було так зрозум╕ло, так ясно, як може бути в молодост╕. В центр╕ — людина з ╖╖ одв╕чними прагненнями гармон╕╖ з довк╕ллям, з людьми, з╕ св╕том. Ця людина д╕яла, говорила ╕ думала зовс╕м ╕накше, н╕ж мала думати, гадати, чинити радянська людина з передових рубеж╕в чергово╖ п’ятир╕чки. Ця людина була з плот╕ ╕ кров╕. Твори Коваля дихали степом, простором, у них було повно св╕тла, вони були наскр╕зь ╕мпрес╕он╕стичн╕ тим св╕тлом ╕ пов╕трям. Письменник дивився на навколишн╕й св╕т, звичайних ╕ добре в╕домих йому дядьк╕в ╕ т╕ток, н╕ж дивилася л╕тература, з╕гнута у три погибел╕ р╕зними передовими ╕деями, дивився незашорено, см╕ливо. В╕н не був на когось схожий, як це прийнято вишукувати для молодих. Був собою ╕ не под╕бним до ╕нших. Юр╕й Коваль не належить до вельми продуктивних письменник╕в. В╕н з тих, хто розум╕╓, що варт╕сть не в к╕лькост╕ написаного, а в тому, що залишиться п╕сля тебе в л╕тератур╕. Щоб залишитися назавжди в наш╕й л╕тератур╕, Юр╕╓в╕ Ковалю було достатньо ╓дино╖ «Гармон╕╖». ╤ хоча сьогодн╕ найменше, через свою очевидну забудькуват╕сть, згадують ╕м’я Юр╕я Коваля у процес╕ творення нов╕тньо╖ укра╖нсько╖ прози, майбутн╕й об’╓ктивний досл╕дник неодм╕нно назве його творч╕сть як найхарактерн╕шу, як вих╕дну до нашо╖ сьогодн╕шньо╖ л╕тератури». Гадаю, ця стисла характеристика творчост╕ вельми ц╕кавого ╕ талановитого письменника Юр╕я Коваля п╕дтверджу╓, яка багата ╕ розма╖та наша нац╕ональна л╕тература — ╕ за жанрами, ╕ за ╖╖ творцями. Й справд╕, перечитуючи вибране Юр╕я Коваля, бо ж окрем╕ його твори з ц╕кав╕стю читав уперше десь в журналах, у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» чи й в окремих зб╕рках, насолоджу╓шся мовою його новел, неначе в╕рш╕ чита╓ш його образно-поетичн╕ настро╓в╕ м╕н╕атюри, як╕ автору добре вдаються. Захоплю╓шся його персонажами — т╕ткою Горпиною з однойменного опов╕дання, яке з повним правом можна назвати маленькою пов╕стю, Дмитром з новели «Гармон╕я», Стефан╕╓ю з новели «Двадцять соток картопл╕», бабою Мотькою з «Федьково╖ кузн╕» та ╕н. Шкода, що ц╕ новели трохи завелик╕ для газетно╖ публ╕кац╕╖, а скорочувати чи рвати ╖х по-живому на частини, щоб давати упродовж к╕лькох подач, гадаю, не доц╕льно. ╥х треба читати на одному подиху, випивати як келих ц╕лющого напою. Однак мою увагу привернула новела «Двадцять соток картопл╕», яка, за висловом Бориса Харчука, «вдало ╕люстру╓ часи так званого волюнтаризму…». Я додав би сюди ще й слово «колгоспного». У п’ятдесятир╕чно╖ л╕тньо╖ колгоспниц╕ Стефан╕╖ очевидно ж за невироблений м╕н╕мум трудодн╕в ╕ за те, що вона, вже ж╕нка в л╕тах, не може працювати у ланц╕ нар╕вн╕ з молодими, колгоспне начальство, так зван╕ «м╕сцев╕ князьки», в╕др╕зають, а точн╕ше переорюють засаджений картоплею город «по саму призьбу»… Як ровесник Юр╕я Коваля, дитя в╕йни, я й сам з власного досв╕ду пам’ятаю, як штрафували мою бабусю Мар╕ю, в яко╖ були хвор╕ ноги, за отой невироблений м╕н╕мум трудодн╕в… То були часи жорстоко╖ колгоспно-кр╕пацько╖ прац╕, як╕, гадаю, канули в небуття. Отож нехай ця сповнена душевного болю ╕ траг╕зму людського буття новела «Двадцять соток картопл╕» буде для ус╕х нас г╕ркою пам’яттю не тако╖ вже й сиво╖ давнини. ╤ ще к╕лька сл╕в про невелик╕ за обсягом твори: етюди, образки, штрихи. В цих коротеньких творах постають еп╕зоди з життя людей, под╕╖, як╕ на перший погляд здаються буденними, але який психолог╕чний заряд вони в соб╕ несуть. Ось як про цей короткий жанр прози Юр╕я Коваля висловився Михайло Осадчий в одн╕й з реценз╕й на творч╕сть письменника: «Як правило, сюжети Ю. Коваля — незамислуват╕, геро╖ вимальовуються з першого речення, а дал╕ — мазками, штрихами, окремими деталями, лог╕чно, посл╕довно розкриваються характери в д╕ях, у д╕алектиц╕ житт╓вих стосунк╕в. Сво╓р╕дною рисою творчого хисту Ю. Коваля ╓ потяг до психолог╕зму. Автор намага╓ться зазирнути у внутр╕шн╕й св╕т людини ╕ «вести зв╕дти спок╕йний стриманий репортаж». Вияв зовн╕шн╕х вчинк╕в його персонаж╕в — завжди насл╕док ╖хньо╖ душевно╖ орган╕зац╕╖. В╕д цього нев╕дд╕льне ╕ захоплення Ю. Коваля красою людини, проникнення в ╖╖ душу, мр╕╖. Юр╕й, зда╓ться, л╕рик…». ╤ н╕би на п╕дтвердження цих сл╕в рецензента додамо ще й слова класика нашо╖ л╕тератури Максима Рильського, який на св╕танку творчого шляху молодого проза╖ка-новел╕ста Ю. Коваля, у передмов╕ до колективного зб╕рника «Весняне з╕лля», що побачив св╕т ще 1962 року, зазначив: «Проза, вм╕щена в зб╕рнику, позначена в основному тими рисами, що й поез╕я молодих автор╕в: щир╕стю, як╕стю думок та почутт╕в ╕ ясн╕стю ╖х вислову, любов’ю до людини, до життя. Бачимо в н╕й н╕жн╕ й тепл╕ зарисовки живого життя в образках Юр╕я Коваля…». Отже, коротеньку загальну характеристику творчост╕ самобутнього ╕ талановитого новел╕ста з╕ Львова Юр╕я Коваля читач ма╓. А на доповнення сказаного ще й к╕лька коротеньких замальовок-образк╕в. Читайте ╕ поц╕новуйте!
Данило КОНОНЕНКО
Юр╕й КОВАЛЬ МАТИ Образок
Охайний, по-гуцульськи барвисто вишитий киптарик, картата вовняна хустка. З-п╕д хустки — високе зморшкувате чоло, посив╕л╕ кущики бр╕в. ╤ зажурена чорнота очей. — То, може, чули? Хлопц╕, а ╖х у к╕мнат╕ мешкало аж п’ятеро, розгублено перезирнулися. — Н╕, не чули, — видихнув нарешт╕ Серг╕й. Видихнув тихо, несм╕ло. Так, н╕би й справд╕ на нього ╕ на його друз╕в падала якнайб╕льша вина, що дос╕ вони н╕чого не чули й не знали про Василя Стасишина. Ж╕нка з╕тхнула, сперлася на одв╕рок. — То я п╕ду... Стомлено порпалася у важких клунках, закоцюблими пальцями зв’язуючи ╖х докупи. — То я п╕ду... Аж тепер хлопц╕ заворушилися. Кинулись до не╖, лаг╕дно, але р╕шуче схопили п╕д руки. — Н╕-н╕, що ви! В╕дпочиньте... Хтось подався на кухню. За чайником. — Ось тут, до столу... Незграбно краяли паляницю, незграбно розм╕шували у склянках цукор. — Пийте! Не соромтеся. Будьте, як вдома... Не соромилась. Пов╕льно розжовувала чорний студентський хл╕б, маленькими ковтками смакувала густо заварений чай. Розпов╕дала про сина. Один в╕н у не╖. Такий високий, чорнявий. Файний лег╕нь. Хлопц╕ його повинн╕ б знати. Теж в ун╕верситет╕ вчиться. От т╕льки вона не зна╓ на кого: чи то на юриста, чи то на вчителя... Спершу часто листи писав. А як перейшов на старш╕ курси, то р╕дше. А це й зовс╕м замовк. Уже м╕сяц╕ три в╕д нього ан╕ жодно╖ в╕сточки. Звичайно, вона розум╕╓, що в нього дуже багато роботи, що йому н╕коли. Але... Зрештою, не витримала. Порадились ╕з чолов╕ком, налаштували гостинц╕в — та й при╖хала. Щоб на власн╕ оч╕ побачити його, щоб переконатися, що з ним усе гаразд. От лише не зна╓, де в╕н живе. В ун╕верситет╕ так багато гуртожитк╕в, а м╕сто таке велике... Але то н╕чого. Хай хлопц╕ не думають, що вона стара. У не╖ ще по-г╕рському м╕цн╕ ноги ╕ здорове серце. Вона об╕йде весь Льв╕в... Вона зараз п╕де... ╤ хай студенти не погордують ╖╖ дарунком. — Припрошую, бер╕ть... Вгощайтеся... Наполегливо тицяла кожному до рук велик╕ пригорщ╕ домашнього печива, гор╕х╕в, яблук. — Бер╕ть... Хлопц╕ дякували, червон╕ли ╕ ховали руки за спини. — Не треба, вуйно... Для чого? Ви ж синов╕... — А ви не турбуйтеся. Вистачить ╕ вам, ╕ синов╕. Бо для одного то забагато... Не хочете? Тод╕ я так, — ╕ висипала просто на ст╕л гору ласощ╕в. — Ось так, — ╕ переможно всм╕хнулася... Хлопц╕ п╕шли з нею. П╕шли розшукувати ун╕верситетськ╕ гуртожитки. П╕шли розшукувати Василя Стасишина, ╖╖ сина. Серг╕й зостався вдома. Писав листа. В╕н теж не озивався до сво╓╖ матер╕ ось уже другий м╕сяць...
В╤РН╤СТЬ
Довг╕ ряди хат вкутуються в с╕ру туманову ковдру. М╕ж ними — слизькою струною вулиця. Поворот. Темна т╕нь в╕дд╕ля╓ться в╕д топол╕. Мов два крила — простягнен╕ руки. — Ти? Знову!? Постать важко з╕тха╓. — Чого тоб╕ треба? Х╕ба я не казала, щоб ти б╕льше не см╕в мене тут стр╕чати? Дай дорогу! Ну!.. Позаду чавка╓ грязюка. Боязким птахом не голос — благання: — Люблю... Чу╓ш, люблю... Скрику╓ хв╕ртка. Самотня постать ще довго бродить вздовж вулиц╕. Не спиться ╕ ╖й. На червоних, спраглих ц╕лунк╕в устах — г╕рка посм╕шка... А завтра знову веч╕рн╕ сут╕нки. ╤ знову постать б╕ля топол╕. — Ксеню, зажди! Мовчить. — Ксеню! Спиня╓ться, з грудей б╕ль. — Ну? — Я... — Не треба, Миколо... — Чому? — Подумай! Нав╕ть тем╕нь не в змоз╕ приховати муки в його очах. — Данило? — В╕н... — Не в╕рю. Не в╕-рю-ю! Адже... — Знаю... — П’ять рок╕в його не буде. — Ждатиму... — Ксеню! Ксе-ню-ю! — б’╓ться з вулиц╕ в зачинен╕ двер╕. Аж врешт╕ по селу чутка: — При╖хав... Несамовито гупа╓ серце. На тугому чол╕ розгладжу╓ться карб п’яти рок╕в — п’ять ледь пом╕тних зморщок. Першою кинулась йому на груди... ╤ н╕би крига до розпареного т╕ла — Данилове: — На╖вна, як ╕ тод╕... Не спод╕вався... В╕рн╕сть?!. Але ж на св╕т╕ нема╓ н╕чого в╕чного... Ти й дос╕ не розум╕╓ш... Я не сам... Знайомся... Один ╕нститут... Також ╕нженер... Молода ж╕нка щось говорить, посм╕ха╓ться. П╕дсв╕домо намага╓ться зберегти р╕вновагу, втриматись на земл╕, яка вислиза╓ з-п╕д н╕г… ╤ недоречна думка: «Гарна»... А б╕ля топол╕ постать. — Ти?! Знову?! — Я... Микола все ще чекав...
ДВАДЦЯТЬ СОТОК КАРТОПЛ╤
На вулиц╕ процокот╕ли копита. Стишились десь п╕д ст╕нами. У почорн╕лу хрестовину в╕кна забубон╕ло важке пужално. — Т╕тко Стефан╕╓! Аг╕й, ви вдома? Пужално металося з нетерплячкою, ╕ скло деренчало, як нав╕жене. — Бодай тоб╕ в голов╕ так вистукувало!.. Стефан╕я, охкаючи ╕ проклинаючи, зв╕сила з бамбетля важк╕ литкаст╕ ноги, водила ними довкола, намацуючи черевики. Хустина зав╕силась на шворц╕ дуже високо ╕ щоб ╖╖ д╕стати, потр╕бно було п╕дставляти кр╕сло. Тому Стефан╕я лише звела на грудях з╕м’яту кофтину ╕ почовгала на подв╕р’я, простоволоса, скуйовджена п╕сля сну. Одна щока в не╖ була бл╕да, як в’язке пшеничне т╕сто, а ╕нша, надавлена ╕ порубцьована за н╕ч подушкою, паш╕ла дебелим здоров’ям ╕ св╕ж╕стю. — Доброго ранку, т╕тко Стефан╕╓! Хитнула головою, а прискалене око м╕ряло Любомира згори донизу. Ич, вирядився, мов на оглядини. Гал╕фе, хромов╕ чоботи наваксован╕. Вже й людське «Слава Йсу» забув... — Я до вас, т╕тко Стефан╕╓, все за тим же, — повол╕ ворушив важкою нижньою щелепою Любомир. — Правл╕ння вимага╓, щоб ви йшли на роботу... Умови т╕ ж сам╕... П╕вланки буряк╕в... ╤ т╕льки сапати. Збиратимемо комбайном сам╕... — Любчику! — згорнула над тряским животом руки Стефан╕я. — А може, якось об╕йдеться? Здоров’я у мене вже не те, що колись... Любомир нервово цвйохнув пужалном по халявах. — Цю вашу ар╕ю, т╕тко Стефан╕╓, я чув сто раз╕в, — перебив в╕н безпардонно. — Ми довго панькалися з вами. Усе просили вас, умовляли. Тепер досить, т╕тко Стефан╕╓! Раз ви не розум╕╓те, що в господарств╕ прорив ╕ що треба допомогти, ми не будемо розводити балачок. Питаю востанн╓, йдете на буряки добров╕льно чи треба примушувати?.. Прив╕тн╕сть, яка ще сяк-так трималася Стефаниного виду, розлет╕лася моментально. — Мене? Примусити? — верескнула Стефан╕я на все об╕йстя. — А дзуськи! Права не ма╓те! Руки у вас закоротк╕! П’ятдесят чотири роки маю... Скаржитись буду... Я вам покажу, як збиткуватися над старою нещасною ж╕нкою... — Т╕тко Стефан╕╓! — гримнув Любомир. — Я до вас не сваритися прийшов. ╤ коли вона, задихана, вмовкла, байдуже кинув: — Звичайно, йти чи не йти — ваша справа. Примушувати вас н╕хто й не збира╓ться. Можете, зрештою, ╕ не йти. Я т╕льки хот╕в, щоб якнайкраще... — А як н╕, то що? — затривожилася Стефан╕я. Подалася вперед, бо байдуж╕сть бригадира ╖й видалась п╕дозр╕лою. — То що? — в╕йнула на нього м╕цним запахом цибул╕. — Що ви мен╕ зробите? Любомир примружив зухвал╕ кар╕ оч╕. — Н╕чого, т╕тко Стефан╕╓. Н╕чого ми вам не зробимо. А от город в╕дберемо. В╕др╕жемо аж по сам╕с╕ньку призьбу. ╤ коли хочете знати, город у вас уже в╕др╕зано. Учора було зас╕дання правл╕ння ╕ там вир╕шили, що ви, як зл╕сний ухильник в╕д роботи, не ма╓те права користуватися присадибною д╕лянкою... Може, ви передума╓те, т╕тко Стефан╕╓, ще не п╕зно? Бригадир заклав л╕ву руку в кишеню, а правою з пужалном збивав верх╕вки лободи. Був в╕н хлопець показний, статний, як телеграфний стовп, бо лиш позатор╕к з арм╕╖. Мав рубане обличчя, як ╕ в його батька, завжди глузливе, ╕ кат його розбере, правду в╕н каже чи бреше. Стефан╕я на всяк випадок грайливо повела стегнами. — Б╕йся бога, парубче... — Я не жартую, т╕тко Стефан╕╓... Кажу вам, ще ╓ час подумати. Так чи н╕? Щоб не нар╕кали пот╕м... Бригадир не жартував. Стефан╕я поб╕л╕ла, пот╕м почервон╕ла, а ще пот╕м посин╕ла з лют╕. Зиз╕ оч╕ взялися недобрим полиском. — Р╕жте, все р╕жте, — показала руками в╕д хати. — Пускайте по св╕ту с╕ромахою. Хл╕ба проситиму, ходитиму з торбою п╕д тинами, а на буряки не п╕ду... Трактором мене туди не затягнете. Хай вони висохнуть вам! — Таке ваше останн╓ слово, т╕тко Стефан╕╓? Любомир круто повернувся, бричка аж перекосилася, коли в╕н став на п╕дн╕жку. — В╕др╕жемо ж сьогодн╕, — натягнув Любомир вож╕. — Ми теж принципов╕ люди, т╕тко Стефан╕╓... — З богом, Парасю! Стефан╕я перев╕силась через хв╕ртку ╕ метала соковитою лайкою в дебелу, затягнуту г╕мнастеркою спину. ╤з сажу подав нетерпляче хрюкання п╕дсвинок, невдоволено за╜ел╜отали гуси, обурено затаськали качки. — Зараз, зараз, виздихали б ви вс╕! Стефан╕я товклася по подв╕р’ю, як Марко в пекл╕. Ледь осв╕живши водою заспан╕ оч╕, не посн╕давши, заливала ненаситну пельку ревучо╖ живност╕ пос╕ченою лободою, зам╕шаною на помиях, запихала ту пельку кашею, засипала кукурудзою та в╕всом. По тому й сама прис╕ла до горохово╖ зупи. Сьорбала квапливо, п╕дтримуючи ложку кусником хл╕ба.
— Т╕тко Стефан╕╓! — загуд╕ла нагло шибка. — А вийд╕ть-но сюди, т╕тко Стефан╕╓! — Найнялися сьогодн╕ чи що? Тернула руками об поли сп╕дниц╕, в╕дхилила ф╕ранку. До вор╕т, як в╕тром видуло. — А що таке? — водила неспок╕йним поглядом по вс╕х трьох. Хлопц╕, один сус╕дський Роман, ╕нший Василь — теж ╕з ╖хньо╖ вулиц╕, невпевнено шморгнули носами. В╕дступили за плуг. — Та що ж таке? — п╕дступила до Михтодя. Той скинув крисаню, ╕ жовта, як жовток курячого яйця, лисина заряб╕ла зморшками. Михтодь в╕дкашлявся у скарлючен╕ пальц╕. — Не клени, Стефо! Ми тут приший кобил╕ хв╕ст... От папери нам правл╕ння дало... В╕дбирати городець будемо... Так що, е-е... — Як це в╕дбирати? — Стефан╕я пошепки. — За що... в╕дбирати?.. Чула, як по животу розливалася терпк╕сть. Т╕льки тепер зрозум╕ла, що бригадир не жартував. Думки металися в голов╕, шукаючи просв╕тку ╕, не знаходячи його, м’яли одна одну. А може, бригадир таки пожартував? А може, й ц╕ жартують? — Чому... в╕дбирати? Михтодь поплескав ╖╖ по повному л╕ктю. — Тоб╕ видн╕ше, Стефо... Правл╕ння зна╓, що робить. А наше д╕ло теляче... Сказано — в╕дбирати, значить — в╕дбирати... Так що в╕дчиняй ворота... Хл╕б-с╕ль дорогим гостям, — склав Михтодь в рурочку тонк╕ син╕ губи. — Та я ж... та я ж.., — обняла Стефа повну пазуху, — картоплю уже висадила... Двадцять соток... Сама р╕вц╕ робила. Як коняка, плужок тягала... Михтодь ╓хидно вискалився. — Н╕чого, Стефо... ти посадила, а ми зберемо для тебе. Бачиш ╕ плуг захопили... — Холери б ви захопили! — От що не здогадалися, то не здогадалися... — Це ж моя земля... З д╕да-прад╕да... Не викрадена, не подарована... Це ж кривавиця роду мого... — Згадала баба, як д╕вкою була... — Шляк би вас трафив, колодок бездушних! Кров би вас ус╕х позаливала!.. Стефан╕я стояла на воротах, мов шлагбаум, з простертими руками ╕ бризкала слиною. На вулиц╕ збиралися люди. Хто на ферму йшов, хто до крамниц╕, а хто й просто без д╕ла в╕явся, але вс╕ спинялися перед хатою. Чутка, що в Стефан╕╖ в╕др╕зають город, знуртувала кожного, н╕би за живе зачепила. — Ти в╕дчиниш ворота чи н╕! — трусив Михтодь кулаком перед подзьобаним червоними плямами видом Стефан╕╖. — Пекло б тоб╕ розчинити, бузув╕ре смердючий! Михтодь р╕шуче висмикнув защ╕пку. Ворота загарчали ╕ роззявили дерев’яну пащу. — Вйо, сива, вйо! Кобила, мотаючи головою, вв╕рвалася на подв╕р’я. Блискучий лем╕ш сягав земл╕ ╕ в шпоришу лишалася вузька залисина зчесаного. — Ст╕йте, ст╕йте! — зойкнула Стефан╕я. Важко хитаючи розповн╕лими стегнами, вона заб╕гла наперед. Город тягнувся до левади, тлусто чорн╕в грудками ╕ несм╕ливо зелен╕в стр╕лчатими сходами. Кобила уже гарцювала на скопаному. — Ст╕йте! Не ма╓те права! — заламувала руки Стефан╕я. — Тут посаджено... Михтодь мовчки направляв чеп╕ги. — Оратимемо, хлопц╕, до того горба, — ткнув лозиною у б╕к левади. — Не слухайте його, хлопц╕, — кинулась Стефан╕я до зн╕чених Романа й Василя. — Ви молод╕. Не зв’язуйтесь ╕з цим бузув╕ром! Х╕ба ви забули, шмаркач╕, як до мене в город за полуницями лазили... Не слухайте його... — Хлопц╕, оремо по той горб, — повторив Михтодь. — По той, що на спин╕, — прис╕ла раптом в╕д сатанинського см╕ху Стефан╕я. — Орайте, хлопц╕, по той горб, що в Михтодя на спин╕... Хутко орайте... Вона б╕гала навколо плуга, шукаючи сп╕вчуття, озиралася на людей, а коли лем╕ш╕ вгрузли в ╜рунт, метнулася наперер╕з кобил╕ ╕ простяглася перед ╖╖ мордою. Стефан╕я лежала на грудках, встромивши пальц╕ у землю. Сп╕дниця закотилася ╖й вище кол╕н ╕ незасмагл╕ литкаст╕ ноги р╕зали з╕р сл╕пучою б╕лизною. — Т╕льки через мене, т╕льки через мене, — водила Стефан╕я, мов гуска, п╕днятою головою. Михтодь розгублено тупцював довкола не╖. В╕н спробував узяти Стефан╕ю поп╕д пахви ╕ в╕дтягти, але вона враз заборсалася ╕ пронизливо заверещала. Люди загомон╕ли. — Та не руш ти ╖╖... Дай ж╕нц╕ спок╕й! Невже той город обов’язково треба переорювати!.. Пристав, як смола до штан╕в... — Треба! — доводила с╕льрад╕вська секретарка Рузя. — З такими, як т╕тка Стефа, ╕накше й каш╕ не звариш. Завжди податки остання платить. ╤ то не з власно╖ вол╕, а видирати треба... — Б╕йтеся бога, стара ж╕нка... — Еге ж, стара... А клумаки до м╕ста щодня перти не стара!.. — Кожен живе, як ум╕╓... — А буряки тягти ╕з поля не стара? — Чу╓те, що люди кажуть, — став над Стефан╕╓ю Любомир. — Не см╕ш╕ть народ, т╕тко Стефан╕╓... Ви ж стара ж╕нка, а розляглися... як... Стефан╕я притихла. П╕двела в╕д земл╕ обличчя, перевернулася з живота на б╕к ╕ повол╕ стала на ноги. Стояла перед громадою, розпатлана, принижена, з чорними в╕д вологого бруду кол╕нами. — Артистка, ну й артистка! — захихот╕в старий Михтодь. Обличчя Стефан╕╖ перекосилося в╕д ненавист╕. — Орай, бузув╕ре, орай! — зашип╕ла Михтодев╕ в в╕ч╕. — Т╕льки людину спершу викопай... Викопай, Михтоде, людину спершу... Любомир отетер╕ло витр╕щився. Спочатку на Стефан╕ю, пот╕м на людський гурт, який також почав ц╕пен╕ти в╕д почутого. — Яку людину? — Михтодь збл╕д. — Здур╕ла вона, ╖й-богу, здур╕ла... — Чу╓те, люди, — не розпов╕дала, а хрипко викрикувала Стефан╕я, — у сорок сьомому на мо╓му город╕ вбито людину. Убивця — Михтодь. В╕н ╕ закопав ╖╖ недалеко зв╕дси. Он там, п╕д тим горбом. Не под╕лив ╕з неб╕жчиком золото... — Бреше, бреше вона, — розгублено бурмот╕в Михтодь. В╕н дивився на Стефан╕ю скляними очима, гостра щелепа в нього в╕двисла ╕ густо трусилася. — Бреше вона, люди добр╕... — Ось тут в╕н зарив людину, тут... Копали мовчки. Мокра земля, бо до р╕чки було рукою подати, виростала г╕рками обаб╕ч ями. Приглушений гом╕н зродився у натовп╕, коли на поверхню впали перш╕ трухляв╕ пожовт╕л╕ к╕стки. Натовп вигнувся назад, коли до нього в пощербленому нап╕взогнилому череп╕ вишк╕рило зуби минуле. — За золото в╕н його, люди добр╕. Думав, що н╕хто не д╕зна╓ться. А як ╕ знайдуть, то все одно на бандер подумають... Я тод╕ випадково побачила... Якраз низами ╕з села вертала... А в╕н його каменюкою по голов╕... Хот╕в ╕ мене... Але я втекла... Молода була... То в╕н казав пот╕м, щоб я не розтуляла писок, якщо хочу жити... А я хот╕ла... Михтодя посадили на бричку. В╕н сам не м╕г нав╕ть стояти. Любомир ступав поряд з конем ╕ з опущеного пужална в’юнився по земл╕ гудзуватий шнурок батога. Стефан╕я дивилася ╖м усл╕д, так ╕ не вийшовши за ворота. — Орай, Михтоде, по той горб... По той, що на спин╕...
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 08.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11505
|